Тому персню було так самотньо серед інших речей. Тому Харрі купив його і надів їй на палець. Щоби дати персню нову домівку, сказав він. Або щось у такому дусі. Щось легковажне й напівжартівливе, котре, на його думку, вона мала розцінити як вияв сором’язливості й приховане зізнання в коханні. Можливо, саме так воно й сталося, принаймні вони обоє розсміялися. Вони сміялися з його слів, з купленого персня, з того, що вони удвох знали те, що вже знали інші. І з того, що все у них добре. Бо все, чого вони хотіли і водночас не хотіли, крилося в цьому дешевому потертому персні. Він був наче урочиста обіцянка кохати одне одного пристрасно й довго, доти, допоки стане сили, а потім розлучитися, коли кохання вже не залишиться. А коли вона його покинула, то це сталося, звісно, з іншої причини. Поважної причини. Але Харрі подумки відзначив, що Ракель потурбувалася про отой неоковирний перстень, зберігши його в скриньці з коштовностями, які вона успадкувала від своєї матері-австрійки.

– Може, підемо погуляємо, доки сонце не зайшло? – спитала вона.

– Гаразд, – погодився Харрі, посміхнувшись їй у відповідь. – Ходімо прогуляємося.

Вони пішли по дорозі, що кільцем піднімалася до кряжу пагорба. Листяні дерева на сході були такі червоні, що здавалося, наче вони палають. Світло, граючи на поверхні фіорду, робило його схожим на розплавлений метал. Але Харрі цікавився рукотворними рисами міста, яке розкинулося внизу. З висоти пагорба воно скидалося на мурашник. Будинки, парки, дороги, крани, човни в гавані, ліхтарі, що вже почали загорятися… Авто і поїзди, що поспіхом сновигали туди-сюди. Вся сукупність людської діяльності. І лише чоловік, який має час зупинитися й кинути уважний погляд на заклопотаних мурах, здатен поставити просте запитання: а навіщо?

– Мені сняться тиша і спокій, – сказала Ракель. – І більше нічого. А ти? Що сниться тобі?

Харрі знизав плечима.

– Вузький коридор, де мене наздоганяє й поглинає снігова лавина.

– Оце так!

– Ти ж знаєш про мою клаустрофобію.

– Нам часто сниться те, чого ми боїмося й чого бажаємо. Зникнути, опинитися заживо в могилі. Якимось чином це дає відчуття безпеки, еге ж?

Харрі глибше засунув руки в кишені.

– Все дуже просто. Три роки тому мене заживо поховала лавина. Не більше й не менше.

– Значить, тобі не вдалося втекти від своїх привидів, незважаючи на те, що ти подався аж до Гонконгу?

– Та ні, частково вдалося, – запевнив її Харрі. – В результаті цієї подорожі їхні ряди помітно порідшали.

– Невже?

– Насправді, Ракель, від дечого можна втекти. Мистецтво поводження з привидами полягає в тім, щоби насмілитися довго й пильно дивитися на них – допоки не побачиш їх такими, якими вони є насправді. А насправді – це просто привиди. Безсилі привиди, позбавлені життя.

– А скажи, будь ласка, – мовила Ракель таким тоном, що Харрі збагнув: ця тема їй не подобається. – Чи є зараз у твоєму житті якась жінка? – Це питання прозвучало настільки легко й невимушено, що він навіть не повірив, що його почув.

– Ну…

– Скажи.

Виходячи на прогулянку, Ракель начепила сонцезахисні окуляри. Тому важко було сказати, скільки вона хотіла почути. І Харрі наважився на обмін. «Я скажу, але нехай і вона потім скаже. Якщо я захочу слухати».

– Була. Китаянка.

– Була? Вона що, померла? – спитала Ракель з грайливою усмішечкою. Йому здалося, що вона здатна витримати удар. Але все одно йому б хотілося, щоби Ракель виявила більше делікатності в цьому питанні.

– Жінка-бізнесмен із Шанхая. Вона турботливо плекає свою guanxi, тобто мережу корисних знайомств. Я є частиною тієї мережі, і та жінка інколи про мене згадує – коли їй треба. До того ж, вона має дуже багатого і дуже старого чоловіка-китайця.

