Не встигли зійти синці, що лишилися від ляпасів та ударів, котрих завдав мені мій прийомний батько, як одного дня я зателефонував йому на роботу і попросив прийти додому о третій, бо я маю сказати йому дещо важливе. Парадні двері я лишив прочиненими, щоби матуся не почула, як він увійде. А коли він увійшов, то я, щоби заглушити звук його кроків, почав говорити їй на вухо всілякі милі речі, які вона так любила чути.

В кухонному дзеркалі я побачив, як увійшов Рольф – і вмить заклякнув на порозі.

Він вибрався геть наступного ж дня. Ірен та Штайну було сказано, що у мами з татком певний час тому виникли декотрі проблеми в стосунках і вони вирішили розлучитися й трохи пожити окремо. Ірен зламалася. Вона місця собі не знаходила. Штайн був у своєму студентському містечку і відповів текстовим повідомленням: «Як сумно. Підкажи, куди б мені на Різдво податися?»

Ірен плакала й плакала. Вона кохала мене. Звісно, шукала мене, коли я зник. Шукала Крадія.

Церковні дзвони бемкнули вже вп’яте. На лавках у церкві чути плач та скигління. Кокаїн дає неймовірні прибутки. Орендуєш центрову квартиру на Вест-Енді, реєструєш її на ім’я якого-небудь «наркома», з яким розраховуєшся дозою кокаїну, і починаєш потроху збувати невеличкі обсяги на сходах у під’їзді або під брамою, а коли клієнти відчують, що вони в безпеці, починай накручувати ціну. За безпеку кокаїнова публіка заплатить будь-які гроші. Коли станеш на ноги – тікай геть і зав’язуй з дурманом. Стань поважним чоловіком. Не помри на старті, як нікчемний невдаха. Священик прокашлявся. «Ми зібралися тут, щоби пом’янути Густо Ганссена…»

Здалеку чується голос: «Краді-і-і-й».

На лавах сидить увесь клан Туту в байкерських шкірянках та банданах. А десь далеко, дуже далеко скавучить собака. То – Руфус. Добрий вірний Руфус. Це ти сюди повернувся чи це я вже встиг піти туди, до тебе?

* * * * *

Торд Шульц поставив свою валізу фірми «Samsonite» на стрічку транспортера, яка, звиваючись, повзла до рентгенівського апарата для огляду багажу. Біля апарата стояв усміхнений працівник служби безпеки.

– Не розумію, чому ви погодилися на такий графік, – сказала стюардеса. – Бангкок двічі на тиждень.

– Я сам попросив, – відповів Торд, проходячи крізь детектор металів.

Дехто з профспілки запропонував екіпажам організувати страйк проти того, що їх змушують зазнавати опромінювання кілька разів на день. Американські дослідники встановили, що серед пілотів та стюардес відсоток тих, хто помирає від раку, є вищим, аніж серед решти населення. Але ті, хто агітував за страйк, забули про те, що вищою є також і середня тривалість життя пілотів та стюардес. Члени авіаційних екіпажів помирали від раку тому, що мали вкрай обмаль інших причин для смерті. Вони жили найбезпечнішим життям у світі. І найнуднішим у світі життям.

– Невже вам так хочеться літати?

– Я – пілот. Мені подобається літати, – збрехав Торд, знімаючи з конвеєра свою валізу за телескопічну ручку і йдучи геть.

Стюардеса наздогнала його за лічені секунди, цокаючи своїми шпильками по мармуровій долівці першого поверху «Гардермоена» так, що мало не заглушала гудіння голосів під склепінчастими балками з дерева та сталі. Однак цокотіння її черевичків не змогло заглушити питання, яке вона вимовила майже пошепки:

– Вона саме через це пішла від тебе, Торде? Бо ти мав у своєму розпорядженні стільки вільного часу, що не знав, чим його заповнити? Вся причина в тім, що ти не хочеш сидіти вдома і…

– Вся причина в тім, що мені потрібна понадурочна робота, – перервав її Торд. Принаймні, ці його слова не були відвертою брехнею.

– Річ у тім, що я сама добре знаю, що це таке. Бо теж розлучилася минулої зими, ти ж знаєш.

