– Навіть у ролі підозрюваного тобі світить пробути під вартою кілька тижнів. А в слідчому ізоляторі камери набагато тісніші.

Їлберґ подивився на Симона, зо два рази чвакнувши снусом.

– Чого вам треба?

Симон присів навпочіпки перед Їлберґом. Подих безпритульного мав не просто дух, а смак. Солодкуватий смак гнилих плодів і смерті.

– Нам треба, щоб ти розповів, що сталося.

– Я не знаю нічого, крім того, що вже вам розповів.

– Ти нам, Ларсе, не розповів нічого. Але таке враження, наче це важливо для тебе. Нічого нам не сказати, я маю на увазі. Чому?

– Просто цей комірець… Його викинуло на берег, і…

Симон різко звівся на ноги і схопив Їлберґа за плече.

– Підводься! Підеш з нами.

– Стривай!

Симон відпустив його плече.

Їлберґ похнюпив голову. Зітхнув.

– То були люди Нестора. Але я не можу… ти ж знаєш, що Нестор робить з тими, хто…

– Так, я знаю. І ти теж знаєш, що йому стане відомо, якщо твоє прізвище з’явиться в журналі і в протоколах допитів у поліції. Тому я пропоную тобі розповісти нам усе, що ти знаєш, прямо зараз, отут, і тоді я вирішу, чи ми можемо залишити все це суто між нами.

Їлберґ невпевнено похитав головою.

– Ларсе, кажи!

– Я сидів на лавці під деревами, там, де стежка спускається до мосту Саннер. Я був від них десь за десять метрів, тож добре бачив їх на мосту, але не думаю, що вони могли б мене побачити, бо мене прикривало листя, розумієте, про що я? Їх було двоє, і один тримав капелана, а інший обхопив його лапами за лоб. Я був так близесенько, що бачив білки капеланових очей. До речі, видно було самі тільки білки. Так, наче очі геть закотилися під лоба, розумієте, про що я? Але він сам не зронив ні звуку. Начебто знав, що все одно немає сенсу. Тоді той другий крутнув йому голову назад, як бісів мануальний терапевт. Я чув, як попові хруснув карк. Я не жартую – такий звук, наче хтось наступив на гілку в лісі.

Їлберґ притис вказівний палець до верхньої губи, двічі моргнув і втупився в далечінь.

– Вони огляділись. Господи! Вони щойно прикінчили чоловіка, просто на мосту, посеред міста, і їм хоч би що. З іншого боку, Осло в середині літа буває на диво пустельним, розумієте, про що я? Отож, вони перевалили його через цегляне мурування, там, де поручні кінчаються.

– Це відповідає місцю, де з води стирчать валуни, – відзначила Карі.

– Він пролежав на тих валунах якийсь час, перш ніж течія підхопила його і віднесла. Я не рухався з місця. Якби ті пацани знали, що я їх бачив…

– Але ти їх бачив, – сказав Симон. – І настільки зблизька, що ти був би в змозі упізнати їх.

Їлберґ заперечно похитав головою.

– Жодної надії. Я вже забув, які вони були на вигляд. Це у мене від того, що ширяюсь усім, що мені в руки потрапляє, розумієте, про що я? З мізками не дружу.

– Бачу, ти оцінюєш цю обставину як позитивну… – промовив Симон, потираючи обличчя.

– А звідки відомо, що вони люди Нестора? – нетерпляче тупцювала на місці Карі.

– З їхньої одяганки, – сказав Їлберґ. – Пацани були вбрані однаково, наче вони поцупили партію чорних строїв, призначених для Асоціації норвезьких похоронних бюро.

Він перекинув язиком у себе в роті тютюнову жуйку.

– Розумієте, про що я?

– Справа знову пріоритетна, – сказав Симон у машині на зворотному шляху у відділок, звертаючись до Карі. – Ти маєш з’ясувати кожен крок Волана упродовж сорока восьми годин до миті його вбивства і представити мені повний список… я маю на увазі всіх, з ким він контактував.

– Гаразд, – відповіла Карі.

Вони проїхали Блоо й зупинилися, щоб пропустити юрму юних пішоходів. Неформали прямують на концерт, подумав Симон і, подивившись у бік парку Куба, побачив велетенський екран, установлений над відкритою сценою. Карі тим часом телефонувала батькові, щоб повідомити, що не прийде на вечерю. У Кубі крутили чорно-біле кіно. Давні кадри Осло. Схоже на п’ятдесяті. Часи, які Симон пам’ятав з власного дитинства. Неформалам стрічка, ймовірно, видавалась просто курйозною: щось із минулого, зовсім невинне і, либонь, чарівливе. Чути було сміх.