– Іншими словами, ти з вигодою користаєшся її турботливою вдачею.

– Мені хотілося б, щоби це дійсно було так.

– Он як?

– У неї досить специфічні вимоги стосовно «де і коли». І «як». Наприклад, їй подобається…

– Досить! – сказала Ракель.

Харрі саркастично посміхнувся.

– Ти ж знаєш, я завжди мав слабкість до жінок, котрі знають, чого хочуть.

– Я ж сказала: досить!

– Повідомлення отримано.

Далі вони йшли мовчки. Аж поки Харрі, нарешті, не наважився вимовити слова, які витали довкола них у повітрі.

– А що ти можеш сказати про отого типа на ім’я Ганс Крістіан?

– Ганс Крістіан Сімонсен? Він – юрисконсульт Олега.

– Ніколи не чув про жодного Ганса Крістіана Сімонсена, коли займався розслідуванням убивств.

– Він – із цього району міста. Ми були однокурсниками в правничому вузі. Тому він запропонував свої послуги.

– Ти диви, сходиться.

Ракель розсміялася.

– Здається, він два-три рази запрошував мене на побачення, коли ми були студентами. А ще він хотів, щоби ми разом брали уроки джаз-танців.

– Боже борони!

Ракель знову розсміялася. Господи, як же він скучив за цим сміхом!

– Ти ж знаєш, я завжди мала слабкість до чоловіків, які знають, що їм треба, – підділа вона його.

– Угу, – сказав Харрі. – І що ж ті чоловіки для тебе зробили корисного?

Вона не відповіла. Їй і не треба було. Натомість між її широкими чорними бровами утворилася глибока задумлива зморшка. Харрі пригадав, як ніжно гладив ту зморшку пальцями кожного разу, коли її помічав.

– Інколи краще мати адвоката, відданого справі, аніж адвоката, настільки досвідченого, що результат він знає наперед.

– Ясно. Ти маєш на увазі такого юриста, який знає, що цю справу виграти неможливо?

– Ти хочеш сказати, що мені слід було найняти якогось старого занудливого роботягу?

– Зазвичай найкращі правники і бувають найбільш відданими справі.

– Це – дрібне нарковбивство, Харрі. Найкращі адвокати займаються більш престижними й перспективними справами.

– І що ж розповів Олег про те, що сталося, своєму відданому адвокату?

Ракель зітхнула.

– Сказав, що нічого не пам’ятає. І окрім цього він нікому й нічого не бажає говорити.

– І саме на цьому ти хочеш побудувати свій захист?

– Послухай-но, Ганс Крістіан – чудовий фахівець у своїй царині. Він знає, що треба робити і про що йдеться. Він консультується з найкращими спеціалістами. І він працює не покладаючи рук і вдень, і вночі – повір мені.

– Тобто, іншими словами, ти з вигодою користаєшся його турботливою вдачею?

Цього разу Ракель не розсміялася.

– Все дуже просто: я – мати. І готова зробити все, що буде потрібно.

Вони зупинилися на краю лісу і сіли на окремі стовбури ялин. Сонце на заході вже опустилося до вершечків дерев і висіло над ними, наче здута повітряна кулька в День незалежності.

– Звісно, я знаю, чому ти приїхав, – сказала Ракель. – Але що конкретно ти плануєш робити?

– Виявити на сто відсотків упевненості – винуватий Олег чи невинуватий.

– Чому?

Харрі знизав плечима.

– Тому, що я – детектив. І тому, що так влаштований наш людський мурашник. Нікого не можна засуджувати, допоки немає цілковитої впевненості. Допоки є сумніви.

– А ти маєш сумніви?

– Так, я маю сумніви.

– І це – єдине, із-за чого ти сюди приїхав?

Тіні ялин наповзли на них. Харрі у своєму лляному костюмі почав тремтіти: його термостат ще явно не встиг перелаштуватися на 59,9 градуса північної широти.

