Розділ 9

Нхо ввійшов в Управління поліції через головний вхід і зупинився, побачивши, як високий білявий поліцейський намагається щось пояснити всміхненому охоронцеві.

– Доброго ранку, містере Холе, чим можу допомогти?

Харрі обернувся. Очі в нього були опухлі й червоні.

– Так, проведи мене повз цього упертюха.

Нхо кивнув охоронцеві, і той відступив, пропускаючи їх.

– Він стверджує, що не пам’ятає мене відучора, – обурювався Харрі, поки вони чекали на ліфт. – Хай йому грець, хіба він не мусить пам’ятати хоча б те, що було вчора?

– Не знаю. Ви впевнені, що вчора чергував саме він?

– Принаймні, хтось дуже схожий на нього.

Нхо знизав плечима.

– Може, для тебе всі тайці однакові?

Харрі вже зібрався відповісти, коли помітив на губах Нхо уїдливу посмішку.

– Саме так. А ти намагаєшся пояснити мені, що ми, білі, для вас теж усі однакові?

– Та ні. Ми бачимо різницю між Арнольдом Шварценеґґером і Памелою Андерсон.

Харрі широко усміхнувся. Йому подобався цей молодий поліцейський.

– Гаразд. Розумію. Один-нуль на твою користь, Нхо.

– Нхо.

– Нхо, так. Хіба я сказав не так?

Нхо усміхнувся і похитав головою.

У ліфті було повно людей і так задушливо, що протиснутися в нього було те саме, що в наплічник із несвіжим тренувальним костюмом. Харрі на дві голови підносився над іншими. Дехто підняв на нього очі, прихильно усміхаючись. Один із них запитав Нхо про щось і потім вимовив:

– A, Norway… that’s… that’s… І can’t remember hіs name… please help me.^[8]

Харрі усміхнувся й спробував із жалем розвести руками, але в ліфті було занадто тісно.

– Yes, yes, very famous!^[9] – наполягав співрозмовник.

– Ібсен? – спробував допомогти йому Харрі. – Нансен?

– No, no, more famous!^[10]

– Гамсун? Григ?

– No, no. – Чоловік розчаровано поглянув на них, коли вони вийшли на п’ятому поверсі.

– Твій кабінет, – Крамлі вказала пальцем.

– Тут уже хтось сидить, – заперечив Харрі.

– Не там. А он там.

– Там?

І він витріщився на стілець, втиснутий між іншими за довгим столом, де впритул сиділи співробітники. Місця за столом навпроти його стільця вистачало лише для блокнота й телефонного апарата.

– Подивимося, може, я зможу влаштувати тебе в іншому місці, якщо затримаєшся у нас.

– Сподіваюся, цього не буде, – пробубонів Харрі.

Інспектор зібрала свою команду на ранкову нараду. Власне, команда складалася із Нхо й Сунтгорна, двох поліцейських, яких Харрі вже бачив напередодні ввечері, і ще Рангсана, найстаршого з працівників відділу.

Рангсан сидів, закрившись газетою, і робив вигляд, що уважно читає, але іноді вставляв свої коментарі тайською мовою, які задоволена Крамлі відразу записувала в маленьку чорну книжечку.

– Гаразд, – сказала вона, закривши книжку. – Отже, ми уп’ятьох спробуємо розв’язати цю справу. Серед нас є норвезький колега, тому всі розмови відтепер вестимуться англійською. Почнемо з технічної експертизи. Рангсан розмовляв із хлопцем з технічного відділу. Прошу.

Рангсан дбайливо згорнув газету й відкашлявся. Чоловік був рідковолосий, окуляри на шнурку сповзали на кінчик носа, – всім своїм виглядом він нагадував Харрі шкільного вчителя, який дивиться на всіх навколо поблажливо й дещо саркастично.

– Я розмовляв із Супаваді з технічного. Вони знайшли цілу купу відбитків у номері мотелю, що й не дивно, але жоден із них не належав небіжчику.

Інші відбитки ідентифіковані не були.

