– Ти ж там загинеш, такий… такий… – і не доказала, одвернулася й витерла кулачком очі.

– Пробач мені, Улясю, – сказав тихо. – Не гідний я тебе. Біля тебе такі парубки… козаки… звитяжці. А я…

Уляся враз стрепенулася, зблиснула очима, тупнула чобітком, аж схопилася луна.

– Та на дідька вони поздавалися ті звитяжці, ті хвальки… Мені потрібен ти… отакий дурний… і хороший.

А я сидів і не знав, радіти мені чи сердитися, й не знав, за віщо вона мене покохала, такого книжного та тихого, бо ж не знав, за віщо взагалі дівчата кохають хлопців.

Ми освідчилися одне одному в коханні, нас підштовхнуло до того чуже весілля, його шал, його безум, його вир, на нас там ніхто не звертав уваги, і ми були на велелюдді на самоті. І я трохи показав себе на тому весіллі, бо, коли потомилися музики, зіграв по черзі на скрипці, на цимбалах і на бубоні шість козачків, а потім ще й на кобзі. Ми бігали по саду, по покоях, ми мовби подуріли від веселощів і печалі, яка стояла близько-близько, за порогом, але ми жодного разу не поцілувалися, та я й не прагнув того, бо, мабуть, було б забагато для щастя.

Прикохані долею, ми рідко помічаємо нещастя інших. Щоправда, то були не нещастя, але дві перчини пригірчили Оленчине та Яковове весілля. Перша та, що гетьманові нездужалося, й він ледве дочекався, поки попи повінчають Якова та Оленку, від'їхав у кареті додому. Від соборної церкви до гетьманського дому подати рукою, вся весільна челядь йшла пішки. І сталася нам пригода, яка налякала всю білу й чорну челядь, потім дехто вгадував у ній лихе провіщення молодим. У місто, прочувши про весілля, прибуло чимало всілякого люду, а також купців, а за ними, як то завжди ведеться, старців, музик, циганів. Цигани, ті особливо нахабні, перепиняють людям дорогу, хапають за поли, ходять поперед вихилясом. Одна така ватага заступила нам вихід з вулиці на площу, цигани били в бубни, дуділи в дудки й тягли за собою велетенського ведмедя, який ревів і опирався й не хотів танцювати. Невідомо, що зробили йому цигани, кажуть, у таких випадках вони хлюпають йому під хвіст скаженої, може, хлюпнули більше, ніж треба, ведмідь раптом заревів так, що всім позакладало вуха, метнувся вбік і вирвав ретязь з рук низенького міцного цигана, той упав, ведмідь переступив через нього, звівся на задні лапи й пішов на нас. Заверещали жінки та дівчата, і всі ми подалися назад, але й втікати було нікуди – ззаду напирав натовп, який випливав з церкви. Розгубилися всі, тільки Полуботок не відступив, дістав з піхов шаблю й виставив її перед себе. Ведмідь з ревінням наближався, а Полуботок стояв незворушно – великий, спокійний, – шаблею не замахувався, а тримав її вістрям наперед. Шабля була велика, широка, майже пряма. Ще мить, і проллється кров. Звіра чи людини. І раптом звір зупинився, нагнув голову, – здавалося, він нюхав шаблю, ревнув ще двічі й опустився на передні лапи. Тепер він дивився знизу вгору, його маленькі червонясті очиці горіли жаринами. З розтуленої пащеки капала слина. Але вперед він не йшов, здавалося, ведмідь просто здивований. І в цю мить налетіли цигани, двоє вхопили за ретязь, ще двоє почали хлюпати чимось ведмедеві на голову. Він крутив нею, і не зрозуміти, зле йому було чи приємно, не виривався. Цигани забили в бубни й потягли його за собою.

Друга прикрість також йшла від гетьмана. Ми мали від'їхати з Глухова в понеділок, а гетьман наполягав, щоб залишилися до середи. На той день він скликав усіх полковників і збирався зачитати їм царську грамоту, всі полковники повинні були розписатися, що чули її й виконають усі царські веління. В грамоті йшлося про постій нових гусарських полків по Україні, про збирання на них запасів та коней з ратуш й найсуворішим чином заборонялося козакам гетьманщини мати будь-які стосунки з запорожцями, котрі отаборилися біля Бендер, не давати туди ні порохового, ні хлібного перевозів й перехоплювати всіх людей, котрі йдуть у той бік або вертаються звідти. Гетьману клалося в провину, що колишній генеральний писар Григорій Шаргородський повернувся з Бендер від Орлика, якого втеклі запорожці обрали після смерті Мазепи своїм гетьманом, і що він тепер сидить в Городищі урядником, і деякі інші мазепинці вертаються й проживають тихо по селах та містечках. Гетьман вельми налякався, казав, що нічого не знає про Шаргородського та всіх інших мазепинців, відписав цареві, що сповнить усі його веління, і відіслав листа запорозького, написаного у відповідь на гетьманів, і листи-універсали. Той запорозький лист мав розвіяти всі цареві сумніви. Запорожці писали: «Вельможний мосце-пане Скоропадський, гетьмане московський. Універсал ваш увещевательний підписом руки вашої і двома печатьми, єдиною військовою, а другою московською, утверджений получили і, по звичаю, на раді вслух всім вичитали, нічого нового та корисного для себе не чули, окрім одна неправда та прелесть московська ізображена, ответствуем: а во-первих, удивляємося, іж ваша милость не встидається титулуватися війська Запорозького обох боків Дніпра гетьманом, коли ж ми вашей милости аж сами собою, ані через послів наших, ані через письмо войсковое на той уряд не обрітали, на який ваша милость возведені зостались під мушкетами московськими внутрі города Глухова».

