У війну мати, я і мій старший брат евакуювалися з колгоспом, гнали на схід худобу. Плететься степом, здіймаючи куряву до неба, валка. Корови, овечки, коні – молодняк, лошаки. Ззаду на гарбах гойдаються мішки з відтопленим молоком – збивається на сир, молоко дівати нікуди, надоєне звечора у бідони, зранку виливається просто в стерню. Я трушуся на хребтині конячини – сідниці збив до струп’я, пролітає на лошакові мій старший брат, мати – доярка – править возом. Коли виїжджали з дому, дружині голови колгоспу запрягли племінних жеребців, моя ж мати вибрала робочих коненят, я вельми соромився, переживав за них – перед баскими огирями. Однак за пару днів жеребці вибилися із сил, а коненята тягнуть і тягнуть. Хрестаті літаки вгорі літають ніби у себе вдома, кулеметна черга або бомба, забиті одна-дві корови, коні на греблі, паніка – на пів дня (де ви, оспівані у бравурних піснях червонозоряні «соколи»). Знову літак з-за хмари, я щосили жену коня і падаю десь у житах. Мати не втікає, стоїть і дивиться в небо. Вона бідкається за мене: вб’ють, не знатимемо й де. Намагалася сховати мене під воза. Німці замкнули кільце під Лохвицею.

Про війну в мене – безліч споминів.

…Спускаємося ми в глибокий яр. Пройшли табуни, отари. Дядьки по одному спускають по дуже крутій дорозі вози, закладаючи в колеса дрючки. А я стою з лошаком і бочкою з водою (мені дванадцять років), яку підібрали десь у полі. Лошак рветься, зрештою я не втримую його і пускаю, ледве сам встигнувши скочити на бочку. Він летить, не вписується у поворот дороги, мчить прямо через кущі. Я тримаюся, засунувши руку прямо в отвір для наливання води. Лошак вимчав на галявину, стишився, став. А я дивлюся і жах обіймає мене. Довкола лежать люди з трубами. Призахідне сонце сяє на латуні. То мертвий духовий оркестр. Вони виїхали на галявину, обидві машини, поруч, а бомба з літака влучила якраз поміж двома полуторками. Лошак рвонувся знову і поніс. Вимчали на гору. Вода з бочки заливає мене. Я якось зупинив лошака, пересів на нього верхи. І ось летимо по дорозі. Вже ніч. Попереду і з боків злітають ракети, висять повішені з літаків «ліхтарі». Десь гуркіт бою. А піді мною по сухій дорозі дзвінко строчать копита. Я не знаю де мої, страх обіймає мене. Врешті лошак змокрів. Я повернув у поле, став біля однієї копи. Мліючи від страху, кілька разів погукав. Тиша. Небо темно-синє і яскраві ракети. Я розгнуздав лошака, він скубе траву. А сам присів під полукіпком. Сиджу, тремчу від страху. І враз… щось стрибає на мене. За мить зрозумів, що то наш пес. Очевидно, він почув мій крик і прибіг. За ним я пробився до скирти, до своїх.

Німецькі літаки в небі – низько-низько, видно пілотів у шлемофонах і підтьоки мастила на крилах. Ось летить такий літак. Мені страшно, хоча і розумію, що я в нього по борту, він не може стріляти, та й навіщо. Їхали ми дуже повільно, «дньовки» та «дньовки», то тітки та дядьки не хотіли евакуюватися на схід, воліли, щоб їх наздогнали німці, щоб вернутися назад, додому, до своїх. Їжі було досить: молоко, сир, різали овечки.

Колони військ – гармати на дерев’яних колесах застрявали у багнюці, ми виштовхували їх разом із солдатами, колона бійців – туди, колона – навстріч, безлад і хаос.

Пам’ятаю ці колони, які йшли назустріч одна одній: «ви куди, там німці, та ні, німці якраз куди ви». Розпач, покора, прокляття. А кругом хліба, хліба, вродило, наче навмисне, пшениці попідруки і жита, частина вже в копах. Худоба бродить по полю, толочить збіжжя, розбиває копи – ніхто не зважає. Корови часто повертали голови назад – на домівку, важко і болісно ревли. Деякі червоноармійці нарікали на Сталіна, були такі, що й проклинали: «Казав, “на враж’єй землє”, “малой кров’ю”». Тоді і я ще зовсім по-дитячому трохи засумнівався у Сталіну, саме за оце – за втечу з рідного дому, за поразку, за солдатську зневіру.

