Отзывы на книги автора «Юрій Андрухович»

Книга неординарна... Трошки важко читається за рахунок переплетінь української мови, суржика, матюків... Хоча це надає певного колориту і реальності (всі ми так "не чисто" зараз спілкуємося)..
Спочатку книга йде туго, але потім вчитуєшся і стає цікавіше з кожною сторінкою...
Чудова оповідь про Антонича, хоча і не без художнього домислу...
Вражаюча любов австрійця до Львова, Карпат... Все таки нашу країну любити простіше,коли в ній постійно не живеш))
Але думаю усієї глибини книги я таки не осягнула...

Мій улюблений твір у Андруховича. Читати однозначно варто. Прочитала за один день - швидко, легко і з задоволенням.
Асоціативний ряд дієслів.
Д - дратує
В - вабить
А - активує
Н - нервує
А - акомпонує
Д - дихає
Ц - цінує
Я - ясніє
Т - тріпоче
Ь

О - охоплює
Б - береже
Р - реагує
У - усміхається
Ч - чарує
І - ірраціоналізує
В - владарює

Чудова історія.

Слава Богу, що книжка невелика.
Вона непогана, і стиль незвичний, проте просто не моя.
Не шкодую, що прочитала, проте не в захваті.
Хоча сама "карнавальність" твору - це родзинка.

Цю книжку мені порекомендував випадковий знайомий у бібліотеці - до цього я лиш приглядалася до творів Андруховича, не знаючи з чого би розпочати.
Загалом книжка мені сподобалася, читалася дуже швидко і легко. Описи його життя у моєму рідному й коханому Львові та не менш коханому Станіславові, розповіді про подорожі, знайомства, політику, людей, родину - все дуже по-справжньому, ніби Андрухович і дійсно сидить навпроти і відкриває перед тобою своє життя.
Останній розділ я не змогла посилити і просто прогортала діалог двох обкурених людей, але це не погіршило мого ставлення до самої книжки.

Перший обруч - це напевно... пояс невинності на дівчатах.
Другий - це напевно... такий танець, коли всі танцюють у колі. Ну там стелять хусточку на підлогу й усі з усіма цілуються.
А третій обруч - це обійми мого далекого минулого...
Четвертий обруч – це обійми теплого вітру, кружіння енергій...
Вона була захищена п'ятим обручем весни - своєю зеленою недоторканістю.
Шостий обруч - це залізне кільце двобою велетнів.
Сьомий обруч - це коли з кимось раніше не знайома почуваєшся легко і вільно, ніби сто років знаєшся.
Восьмий обруч - це коли стискається серце.
Дев'ятий обруч - це коли залишаєшся сам на сам і від цього нікуди не подітись.
Десятий обруч - це полон, з якого неможливо повернутися, нічого не втративши.
Одинадцятий обруч - це коли двоє стають одним.
Дванадцятий обруч - це коло вічності, початок і кінець в одному. Альфа і Омега, всі ми і кожне з нас...

Мені особисто було дуже цікаво читати першу главу тому, що реалії життя українців відображені дуже чітко та характеристика, опис минулого ГГ віщували не менш захопливу розповідь. Не так сталося, як гадалося. Нажаль. Можливо, колись продовжу знайомство з Андруховичем, бо чула, інші його книги більш вдалі за "Дванадцять обручів".

Творец небесный!

Какая же грязная, мерзка вся эта "украинская литература современности"! Оно, это произведение, само по себе было бы приземленным, отталкивающим - а написанное при этом на суржике (я не назову это украинским, тут были страшные рои руссизмов!) - становится смешным, глупым.

Нас заставляли в Университете ЭТО читать.

Цей роман Андрухович писав 27 років. Почав у СРСР, а закінчив у незалежній Україні. Чого можна чекати від настільки тривалого й марудного процесу створення? Певно що, одкровення. Не рівні від Іонна, звісно, але хоча б десь поруч із критикою чистого розуму. Або бодай біля «Улісса».
Але чи маємо ми такий інсайт у «Коханцях»? Та якби ж то.

Книга складається із восьми з половиною завершених оповідей, яких поєднує хіба що географія та мандрівний цирк «Ваґабундо», що він швендяє з оповіді у оповідь, кожного разу обростаючи новими карколомними подробицями та набуваючи остаточного фантасмагоричного вигляду. На останній, половинчастий розділ (бо він без відповідей та із збереженою тайною) «Ваґабундо» перетворюється у приземлений та буденний цирк «Прага», де остаточно втрачає залишки містичного й зупиняє мандри світом. Це вже не потойбічний «Ваґабундо», а звичайнісінький собі «Прага», однак і він не торт. І це друга відмінність останнього, вісім-з-половинного оповідання.