– Дивно, – мовив він. – Але з усього часу, який ми провели разом, мені важко пригадати хоч щось, окрім розрізнених моментів. Я пригадую тільки тоді, коли дивлюся на фото. Пригадую так, як зображено на фото. Навіть якщо я знаю, що це – неправда.

Він поглянув на неї. Ракель сиділа, підперши рукою підборіддя. В її звужених очах поблискувало сонце.

– Втім, може, саме тому ми й робимо знімки, – продовжив Харрі. – Щоби забезпечити фальшивий доказ на підтвердження фальшивої заяви про те, що ми були щасливі. Бо думка про те, що ми не були щасливими хоча б упродовж невеличкого періоду в нашому житті, є незносною. Дорослі наказують дітям посміхатися на фото, втягують їх у брехню, тому ми й посміхаємося, зображаючи щастя. Але Олег посміхався тільки тоді, коли йому хотілося; брехати він не міг, бо не мав такого «таланту». – Харрі обернувся до сонця, спіймав його останні промені, що простяглися, мов жовті пальці, поміж найвищими гілками на самісінькому вершечку кряжа. – На дверцятах його шафки у «Валле Говін» я знайшов фото, де ми зображені всі втрьох. І знаєш що, Ракель? На тому фото Олег посміхався.

Харрі зосередився на ялинах. Те слабке забарвлення, яке на них іще лишалося, швидко блякло, і вони ставали схожими на шеренги привидів-охоронців у чорній уніформі. Він почув, як вона підійшла до нього, відчув її руку на своїй руці, відчув крізь свій лляний костюм її гарячу щоку і вдихнув аромат її волосся.

– Мені не потрібні фотографії, щоби пригадати, які щасливі ми були, Харрі.

– Угу.

– Може, ми самі поволі навчили себе брехати. Це трапляється з усіма нами.

Харрі кивнув. Дунув порив вітру, і він знову затремтів від холоду. Коли ж він навчився брехати? Може, тоді, коли Сіс спитала, чи бачить їх з небес їхня мати? Невже він навчився брехати так рано? Може, саме через це йому було так легко збрехати тоді, коли він вдав, що не розуміє, чим займається Олег? Олег втратив свою невинність не тоді, коли навчився брехати, не тоді, коли навчився впорскувати героїн чи наважився вкрасти материні прикраси. Це сталося тоді, коли він навчився ефективно й без ризику продавати наркотики, які поглинають душу, руйнують тіло і ввергають свого покупця в мокре й холодне пекло наркотичної залежності. Якщо Олег і був невинуватий в убивстві Густо, він все одно винуватий.

Чоловік з Дубая. Літайте авіалінією «Emirates».

Дубай – це в Об’єднаних Арабських Еміратах.

Але віолін продають не араби, а товкачі у футболках «Арсеналу». Ті футболки їм видали разом із вказівками, як слід правильно продавати дурман: у одного гроші, у другого – наркота. Помітна, але звичайна футболка, яка вказує на те, що вони продають і до якої організації належать. Ні, не до однієї з тих звичайних і ефемерних банд, які розпадалися і щезали через свою власну пожадливість, тупість, апатію та дурну впертість. А до організації, яка уникає зайвих ризиків, яка не показує, хто за нею стоїть, але, тим не менше, має монополію на улюблений новий дурман наркоманів. І Олег був одним із них. Харрі не був знавцем футболу, але був майже на сто відсотків упевнений, що Ван Персі та Фабрегас – то є гравці «Арсеналу». І на сто відсотків упевнений в тім, що жоден з уболівальників «Тоттенхема» не вдягнув би футболки «Арсеналу» просто так, без поважної причини. Про це він дізнався від Олега.

І неспроста Олег не бажав говорити ані з поліцією, ані з ним. Бо працював на чоловіка чи організацію, про яких ніхто нічого не знав. На чоловіка чи організацію, яка змушувала кожного мовчати як риба. Якраз звідси Харрі і має розпочати своє слідство.

Ракель почала плакати і зарилася обличчям йому в шию та волосся. Її сльози зігріли Харрі шкіру; вони потекли під сорочку, на груди і проникли в серце.

Темрява впала швидко.

Сергій лежав на своєму ліжку, витріщившись у стелю.

