Після громадянської війни працював у райфінвідділі, а тоді з матір’ю заходилися лаштувати СОЗ, до них прибилося ще кількоро невдатних господарів, і один багатий, культурний, який і дав лад всьому господарству. Збудували стан, насадили сад – він ще довго шумів посеред поля, навіть попа, Серновця, поставив у косарський ключ. Серновець мав три дочки, вони хотіли вчитися, а дочок «служителя культу» ні до вузів, ні до технікумів не приймали, й Серновець зняв у церкві рясу: «Люди добрі, Бога нема, мене дурили і я вас дурив», баби трохи не розірвали його на шмаття, але він вирвався та втік. До СОЗу. Важко йому доводилося, в обід варили два казани каші, один – для всієї артілі, другий – для Серновця, був дужий неймовірно – перекидав через хату двопудову гирю, косив турицею, а якось в обід, коли він спав, косу нагострили, то він за першим помахом, не розрахувавши, потнув і впав на покіс; я сам бачив – це вже з німецької окупації – як у рудці застряла кобильчина з дровами й не могла витягти воза, він випріг її, «йди к чортовій матері», – плеснув по крупу, зв’язав черезсідельником голоблі, черезсідельник поклав собі на шию, і витягнув воза. І бачу його, коли вже прийшли наші (не беру це слово в лапки, як дехто, бо, так, ми їх чекали, так ми їх називали, та й як же інакше назвати – батька, дядьків, двоюрідних та троюрідних братів), як він коле біля солдатської кухні важкі корчі, а за це йому дали відро всіляких недоїдків, і він виїв ціле відро. Він їв, а ми стояли довкола і хоч самі напівголодні, потішалися, кепкували, курили солдатську махорку, а він на кпини не відповідав, а тільки казав: «Не куріть, хлопці. Ви ще малі. Це дуже шкодить здоров’ю». А ми реготілися. Неординарний чоловік, за сприятливих часів міг би зробити багато добрих справ, а волік життя, оглумлений, облуплений, не шанований, та так і помер. Скільки їх породило і забрало наше болотисте сірозем’я! Скільки моїх земляків народилося для слави, для добра та істини й щезли непомітно!

Але незабаром СОЗи розформували, всю землю побили на так звані клітки, а коли ті клітки люди засіяли, оголосили колективізацію й забрали їх до колгоспу.

Батько на той час вже навчався на підготовчих курсах Ніжинського педінституту, який закінчив у 1934 році, а далі вчителював.

Нова війна знову одягла на нього шинелю. Він потрапив у оточення, а далі – у полон. Випало йому воювати під командою свого колишнього однокашника, Михайла Петровича Кирпоноса, з яким колись разом працювали в економії та перебували в партизанському загоні, тільки Кирпонос був на вершечку військової піраміди – командувач фронту, а батько десь внизу – старший лейтенант інтендантської служби. Кирпоносу в оточенні довелося водити в багнетні атаки вісімсот генералів, а батькові… – кілька годин командувати рештками двох полків, з яких втекло все начальство, і він, на той час капітан, виявився найвищим за званням. Полки були оточені в лісі, в районі Курська, він скликав командирів на нараду й запитав, які будуть думки, на що один кадровий офіцер, лейтенант зауважив: «Які думки, це ж не шкільна педрада, ви віддали бойовий наказ і на цьому край». Але за годину розпочався артналіт, людей і ліс перемішало, батька підібрали пораненим німці, хтось ще хотів вислужитися і наклепав, буцім він працював у особовому відділі. Його кинули до тюрми й допитували, катували. Врятував випадок: за чергового обшуку в рубчику кишені штанів знайшли спресований папірець – довідку з печаткою про те, що Мушкетик Михайло Петрович є вчителем середньої школи, що він безпартійний… За день до початку війни батько взяв у сільраді довідку на обмін паспорта, а потім забув про неї. А далі – концтабір, шахти в Німеччині, дві втечі й катування за них, третя втеча була вдалою, він воював у словацькому опорі, а по війні ще якийсь час перебував за колючим дротом, вже радянським, і, зрештою, був демобілізований рядовим, вдома важко хворів, лікарі казали, що помре, але він видужав і дожив до дев’яноста чотирьох років.

