18 грудня
Дні покоротшали. На вулиці ще ясно, але тут, у моїй монтажній, завжди сутінки. У світлі моєї настільної лампи люди зі світлин на стіні дивляться дражливо-радісно, ніби нічого не підозрюючи. Вони сповнені сподіваннями, безперечно, навіть сумніву не мають, що попереду в них – довге життя, тихе, безмежне морське плесо часу. Я їх вирізав із газети, прибравши сльозливі розповіді про шоковану родину та описи знайденого трупа, від яких холоне серце. Залишив лише одну світлину, яку родич чи друг віддав безцеремонному журналістові – саме ту, зняту щасливої миті, коли вона посміхалася, немов була безсмертною.
Поліція знає небагато. Наразі. Але невдовзі роботи їм додасться.
Де принишкло оте, що робить людину вбивцею? Чи це щось вроджене чаїться у якомусь гені? Спадкова схильність, що її хтось має, а хтось – ні? Чи до цього спричиняє необхідність, що розвивається у взаємодії з навколишнім світом? Або якась стратегія виживання, хвороба, що рятує життя, раціональне божевілля? Адже коли хвороба – лихоманковий обстріл тіла, то божевілля – вимушений відступ в укриття, де можна знов окопатися.
Особисто я дотримуюсь думки, що здатність убивати споконвіку притаманна кожній пересічній людині. Адже наше існування – це одвічна боротьба за блага, а той, хто не спроможний убити ближнього, не має права на існування. Хай там що, а вбити – це всього-на-всього наблизити невідворотне. Смерть ні для кого не робить винятку, і це добре, бо життя – це біль та страждання.
У цьому сенсі кожне вбивство – це акт милосердя. Цього не усвідомлюєш, коли сонце гріє тобі шкіру, вода, дзюркочучи, змочує тобі губи, й ти відчуваєш ідіотську жагу жити з кожним ударом серця й ладен заплатити за ще одну мить усім, чого досяг за життя: гідністю, становищем, принципами. Саме у цю мить треба рішуче втрутитися, нехтуючи цим ілюзорним сліпучим сяйвом. Іти аж до кінця. Допомогти опинитися в холодній, доконечній темряві. Пізнати холодну сутність. Істину. Позаяк саме її я мав віднайти. І знайшов. Те, що обертає людину на убивцю.
А що ж до мого власного життя, невже я теж гадаю, що це безмежна неозора морська гладінь?
Аж ніяк. Невдовзі я теж опинюся на звалищі смерті, разом з рештою виконавців ролей у цій коротенькій драмі. Утім, хай тіло обернеться в ніщо, і лишиться лише голий кістяк, все одно зуби шкіритимуться усмішкою. Саме заради цього я нині живу, у цьому – єдине виправдання мого існування, моя можливість очищення, вивільнення від ганьби.
Але це лише початок. Зараз я вимкну лампу й вийду на денне світло. Хоч його лишилось зовсім трохи.
Дощ ніяк не вщухав. З неба лило й лило як з відра – і отак день у день. Земля набрякла водою, асфальтові дороги попровалювались, перелітні птахи не полетіли у вирій, а у новинах розповідали про комах, які досі так далеко на північ не просувались. Календар запевняв, що прийшла зима, але земля у парках Осло не лише не вкрилася снігом, але й не побрунатніла. Газони зеленіли заманливо, як спортивні майданчики зі штучним покриттям в Согні, де затяті спортсмени вже почали бігати підтюпцем у своїх лижних костюмах від торговельної марки Бйорна Делі, так і не дочекавшись нагоди побігати лижнею навколо озера Согнсванн. Напередодні Нового року заліг щільний туман, отож звуки хлопавок і ракет, які запускали в Осло, лунали аж до Аскера. Але годі було роздивитися навіть ті феєрверки, які запускали на власному газоні. Хай там як, а того вечора норвежці напалили піротехніки на шістсот крон з кожної родини. Про це свідчило одне з опитувань споживачів, з якого випливало, що кількість норвежців, які втілили свою мрію про біле Різдво на білих таїландських пляжах, зросла вдвічі за останні три роки. Утім, у Південно-Східній Азії погода теж неначе очманіла, й загрозливі позначки, які зазвичай з’являлися на мапах прогнозу погоди лише в сезон тайфунів, нині вишикувалися над Китайським морем. У Гонконзі, де зазвичай лютий вважають найсухішим місяцем, цього ранку періщило, як з відра, тож через погану видимість літак, що здійснював рейс номер 731 авіакомпанії «Cathay Pacific Airlines» з Лондона, мусив кружляти зайве коло, перш ніж сів в аеропорту Чхеклапкок.
– Ви ще подякуйте, що нам не довелося сідати на старому аеродромі, – промовив пасажир, що скидався на китайця, до Каї Сульнес, котра уп’ялася у підлокітники так міцно, що суглоби на пальцях аж побіліли. – Він розташовувався просто у місті, й тоді б ми точно врізались у якийсь хмарочос.
Це були перші слова, які пролунали з його вуст, відколи вони здійнялися у повітря дванадцять годин тому. Кая вмить охоче відволіклась від думок про те, що її від землі відділяє лише повітря, й наразі – досить турбулентне.
– Дякую, пане, ви мене втішили. Ви англієць?
Він сіпнувся, наче отримав ляпаса, й Кая усвідомила, що, схоже, страшенно його образила, припустивши, що він – один з колишніх колонізаторів.
– Ви… е… теє… мабуть, китаєць?
Він рішуче захитав головою.