Танки різали оточення на малі клини. Червоноармійці забивалися у ліски, байраки, німці ставили по краях лісу танки, кулемети, не випускали нікого. Якось ми їхали дорогою недалеко від лісу, й звідти раптом вирвався червоноармієць, щодуху кинувся до валки. Мати гукнула його, він скочив на передок нашого воза з клейончастою будкою, мати зірвала з голови мого брата кашкета, одягла на стрижену голову солдатика, накинула йому на плечі куфайку, тицьнула в руки віжки. А повз валку вже летіли на мотоциклі двоє німців, зиркали на вози. Вони не були впевнені, куди подівся втікач – праворуч дороги – жита, як море. Проїхали й повз нашого воза. Пам’ятаю: моє серце билося часто-часто.

Відтак ми покинули валку, спробували вирватися самі. Їхали ми, й головиха за нами, три дні, хтось нам сказав, що отам, за лісом, є пором. Проїхали ліс, поминули лози і виїхали на луг. І раптом вибухи від снарядів, вочевидь били по нас. Мати спритно розвернула воза, а другий віз збився – пристяжний заступив постромки – став упоперек. Мати тицьнула віжки моєму брату: «Жени!», а сама виметнулася з воза, кинулася до іншого, розплутала коня, розвернула воза – й за нами. І влетіла в ліс слідом за нашим возом.

Хоробрий був і брат. При нальотах ніколи не ховався, стояв, дивився в небо. Маленький, забитий війною, таким і лишився, пройшов її з сорок третього автоматником.

…Ми вернулися до валки. Стояли під скиртою ще три дні. На шляху за горбом гуділо, там йшли німецькі війська. Якось обідньої пори загуділо дужче, через горб переповзли три танки, підповзли до нас. На броні – німці, засмаглі, в пилюці. Щось загелкотіли. Селяни стояли німі з переляку. «Вони просять молока», – сказала мати і кинулася до бідонів. Німці набрали молока, жартома запросили молодих дівчат з валки до себе на броню поїхати з ними на «Москав», зрештою кинули в стерню дві плитки шоколаду й рушили далі.

«Що, діти, – сказала мати, – треба нам вертатися».

Вернулися спочатку на хутір до родичів. Там жили мої двоюрідні брат Гриша і сестра Марія. Заходило на осінь, мати щоранку всіх нас виганяла в поле, де лежали вкляклі хліба. Гребли граблями, несли попінками-ряднинами, обмолочували на току. Носили з поля цукрові буряки, потім все те урвалося – німці оприлюднили суворий наказ на цей рахунок. Натомість мати ж, про що писав вище, прихистила ще й єврейську сім’ю, і якось все влагоджувала: жили дружно, без сварок, всі працювали. Слухався її й Гриша, хоч який був «некерований».

Незабаром у селі сталася трагедія. Увечері з лісу прийшли партизани, щоб викопати у клуні в одного діда кулемет (хазяйновитий дідок запасся), до ранку не встигли, заночували, хтось виказав, вони проривалися і вбили німецького майора. Німці, як я вже оповідав, розстріляли заручників, серед них і Гришу. Ми ж притьма поїхали в рідне село, Веркиївку. У нашій хаті жила батькова сестра тітка Ганна з дітьми. Жили разом.

Городу нам не дали, жили дуже важко. Працювали в общині, перебивалися з води на кисіль, чим тільки не займалися: пробували варити мило з дохлих свиней – не вийшло, обдирали з підбитих літаків дюралюміній та робили з нього гребінці на продаж, латали каструлі, відра, гнали самогон для перепродажу, копали чужі городи, молотили по клунях хліб. І знову найбільший тягар – на материних плечах. Як тяжко гарувала вона, тільки пізніше, оглядаючись у минуле, я зміг це поцінувати. І не гнулася, огризалася на нове сільське начальство… Якось нагнали ми з братом самогону (мати була в полі), поліцаї, що голилися у сусіда, «винюхали» горілку, увірвалися в хату. Брат, либонь, з розгубленості, штурнув з ґанку заступника начальника місцевої поліції, який з наганом в руці гамселив носаком у двері. По тому ми знову замкнули двері й кинулися навтьоки через вікно у городи. Поліцаї розбили двері, побили посуд в хаті, понівечили самогонний куб – горілку ми до цього заховали. Вернулася з поля мати, перелякалася. Взяла у сусідів візок, поставила туди сулії з самогоном, позичила сала, повезла «з повинною» до поліції. «Вибачте їм, вони малі, дурні», – сказала. Поліцаї довго збиткувалися, але врешті начальник поліції мовив: «Микито, внеси горілку в сіни, завтра виллємо в городи». По тому ми з братом тиждень пиляли дрова в поліції.

