– Я просто хочу їх побачити. Я нічого не візьму, – сказав Харрі.
Явно вагаючись, черговий офіцер на пункті пропуску до блока попереднього ув’язнення окинув Харрі прискіпливим поглядом.
– Нумо, Торе, ти ж мене знаєш.
Тор Нільсен прокашлявся.
– Так, знаю, але ти ж у нас більше не працюєш, Харрі?
Харрі знизав плечима. Мовляв, яка різниця.
Нільсен злегка схилив голову набік і примружився так, що зіниці ледь стало видно. Наче намагався позбутися оптичного обману, відфільтрувати його. Те, що залишилося в результаті цієї фільтрації, явно схилило шальки терезів на користь Харрі.
Важко зітхнувши, Нільсен зник і згодом повернувся з шухлядою в руках. Як і припускав Харрі, шухляда містила речі, в які був вдягнений Олег під час арешту. Коли приймалося рішення затримати того чи іншого заарештованого на більше, аніж двоє діб, його переводили до Ботсена, але особисті речі не завжди переміщали туди разом із ним.
Харрі уважно передивився вміст шухляди. Монети. Кільце з двома ключами. Значок «Skull the Slayer» із зображенням черепа. Складаний швейцарський ножик, в якому одне лезо, а решта – викрутки та ключі-шестигранники. Одноразова запальничка. Та ще один предмет.
Побачивши його, Харрі відчув потрясіння, хоча знав, що він там буде. Газетярі вже встигли охрестити його «шпагою наркоманів». То був одноразовий шприц, що так і лишився у своїй пластиковій упаковці.
– Це все? – поцікавився Харрі, беручи кільце з ключами. Опустив його під стіл і став роздивлятися. Нільсену явно не сподобалося, що Харрі щось тримає поза полем його зору, і він подався вперед.
– А гаманця не було? – спитав Харрі. – Банківської чи ідентифікаційної картки?
– Здається, не було.
– А можеш перевірити мені список речей, що містяться тут?
Нільсен взяв із дна шухляди складений навпіл перелік, начепив окуляри і поглянув на аркуш.
– Тут був іще мобільний телефон, але його забрали. Може, хотіли перевірити, чи телефонував він своїй жертві.
– Ясно, – мовив Харрі. – Що-небудь іще?
– А що ще тут має бути? – спитав Нільсен, передивляючись перелік. – Більше нічого нема.
– Дякую, це все. Дякую тобі за поміч, Нільсене.
Нільсен неквапливо кивнув головою:
– Ключі.
– А дійсно – ключі, – сказав Харрі, кладучи їх на стіл перед Нільсеном. І помітив, як той пересвідчився, що ключів так і лишилося два.
Гаррі вийшов, перетнув парк і пішов вулицею Екебергвеєн. Потім вийшов до станції «Тоєн» і вулиці Уртегата. Там розташувався пакистанський анклав під назвою «Малий Карачі». Овочеві крамнички, жінки в накидках «хіджаб», старі на пластикових стільцях біля входу до своїх кафе. Потім Харрі подався до «Сторожової Вежі» – кафе Армії порятунку, призначеного для міських бомжів та бідняків. Харрі знав, що в теплі дні в тому кафе тихо й малолюдно, але щойно прийде зима, там яблуку ніде буде впасти. В тій їдальні подавали каву та свіжі бутерброди. А ще там роздавали комплекти чистої одежі, що вже вийшла з моди, та списані сині кросівки з армійських складів. На першому поверсі був фельдшерський пункт, де приймалися пацієнти зі свіжими ранами, отриманими на полях наркотичних битв. Якщо ж ситуація вимагала негайного втручання, то пацієнту кололи дозу вітаміну В. Харрі на мить замислився: а чи не зайти до Мартіни? Може, вона й досі там працює. Якийсь поет колись написав, що після великого кохання трапляються маленькі. Мартіна якраз була одним із таких маленьких кохань. Але не через це хотів він побачити її. Осло – невелике місто, і ті, хто часто й регулярно споживав наркотики, купчилися або в кафе Армії порятунку, або в кафе «Місія» на вулиці Скіппергата. Цілком можливо, що Мартіна знала Густо Ганссена. Й Олега.