– Так, дійсно, – кивнув Торд, який і гадки не мав, що вона колись була заміжня. Він кинув на стюардесу побіжний погляд. П’ятдесят? Десь так. Спробував уявити, як виглядає вона вранці без косметики та фальшивого загару. Він анітрохи не сумнівався, що ніколи не «приземлявся» на неї. Чий же це був улюблений жарт? Здається, ці вирази полюбляв один уже немолодий пілот. Пілот-винищувач з русявим волоссям та блакитними очима. Один з тих, кому поталанило вийти на пенсію ще до того, як їхня професія втратила свій високий суспільний статус. Він прискорив ходу, коли вони завернули у коридор, що вів до екіпажного центру. Стюардеса важко хекала, але все одно не відставала від нього. Та якщо він і далі не знижуватиме швидкості, то їй забракне повітря і вона не зможе з ним поговорити.

– Е-е-е… Торде, оскільки ми в Бангкоку матимемо вихідний, то, може…

У відповідь Торд голосно позіхнув, анітрохи не переймаючись тим, що образив її. Після вчорашньої ночі у нього й досі макітрилося в голові: після того, як мормони пішли, була й горілка, був і порошок. Звісно, він не накачав себе так, що міг не пройти контроль тверезості, але все одно «прийняв на груди» достатньо, щоби його лякала одна лише думка про те, що йому доведеться під час польоту боротися зі сном цілих одинадцять годин.

– Ой, ти лише поглянь! – раптом вигукнула стюардеса тим ідіотським зачудованим тоном, яким розмовляють жінки, коли хочуть сказати щось абсолютно, незбагненно і дивовижно миле.

І він поглянув. Воно наближалося до них. То був маленький світло-рудуватий довговухий пес із сумними очима. Він з ентузіазмом вимахував хвостиком. Спрингер-спанієль. Його вела русява жінка з великими висячими сережками, лагідними карими очима та однаковою для всіх трохи винуватою слабкою посмішкою.

– Який він милий, правда? – засюсюкала стюардеса.

– Еге ж, – машинально відповів Торд, і в роті у нього несподівано пересохло.

Пес встромив свій писок у пах якогось пілота, що йшов попереду них, і почимчикував собі далі. Пілот обернувся, здивовано підняв брову і скривив рота, невдало намагаючись зобразити веселу хлопчачу посмішку. Але Торду було не до веселощів. Його думки зосередилися на власній проблемі.

На песикові була жовта жилетка. Така сама, як і у жінки з висячими сережками. А на жилетці було написано «Митна служба». Спанієль наближався і був уже за якихось п’ять метрів від них.

Проблеми не мало бути. Її не могло бути, бо наркотики були запаковані в презервативи, а потім обгорнуті подвійним шаром пакетів для заморозки. Крізь такий захист жодна молекула запаху не зможе пробитися. Тож посміхайся. Розслабся й посміхайся. Не надто слабо, але не надто й сильно. Торд повернув голову в бік стюардеси так, немов її щебетання вимагало від нього глибокої зосередженості думки.

– Перепрошую.

Вони вже пройшли повз собаку, і Торд, не зупиняючись, рушив собі далі.

– Перепрошую! – Цього разу голос прозвучав суворіше й різкіше.

Торд продовжував іти, не обертаючись. До дверей екіпажного центру залишалося менше десяти метрів. А за ними – безпека. Десять кроків. І він у безпеці.

– Перепрошую, пане!

Сім кроків.

– Гадаю, вона до тебе звертається, Торде.

– Що таке? – зупинився Торд. Змушений був зупинитися. І озирнутися зі здивуванням, котре, як він сподівався, мало виглядати цілком щирим. До них ішла жінка в жовтому жилеті.

– Собака звернув на вас увагу.

– Та невже? – удавано здивувався Торд, поглянувши вниз на собаку. І подумав: «Як?!»

А песик теж уставився на нього, енергійно вимахуючи хвостиком так, наче Торд був його новим приятелем, разом з яким можна було б залюбки погратися.

«Як же ж так? Подвійний шар пакетів для заморозки та презервативи. Як?!»

– Це означає, що нам треба вас перевірити. Ходімо, будь ласка, з нами.

В її голосі й досі звучала ввічливість, але жодного сумніву в словах не чулося. І в цей момент він второпав – як. Картка посвідчення особи у нього на грудях. Його рука мимовільно сіпнулася до картки.