Полуботок знав про царську грамоту, гетьман ще раніше прочитав йому, а про що вони говорили по тому – невідомо, полковник вийшов з гетьманської світлиці хмарний і одразу наказав кульбачити коні. Полуботок під царською грамотою свій підпис поставити відмовився, й не підписалися всі інші полковники, окрім гадяцького, прилуцького, полтавського та лубенського.

Через той поспіх не зміг я як слід попрощатися з Улясею, забіг на кілька хвилин, і вона розгубилася також, бо ж збиралася подарувати мені освяченого хрестика на дорогу, який би оберігав мене від усіляких напастей. Віддала його домашньому священику, аби окропив водою з Афона, а той не встиг хрестика повернути. І тоді вона вхопила шматочок червоної весільної стрічки, котрий подарувала їй Оленка, й дала мені. Обпекла мої вуста поцілунком (в сінях уже заскрипіли двері), і я побіг на вулицю.

Улянин дарунок я пришив до натільної сторони сорочки, навпроти серця, й пройшов з ним до далекого Валдаю та назад.

Всю осінь і половину зими тривали приготування до походу. Заготовляли провіант та овес, шили кожухи, кували коні та заливали салом копита, аби не тріскались на морозі, лагодили сани. Вирушили третього лютого, щоб пройти по замерзлих ріках і добутися навесну, на початок робіт. Йшли трьома партіями по кілька тисяч козаків, не рахуючи підпомічників та кашоварів. Першу партію вів Павло Полуботок, либонь, по своїх літах міг би лишитися вдома, одначе вважав, що мусить розділити з козаками все лихо, а також, що дасть ліпший порядок війську, краще вбереже козаків, ніж хтось інший. Другу партію вів мій батько, генеральний хорунжий Іван Сулима, третю – лубенський полковник Андрій Маркович. Я випросився в батька й першу половину дороги йшов з Полуботком, а далі – з батьком.

Недарма кажуть, що лихо ходить у парі зі щастям – випала Якову щаслива картка, заступив батька на полковницькому уряді. Щоправда, лубенська старшина довго ремствувала, не хотіла ставати під руку парубійка, в якого і вус ледве засіявся, навіть написала Скоропадському скаргу на «новохрещеного жида», як поза очі називали пана Андрія. Одначе Скоропадському затулила долонею рота Анастасія Марківна, а старшині показав волохатого кулака Андрій Маркович. Вона вмовкла. Пан Андрій і на жида не схожий, все в походах та походах, шаблею заслужив повагу й владарював також при допомозі кия та міцного слова. І господарював не згірш за будь-якого кревного хлібороба: воли в нього, як гори, коні гладкі, доброї породи, земля родюча, доглянута.

* * *

Партії йшли на відстані в кілька верст одна від одної, полковники зносились між собою гінцями. Нічого пекельнішого за той похід не пам'ятаю в своєму житті. Морози стояли тріскучі, сніги глибокі, доріг не було, бралися в снігах навпрошки, тримаючи напрямку на великі міста. Другій, третій партії було трохи легше… А нам…

Кількоро козаків гнали попереду дві пари волів у ярмах (коні по таких снігах пройти не годні), воли мовби пливли, часом з заметів виглядали тільки кінчики крутих рогів, далі – воли з саньми впорожні, за ними – воли з саньми впівпорожні – так пробивали дорогу. А вже за ними увесь воловий і кінний обоз – везли провіант собі та харч худобі, барила з оковитою, реманент до копальних робіт, намети й всіляке інше начиння. Найдужче пильнували за барилами – горілкою зігрівалися, розтирали приморожені руки та ноги, лікувалися. Її везли в глабчастих санях, і полковник особисто розливав куфи в носатки – по кількості козаків. Один козак вкрав дві куфи горілки, за той злочин його прикували за руку до перших саней, і він брів у снігах.