Однак Харрі вирішив усе робити по порядку і тому знову пішов пішки. Перетнув річку Акерсельва. З містка поглянув униз. Бура вода, яку Харрі пам’ятав ще з дитинства, стала чистою, немов гірський ручай. Кажуть, зараз у ній можна форель спіймати. Он вони, на стежинах, що тягнуться вздовж річки, – торговці дурманом. Усе стало новим. Усе лишилося, як було.
Харрі рушив вулицею Гаусманнс-гате. Пройшов повз церкву Святого Якова – Якобскірке. Почав придивлятися до номерів будинків. Побачив вивіску «Театру жорстокості». Двері, покриті написами-графіті, серед яких виділявся смайлик. Згорілий будинок, відчинений і випотрошений. І ось, нарешті, те, що він шукав: типовий для Осло житловий будинок, споруджений в середині дев’ятнадцятого століття, бляклий, непоказний, на чотири поверхи. Харрі штовхнув парадні двері, і ті, незамкнені, відчинилися. Вони вели прямо на сходи, які смерділи сцяками та сміттям.
Йдучи нагору, Харрі відмічав зашифровані ознаки, що траплялися йому на очі. Хиткі перила. Двері зі шрамами, отриманими тоді, коли старі замки міняли на нові, міцніші, вставляючи при цьому ще й додаткові замки. На другому поверсі він зупинився, збагнувши, що знайшов місце, де був скоєний злочин. Двері перехрещувалися помаранчево-білими стрічками.
Засунувши руку до кишені, Харрі видобув звідти два ключі, які зняв з кільця, поки Нільсен продивлявся перелік речей в шухляді. Харрі достеменно не запам’ятав, які саме зі своїх гонконзьких ключів він причепив замість поцуплених, але, зрештою, виготувати нові ключі не становило в Гонконгу великої проблеми. Один з ключів був пласким «англійським» ключем до навісного замка. Харрі добре це знав, бо сам колись його купив. Але другий був ключем сувальдним. Він вставив його в замок. Ключ увійшов наполовину і зупинився. Харрі натиснув сильніше. Спробував покрутити в різні боки.
«От зараза!»
Він витягнув свого мобільника. Її номер був позначений в пам’яті літерою «Б». Оскільки там було лише вісім номерів, то однієї літери було достатньо.
Окрім того факту, що Беата Льон була однією з двох найкращих експертів-криміналістів, з якими доводилося працювати Харрі, найбільше в ній йому подобалося те, що вона завжди зводила інформацію до найголовнішого, а також те, що вона, як і Харрі, ніколи не обтяжувала справу зайвими словами.
– Привіт, Беато. Я – на вулиці Гаусманнс-гате.
– На місці злочину? Що ти там робиш?
– Роблю те, що не можу увійти. Ти маєш ключа?
– Чи маю я ключа?
– Ти ж відповідальна за цю халабуду, хіба ні?
– Звісно, я маю ключа. Але не збираюся давати його тобі.
– Ще б пак. Але є кілька речей, які тобі терміново треба ще раз перевірити на місці скоєння злочину, еге ж? Мені пригадується, як один великий спеціаліст, вірніше спеціалістка, сказала, що експерт-криміналіст ніколи не може переборщити з пильністю та прискіпливістю.
– Ти диви, запам’ятав!
– Це було першою настановою, з якою вона зверталася до своїх учнів. Гадаю, що зможу скласти тобі компанію і подивитися, як ти працюєш.
– Харрі…
– Я нічого тут не чіпатиму.
Запала тиша. Харрі розумів, що використовує Беату. Але вона була більш ніж колегою, вона була йому подругою, але найголовнішим за все було те, що вона сама була матір’ю.
Беата зітхнула.
– Буду через двадцять.
Сказати «хвилин» уже було для неї надмірністю.
А сказати «дякую» було надмірністю для Харрі. Тому він просто натиснув на кнопку «відбій».