Отже, ми маємо вісім злочинців, які жили й коїли свої страшні й не дуже діла у різні часи, мали різну вдачу й хист (а деколи й примус) до своїх страшних справ, і відповідно отримали різне покарання. Серед них є реальні вбивці, є зрадники, є наче б то педофіл і навіть галичанський Синя Борода, якого, зокрема, найбільш шкода. Автор не розповідає про їхнє життя, залишаючи читачу самому вирішити, як він опинився у той точці свого життя, з якої все покотилося у прірву. Автор також не ставить запитань до своїх героїв, не змушує їх відповідати, не випробовує й не вимагає надзусиль. Він просто констатує факт.

Але чи досить цього для того, аби претендувати на одкровення? Сумніваюсь.

На виході, після такого тривалого процесу написання, після переосмислення й, як казав автор у одному з інтерв’ю – переродження із однієї людини у іншу – маємо звичайнісіньку собі збірочку напівдетективних «страшилок», що їх можна розповідати у ватри у скаутських таборах після заходу сонця.

Звісно, це жодним разом не відміняє майстерності, із якою «Коханці» виписані, тому читати їх безсумнівно цікаво й захоплююче. Але ж куди подіти сподівання, які з’явилися після звістки про «на створення пішло довгих 27 років!»? Як втамувати невиправдані надії на щось надзвичайне, надскладне й надфілософічне? «Нет, это не Рио-де-Жанейро», - сказав би Великий Комбінатор і був би правий. Так, це не Ріо у літературі. Буденне Осло, наприклад. Ну, не Крижопіль й то вже добре.

думаю, що пану Юрію варто починати роботу над книгою гідної статусу "корифея сучукрлітератури" і "патріарха бу-ба-бу"

Це перший прочитаний мною роман Андруховича (швидше за все, не останній) та перший відгук на художній твір, на який я зважився (досі писав рецензії чи відгуки тільки на наукові праці). І оскільки пишу, то це є свідченням того, що роман зачепив якісь струни в серці (чи, радше, якісь зони в лобовій частці головного мозку), які не дозволяють звільнитися від нав’язливої ідеї написати відгук.
Роман Юрія Андруховича “Дванадцять обручів” має явні та відзначені критиками (автор отримав Літературну премію Центральної Європи Angelus за цей твір) сильні сторони, зокрема:
1) захопливий та напружений сюжет;
2) майстерне володіння словом;
3) здатність занурити читача в атмосферу оповіді;
4) наявність потужного філософського підтексту;
5) сильний “після смак”, коли герої та події продовжують тривожити читача та спонукати до роздумів ще довгий час після перегортання останньої сторінки.
В той же час, багато моментів в романі відверто не сподобалися:
1) автор ставиться практично до усіх своїх героїв з відвертою зневагою чи навіть відразою. Попри варту похвали демонстрацію Андруховичем свого глибокого знання усіх куточків людської душі (чомусь, в першу чергу, темних), таке зображення героїв створює загалом гнітючу, задушливу атмосферу та залишає важкий осад в пам’яті;
2) практично весь гумор в романі – або чорний, або це репліки чи вчинки п’яного Артура Пепи;
3) хоча весь роман – художня вигадка, в багатьох моментах чітко можна побачити реальні місця, події, історичні персонажі. Тому виглядає дуже дивним й недоречним той факт, що автор очорнює та спотворює ті моменти, які є цікавими і прикрасили б роман і без вигадок автора. Так, наприклад, в романі прототипом директора метеостанції на полонині Дзиндзул є, очевидно, директор обсерваторії на горі Піп Іван – українець, виходець з села Микуличин, магістр географії та метеорології, чия діяльність потребує дослідження (та вигадування не вимагає роботи в архівах). Також надзвичайно цікавою і не потребуючою зайвих домислів є історія гуцульського театру з Краснопілля (в романі – з Чортополя, і вже сама ця зміна назви вказує на темну сутність твору), ідея написати роман про який переслідувала Артура Пепу. Альтернативна біографія поета Богдана-Ігоря Антонича прикрасила роман тільки якщо під “прикрашанням” вважати додавання в роман трагізму та нещастя. Також введення в роман особи директора спортивної школи Малафєя виглядає незрозумілою спробою вилити на читача додаткову порцію негативу;
4) з огляду на те, що оглянувся на своє минуле не Карл-Йозеф Цумбруннен (міфологічний Орфей), а його кохана Рома Воронич (міфологічна Еврідіка, яка, крім того, не дуже й хотіла покидати пекло-Україну), нелогічно та необґрунтовано виглядає його смерть (до того ж описана в деталях на кількох сторінках). З огляду на цей факт не такою вже і вдалою виглядає спроба Андруховича переповісти легенду про Орфея та Еврідіку на новий лад.
5) також не надто вдало описана історія кохання (чи просто статевого акту) між Коломеєю Воронич та Антоничем – те, що втрата цноти Коломеєю сприятиме безсмертю поета, автор доводить надто непереконливо.
Загалом роман “Дванадцять обручів” не можна рекомендувати тим, хто очікує від читання позитивних емоцій. Те, над чим він заставляє задуматися, не додає оптимізму та не пробуджує світлі сторони душі.