Мабуть, тут годиться сказати кілька слів про видатного земляка – Михайла Петровича Кирпоноса, чоловіка відважного (Героя Радянського Союзу за фінську війну), хорошого командира, службіста, який був змушений виконувати всі приписи бездарного радянського командування початку війни й особисто Сталіна. Та більше, в німецькій стратегічній науці, поряд інших версій, є цікава версія ролі Кирпоноса в Другій світовій війні. Версія ця така: коли німецька група військ «Центр» заплановано досягла рубежу атаки Москви, група армій «Південь» надовго застрягла під Києвом – рвонувшись спочатку і здолавши шлях до Києва трохи не за два тижні, німці наштовхнулися на добре організований оборонний рубіж. У гітлерівському штабі розпочалася нарада, яка тривала два тижні, частина генералів (зокрема, Гудеріан) наполягали на негайному походові на Москву, інші заперечували, посилаючись на те, що в тилу залишається Кирпоносів фронт, й може статися, що в цих арміях вистачить сил відрізати німецькі армії, що атакували Москву. Перемогла друга стратегічна думка, Гудеріан повернув на південь. Кільце довкола армій Кирпоноса зімкнули Гудеріан та Клейст. Кирпоносові, який просив дозволу відступити, а потім зв’язати сили ворога, наказали стояти непорушно, це був один із найфатальніших безглуздих наказів сталінського командування, в результаті якого для Радянського Союзу було втрачено пів мільйона найкращого війська. Коли до фатального сполучення німецьких військ залишалося не більше ніж два тижні, Кирпонос надіслав Сталіну телеграму приблизно такого змісту: «Товарищ Сталин, взгляните на карту, понятная катастрофа – дело двух недель», у якій далі змальовував ситуацію, перерахував свої та ворожі війська й знову просив дозволу на вивід армій з оточення. Сталін, як завше лаконічно та «мудро», «по-сталінськи» наказав: «Приказываю разгромить Гудериана и Клейстра». І ще раз, за чотири дні до повного оточення, Кирпонос по телефону ВЧ додзвонився до Сталіна, й знову той повторив свій сакраментальний наказ.

У Шумейковому бору (яру) на Полтавщині відбивалися від ворога штаби армій і корпусів Кирпоносового війська. Там він був поранений, там і загинув. І все ж деякі німецькі історики вважають, що саме армії Кирпоноса, довга оборона Києва врятували Радянський Союз від розгрому. Доки танкові армади Гудеріана рухалися на південь, доки верталися до Москви, настала осінь, хляповиця, земля розгасла, й Гудеріан застряг під Москвою. А тим часом до Москви була перекинута далекосхідна армія.

За поразки першого періоду війни Сталін поклав провину на Кирпоноса. У Веркиївці було наказано зняти по хатах зі стін його фотокартки, ім’я Кирпоноса перестали згадувати.

Постать Кирпоноса не оцінена й сьогодні. Яким він був, правильно чинив чи неправильно, те – невідомо. А може, воно вже й непотрібне нікому, може, воно тривожить тільки мене та ще жменьку земляків? У нашому столітті на наших очах чимало подій пролетіли, неначе вихори по воді, сховавши в глибинах сутнє, викинувши на берег сміттєвий наплав. Скільки введено до слави фальшивих імен, скільки справжніх звитяжців та чесних людей омовлено, знеславлено, або просто зметено наплавною хвилею, потрібні зусилля поколінь істориків, щоб виявити повну правду.

…Доживали в Києві віку, один на бульварі Шевченка, другий – на Чоколівці, двоє моїх земляків – Точоний та Січкар, один з них – командир полку, другий – комісар, а хто саме командир і комісар, вже не пам’ятаю. Вони теж не могли нічого до пуття розказати, адже обоє – ніжинці, а ніжинський полк із першої української дивізії випав. Випав, згубився, зник, не було його! Як відомо, в дивізії – чотири полки, а згадували тільки два – Богунський і Таращанський. У книгах, у фільмах, у підручниках – лише два. Ніжинський, а також Новгород-Сіверський було наказано забути. Бо вони… вар’ювали проти Щорса, коли він, уже після взяття Києва, став командиром дивізії, не визнавали його влади. Та й самі Точоний та Січкар, замість того, щоб зійтися та погомоніти ладком, випити компоту чи квасу, всю решту свого життя писали один на одного доповідні (доноси) – до ЦК партії, до прокуратури, до військового трибуналу. Написати щось правдиве про Щорса їм було зась, хоч ненавиділи вони його смертельно. Січкар стрілявся зі Щорсом на дуелі… Можу уявити муки Точоного, який щодня з вікна свого будинку на бульварі Шевченка бачив пам’ятник Щорсу («На кобилу виліз» – Січкар мені наодинці). А писали один на одного, бо в Чернігівському музеї дві фотографії Точоного, а Січкарева – одна. Зате в Ніжинській районній газеті частіше писали про Січкаря, ніж про Точоного. Ох, тая слава! Така крихка, така примарна. Та ще коли приміряти її до людського життя. Ще крихкішого й марнішого. Звитяжні були обидва, Січкар пережив страшенну трагедію – всю його родину порубали шаблями денікінці. Обидва допускали прорахунки, а може, й щось більше, не в тому справа. І ось Січкар вимагав судити Точоного за Дорогінську трагедію. До війни її урочисто відмічали щороку.