– Це не так легко зробити, – пояснив Рангсан. – Навіть якщо «Олімпуссі» відвідує не так багато клієнтів, однаково там залишилося не менше сотні відбитків.

– А що, хіба нема відбитків на дверній ручці? – запитав Харрі.

– На жаль, їх там аж забагато. І жодного цілого.

Крамлі поклала ноги в найківських кросівках на стіл.

– Мольнес, мабуть, відразу ліг у постіль, тільки-но ввійшовши в номер, так що не встиг наслідити. І щонайменше двоє бралися за ручку дверей після вбивства – Дім і Ванг. – Вона кивнула Рангсану, що знову розгорнув було газету. – Розкриття показало, як ми й припускали, що посол був заколотий ножем. Ніж проколов ліву легеню і потрапив прямо в серце, так що перикард наповнився кров’ю.

– Тампонада, – вставив Харрі.

– Що?

– Так це називається. Все одно що засунути вату в дзвіночок: серце не в змозі битися й захлинається власною кров’ю.

Крамлі скорчила гримасу.

– О’кей, залишимо поки що технічні деталі й повернемося до загальної картини злочину. До речі, наш норвезький колега вже відкинув версію про те, що мотивом убивства було пограбування. Може, розповіси нам, Харрі, що ти думаєш про це вбивство?

Усі повернулися до нього. Харрі похитав головою.

– Я поки нічого не думаю. Просто я вважаю, що в цій справі є дві дивні речі.

– Що ж, ми слухаємо, інспекторе.

– Гаразд. ВІЛ поширений у Таїланді, чи не так?

Запала мовчанка. Рангсан глянув через газету:

– У нас півмільйона інфікованих, відповідно до офіційної статистики. У найближчі п’ять років прогнозується від двох до трьох мільйонів носіїв вірусу.

– Дякую за інформацію. У Мольнеса не було із собою презервативів. Багато ви знаєте людей, які зважилися б на секс із повією в Бангкоку без презерватива?

Ніхто не відповів. Рангсан щось буркнув тайською, двоє інших тайців голосно зареготали.

– Набагато більше, ніж ти думаєш, – переклала йому Крамлі.

– Усього кілька років тому мало хто з повій у Бангкоку взагалі знав, що таке ВІЛ, – сказав Нхо. – Але тепер багато хто з них самі беруть із собою презервативи.

– Хай так. Але якщо я батько сімейства, як Мольнес, то я, швидше за все, подбаю про те, щоб теж мати презервативи, заради своєї ж безпеки.

Сунтгорн фиркнув:

– Якби я був батьком сімейства, я не пішов би до сопхені.

– До повії, – знову переклала Крамлі.

– Розумію. – Харрі замислено постукував олівцем по столу.

– Що ще дивного ти знайшов у цій справі, Харрі?

– Гроші.

– Гроші?

– У нього із собою було всього п’ятсот батів, тобто приблизно десять американських доларів. Але дівчина, яку він зняв, коштує тисячу п’ятсот батів.

На мить усі притихли.

– Гарне питання, – сказала Крамлі. – Але, може, вона забезпечила собі гонорар до того, як здійняла тривогу, виявивши, що він мертвий?

– Ти маєш на увазі, що вона його пограбувала?

– Саме так. Виконала свою частину договору.

Харрі кивнув:

– Можливо. Коли ми зможемо поговорити з нею?

– Після обіду. – Крамлі відкинулася на стілець. – Якщо бажаючих виступити більше немає, то всі вільні.

Бажаючих не було.

За порадою Нхо Харрі викроїв сорок п’ять хвилин, щоб з’їздити в посольство. Спускаючись у переповненому ліфті, він почув знайомий голос:

– І know now, І know now!^[11] Сульшер! Сульшер!

Харрі повернув голову й, погоджуючись, усміхнувся у відповідь.

Ось хто найвідоміший норвежець у світі. Футболіст-нападник, з англійського промислового міста, посунув усіх наших першовідкривачів, художників і письменників. Помізкувавши трохи, Харрі вирішив, що чоловік у ліфті по-своєму має рацію.