– Я хотіла про дещо спитати, – почала Карі. – Ти сказав Їлберґу, мовляв, якби ми притягли його на допит, Нестор дізнався б про це. Ти серйозно це казав?

– А ти як гадаєш? – запитав Симон, розганяючи машину в бік Гаусманнс-гате.

– Я не знаю. Але прозвучало це в твоїх устах переконливо.

– Ніхто не знає. Це давня історія. Упродовж багатьох років ходили чутки про зрадника в поліції, «крота», який зливає конфіденційну інформацію особі, начебто відповідальній за більшу частину всього обсягу нарко- і сексконтрабанди в Осло. Та хоч скільки було за весь цей час розмов, однак ніхто не представив жодних матеріалів на доказ того, що той «кріт» і ота особа справді існують.

– І що то за особа?

Симон подивився у вікно.

– Ми називали його Твілінґен.

– А, Твілінґен, – повторила Карі. – Про нього згадували у відділі боротьби з наркотиками. Дещо подібне до привидів Їлберґа в Центрі Іла. А він був справжній?

– Ох, Твілінґен справжній.

– Ну, а як щодо «крота»?

– Гм… Чоловік на ім’я Аб Лофтус наклав на себе руки й залишив передсмертну записку, в якій стверджував, що він і є зрадник.

– Хіба це не переконливий доказ?

– Не для мене.

– Чому ні?

– Тому що Аб Лофтус був найменш корумпованим офіцером, який будь-коли служив у поліції Осло.

– Звідки тобі знати?

Симон зупинився на червоне світло на Стургата. Морок, здавалося, витікав із будинків навколо них, а з мороком виходили істоти ночі. Вони човгали провулками або стояли, притулившись до стін у під’їздах, де гупала музика, чи сиділи в автомобілях, вистромляючи лікоть з бічного вікна. Пожадливі, голодні погляди. Мисливці.

– Він був моїм найближчим другом.

Йоганнес перевірив час. Десять на одинадцяту. За десять хвилин повне блокування дверей. Інші в’язні вже замкнені в своїх камерах, а його буде замкнено вручну, щойно він закінчить свій останній тур прибирання об одинадцятій. Дивна річ. Коли ти вже тривалий час пробув у в’язниці, дні починають спливати так швидко, наче хвилини, а красуні в календарі на стіні твоєї камери ледве встигають за гарячковим чергуванням місяців. Але ця остання година тяглася для Йоганнеса, наче рік. Довгий, жахливий рік.

Він увійшов у кімнату стеження, в диспетчерську.

Там чергували троє наглядачів – на одного менше, ніж удень. Пружини в кріслі рипнули, коли один з них відвернувся від моніторів.

– Йоганнесе, добрий вечір.

То був Гейр Ґолдсруд. Він виштовхнув ногою з-під столу відро для сміття. Автоматичний рух. Молодий начальник зміни допомагає старому прибиральникові з задерев’янілою спиною. Йоганнес завжди любив Гейра Ґолдсруда. Він витягнув з кишені пістолет і націлив його Ґолдсруду в обличчя.

– Круто. Де таку цяцьку взяв? – сказав один з інших наглядачів, блондин, який грав у футбол за Гасле-Льорен у третьому дивізіоні.

Йоганнес не відповів, а натомість і далі цілився в обрану точку у Ґолдсруда між очима.

– То дай лишень прикурити, га? – взяв у зуби незапалену цигарку третій наглядач.

– Йоганнесе, прибери це геть, – тихо, не кліпаючи очима, промовив Ґолдсруд.

І Йоганнес побачив, що він зрозумів. Це не була галантерейна дрібничка, дешева запальничка.

– Правильний ґеджет для Джеймса Бонда. Скільки ти хочеш за нього? – Футболіст уже підвівся і рушив був до Йоганнеса, щоб ліпше роздивитись.

Йоганнес перевів маленький пістолет на один з моніторів під стелею і натиснув на курок. Він не знав, чого чекати, і був так само вражений, як і решта, коли розлігся вибух і екран розлетівся на дрібні скалки.

Футболіст став, як укопаний.

– Усім на підлогу!

Природа обдарувала Йоганнеса розгонистим баритоном, але зараз голос його пролунав, наче вереск істеричної баби.

