Була за чверть одинадцята вечора. Дев’ять градусів тепла, й Маріт Ульсен спало на думку, що, коли вірити прогнозу, завтра буде ще тепліше. У Фрогнер-парку не видно ані душі. Щось у відкритому басейні нагадало їй про човни на припоні, покинуті рибальські села, де поміж стінами будинків завиває вітер, і про закриті на зиму парки розваг. Уривчасті спогади з дитинства. Нібито коли рибалки-потопельники з’являлися на Трондхольмі і ночами виходячи з моря з водоростями на голові й дрібними рибками у роті та ніздрях. Примари, що не дихали, але часом видавали хриплі, холодні чаїні крики. Мерці з кінцівками, що порозмокали й понабрякали, застрягали у гілках прибережних кущів, але вперто, з тріском продиралися до самотнього будиночка на Трондхольмі. На острові, де мешкали її бабця та дідусь. Де вона на самоті лежала у дитячій кімнатці, злякано тремтячи. Маріт Ульсен дихала. Досі дихала.
Унизу було безвітряно, зате тут, нагорі, на десятиметровій вишці для стрибків у воду, поривчастий вітер був дуже сильний. Маріт відчувала стукіт у скронях, у горлі, у паху, як у кожній клітинці її тіла пульсувала кров, свіжа, життєдайна. Як чудово жити на світі! Почуватися живою. Зійшовши сходинками на вишку, вона майже не засапалася, лише відчувала, як калатає серце, цей незрадливий м’яз. Маріт глянула вниз, у порожній басейн. Місячне сяйво надавало йому майже надприродного блакитнуватого відтінку. Годинник на іншому боці басейну зупинився на десяти хвилинах по п’ятій. Час зупинився. Вона мала змогу роздивитися місто, вогні автівок на Кіркевейєн. Так близько і водночас так далеко. Задалеко, аби хтось зміг її почути.
Вона дихала. Але все одно ніби вже померла. Навколо шиї було намотано мотузку, товстезну, як канат. Маріт мала змогу чути крики чайок, примар, до яких вона незабаром приєднається. Вона не думала про смерть. Вона думала про життя. Про те, як радісно тепер стала б жити. Думала про всі дрібні й великі справи, які б утілила в життя. Вона б поїхала у країни, яких ніколи не бачила, спостерігала б за тим, як ростуть її небожі, й побачила б, що світ нарешті схаменувся.
Спочатку був ніж, лезо, котре блищало у світлі вуличних ліхтарів, прикладене до її горла. Кажуть, страх додає сил. У неї він усі сили вкрав. Думка про сталь, яка кремсатиме її тіло, обернула її на безпорадну тремтливу скиглійку. І коли він наказав їй перелізти через огорожу, вона не змогла, упала й так лежала, наче лантух, а щоками стікали сльози. Бо вона знала, що станеться далі. Й вона не спроможна цьому завадити і робитиме все, аби лише її не чикрижили отим ножем. Адже їй так хочеться жити, ще хоч трохи. Якщо не кілька років, то хоч кілька хвилин – та ж сама арифметика, сліпа, божевільна логіка, яка керує всіма людьми.
Маріт хотіла заговорити, пояснити, що неспроможна перелізти через огорожу, вона забулася, що було наказано мовчати. Ніж ужалив її, ніби змія, заповз їй до рота, повернувся так, що захрустіли зуби, а потім його витягли. Враз ринула кров. Чоловік прошепотів щось з-під маски, а тоді штурханами погнав її уздовж паркану. До місця за кущами, де в огорожі була дірка, саме туди він її і проштовхнув.
Маріт Ульсен проковтнула кров, яка досі наповнювала рота, й поглянула на трибуни внизу. Вони теж ніби потопали у синьому місячному світлі. Вони такі порожні, як на закритому судовому засіданні без глядачів та присяжних, лише суддя. Ніяких роззяв на страті, лише кат. Останній виступ перед слухачами, який ніхто не вшанував своєю присутністю. Маріт Ульсен спало на думку, що в смерті, як і в житті, їй бракує принадності. А зараз вона навіть говорити була не в змозі.
– Стрибай.
Вона зауважила, який гарний парк, навіть зараз, узимку. Їй захотілося, щоб годинник у віддаленому кінці басейну цокав і вона мала змогу побачити секунди життя, які їй пощастило щойно вкрасти.
– Стрибай, – повторив голос. Мабуть, він зняв маску, бо голос змінився, й вона впізнала його. Вона озирнулася й приголомшено витріщилася на чоловіка. Й відчула удар ногою у спину. Вона закричала. Більше не відчувала підґрунтя під ногами, бо на якусь мить стала невагомою. Але земля притягувала до себе, тіло прискорювало падіння, й Маріт встигла зауважити, як стрімко наближаються біло-сині фарфорові кахлі басейну, ще мить – і вона розчерепить об них голову.