…Ішов Україною Махно, наблизився до Ніжина, й там вирішили дати відсіч. Зібрали працівників ГПУ, двох воєнізованих заводів, колишніх партизанів, мобілізували ніжинських візників… Фантасмагорична картина – сто сімдесят фаетонів, бричок, прольоток з озброєними, але не готовими до бою ополченцями, на яких з-за кладовища вилетіла махновська кіннота. Розшалілі коні мчали полем фаетони, брички, вітер тріпав кучерські бороди… Врятувалося лише кілька чоловік. Один з них – Минька, мій односелець, пізніше – заслужений артист УРСР, керівник хору Південно-західної залізниці. Шабля ударила його плазом. Минька підібрали, відлежувався по госпіталях, воював, а коли вернувся до Ніжина, побачив своє прізвище на стелі серед прізвищ інших загиблих. Пішов до секретаря ніжинського окружкому партії, який теж побував під Дорогінкою й також залишився живий, обнялися, поцілувалися, закурили. І тоді Минько каже: треба зрубати з каменя моє ім’я, я – живий. А секретар нагнувся до нього, й на відповідь: з’їдь з Ніжина к такій матері, щоб я тебе не бачив. До завтра з’їдь. Інакше – розстріляю. Ти знаєш, скільки ми заплатили за ту каменюку?

Про це мені розповідав сам Минько. Через тридцять, і сорок, і п’ятдесят років Січкар вимагав для Точоного розстрілу за Дорогінську трагедію – Точоний очолював оту фаетонну армаду й нібито до ладу не провів розвідку.

Того всього вже немає. Либонь, ніхто його й не згадає, окрім мене, а то ж була гаряче, шалене, кров’ю напоєне життя, в якому рвалися нерви, вибухали серця і замерзала в жилах кров. За віщо? Задля чого? Щоб потім… Ет, всі ми знаємо все й так. Як і оте, банальне: історія нічого не навчає. Партизани, банди, привезені з Москви «від Леніна» (від Троцького) золоті п’ятірки – на розгортання боротьби, які потім хтось привласнив, а по тому перестрілялися просто на засіданні штабу; й дореволюційний вчитель Іваненко, борець за правду, з істинною вірою в світле прийдешнє, і командир партизанського загону Петро Маруня, який, побувавши в НКВД, замкнувся, обгородився високим парканом і уникав людей. Нічого того немає. Може, й не було?

Одначе, на мою думку, всі ті трагедії менш повчальні та маліють перед трагедією роду моєї матері, роду Бутків із Володькової Дівиці, згодом Червоних Партизанів (нині назву повернуто), що на захід від Ніжина. Веркиївка – на північний схід, Червоні Партизани – на північний захід, вони – ніби двоє ніжинових крил, двоє сіл із населенням ще до революції більше як по десять тисяч душ, розташовані на майже однаковій відстані від міста. І ландшафт їхній схожий – ліси та болота, і історія буйна та славна (а подеколи й безславна), відтак присипана попелом забуття. Одначе й коріння дідового, по матері, роду не проглядається в глибінь. Відомо лише, що мій дід, Бутко Онуфрій Давидович, був козацького ковальського роду, заможний, мешкав у чималому будинку під бляхою, біля хати – пів десятини доброго саду, хліви та обори, кохався в добрих конях, пишався ними, жили в достатку, хоч землі мав мало – три чи чотири десятини, а дітей – одинадцятеро. Багатії були тоді всілякі.

Ось привів дід свою «команду» на жнива до сусіда. У того понад сто десятин землі, й починалася вона від хати, біля хати двір у десятину, по двору бігає бугай, гребе ратицею землю – не треба і собаки.