Невдовзі на полустанку хтось кинув білий трикутничок, у якому батько повідомляв, що він сидить у німецькій в’язниці в Курську. Мати збирала по селу підписи під папером про те, що він – безпартійний і нічого злого людям не вчинив. З мішком за плечима, у якому – сухарі, кілька шматків сала, сякий-такий одяг, мати пішки, зимою, в заметіль, добувалася з-під Ніжина до Курська. (Батька випустили, чому стала в пригоді й найдена німцями в його карманах заникана, скрючена довідка із сільради, яку він отримав напередодні війни для заміни паспорта, і про яку геть забув.)

Воістину, немає того в світі, чого не могли б зробити наші матері-страдниці.

На другий рік нам вдалося добути пів гектара городу, копали його заступами. Пекельна робота, лопалися водянки на долонях. Ми сідали перепочити, а мати копала, копала.

Важкі бої під час визволення – село кілька разів переходило з рук у руки – всілякі пригоди, які траплялися зі мною в окупацію – все це я потім використав в оповіданнях та повістях. А от про матір нічого не написав. Соромився. Соромилася ласки й вона. У нас був досить суворий закрій у сім’ї – у спадок від її роду-родини, не було розлизування, розмазування, хоч ми знали: немає тієї офіри, на яку б не пішла мати для нас. Оті одірвані од себе шматочки, а часто це були шматочки ячного, і навіть вичаного хліба, чорного і важкого, як земля, недоспані ночі, натруджені до синіх вен руки…

…Ось стоїмо ми біля воріт заможної хати – господар-десяцький, з конем, завжди прихопить щось з поля – мати розмовляє з господинею, біля неї дівчинка літ тринадцяти, моя ровесниця, білява, кучерява красуня, я паленію, а тут господиня йде в двір і виносить моїй матері у пелені півтора десятка поморщених весняних картоплин. Мені соромно до сліз, хоч днів зо два не було в роті й ріски. А назавтра рано-вранці мати йде з сапою відробляти ту картоплю.

…За лісом – болота, в лісі – мереживо лісових стежок і зарослих доріг, якими блукали у відступі німці, я поночі, заблуканий, біжу такою дорогою, перед цим ми гнали табун у село, а далі з переднього табуна прибігли хлопці та сказали, що німці вбили Василя: він з переляку присів за тином, а вони, теж видно з переляку, послали туди автоматну чергу. І раптом мені в очі сніп світла: «Малчік, ком гір, шнель». Німці були страшні: чорні, запилюжені, обдерті, небриті, захланні, очі позападали. Тицьнули під ніс карту, питають показати дорогу до Ніжина. А я від дикого страху нічого перед собою не бачу й не розумію, про що мова. Думаю: вб’ють. Ну, що буде, і одразу з усіх ніг, чекаючи пострілів у спину, – в ліс. Не стріляли. Ночував з товариством у партизанів, вони підтягнулися з далеких лісів добивати відступаючих німців. Вклалися в курені з гілля (довкола нас німецькі трофеї, неподалік дорога, де гудуть німецькі машини, все це ми уяснили), таки поснули. А ранком туман, і раптом крик: «Хенде хох, цурюк!» Я себе не бачив, а обличчя свого сільського товариша Миколи пам’ятаю добре: нижня щелепа одвисла і трясеться. А то молоді партизани вирішили нас налякати…

З кінця сорок третього й по війні мати працювала спочатку заступником голови, а потім головою колгоспу. Лягав спати, її ще не було вдома, прокидався – її вже не було, у печі – зварені сніданок та вечеря. Снідав, брав батога чи косу й йшов у поле (від сорок третього й до кінця війни брата з нами вже не було: його, сімнадцятирічного хлопця, забрали на фронт автоматником).

Жодного літнього дня, вже й студентом університету, я не залишався удома, – не міг «підвести» матір, адже вона просила всіх учнів і студентів виходити в колгосп на роботу. Та й, правду сказати, мені подобалося працювати в гурті. Так, справедлива народна приказка – «гуртове – чортове», й куці колгоспні заробітки, але є щось дуже хороше в колективній праці на молотарці, в косарському ключі. І жарти, й спів, як би скрутно не велося, і підмога одне одному. Нам, підпарубчакам, старші й косу наклепають, і ручку не дають брати широку, а поснемо під возом – не будять, поки самі не попрокидаємося.