Полісмен Трульс Бернтсен повільно рухався коридорами відділу боротьби з організованою злочинністю. Бо з власного досвіду знав, що чим повільніше йдеш, тим швидше плине час. А чого він мав удосталь, так це часу. В його кабінеті на нього чекали потерте крісло та невеличкий письмовий стіл з купою звітів, які лежали там здебільшого для годиться. Комп’ютером він користувався в основному, щоби нишпорити в Інтернеті, але йому й комп’ютер встиг обриднути після того, як сайти, що його цікавили, були закриті через наїзд правоохоронців. А оскільки він працював з наркотиками, а не у сфері сексуальних злочинів, то невдовзі йому довелося писати пояснювальну записку. Полісмен Бернтсен проніс повну по вінця чашку з кавою до свого столу. Зробив це з максимумом обережності, щоби не пролити каву на рекламну брошуру нового «Audi Q5» потужністю 218 кінських сил. Авто підвищеної прохідності. Не для якихось там чурок-емігрантів, а для справжніх бандитів. У порівнянні з ним патрульний «Volvo V70» – просто слимак. Це авто демонструє, що ти є не абихто. Велике цабе. Треба показати отій, що мешкає в новому будинку в районі Хоєнгалль, що він – не абихто. Не якийсь там нікчемний кізяк.
Треба підтримувати статус-кво. Зараз це – головне завдання. На цьому слід зосередитися. Мікаель сказав на загальних зборах у понеділок, що ми досягли певних успіхів. І це означає, що жоден новачок не повинен встромляти нам палки в колеса. «Звісно, нам хочеться, щоби наркотиків на вулицях стало ще менше. Але коли досягаєш так багато за такий короткий час, завжди існує небезпека рецидиву. Пригадайте, як Гітлер погорів з походом на Москву. Ми не можемо відкушувати більше, ніж здатні пережувати».
Полісмен Бернтсен чудово зрозумів, що це означає: сидіти цілими днями в кабінеті, задравши ноги на стіл.
Інколи йому дуже хотілося знову повернутися до кримінальної поліції. Вбивства – це не наркотики, які мають певний стосунок до політики. Тут ти просто доводиш до кінця розслідування справи, і все. Крапка. Але Мікаель Бельман сам наполіг на тому, щоби Трульс перейшов разом із ним до управління поліції, заявивши, що йому потрібні союзники на території супротивника, потрібна людина, якій він може довірити прикрити свій фланг, якщо на нього вчинять атаку. І подумки додав: прикрити так, як свого часу сам Мікаель прикрив фланг Трульса. Як, наприклад, в оцій недавній справі хлопця, котрого тримали в камері попереднього ув’язнення. Трульс повівся з ним дещо грубо, і той – яке прикре нещастя – отримав ушкодження ока. Ясна річ, Мікаель дав Трульсу чортів, сказав, що не потерпить насильства в поліції, що більше бачити його не бажає у своєму відділі і що, на жаль, змушений буде доповісти про Трульса поліцейському юристу, яка потім вирішуватиме, чи слід передавати його справу до Особливого відділу. Але зір у хлопця швидко повернувся майже до норми, Мікаель уладнав справу з повіреним хлопця, звинувачення у володінні наркотиками було зняте – й опісля вже нічого не відбулося.
На новому місці так само нічого не відбувалося.
Цілими днями він сидів, закинувши ноги на стіл.
Трульс хотів був знову покласти ноги на стіл – як він і робив принаймні десять разів на день, – та випадково зиркнув у вікно на парк Ботс та старі липи, що росли вздовж алеї, яка вела до тюрми.
Її причепили.
Червону афішу.
Він відчув, як по шкірі побігли маленькі мурашки, а пульс пришвидшився. Покращився і його настрій.
Він миттєво скочив на ноги і накинув на плечі куртку, геть забувши про каву.
Церква Гамлебюен знаходилася за вісім хвилин швидкої ходьби від управління поліції. Трульс Бернтсен пройшов вулицею Осло-гате до парку Мінне, за містком Дювекес повернув ліворуч і опинився в самісінькому центрі Осло, де було започатковане це місто. Церква Гамлебюен не мала прикрас і тому у порівнянні з тривіальним оздобленням нової Романтичної церкви біля управління поліції виглядала бідно. Але зате ця церква мала захоплюючу історію. Принаймні, якщо хоча б половина з того, що розповідала йому в дитинстві бабуся, коли вони мешкали в Манглеруді, було правдою. Родина Бернтсенів перебралася із занехаяного багатоквартирного будинку в центрі Осло до міста-супутника Манглеруда, щойно його збудували наприкінці 50-х років минулого століття. Але, як це не дивно, саме вони, корінні мешканці Осло, в чиїй родині вже три покоління поспіль усі були робітниками, саме вони відчули себе на новому місці чужинцями. Бо більшість мешканців міст-супутників були або фермерами, або людьми, що приїхали здалеку, щоб розпочати нове життя. А коли батько Трульса в сімдесятих та вісімдесятих напивався як чіп і стирчав у квартирі, гудячи всіх і кожного, Трульс втікав до свого найліпшого друга Мікаеля. Або аж до своєї бабці в Гамлебюен. Вона розповідала йому, що Гамлебюенська церква була збудована на місці монастиря, спорудженого в тринадцятому столітті, в якому монахи замкнулися від Чорної Смерті, щоби молитися, хоча люди й подейкували, що таким чином вони уникнули свого християнського обов’язку доглядати хворих на чуму. Та коли після того, як упродовж восьми місяців монастир не виказав жодної ознаки життя, керуючий справами патріархії наказав вибити двері, то побачив там пацюків, що влаштували собі бенкет, поїдаючи зогнилі тіла монахів.