Дід із синами і дочками, пожнивувавши, обідають за хатою в саду. На ґанок виходить дружина господаря, зсохла, зчорніла тітка. І до чоловіка: «Омеляновичу, Омеляновичу, дай сальця затовкти борщ» (в коморі на сволоку висять мішки ще з позаторішнім салом). «Ич, дурна баба, що придумала». «Люди оно бідніші, а їдять кашу з салом». «Через те вони й прийшли до мене найматися, а не я до них». Худобу Омелянович пасе до пізньої осені по чужих городах, а сам переступає босими ногами на межі, трава на якій вже взялася інеєм. Худющі коні не можуть витягнути нагору навантаженого воза, він лупить їх пужалом, а тоді шаленіє і кусає. І дуже гнівався, коли кінь випорожнювався, «викидав із себе корм»: «тільки й знаєш, що сереш».

Але сам любив попити в садку чаю. З маленькою грудочкою цукру випивав цілий самовар. Бувало, підходить до нього дружина: «Омеляновичу, дай грудочку цукру, і я поп’ю». «Ич, чортова баба, чого захотіла». А коли вона померла – цвинтар поруч, за тином, він підходив до нього з чашкою окропу та цукром: «Варко, встань, я тобі цукру дам». Тоді мій дід кричав з другої сторони: «Не вставай, Варко, бреше, все одно не дасть».

Дід Бутко був розумний. Коли в нього підросли сини, він спродав усе, що міг, купив парову – розігрівалася соломою – молотарку та жатку і пустив синів по економіях жати та молотити хліб. Господарство вів культурне, на їжі не економили, але працювали від зорі до зорі. То все неправда, буцімто колись люди жили на селі багато, в достатку. Старі люди рішуче спростовують те. Навіть діти із заможніших родин мусили найматися до панських економій на буряки, на жнива.

…Ще не зійшло сонце, а вони, разом з батьками, сидять зарюмані під рундуками на майдані, дожидаються прикажчика. Той приходить, каже свою ціну – здебільшого мізерну. Тюпає прикажчик іншої економії, обіцяє до платні в обід кашу з салом і гармошку… Працювати потрібно від сходу і до заходу сонця. Найбільша економія в селі була княгині Голіциної. Сама княгиня за материної пам’яті приїжджала в село тільки один раз, її зустрічало все село, піп цілував їй руку. Сини ж у село наїжджали, гасали верхи та в бричках по селу, їх боялися, як вогню – чавили курей, собак, а одного разу потоптали й дітей. Зачувши, що приїхали паничі, матері малих дітей на вулицю не випускали.

Усе життя в родині, як і в усіх інших сільських родинах, регламентоване звичаями, практикою: коли і як сіяти, як справляти весілля, як виховувати дітей, навіть як класти на воза плуга і борону і паляниці на стіл, не кажучи вже про найпростіше: не свисти в хаті, не сідай у шапці за стіл, не плюй у вогонь… Либонь, то єдино справедливі закони, справедливий уклад життя – одібране практикою – звичаї, а оте все, що пишуть збіговиська «вибраних» людей – юринда, ніякі парламенти не потрібні, потрібні звичаєві закони. У них теж є чимало закостенілого, хибного, але саме життя все те й відсіває. Особистий досвід – найбільше багатство, його не заміниш ніякими «Капіталами» і «Всесвітніми історіями». За звичаєвим правом існувало сотні літ українське село.

Дід мав дебелу статуру – широкий у плечах, з гордою поставою, владним поглядом, кажуть, закидав на плечі п’ятнадцять пудів, хоч і дибав на дерев’янці – одну ногу мав власну, замість другої – дерев’яна ступка зі шкіряним, пізніше гумовим наконечником. Мені від діда лишилося одне фото, прислане з Архангельської області, із заслання, там він сфотографований з моїм дядьком Андрієм, також засланцем і напис на звороті фото – «Льоні та Юрі, внукам, на добро, щастя та добрий спомин від рідного діда». Звідти він не вернувся. Опинився ж на засланні в колективізацію, бо не пішов до колгоспу, а також за те, що у вісімнадцятому році їздив до Києва уповноваженим від громади обирати гетьмана. Зате, тоді ж, у вісімнадцятому, після вступу до села червоних – першої української дивізії – за наказом Миколи Кропив’янського був розстріляний та колотий багнетом у підвалі крамниці у Ніжині. Дві наскрізні рани в груди – кульова та багнетна – віддяка Миколи Кропив’янського за те, що Онуфрій Давидович врятував його батька, німці хотіли арештувати його за сина-партизана, мій дід привіз Григорія Кропив’янського на возі на хутори, прикидавши його сіном. Але мій дід вибрався з-під інших тіл, виліз із підвалу і приповз на квартиру до дочки, – моєї матері, – котра вчилася на якихось медичних курсах. Уже на ґанку знову втратив свідомість, та моя мати якось втягла його до кімнати (господиня квартири втекла), перев’язала, як зуміла, рани. Відшукала односельця, якого дід колись врятував від розправи натовпу (про це – далі), разом упросили лікаря. Той односелець сховав діда в комірчині, й дід одужував. Щоправда, його знову відшукали, везли (лежачого) на возі на розстріл, але моя мати почала голосити, збіглися люди, вартові побоялися натовпу, скинули діда в канаву та вдарили по конях.