І косили сіно на болотяних луках. Як там було гарно: ліси, за ними верболози й безкінечні мальовничі болотяні простори, де качки, крячки, чаплі. Ночуємо під возами, вночі гудуть пугачі. Але яка важка робота: піт заливає очі, струменить по спині. І ще їжа, добре, якщо польова каша, та ще як надеремо та наб’ємо туди чаїних яєць…

Житній лан побили на «норми». Спілкувалися по двоє-троє. Мене взяв до себе в напарники дід Хоменко, Павло Іванович. Нащо я йому, хріновий косар? Косити й за мене? Я й косу наклепати не вмію. Пожалів, прихистив. Сухенький, сивий, увесь день косою сухе стебло – чиргик, чиргик. Де тепер такі люди?

…Бачу з житнього покосу гніду конячку, яка тягне польовою дорогою порожнього возика, нараз зупиняється, а потім сама рушає далі: то зупинилася біля косарів або в’язальниць моя мати, голова колгоспу. А ото вона ж тією конячкою вертається з банку, на возі – латаний-перелатаний мішок, у ньому везуть з касиркою гроші, латаний мішок – для «маскування». Мати могла тоді отримати високі нагороди, навіть стати героєм праці – не дозволила совість. Її не раз підбивало на те начальство: варто було виділити п’ятдесят гектарів землі, кинути туди всі добрива, нагнати колгоспників, виростити рекордний врожай, і голова артілі – герой праці. А що вродило на решті гектарів – те все другорядне.

Найбільшим «тріумфом» матері було, коли їй вдалося видати на трудодень більше, ніж по інших колгоспах району, на святкуванні чергової річниці «великої соціалістичної революції» колгоспники в колоні підхопили її на руки й понесли повз трибуну з місцевим керівництвом. І водночас – скільки гіркоти вона пережила через загальне безщастя, безхліб’я, убозтво. Ми майже ніколи не розмовляли вдома на «політичні» теми, але я бачив, що Сталіна мати не любить; я допитувався в матері правди, але вона мовчала й тим мовчанням підтверджувала мої здогадки – й переживала за бідування народу, й намагалася нести хрест нарівні з усіма. Вона ніколи не хвалила дореволюційного життя, розповідала про його несправедливості, жорстокості, але ніякої похвальби на адресу життя нинішнього не висловлювала також. І знаходила порозуміння у людей. Бувало, у важкому сорок сьомому, біля молотарки, хто-небудь з дядьків, несучи від великого, дев’ятивідерного казана миску з затіркою – вода та декілька жмень борошна, – зронить: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе життя». Дивуюся сміливості, й тому, що ніхто ніколи не доніс. А те, що не донесе голова – вони знали. Мати не заливала у печах колгоспниць, які не пішли на роботу, вогню, не заганяла до роботи примусом, але, звичайно, й особливого достатку людям дати не могла – норми державних поставок були страшні, закони – немилосердні. Все те вона переживала болісно.

Пригадую такий ось епізод. Нетипова історія в типових обставинах. 1947 голодний рік. Весною жінки перебирали в кагатах картоплю, кожна всипала собі в мішок звідти по відерцю. Але хтось доніс, у селі на той час була міліція, їх одразу заарештували. Всі жінки – вдови, солдатки, в декого – по кілька дітей. Мати приїхала конячкою на обід додому, й одразу позбігалися родичі заарештованих, здебільшого бабусі. У нашому дворі стояли плач, голосіння. Мати кинулася до сільради, сіла у вантажівку і наказала шоферові їхати «в район». У райвиконкомі застала голову виконкому, жінку, яка саме розмовляла з начальником дорожнього управління, своїм коханцем. Мати ледь стримуючи сльози розповіла про нещастя, попросила про допомогу – заступитися за вдів. Голова райвиконкому розкричалася, розрепетувалася: «Не буде пощади розкрадачам соціалістичної власності!», а що мати продовжила наполягати, пригрозила їй також в’язницею. Пригнічена, але не зламана, мати вийшла з райвиконкому. Поруч з виконкомом – райком партії. Не вагаючись, зайшла туди. Перший секретар партії був на місці. Розповіла про все йому. Благала ім’ям його власних дітей. Секретар довго мовчав. Здається, прізвище його було Чотириус. А потім набрав номер телефону, сказав комусь: «Зайди до мене». По кількох хвилинах увійшов районний прокурор. Секретар запитав: «Ти знаєш про заарештованих у Вертіївці?» «Знаю», – відповів той. «Що можна зробити?» «Вже складено акта, справа в суді». «І все ж, що можна зробити?», – допитувався секретар. «Ну… взяти на поруки, хоч це… дуже небезпечно». «Для кого?» «Для поручителів і для вас». «Ви підпишете?» – секретар до матері. «Звісно». Він взяв папір і написав текст поруки. «Підписуйте», – подав папір матері. Мати підписала. «Треба хоч два підписи», – озвався прокурор. Секретар райкому підсунув папір до себе. «Це дуже небезпечно, особливо для вас», – ще раз застеріг його прокурор. «Буде, як буде», – сказав секретар і підписав папір. (Чотириус секретарював недовго.)