На висоті трьох метрів над дном басейну мотузка, обмотана навколо шиї Маріт Ульсен, напнулася. Це була старовинна мотузка, зв’язана з лика липи та в’яза, такі не розтягуються. Огрядне тіло Маріт Ульсен не уповільнило падіння й, відокремившись від голови, глухо вдарилось об дно басейну для стрибків у воду. А голова та шия лишились на мотузці. Крові було небагато. Потім голова вислизнула з петлі, впала на синій спортивний костюм Маріт Ульсен і зі стукотом покотилася по кахлях.
А затим у басейні знову запала тиша.
Була третя година ночі, коли Харрі полишив спроби заснути й підвівся з ліжка. Він відкрив кран на кухні й, підставивши склянку під воду, тримав її, допоки вода почала переливатися через вінця, збігаючи по зап’ястку. Вилиця боліла. Він не зводив очей з двох світлин, приліплених над столом.
На одній світлині з неохайними смужками від згину була Ракель у блакитній літній сукні. Утім, судячи з осіннього листя, фото було знято не влітку. Чорне волосся спадало на оголені плечі. Вона ніби шукала когось поглядом за об’єктивом, можливо, фотографа. Може, це він її знімав? Дивно, що він не пригадує.
На іншому знімку був Олег. Харрі знімав його на мобільний телефон у «Валле Говін»32, під час тренування ковзанярів минулої зими. Олег тоді був зовсім тендітною дитиною, але якби він продовжив тренування, то незабаром його червона трикотажна форма сиділа б на ньому як улита. Що він нині робить? Де він узагалі? Чи спромоглася Ракель створити для нього затишок там, де вони зараз, домівку, де вони почуватимуться більш безпечно, ніж тут, в Осло? Чи увійшли у їхнє життя якісь нові люди? Чи він досі, втомившись або забувшись, часом називає його татом?
Харрі закрив кран. Коліно вперлося у дверцята під мийкою. За ними пошепки манив «Джим Бім».
Харрі нап’яв штани та сорочку, зайшов у вітальню й увімкнув «Kind of Вlue» Майлза Девіса. Це був оригінальний запис, ще без обробки, обладнання звукозапису у студії трохи відставало, тож запис лунав з ледь помітним відтінком нереальності.
Харрі трохи послухав, потім додав гучності, щоб заглушити шепіт з кухні. Заплющив очі.
КРИПОС. Бельман.
Він ніколи не чув цього імені. Певна річ, він міг зателефонувати й розпитати Хагена, але йому не стало сил. Бо здогадувався, яка буде відповідь. Нехай усе буде, як є.
Харрі дослухав до останнього запису «Flamenco Sketches» й здався. Підвівшись, вийшов з вітальні у коридор. У коридорі звернув ліворуч, сунув ноги у черевики «Докмартенс» і вийшов на вулицю. Він знайшов течку під драним сміттєвим пакетом. Обкладинку суціль вкривало щось схоже на гороховий суп.
Харрі вмостився у зручне зелене крісло з підголівником і, тремтячи від холоду, взявся читати.
Першу жінку звали Боргні Стем-Мюре, мала тридцять три роки, родом з Левангера. Самотня, бездітна, мешкала у районі Сагене в Осло. Працювала стилістом, мала широке коло знайомих, здебільшого серед перукарів, фотографів та журналістів з видань, що пишуть про моду. Часто бувала у ресторанах, і не лише наймодніших. Поза тим, полюбляла гуляти за містом – пішки й на лижах.
«Все одно вона в чомусь лишалась дівчиною з Левангера» – так було написано у звіті після допиту її колег. Харрі спало на думку, що, певно, це думка тих з її колег, котрі, як гадали, спромоглися витравити у собі все, що виказувало їхню власну провінційність.
«Ми всі любили її, вона була однією з небагатьох фахівців у цій справі».
«Це незбагненно. Хто міг надумати її убити?»
«Вона була надто покірливою. Тож рано чи пізно всі чоловіки, які припали їй до смаку, користувалися цим. Вона перетворювалась для них на забавку. Простіше сказати, вона високо замірювалась».
Харрі глянув на світлину. Єдину, на якій вона ще була жива. Білявка, а може, фарбована. Гарненька, але не красуня. Звичайна, стандартна, зодягнена в екстравагантну камуфляжну куртку та кашкета. Екстравагантність і покірність – хіба це поєднується між собою?