Попри те, наказ був виконаний. Усвідомлення того, що перед вами відчайдух зі смертельною зброєю в руках, діє сильніше за найавторитетніший голос. Усі троє вмить опустились на коліна і заклали руки за голови – так, ніби це відбувались навчальні заняття, ніби вони відпрацьовували дії у відповідь на погрози зброєю. Вони, можливо, й відпрацьовували. Вони знали, що цілковита капітуляція є єдиною адекватною відповіддю. І, напевне, єдино прийнятною для їхнього рівня зарплатні.

– Лягайте на підлогу. Долілиць!

Вони виконали слово в слово. Наче за помахом чарівної палички.

Він оглянув панель управління. Знайшов кнопку, що відмикала і замикала двері до камер. Тоді ту, яка блокувала шлюзи й обидва входи-виходи. І нарешті велику червону кнопку – універсальну, – ту, яка відмикала всі до одної двері і могла застосовуватись тільки в разі пожежі. Він натиснув цю кнопку. Протяжний сигнал повідомив, що вся в’язниця відімкнена. І враз кумедна річ спала йому на думку. Це ж саме те, чого він завжди прагнув. Стояти капітаном на містку свого корабля.

– Так і лежати долілиць, – наказав він голосом, що вже набрав сили. – Якщо хтось із вас намагатиметься зупинити мене, я і мої спільники помстимося вам і вашим родинам. Пам’ятайте, хлопці, що я все знаю про вас. Тріне, Вальбор…

Він перерахував імена їхніх дружин і дітей, школи їхніх малюків, їхні захоплення, адреси, за якими кожен з них мешкав, – інформацію, накопичену впродовж років мимоволі, завдяки щоденному спогляданню моніторів. Закінчивши свій монолог, він залишив їх. Вийшов з дверей диспетчерської, а тоді кинувся бігти. Він помчав коридором, потім униз, поверхом нижче. Рвонув на себе перші двері. Вони піддалися. Він побіг далі, наступним коридором. Серце скажено калатало, він стільки часу не займався фізкультурою, не тримав себе у належній формі. Гаразд, він мав намір почати нині. Другі двері теж відчинились. Його ноги відмовлялися далі рухатись так швидко. Можливо, давався взнаки рак, можливо, він уже проник у його м’язи й ослабив їх. Треті двері вели до шлюзу. Відлічуючи секунди, він чекав, доки попередні двері з низьким гуком зачинялися за ним. Він дивився в глибину коридору, в бік перевдягалень персоналу. Коли він, нарешті, почув, що двері за ним зачинилися, він схопив клямку наступних дверей перед собою. Натиснув на неї і потягнув двері на себе.

Марно.

Прокляття! Він потягнув сильніше. Двері не піддавалися ні на міліметр.

Він подивився на білу пластину сенсора біля дверей. Притиснув до нього вказівний палець. Індикатор секунди на дві засвітився жовтим, розмірковуючи, тоді спалахнуло червоне світло. Йоганнес знав: це означає, що його відбитки пальців не розпізнані, але він таки знову спробував відчинити двері. Він у пастці. Поразка. Він опустився перед дверима навколішки.

І тієї самої миті почув голос Гейра Ґолдсруда:

– Йоганнесе, вибачай.

Голос, що долинав із селектора у верхній частині стіни, здавався напрочуд спокійним, майже розрадливим.

– Йоганнесе, ми просто виконуємо кожен свою роботу. Якби ми зраджували свій обов’язок щоразу, коли хтось загрожує нашим сім’ям, то в усій Норвегії не залишилось би кому працювати по в’язницях. Не метушись, ми зараз прийдемо і заберемо тебе. Ти просунь пістолет через ґрати, щоб ми не мусили пускати на тебе газ, згода?

Йоганнес подивився в камеру. Бачать вони відчай на його обличчі? Чи бачать полегшення? Полегшення від того, що втеча його закінчилася тут і що життя триватиме так само, як раніше. Більш-менш так само. Про миття підлог нагорі, звісна річ, доведеться забути.

Він проштовхнув позолочений пістолет крізь решітку. Потім ліг на підлогу, заклав руки за голову і згорнувся калачиком, як бджола, яка щойно викинула своє єдине жало. Та коли він заплющив очі, то не почув виття гієн і не був на борту літака, що піднімався до верхів’їв гори Кіліманджаро. Він був ніде, і до того – живий. Він був тут.