Проте й сам полковник здебільшого також ішов за першими саньми, тримаючись за рожен. Губи йому потріскалися, обличчя стемніло, лущилося, чорні, з крутим зломом брови поруділи, вигострилися й стали як ножі.

Спали просто на снігу. Литвинські села траплялися рідко, були вони маленькі, по десять-п'ятнадцять хат, навіть старшина не вся втовплювалася туди. В тих нужденних селах не можна було купити нічого; овес, сіно коштували неймовірно дорого. А наш фураж, наш провіант танули, як віск на вогні. І вже козаки збували за безцінь зброю, одяг, аби прохарчувати решту коней, які худнули й гинули. Наша путь була встелена чорними могилками, котрі одразу присипав сніг, та кінським трупом. Зграї вовків ішли за нами, й вночі довкола табору стояло виття, від якого холонула в жилах кров. Не дай, Боже, відбитися від валки на кілька верст – рознесуть, розшматують, по тому знаходили тільки підкови та срібні, в інеї, шаблі. А довкола біла пустка, ліси та болота, де очерет на десятки верст, міріади схожих на запорозькі чуби мітелок метляються під вітром, і течуть поміж верболозів білі снігові змії. На одному такому болоті одразу троє саней пішли під лід у опар. Козаки почали роз'їжджатися вбоки, й провалилося ще двоє саней.

Ми йшли і йшли вперед, немов приречені на загибель, і кров замерзала в наших жилах, і замерзала думка, й навіть гнів і той пришерхав – бо ж на кого пролити його! На полковника Єропкіна, приставленого до нас від глухівського міністра-резидента Протасьєва? Так полковник і сам найдовався, як і ми. І їв той самий куліш. Щоправда, одного разу Єропкін підняв палицю на козака, який підпихав під гору полковникові сани, й саме нагодився Полуботок, однією рукою стиснув Єропкіна за руку, другою вирвав палицю й кинув її в кущі.

Ми йшли і йшли вперед, немов приречені на загибель

Вони довго стояли один проти одного, Єропкін у кошлатій білій шапці, Полуботок у татарському башликові, облямованому щетиною інею, й врешті шапка попливла до саней, а башлик вперед по дорозі.

Не знаю, як я витримав той похід – не вмер від виснаги, не замерз, не провалився під лід. Бо хоч Полуботок опікувався мною, і вшушкали мене в вовчі кожухи, і було припоручено наглядати за мною одному козакові, одначе тяготи були неймовірні. Більшу частину путі я лежав на санях, вкритий кожухами, бо чиряки обсипали моє тіло й приморозив пальці на лівій нозі. І все ж, либонь, дужче за кожухи гріла мене й охороняла Улясина любов, подарована нею пришита до натільної сторони сорочки червона весільна стрічка. Кожного разу, перед тим як заснути, я обмацував її пальцями. І тоді бачив Улясю такою, як на весіллі. В чорному строї, з червоною стрічкою довкола голови, з червоною шовковою хусткою на шиї – ці два кольори надзвичайно пасували їй, робили схожою на заморську царицю; була горда й неприступна для всіх, і така доступна мені. Боже, було це чи не було? Буде ще чи не буде? Буде, якщо витримаю цей похід!

З маленьких радощів пам’ятаю такі: стали у відлигу біля вузенької річечки, й хтось з козаків невідь-яким побитом дознав, що в річечці багато риби й вона гуляє на відлигу. Козаки прорубали лід, сплели з мерзлої лози запруду й поставили її в річку, й пробили кілька дірок та погнали до ополонки дерев’яними хохлями рибу, й пливла вона, як плав, її вичерпували невеликими підсаками просто на сніг, риба ворушилася, а далі завмирала. Риба – дрібна, особливо багато було в’юнів, гори їх чорніли на снігу.

Радощі – маленькі, а лиха величезні. Дедалі дужче притискав козаків голод, уже дехто вдавався й до грабунків по селах, які вряди-годи траплялися нам. Грабіжників карали, двох розстріляли, закопали в розбиту ломами землю на горбочку під берізками.

Відбивали також налоги розбійників, вони тоді ходили ватагами й навіть військовими строями, й доводилося виставляти велику варту. Всю ніч козаки перегукувалися гаслами, й часто доводилося міняти ті гасла. Нашим гаслом було «Марія», а відгук: «Чернігів», а на всі тимчасові обирали назви полкових міст та містечок.