Вона була у музичній кав’ярні «Моно», де влаштували невеличку вечірку з нагоди презентації чергового номера журналу мод «Шенес». Це було між сьомою та восьмою вечора, Боргні сказала подрузі, що збирається додому, адже треба підготуватися до завтрашньої фотосесії, учасники якої, за задумом фотографа, мусять бути вдягнені у стилі «жебрак зустрічає панка, як це було у вісімдесятих».
Вона мала б, як зазвичай, дістатися до найближчої стоянки таксі, але ніхто із таксистів, що були у той момент поблизу (комп’ютерна роздруківка із «Норгес-таксі» та «Осло-таксі» додається), котрим показували її фото, не бачив Боргні Стем-Мюре й не возив пасажирів у Сагене. Коротше кажучи, після того, як вона покинула «Моно», її ніхто не бачив. Допоки двоє каменярів-поляків не прийшли на роботу й не зауважили, що замок на дверях, які ведуть у льох, спиляно, й не увійшли всередину. Боргні лежала долі у неприродному положенні, цілком одягнена.
Харрі поглянув на світлину. Та ж сама камуфляжна куртка. Обличчя мало такий вигляд, ніби на нього наклали білий грим. Спалах фотоапарата різко висвітив стіни льоху. Екстравагантна фотосесія.
Судовий лікар упевнено заявив, що смерть настала між 22:00 та 23:00. У крові знайшли залишки речовини, яка зветься кетаномін, сильного анестетика, що діє миттєво, навіть коли колоти внутрішньом’язово. Але безпосередня причина смерті у тому, що покійна захлинулася кров’ю, що ринула з ран у роті. Саме з цього починалося найнеймовірніше. У роті судовий лікар знайшов двадцять чотири колоті рани, які розташовувались симетрично і, якщо не враховувати тих, що наскрізь прошивали обличчя, всі були однаковісінькі углиб – по сім сантиметрів. Жодних припущень про вид зброї чи інструменту, яким наносились поранення, поліція не мала. Вони просто такого ще ніколи не бачили. Судово-медичних доказів теж жодних: ані відбитків пальців, ані ДНК, навіть відбитків черевиків чи чобіт не було, позаяк бетонну долівку напередодні ретельно вимили, збираючись укладати там долівку із системою підігріву. У звіті Кіма Еріка Локкера, криміналіста, який, імовірно, з’явився у поліції вже після того, як Харрі покинув службу, лежала світлина двох чорно-сірих камінців, які знайшли на долівці льоху і які не скидалися на гравій біля місця злочину. Локкер зауважував, що дрібне каміння часто намертво застрягає у товстій підошві, коли ходити твердою поверхнею, як-от долівка у цьому льосі. Крім того, чоловік зазначав, що камінці досить незвичайні, тож якщо під час розслідування десь вигулькнуть такі самі, наприклад, на якійсь гравійній стежині, то, можливо, вони саме звідти. Після підпису й дати до звіту було вкладено додаток: на внутрішньому боці двох корінних зубів знайдено ледь помітні залишки заліза та колтану.
Харрі вже знав, що буде далі. Він продовжив читання.
Другу дівчину звали Шарлотта Лолле. Батько – француз, мати – норвежка. Мешкала у Ламберсетері в Осло. Двадцять дев’ять років. Юристка за освітою. Мешкала сама, хоча у неї був хлопець, такий собі Ерік Фокстад – поза підозрою, адже він саме був на семінарі геологів у Єллоустонському національному парку у Вайомінгу, що у США. Вони з Шарлоттою мали поїхати разом, але вона саме розв’язувала серйозний майновий спір з нерухомістю й вирішила лишитися в місті.
Останнього разу колеги бачили її на роботі у вівторок увечері, близько дев’ятої. Імовірно, домівки вона так і не дісталася. Кейс із документами по справі знайшли поряд із тілом за покинутим авто на лісовій галявині у Марідалені. Жодна зі сторін майнового спору, до речі, теж не викликала підозр. Згідно з рапортом про розтин, під нігтями дівчини знайдено сліди іржі та автомобільного лаку, що відповідало описові місця злочину, у якому говориться про подряпини навколо замка на кришці багажника, наче дівчина силкувалася її підняти. Утім, після більш детального огляду дійшли висновку, що кришку піднімали щонайменше раз. Але навряд чи це зробила Шарлотта Лолле. Харрі подумки відзначив, що вона напевно була прикута до чогось важкого у багажнику й саме тому силкувалася його відчинити. Прикута до чогось, що убивця згодом забрав із собою. Але що то було? Як забрав? І навіщо?
З оповіді однієї із співробітниць тієї ж таки адвокатської контори: «Шарлотта була дівчиною амбітною, завжди працювала до пізньої години. Утім, гадки не маю, чи її праця була продуктивною. Завжди привітна, але не надто товариська, як, можливо, видавалося через її усміхненість та південну зовнішність. Потайлива дівчина. Приміром, вона мало розповідала про свого хлопця. Але начальству подобалася».