Мати й прокурор сіли у вантажівку, мати – до кабіни, прокурор – до кузова (мати хотіла посадити до кабіни його, але він відмовився). Приїхали до в’язниці, ще єкатерининської, вона стояла посеред базару. Прокурор наказав начальнику тюрми, аби випустив веркиївських колгоспниць, показав поруку вже зі своєю резолюцією. Начальник тюрми прочитав папір, подивився на прокурора: «Сміливий ви чоловік». «Я тут ні при чому, – знизав плечима прокурор. – Подивися на другий підпис». Незабаром жінки сиділи в кузові машини.

Так було. Така правда. Хоч вона більша в тому, що саме секретарі райкому очолювали всі антилюдські кампанії в районі, «викачували» з колгоспів хліб, змушували селян підписуватися на важкі грошові позики…

Не можу не описати один фантасмагоричний епізод. Комісія з району по підписанні позики: заступник голови райвиконкому, прокурор, редактор місцевої газети, разом з моєю матір’ю (як головою колгоспу) поночі ходять з хати в хату, будять людей, сльози, благання. Мати вже наболілася душею і втомилася до краю. І тоді вона заводить комісію до Тоболів. Тоболи – чоловік і жінка, маленькі, він з бородою до очей. На вигляд, як би сьогодні сказали, – бомж-бомжем. Влітку пасуть колгоспних овець, їм виплачують пшоном, гречкою. А взимку… Бог його знає, як вони жили-виживали. У хаті – пустка. Зайшли до хати. Прокурор викресав вогню із запальнички. Перелякана Тоболиха тягнеться за спідницею. Прокурор стоїть біля печі, погукує: «Швидше, швидше!». І враз, за його спиною – брязь! – падає заслінка, з печі вистрибнув Тобол, як чорт з ополонки: борода до пояса, чорний від сажі, очі блищать. (В хаті холодно і він ночував у печі.) Прокурор сахнувся, вхопився за кобуру пістолета, не може її розстебнути. А мати до Тобола: «Григорію Івановичу, ви підпишетеся на дві тисячі позики?». У Тоболів зроду не було і двох карбованців. Тобол: «А чого ж…». Йому хоч би на мільйон. Заступник голови райвиконкому на прізвище Стогнут першим зрозумів все і мовчки вийшов з хати. А прокурор надворі розмахував перед матір’ю пістолетом (таки витягнув його з кобури): «Ти в мене ще отримаєш».

Як я вже сказав, за всю свою пекельну працю мати отримала дванадцять карбованців пенсії.

Доживала мати віку в селі під Києвом. Бачу її на городі, маленьку, сухеньку, зашмалену сонцем, із сапою в руках. На городній межі – кіт Рижик (усі руді коти в матері були Рижиками, а не руді – Мурзами), під кущем порічок – банка з водою. Цілісінький день із сапою, без роботи жити не могла. І ще одне: ніколи ніякої суєтності, скарг на старість, на болі, нарікань на життя. Навпаки – до останнього джерело оптимізму, впевненості та внутрішнього спокою для рідних і близьких, для всіх, оаза доброти і радості для внуків і правнуків.

Бачу її – таку роботящу, рідну, дорогу, близьку… і таку безкінечно далеку. Прошуміло життя в боротьбі з його стихіями, здебільшого породженими людьми, облетіли цвіт і листя, й що залишилося від нього? Пам’ять? Думаю і не можу осягнути. Якби вмів, написав би поему про матір. Не вмію. Якби був розумніший, віддав би їй за все ласкою ще за життя. І цього не зробив. Пам’ятайте про це.

Бо – не вернеш, не вернеш!