Кокаїн!

Він забув протерти картку після того, коли востаннє ділив дози. Напевне, саме цьому пес і звернув на нього увагу.

Але на ній лишилося хіба що кілька крупинок, не більше, і він міг легко відбрехатися, сказавши, що позичив свою картку комусь під час вечірки. Зараз це – не найбільша проблема. Найбільша проблема – це сумка. Її обшукають. Будучи пілотом, він так часто вивчав і застосовував на практиці порядок дій у надзвичайних ситуаціях, що ця процедура стала майже автоматичною. Звісно, мета полягала в тім, щоби навіть у ті моменти, коли пілота охоплює паніка, його мозок, за відсутності інших наказів, автоматично видавав команду на виконання надзвичайної процедури. Скільки ж разів він уявляв собі таку ситуацію: представники митниці запрошують його піти разом із ними! Скільки разів міркував, що в такому випадку він робитиме! Скільки разів прокручував усе це в своїй голові! Обернувшись до стюардеси, він зиркнув на бирку з її іменем і мовив з винуватою посмішкою:

– Здається, мене «відсортували», Крістін. Чи не візьмеш ти мою сумку?

– Сумку ми візьмемо з собою, – сказала жінка з митниці.

Торд Шульц обернувся.

– Ви начебто сказали, що пес виокремив мене, а не сумку.

– Це дійсно так, але…

– В ній – польотні документи, з якими має ознайомитися екіпаж. Сподіваюся, ви не збираєтеся брати на себе відповідальність за затримку аж цілого «Аеробуса-340», який має вилетіти до Бангкока? – З подивом для себе Торд відзначив, що він буквально роздувся від власної значущості: наповнив легені повітрям, і м’язи грудей аж розперли його командирський піджак. – Якщо ми порушимо загальний графік руху, то це означатиме кількагодинну затримку і фінансові втрати в сотні тисяч крон для нашої авіакомпанії.

– Боюся, що згідно з нашими правилами…

– Триста сорок два пасажири, – перервав її Шульц. – І серед них багато дітей. – Він сподівався, що жінка-митник почує в його словах серйозну занепокоєність відповідального командира корабля, а не приховану паніку контрабандиста, що перевозить дурман.

Жінка поплескала песика по голові і глянула на Торда.

«Схожа на домогосподарку», – подумав він. На жінку, яка має дітей і знає, що таке відповідальність. Жінку, котра зрозуміє, в яку халепу він вскочив.

– Сумку ми візьмемо з собою, – повторила вона.

Поза нею показався ще один працівник митниці. Він став, широко розставивши ноги і схрестивши на грудях руки.

– Що ж, давайте розбиратися, – зітхнув Торд.

Керівник групи з боротьби зі злочинністю Гуннар Хаген відкинувся на спинку свого обертального крісла й уважно поглянув на чоловіка в лляному костюмі. Три роки тому зашитий розрив на його щоці мав криваво-червоний колір, а сам чоловік виглядав так, наче вже був на Божій дорозі і жити йому лишилося кілька днів. Але зараз його колишній підлеглий мав здоровий вигляд, набрав кілька таких потрібних йому кілограмів, і його плечі заповнили собою костюм. Костюм. Хаген пам’ятав, що слідчий з убивств завжди був у джинсах та високих черевиках і ніколи в чомусь іншому. Іще одною відмінністю була бирка на лацкані, яка свідчила, що він не штатний працівник, а простий відвідувач: ХАРРІ ХОЛЕ.

Проте його манера сидіти у кріслі залишилася тою ж самою – скоріш горизонтальною, аніж сидячою.

– Маєш кращий вигляд, – зауважив Хаген.

– І ваше місто – також, – відповів Харрі, перекочуючи між губами незапалену цигарку.

– Ти так вважаєш?

– Еге ж. Чудовий Оперний театр. На вулицях менше наркоманів.

Хаген підвівся і підійшов до вікна. З шостого поверху поліцейської штаб-квартири було видно, як купається в сонячному сяйві новий район Осло – Бйорвіка. Повним ходом ішло розчищення завалів, що нагромадилися після знесення старих споруд.

– Минулий рік позначився помітним падінням смертності від передозування серед наркоманів.