Перед очима Харрі враз постала ця картина: колега детально розповідає подробиці свого особистого життя, натомість не отримуючи нічого, окрім усмішки. У його слідчому мозку наче увімкнувся автопілот: може, Шарлотта приховувала, що належить до якогось таємного жіночого чернечого ордену, а може, мала, що приховувати. Може…
Харрі глянув на світлини. Різкуваті, але привабливі риси обличчя. Темні очі, як у… От дідько! Він заплющив очі. Знову розплющив. Перегорнув кілька сторінок, аж до рапорту судмедексперта. Ковзнув поглядом до кінця сторінки.
Довелося знову переглянути початок сторінки, щоб переконатися, що там написане ім’я Шарлотти, що він не читає рапорт про Боргні вдруге. Знеболювальне. Двадцять чотири рани у роті. Захлинулася. Інших свідчень наглої смерті немає, сексуальної наруги також не зазнала. Рапорти різнилися лише часом смерті: між двадцять третьою годиною і північчю. Цей рапорт також доповнено записом про те, що на одному зубі жертви знайдено залишки заліза та колтану. Ймовірно, через те, що криміналісти, поміркувавши, дійшли висновку, що це важливо, оскільки зазначено в обох випадках. Колтан. Чи не з нього був виготовлений Термінатор Шварценеггера?
Харрі зауважив, що сон до нього геть не йде й що він сидить скраю стільця. Він тремтів від збудження. Його нудило. Таке трапляється зазвичай після першої випитої чарки, від якої стискає шлунок, бо організм відчайдушно не приймає. Але згодом просить ще й іще. Чимраз більше. Поки тебе не знищить і всіх навколо тебе не знищить. Саме так, як зараз. Харрі скочив на ноги так рвучко, що аж в очах потемніло, схопив течку й, хоч розумів, що вона занадто груба, спромігся розірвати її навпіл.
Згріб клапті й знову поніс до смітника на вулиці. Піднявши ляду, кинув у сміттєвий бак, перше поворушивши пакети зі сміттям, щоб течка втрапила на самісіньке дно. А завтра приїде сміттєзбиральна машина, ну або позавтра.
Харрі повернувся додому й знов усівся на стілець.
Коли за вікном засіріло, він почув перші звуки міста, що прокидалося. Та за рівним гудінням ранкового затору на Пілестредет він розчув віддалену та слабку поліцейську сирену. Це могло бути будь-що. І ще дещо. Не будь-що.
Телефон задзеленчав.
Харрі взяв слухавку.
– Це Хаген. Щойно нам повідо…
Харрі поклав слухавку.
Телефон знову задзеленчав. Харрі визирнув у вікно. Сестреняті він ще не телефонував. А чому? Бо не хотів показуватися на очі молодшій сестрі – своїй найвідданішій та беззастережній шанувальниці. Жінці, яку, за її ж власним висловом, «зачепив синдром Дауна» і яка, утім, була спроможна упоратися зі своїми життєвими негараздами незрівнянно краще за нього. Вона була єдиною людиною, кого він ніяк не міг розчарувати.
Телефон стих. І знову задзеленчав.
Харрі рвучко схопив слухавку:
– Ні, шефе. Моя відповідь – ні. Я не беруся за цю справу. На тому боці дроту на мить усе стихло. А потім незнайомий голос промовив:
– Це з Енергетичної компанії Осло. Пане Холе?
Харрі подумки вилаявся.
– Слухаю.
– Ви не сплатили рахунки, які ми вам висилали, й ви знехтували нашим застереженням. Я телефоную, щоб повідомити, що сьогодні о дванадцятій ми відключаємо вашу квартиру за адресою Софієсгате, п’ять, від електропостачання.
Харрі мовчав.
– Вам відновлять електропостачання, щойно на наш рахунок надійде відповідна сума.
– Яка становить?..
– Враховуючи відсотки, пеню, платню за відключення, вона становить чотирнадцять тисяч чотириста шістдесят три крони.
Тиша.
– Ви мене чуєте?
– Так, чую. Наразі я не маю таких коштів.
– Суму, якої бракує, стягнуть за рішенням суду. Сподіваємося, що температура на вулиці не сягне нижче нуля. Чи не так?
– Так, – згодився Харрі й поклав слухавку.
Сирена на вулиці залунала гучніше, а потому стихла.
Харрі знову ліг. Чверть години пролежав, заплющивши очі. Потім здався, знов одягнувся і вийшов з квартири, щоб сісти на трамвай, який прямував до Державної лікарні.
О проекте
О подписке