Улюбленою нічною страшилкою його бабусі була розповідь про притулок для душевнохворих, відомий серед місцевого люду як «психушка», який збудували на тому ж самому місці. Декотрі з пацієнтів тієї психушки скаржилися, що часто вночі бачили вдягнених у капюшони чоловіків, котрі вешталися коридорами. А коли хтось примудрявся зірвати який-небудь з тих капюшонів, то зору присутніх відкривалося бліде обличчя з пацючими укусами та порожніми очними впадинами. Та найбільше малому Трульсу подобалася оповідка про Аскільда Орегода, тобто Аскільда Гарний Слух. Він жив і помер більше сотні років тому, в ті часи, коли Крістіанія, як тоді називали Осло, став справжнім містом, а церква на тому місці стояла ще задовго до того. Казали, що той привид гуляв кладовищем, прилеглими вулицями, біля гавані та в районі Квадратурен. Але, за словами бабусі, ніколи не заходив далі, бо мав лише одну ногу і мусив устигнути повернутися до своєї могили ще до світанку. Аскільд Орегод втратив ногу під колесом протипожежного воза, коли йому було лише три роки, але бабуся казала Трульсу, що прізвисько тому чоловікові дали через великі вуха, і це було типовим прикладом гумору Східного Осло, де мешкав простий люд. То були тяжкі часи, і тому важко було уявити, що хлопчині з однією ногою вдасться знайти собі хоч якусь роботу. Тож Аскільд Орегод почав жебракувати і став звичною картиною для зростаючого міста. Він неквапливо шкутильгав собі його вулицями, завжди люб’язний і завжди готовий підтримати розмову. А особливо з тими, хто цілий день просиджував у забігайлівках. Бо не мали роботи. Однак інколи вони несподівано для самих себе розживалися грошима. З тих грошей хочь якась копійчина перепадала й Аскільду. Та інколи Аскільду треба було трохи більше грошей, аніж йому перепадало, і він став називати поліції тих, хто останнім часом виказував йому незвичну щедрість. І тих, хто, хильнувши зайву чарчину, ставав надто говірким і забував про начебто безневинного каліку-жебрака, що сидів неподалік. Давши волю своїм язикам, вони розповідали іншим про те, як їм випала нагода пограбувати ювеліра на вулиці Карла Йоханса або торговця деревиною в Драммені. Пішла чутка, що Аскільд дійсно має гарний слух. І після того, як у Кампені заарештували банду грабіжників, Аскільд зник. Більше його не бачили, але одного зимового ранку на сходах церкви Гамлебюен знайшли милицю та двоє відрізаних вух. Аскільда поховали десь на кладовищі, але оскільки священик його не відспівав, то його привид і досі блукав неприкаяний. І після того, як на землю падала темрява, в районі Квадратурен чи поблизу церкви можна було натрапити на чоловіка, що шкутильгав на одній нозі у шапці, добряче насунутій на голову, і клянчив грошей. А як не даси йому хоч копійчину, то чекай неприємностей.
Отаке розповідала Трульсу його бабця. Однак Трульс Бернтсен проігнорував засмаглого худого жебрака в химерному пальті, що сидів біля брами кладовища, і рушив гравійною алеєю поміж надгробків, рахуючи їх. Коли добрався до сьомого, звернув ліворуч, а дійшовши до дерева – праворуч, і зупинився біля четвертого надгробка.