Одна за одною спливали секунди.

Найважче і найдовше – це чекати. І він навіть не знав достеменно, трапиться це чи не трапиться. Чи стане необхідне неминучим. Він погано спав. Бачив погані сни. Він мав знати. І він певний час тому зателефонував Андрію і спитав, чи можна поговорити з дядьком. Але Андрій відповів, що отамана наразі немає. І все.

Отак завжди бувало з дядьком. А більшу частину свого життя Сергій навіть не підозрював про його існування. Тільки після того, як він (а вірніше, його представник-вірменин) з’явився і навів порядок, Сергій почав наводити довідки. І він з великим подивом дізнався, як мало в його сім’ї знали про цього родича. Сергій встановив, що дядько прибув звідкись із заходу і через шлюб став членом їхньої родини в 1950-х роках. Дехто казав, що він – литовець, із родини куркулів, селян-землевласників, яких Сталін активно виселяв, і саме тому родина дядька опинилася в Сибіру. Інші стверджували, що він був членом невеличкої громади «Свідків Ієгови», яких депортували з Молдавії до Сибіру 1951 року. Старенька тітка казала, що хоча дядько й був начитаним, чемним і мав талант до іноземних мов, він швидко призвичаївся до їхнього простого стилю життя і прийняв як свої старовинні традиції сибірських урок. Напевне, саме ця його здатність призвичаюватися у поєднанні з неабиякою діловою хваткою швидко змусила решту урок визнати його своїм ватажком. Невдовзі він уже керував однією з найприбутковіших контрабандистських мереж у всьому Південному Сибіру. У вісімдесятих роках двадцятого століття його бізнес настільки розрісся, що представники влади навіть за хабар уже не могли заплющувати на нього очі. Коли міліція вчинила напад (а це було в часи, коли Радянський Союз уже тріщав по швах), то це, за словами одного сусіда, який пам’ятав дядька, був удар настільки потужний і кривавий, що скоріше нагадував бліцкриг, а не дії правоохоронців. Спочатку з’явилися повідомлення про те, що дядька вбили. Розповідали, що його буцімто встрелили в спину, і міліціонери, побоюючись помсти, таємно скинули його труп у ріку Лена. Один з офіцерів заволодів його викидним ножем і безперестанку цим вихвалявся. Одначе рік по тому дядько озвався – і тоді він був уже у Франції. Повідомив, що йому довелося піти у підпілля, і він лише хоче знати, вагітна його дружина чи ні. Вагітною вона не була, і потому ніхто в Тагілі кілька років про нього нічого не чув. Допоки не померла дружина дядька. І тоді, як розповідав батько, дядько з’явився на її похорон. Він за все заплатив, хоча похорон у відповідності з традиціями Російської православної церкви обходиться недешево. Дядько дав також грошей тим родичам своєї дружини, які потребували допомоги. Батька серед них не було, але саме до нього звернувся дядько, щоби той детально розповів йому, які родичі його покійної дружини мешкали в Тагілі. І саме тоді в поле його зору потрапив його племінник, малий Сергійко. Наступного ж ранку дядько зник так само загадково й несподівано, як і з’явився. Пройшли роки, Сергій став підлітком, потім дорослим, і більшість людей почали було думати, що дядько, який до Сибіру прибув уже немолодим, давно помер і спочиває в могилі. Та коли Сергія заарештували за контрабанду наркотиків, несподівано з’явився один вірменин, котрий назвався представником його дядька, порозв’язував усі Сергієві проблеми й організував дядькові запрошення до Норвегії.

Сергій поглянув на годинника. І пересвідчився, що відтоді, як він востаннє дивився час, минуло точно дванадцять хвилин. Він заплющив очі і спробував його уявити. Отого поліцейського.

До речі, була ще одна деталь в історії про здогадну смерть його дядька в результаті нальоту міліції. Того офіцера, який заволодів дядьковим ножем, невдовзі знайшли у тайзі, а вірніше не стільки його, скільки те, що від нього лишилося. Решту з’їв ведмідь.

Коли задзвонив телефон, було вже поночі і надворі, і в квартирі.

То був Андрій.