Розділ 10

На вісімнадцятому поверсі за дубовими дверима й двома постами сек’юріті Харрі знайшов нарешті металеву табличку з норвезьким геральдичним левом. Жінка за стійкою, молода гарненька таїландка з маленьким ротиком, ще меншим носиком й оксамитовими карими очима на круглому обличчі, насупила чоло, вивчаючи його документи. Потім вона зняла слухавку, тихенько вимовила три склади й поклала її.

– Кабінет міс Віг другий праворуч, сер, – сказала вона з такою чарівною усмішкою, що Харрі подумав було, а чи не закохатися в неї з першого погляду.

– Увійдіть, – пролунав голос крізь двері, коли Харрі постукав.

У кабінеті, схилившись над великим письмовим столом із цінної деревини, сиділа Тоньє Віг, занурена у свої записи. Вона підвела погляд на Харрі, що ввійшов, злегка усміхнулася, пружно встала зі стільця – висока, сухорлява, одягнена в білий шовковий костюм, – і простягнула Харрі руку для вітання.

Тоньє Віг була повною протилежністю секретарки-таїландки. Здавалося, на її видовженому обличчі боролися за місце ніс, рот й очі, і переміг, мабуть, ніс. Він нагадував якийсь вузлуватий коренеплід і забезпечував мінімум простору між величезними, сильно підведеними очима. Не те щоб фрекен Віг була страшненька, ні, деякі чоловіки навіть узялися б доводити, що її обличчя відрізняється своєрідною класичною красою.

– Як мило, що ви нарешті тут, інспекторе. Шкода тільки, що з такої сумної нагоди.

Харрі ледь устиг торкнутися її кістлявих пальців, як вона висмикнула руку.

Вона запитала, чи влаштовує його посольська квартира, а насамкінець поцікавилася, чим йому може допомогти вона особисто чи хтось з інших співробітників посольства.

– Ми всі дуже хочемо покінчити із цією справою якомога швидше, – сказала вона й потерла ніс, обережно, щоб не розмазати макіяж.

– Я розумію.

– Для нас це були важкі дні, і, можливо, мої слова звучатимуть жорстоко, але життя триває. Люди вважають, що дипломати тільки те й роблять, що ходять на прийоми, п’ють коктейлі й розважаються, але мушу вам сказати, що це не відповідає дійсності. Саме зараз я займаюся нашими співгромадянами: у мене вісім норвежців у лікарні й шестеро – у в’язниці, причому четверо з них сидять за зберігання наркотиків. Газетярі з «Верденс Ганг» дзвонять щодня. Виявляється, одна з ув’язнених жінок при надії. А минулого місяця помер один норвежець у Паттайї: випав із вікна. Два трупи за рік. Чимало клопоту. – Вона засмучено похитала головою. – П’яні матроси й торговці героїном. Ви ще не бачили місцевих в’язниць? Страшне видовище. А якщо хтось загубить паспорт, гадаєте, у нього є страховка чи гроші на зворотний квиток? Звісно, немає, про все мусить подбати посольство. Гаразд, повернімося до справи.

– Як я розумію, саме до вас автоматично переходять обов’язки посла у випадку його смерті.

– Так, я – повірник у справах.

– Коли буде призначено нового посла?

– Гадаю, довго чекати не доведеться. Звичайно це займає місяць-два.

– Вам не дуже подобається самій відповідати за все?

Тоньє Віг криво посміхнулася.

– Я не це мала на увазі. Фактично я вже була в ранзі повірника в справах цілих півроку, поки до нас не перевели Мольнеса. Я тільки хочу сказати, що сподіваюся на швидке рішення щодо призначення.

– Виходить, ви розраховуєте на те, що самі станете послом.

– Припустимо, – сказала вона, піднявши куточки рота. – Це було б цілком очікувано. Але боюся, ми можемо й не вгадати, що вирішить Міністерство закордонних справ Королівства Норвегія.