Отак добилися до Валдаю й торували путь через ліси до Ладоги, до того проклятого каналу, по якому цар хотів пустити кораблі в Неву. Таких лісів, як ті, що через них ми йшли, я не бачив більше ніколи. І в нас на Чернігівщині є бори, є пущі, але не такі… Там ялини, неначе велетенські шатрища, й берези височенні, зі стемнілою корою, й сосни, й лежать вони в безладді на землі, як п’яні велети, й скрізь приладі темні, болота та річки – нетрі, крізь які не продертися. Десь під снігами спить доріжка, протоптана влітку від села до села, тепер її не відшукати. Можна вгадати, що йде вона по долині, там низка галявин і щось подібне до гребельки. І знову темний, похмурий ліс, довга вузька долина, над якою на горбі черідка убогих темних хаток та хлівців. А далі пуща, пуща без кінця без краю. І скоїлося в тій пущі лихо страшенне – почав помирати мій батько, хорунжий генеральний Іван Сулима. На той час я був при ньому, батькові здалося, що Полуботок знову надто заніжує мене («кутає в кожуха»), й зажадав, аби мене доправили в його партію. Батько занедужав зненацька, просто на переході, відчув ломоту в усьому тілі й біль у грудях, його поклали на сани, вкрили кожухами й почали мерщій шукати якогось захищеного місця. Знайшли в лісі порожню літню хижу біля смолокурні, натопили глиняну грубку й поклали хорунжого на дощатий поміст. А йому вже боліла й голова, й увесь він пашів жаром. Послали гінців за лікарем – він був тільки один, у Полуботковій команді. Але вночі прокотився буран, замети зводилися, як гори, й куріли по гостряках білою порошею, дві дзиґареві години гінці били кіньми дорогу, борсалися й вернулися знесилені. Послали нових гінців на свіжих конях з цидулою до Полуботка, мною підписаною, а тим часом вітець Симеон Грем’ячевський при допомозі писаря Павла Черняхівського та осавула Куця лікували Судиму. Дали попити потовченого зі здором часнику в розведеній водою горілці, натирали тіло генерального хорунжого воском та живицею, а він кволо постогнував і дихав важко, з хрипом. Я постояв трохи в хижі й вийшов, бо ж не знав, чим можу допомогти, й бачив, що тільки заважаю. Страшно мені було дивитися, як помирає батько, і страх той був то більшим, що почував мовби якусь провину перед ним, хоч і не відав достеменно, чим завинив, що батько завжди був зі мною такий суворий, такий далекий від мене і нещадимий. Щоправда, нещадимим і суворим він був до всіх. Ні, таки відав, проганяв ту думку, а вона з’являлася знову й знову, переслідувала мене скрізь і всюди. Ну що б, здавалося, в тому… Адже знав уже про світ чимало, бодай із книг, навіть у Біблії читав про це, але прогнати те видиво не міг. Мовби й простив, і забув, а воно стриміло, як лісовий кліщ, що впився в тім’я.

* * *

Мати вже тоді почала хворіти, і я приїхав провідати її й просто від її постелі пішов до хліва й побачив, як батько, розпашілий, без шапки, розкучманий, тягнув у засторонок молоду челядницю. Я зрозумів усе, вибіг з хліва й того ж дня, намагаючись не трапити батькові на очі, виїхав до Києва. Ну що б здавалося… Коли те було! На світі є більші зради та кривди… А я не міг пробачити батькові цю. Іноді починав думати, що, може, це діймає мене якась хвороба, якийсь безум, що це видиво – вже й не видиво, а спомин про нього – вчепилося до мене. І навіть тут я не міг забути ту кривду. Вже й не в докір, а якось так…

Мені хотілося плакати, хотілося завити по-вовчому, але я не плакав, а, згорбившись, стояв під ялиною. Кажуть, у мене батьків ніс і батькові очі… Тільки вдача не батькова.

Хоч метелиця вщухла, але вітер не вгавав, над хижею гуділи сосни й зрідка голосно погупували по покрівлі збиті вітром шишки. Вся старшина стовпилася біля хижі, стояли в киреях, насунутих на чола кобках, схожі на дивовижних німих птахів. Гінці не верталися, а Судимі ставало все гірше, я знову зайшов і вийшов, і, схожі на закляклі сови, старшини посунули до мене:

– Йому легше?

– Гірше. – Я спробував розстібнути дерев’яну застібку на кожусі біля горла, не розстібнув, одірвав. Вороньківський сотник Василь Берла пошепотівся із значковими Яковом Михайловським та Андрієм Грабовецьким, і Берла прочинив до хижі дощані двері та покликав Грем’ячевського. Той вийшов, витираючи з чола піт – у хижі було жарко.

– Батюшко, тут вельми делікатна справа, – мовив Грабовецький. – У пана генерального хорунжого нинішня жона – друга, перша померла, ви це знаєте, отож – діти від обох. Скажіть пану хорунжому генеральному, нехай складе духовну про своє добро, а то Іван не отримає нічого. Нова малжонка вимогла в нього заповіт на себе… Вони тримають це в таємниці, але я знаю. Пункти Статусу потрактовують права не в Іванову користь…