Дід тоді таки одужав. Дуже ж бо був міцний. Мати розповідає: не знав утоми, ніколи не упивався, хоч скільки б не випив, лишень одного разу вдав п’яного, аби довідатися, як поведеться родина, вони привезли його додому, напоїли чаєм, роздягли, вклали в ліжко, а тоді він підвівся і розреготався.

Легендою в родині овіяний дідів старший брат, Єпіфан. Давид Бутко, фельдфебель царської армії, мав дозвіл одного із синів (лише одного) віддати до офіцерського училища – до фельдшерської школи, як тоді її називали, – і нині на тому самому місці в Києві розташоване військово-медичне училище. Готували Єпіфана сільський піп та вчитель. Три рази Давид Бутко гнав сина до Києва, сам їхав верхи, поклавши на кінську хребтину замість сідла мішок із сіном (залізниці до Києва тоді ще не було), а Єпіфан босяка тюпав попереду пішки, чоботи ніс на плечі, на палиці. Підготовка виявилася слабенькою, двічі Єпіфан провалювався на іспитах, і всю дорогу від Києва до Володькової Дівиці, близько ста двадцяти верст, батько батогом «опрацьовував» на синовій спині потрачені на попа та вчителя полтинники та гривеники. За третім разом – дозволялося випробовувати долю тричі, читаємо поєдинок Купріна – Єпіфана прийняли до школи, але він так озвірився на батька, що не хотів вийти до нього попрощатися, зв’язав у вузол свій домашній одяг і перекинув батькові через ворота.

Одначе батько наполягав на побаченні, Єпіфан, вже у військовому, курсантському однострої з блискучими ґудзиками, насунувши на лоба кашкета, вийшов до батька, колишній фельдфебель отетерів перед тими ґудзиками, виструнчився та випалив «Ваше благородіє…», на що Єпіфан гарикнув: «Пішов до всіх чортів!».

Одначе надалі Єпіфан витягнув на першого учня, закінчив школу із золотою медаллю, отримав дозвіл на вступ до Петербурзької медичної академії, скінчив і її з золотою медаллю, вернувся до Києва, де дуже швидко завоював авторитет кращого хірурга міста. Одружився з дочкою купця першої гільдії, неймовірного багатія (куплене дворянство), у посаг за дочкою тесть подарував молодим автомобіль та дім на Печерську, де на даху жили два прикуті до ланцюгів орли. На весілля син покликав батьків, мати не поїхала, соромилася, а Давид одягнув нову чумарку, сукняні штани, добре помастив з черепочка розтопленим здором ялового чобота й поїхав. Весілля свати справляли бучне. Вишукані вина, вишукані страви – все на золоті та сріблі – за столом якісь високі чини, генерали (куповане дворянство цуралося свого купецького первородства); Давид сидів принишклий, майже не пив, намагався нічого не їсти, аби зробити щось не так, не осоромити сина. Але, зрештою, осоромив, та ще й як. Він бачив, що навіть отакі високі чини беруть щось з якоїсь химерної посудини маленькою золотою ложечкою (отакі великі пани – і отакою манюньою ложечкою!), і коли заграли музики, гості повалили до сусідньої зали танцювати, він лишився за столом. Давид подумав: «Помру, і не довідаюся, що в тій посудині», оглянувшись, чи ніхто не дивиться, вхопив великою ложкою тієї страви. То виявилася міцнюща-преміцнюща гірчиця. Діда скрутило, він почав чхати, впав на підлогу, і вже чхав обома кінцями, голосно, і тоді сват, який ще за столом помітив скрадливі Давидові позирки на гірчицю та спостерігав за ним з-поза портьєри, покликав гостей. Справа в тому, що він не полишав надії в будь-який спосіб розладнати весілля, він погодився на одруження дочки з «гепом», бо вона пригрозила повіситися. Єпіфан був неймовірний красень: високочолий, чорновусий, ставний. Як і всі в материному роду.