У кабінет ковзнула тінь, і перед Харрі з’явилася чашка.

– Ви п’єте чаа раун? – запитала фрекен Віг.

– Не знаю.

– Даруйте, – усміхнулася вона. – Я забула, що ви в нас новачок. Це таїландський чорний чай. Чи бачите, я практикую тут hіgh tea.^[12] Хоча, якщо суворо дотримуватися англійської традиції, чай слід пити після другої години.

Харрі подякував за частування, і коли наступної миті опустив очі, в його чашці вже було щось налите.

– А я гадав, що ці традиції зникли разом із англійськими колонізаторами.

– Таїланд ніколи не був колонією, – усміхнулася вона. – Ні англійською, ні французькою, на відміну від сусідніх країн. І тайці страшенно пишаються цим. Занадто пишаються, на мій погляд. Трохи англійського впливу ще нікому не нашкодило.

Харрі дістав блокнот і запитав, чи не міг посол виявитися замішаним у якій-небудь афері.

– Афері, інспекторе?

Він коротко пояснив, що розуміє під аферою й що більше сімдесяти відсотків скоєних убивств пов’язано з тим, що жертва займалася чимсь незаконним.

– Незаконним? Мольнес? – Вона захитала головою. – Він не такий… не був таким.

– Ви не знаєте, чи були в нього вороги?

– Навіть уявити таке не можу. Чому ви питаєте? А може, це ніяке не політичне вбивство?

– У нас поки замало фактів, так що ми перевіряємо всі можливі версії.

Фрекен Віг розповіла, що в понеділок, коли його вбили, Мольнес виїхав на зустріч відразу ж після обіду. Він не повідомив, на яку саме, але в цьому не було нічого незвичайного.

– У нього із собою завжди був мобільний телефон, так що ми могли переговорити з ним, якщо виникали якісь справи.

Харрі попросив дозволу оглянути кабінет посла. Фрекен Віг довелося провести його ще через двоє дверей, установлених «із метою безпеки», щоб нарешті відімкнути треті, котрі вели в потрібний кабінет. Там нічого не торкали, як і просив Харрі перед вильотом із Осло. Усюди безліч паперів, течок, сувенірів: вони громадилися на полицях, ними були обвішані стіни.

Над стосом паперів висів портрет норвезької королівської пари: король і королева велично дивилися вниз, прямо на відвідувачів, а вікна кабінету, за словами Віг, виходять на Куїнз-ріджент-парк.

Харрі знайшов щоденник, але записів у ньому було небагато. Він перевірив день, коли сталося вбивство, але на цю дату стояла одна-єдина позначка: «Ман Ю», знайоме скорочення «Манчестер Юнайтед», якщо він не помиляється. Напевно, посол записав для пам’яті, коли по телевізору будуть транслювати футбольний матч, подумав Харрі, і за службовою звичкою висунув шухляди письмового стола, але відразу зрозумів, що одному йому не впоратися: марно було обшукувати кабінет посла, якщо не знаєш, що саме шукати.

– А де його мобільник? – запитав Харрі.

– Як я й казала, він завжди носив його із собою.

– Але в мотелі ми не знайшли ніякого телефону. І я не думаю, що вбивця був злодієм.

Фрекен Віг знизала плечима:

– Може, хтось із ваших тайських колег його «конфіскував»?

Харрі зволів утриматися від коментарів і замість цього запитав, чи не дзвонив Мольнесу в той день хто-небудь із посольства. Фрекен Віг завагалася, але пообіцяла довідатися. Харрі востаннє обвів поглядом кабінет.

– Хто з посольських працівників останнім бачив Мольнеса?

Вона замислилася.

– Мабуть, Санпхет, його водій. Вони з послом були добрими друзями. Водій дуже важко переживає втрату, тому я відпустила його на кілька днів.

– Чому ж він не одвіз посла на зустріч у день убивства, коли вже він водій?

Вона знову знизала плечима:

– Я теж думала про це. Посол не любив їздити по Бангкоку сам.

– Гм. А що ви можете розповісти мені про водія?