– Ціни зросли – споживання впало. І міськрада отримала те, чого давно прагнула. Осло більше не фігурує на першому місці в європейській статистиці зі смертності від передозування.

– Що ж, щасливі деньки повернулися знов. – Харрі заклав руки за голову; здавалося, що він ось-ось вислизне з крісла.

Хаген зітхнув.

– Ти так і не сказав мені, що привело тебе до Осло, Харрі.

– Невже?

– Авжеж. А конкретніше – до групи боротьби зі злочинністю.

– А хіба є щось незвичайне в бажанні відвідати своїх колишніх колег?

– Немає. Але це стосується звичайних комунікабельних людей.

– Ну-ну. – Харрі стиснув зубами фільтр цигарки «Кемел». – Мій фах – убивства.

– Ти хотів сказати «мій колишній фах»?

– Що ж, давай перефразую: розслідування вбивств – це моя професія, це – сфера моєї спеціалізації. І ця сфера й досі залишається тією цариною, в якій я ще дещо шурупаю.

– То що ж ти хочеш?

– Професійно займатися своєю справою. Розслідувати вбивства.

Хаген здивовано вигнув брову.

– Хочеш знову працювати на мене?

– А чом би й ні? Якщо мене не зраджує пам’ять, я був одним з найкращих.

– А ось тут слід зробити невеличке уточнення, – зауважив Хаген, відвернувшись до вікна. – Так, ти був найкращим. – І вже тихіше додав: – Найкращим і найгіршим.

– Мені хотілося б зайнятися вбивствами, пов’язаними з наркотиками.

Хаген скептично посміхнувся.

– А яким конкретно? За останні півроку у нас їх було аж чотири. Але в розслідуванні жодного з них ми не просунулися вперед ані на сантиметр.

– Я маю на увазі вбивство Густо Ганссена.

Хаген нічого не відповів й уставився пильним поглядом на наркоманів, розпростертих на траві біля дороги. І до його голови прийшли непрошені неприємні думки. Шахраї, що незаконно отримують соціальну допомогу. Крадії. Терористи. Чому він частіше бачить їх, а не працьовитих службовців та робітників, що насолоджуються чесно заробленим відпочинком, гуляючи під лагідним вересневим сонцем? Може, він дивиться на світ чисто як полісмен? І тому багато чого не помічає у своїй поліцейській сліпоті? Хаген майже не чув, що казав йому Харрі, сидячи в кріслі позаду нього.

– Густо Ганссен, вік – дев’ятнадцять років. Знаний поліцією, товкачами та клієнтами. Його знайшли мертвим у квартирі на вулиці Гаусманнс-гате дванадцятого липня. Помер від втрати крові після пострілу в груди.

Хаген несподівано вибухнув сміхом.

– А чому ти хочеш зайнятися якраз тією єдиною справою, яку нам вдалося розслідувати?

– Гадаю, ти сам знаєш відповідь на своє запитання.

– Так, знаю, – зітхнув Хаген. – Але якби я знову взяв тебе на роботу, то мені довелося б долучити тебе й до інших справ. Наприклад, до справи підсадного агента поліції.

– Та я хотів би зайнятися Ганссеном.

– Якщо висловлюватися цифрами, то існує приблизно сотня причин, через які ти ніколи не отримаєш цієї справи, Харрі.

– Назви конкретно хоча б деякі з них.

Хаген обернувся до Харрі.

– Достатньо назвати хоча б першу з них. Цю справу вже розслідували.

– А глибше ви копали?

– Цю справу вели не ми, а відділ кримінальної поліції. До того ж, я не маю вакансій. Навпаки: намагаюся здійснити скорочення штату. Тому навіть чисто офіційно не можу тебе взяти. Мені продовжувати, чи й так ясно?

– Ясно. А де він?

Хаген показав у вікно по той бік галявини на сіру кам’яну будівлю, що ховалася за пожовклими липами.

– У Ботсені, – пояснив Хаген. – У камері попереднього ув’язнення. Наразі.

– Відвідини заборонені?

– А хто ж це примудрився знайти тебе аж у Гонконгу і розповісти про цю справу? Невже це…

– Ні, не він, – відказав Харрі.

– Тоді хто?

– Дід Пихто.

– Хто все ж таки?

– Можеш вважати, що я прочитав про це в Інтернеті.