Ім’я, викарбуване на тому надгробку, не значило для нього нічого. Такий собі А. К. Руд. Помер того ж року, коли Норвегія здобула свою незалежність, тобто 1905 року, в двадцятидев’ятилітньому віці. Але окрім імені та дат більше ніякого тексту не було – ані побажання спочивати в мирі, ані інших витіюватих слів. Може, тому, що погано обтесаний надгробок був дуже маленький. Але його шорстка поверхня слугувала прекрасним місцем для написання крейдою всіляких повідомлень, і саме для цього той надгробок і використовували.
Трульс розшифрував побачений текст, використовуючи надзвичайно простий метод кодування, який вони придумали, щоби випадковий перехожий нічого не зрозумів. Він почав з кінця, читаючи літери парами, і рухався до початку, аж поки не прочитав отаке:
Трульс Бернтсен не записав прочитаного. Бо не було потреби. Він мав добру пам’ять на імена, і завдяки цій обставині на його столі з’явилася рекламна брошура омріяного «Audi Q5» із шкіряними сидіннями. Він витер напис рукавом.
Коли Трульс виходив з цвинтаря, жебрак підняв на нього погляд. Карі запобігливі очі. Мабуть, десь неподалік його чекає банда жебраків у великому недешевому авто. Здається, жебракам подобаються «мерседеси». Вдарив церковний дзвін. Згідно з прейскурантом, модель «Q5» коштувала 666 тисяч крон. Якщо в цих цифрах і був якийсь прихований сенс, то він оминув голову Трульса Бернтсена десятою дорогою.
– Маєш гарний вигляд, – зауважила Беата, вставляючи ключа в замок. – І пальцем новим розжився.
– Зроблено не абиде, а в Гонконгу, – зазначив Харрі, потираючи титановий протез.
Поки маленька непоказна жінка відмикала двері, він дивився на неї. Коротке світле волосся, зібране стрічкою. Шкіра така тонка й прозора, що крізь неї було видно тоненьке мереживо вен на її скроні. Беата нагадувала йому безволосих мишей, яких використовували у своїх експериментах дослідники ракових захворювань.
– Ти написала мені, що Олег жив на місці скоєння злочину, тому я подумав, що його ключі можуть підійти.
– Мабуть, перший замок зламали кілька років тому, – відповіла Беата, поштовхом розчиняючи двері. – Двері не замикалися, можна було заходити просто так. А цей замок вставили ми, щоби ніхто з наркоманів не прийшов і не спотворив місце злочину.
Харрі кивнув. Це було типово для наркоманських лігвищ. Не було сенсу мати замок, бо його щоразу вибивали. По-перше, «наркоми» вдиралися в житла, чиї мешканці могли мати дурман. По-друге, навіть ті, хто в цих лігвах жив, цупили один в одного.
Беата відхилила стрічку, і Харрі протиснувся всередину. На гачках у холі висіла одежа та пластикові пакети. Харрі зазирнув до одного з них. І побачив паперові серветки, порожні пивні бляшанки, мокру закривавлену футболку, шматочки алюмінієвої фольги та цигаркову коробку. Під стіною виднівся стос коробок з-під мороженої піци «Грандіоса», що піднімався ледь не до стелі. Чотири однакових стоячих вішалки білого кольору. Харрі здивувався, але швидко збагнув, що то, вочевидь, були поцуплені товари, які тутешні наркомани не змогли перетворити на готівку. Він пригадав, що в подібних лігвах вони безперервно натрапляли на речі, які хтось колись сподівався «сплавити». Якось в одному помешканні вони знайшли у мішку шістдесят безнадійно застарілих мобільних телефонів, а в іншому – виявили на кухні частково розібраний мопед.
Харрі увійшов до вітальні. Там смерділо сумішшю поту, просоченого пивом дерева, мокрим попелом та ще чимось солодким, що Харрі не зміг розпізнати. У звичному сенсі слова меблів у кімнаті не було. На долівці, наче навкруг вогнища, були розкладені чотири матраци. З одного стирчав зігнутий під прямим кутом дріт, що на кінці мав форму літери Y. Квадрат дерев’яної підлоги поміж матрацами був чорний від цигаркових підпалин довкола порожньої попільниці. Харрі припустив, що недопалки з попільниці забрали експерти-криміналісти.
О проекте
О подписке