– Гонконзький китаєць. А ви, пані?
Кая Сульнес на мить замислилась: чи не відповісти, що вона «хоксундська норвежка», але обмежилась лише «норвежкою». Почувши це, гонконзький китаєць, хвильку поміркувавши, радісно вигукнув:
– А-га! – І додав: – То ви зі Скандинавії! – й урешті поцікавився, чому вона летить до Гонконгу.
– Маю знайти одну людину. – Вона поглянула вниз на свинцево-сірі хмари, сподіваючись невдовзі роздивитись під ними твердь.
– Ага! – повторив чоловік. – Ви дуже гарна пані. І не йміть віри тим, хто переконує, буцімто китайці одружуються лише з китаянками.
Жінка мляво посміхнулася.
– Ви маєте на увазі гонконзьких китайців?
– Насамперед гонконзьких, – завзято закивав він, піднявши руку, – обручки на пальці не було. – Я виробляю мікрочіпи, у моєї родини є фабрики у Китаї та Південній Кореї. Що ви збираєтеся робити сьогодні увечері?
– Сподіваюся, спатиму, – відповіла Кая позіхаючи.
– А завтра ввечері?
– На той час, маю надію, я знайду кого треба й уже буду на зворотному шляху.
Чоловік наморщив лоба.
– Невже так поспішаєте, пані?
Попутник запропонував підвезти, але Кая, подякувавши, відмовилася, доїхавши двоповерховим автобусом. За годину вона стояла у вітальні готелю «Емпайр Коулун», збуджено дихаючи. Встромила картку-ключ у двері номера. Тепер треба лише прочинити двері. Примусила себе натиснути ручку в дверях. Сіпнувши двері, зазирнула досередини.
У кімнаті нікого не було. Певна річ.
Вона зайшла, поставила валізу на коліщатах біля ліжка і підійшла до вікна. Спочатку глянула на юрбу, що кишіла сімнадцятьма поверхами нижче, потім на хмарочоси, які геть не схожі були на своїх величних родичів десь у Манхеттені, у Куала-Лумпурі чи Токіо. Гонконзькі хмарочоси скидалися на термітники, жаскі й манливі одночасно, – гротескне свідчення уміння людей пристосовуватися, коли сім мільйонів вимушені розміщуватися на території, трохи більшій за сто квадратних кілометрів. Кая відчула, як її долає втома. Вона скинула черевики й впала на постіль. Попри те, що номер був на двох, а готель мав чотири зірочки, ліжко завширшки метр двадцять займало увесь простір. Вона замислилась, як у цих термітниках знайти одну-єдину людину, яка, найпевніше, зовсім не бажає, щоб її знайшли.
Вона хвильку поміркувала: варто задрімати чи одразу взятися до справи? Потім змусила себе підвестися з ліжка. Роздяглася й попрямувала у душ. Ставши перед дзеркалом, без будь-якого самовдоволення визнала: китаєць таки мав рацію – вона гарна.
Власне, це не була її власна думка – це була даність, якою завжди є краса. Високі вилиці, гарно окреслені чорні брови над великими, наче дитинними, очима із зеленою райдужкою, що сяяли яскравим блиском молодої, але зрілої жінки. Каштанове з медовим відтінком волосся, пухкі губи, ніби стулені для поцілунку, хоча рот трохи завеликий. Довга тонка шия, таке ж струнке тіло, маленькі груди, що скидалися на невеличкі буруни на поверхні моря, чудова, хоча по-зимовому бліда шкіра. Граційні вигини стегон. Довгі ноги, за які сперечалися дві модельні агенції в Осло, коли вона закінчувала гімназію в Хоксунді, і які зустріли її відмову засмученими кивками. Її неабияк розвеселило, коли в одній з агенцій їй сказали: «Гаразд, любонько, але майте на увазі, що ваша краса не бездоганна. Ви маєте дрібні й гострі зуби. Посміхайтеся не так часто».
Після таких слів посміхатися їй стало легше, ніж раніше. Кая вбралася у штани кольору хакі, тоненьку вітрівку і невагомо й безшумно спустилася ліфтом до адміністратора.
– «Чункінг меншн»? – перепитав той. Він ледве спромігся приховати свій подив і пояснив: – Спочатку йдіть по Кімберл-роуд до Натан-роуд, а потім ліворуч.
Усі пансіони й готелі в країнах-членах Інтерполу зобов’язані реєструвати мешканців-іноземців, але коли Кая зателефонувала секретареві Норвезького посольства, щоб дізнатися, за якою останньою адресою була зареєстрована людина, яку вона шукає, секретар пояснив їй, що «Чункінг меншн» – не готель, не пансіон і навіть не садиба, як могло здатися за англійським словом у назві. Насправді це ціле збіговисько крамничок, вуличних кав’ярень, ресторацій і, найімовірніше, більше сотні сертифікованих і несертифікованих третьосортних готелів, які можуть мати від двох до двадцяти номерів. Усе це розташовується у чотирьох величезних багатоповерхівках. Номери, які можна винайняти, теж цілком різноманітні: від простих, чепурненьких і затишних до справжніх пацючих нір і зовсім тісних закапелків. А найголовніше – у «Чункінг меншн» людина мала змогу спати, жити, працювати, плодитися, навіть не покидаючи термітника.
Проминувши Натан-роуд, жваву торговельну вулицю з крамничками відомих торговельних марок, полірованими фасадами й великими вітринами, Кая зауважила поворот на Чункінг і попрямувала туди.
Вона занурилась у густий чад фаст-фудів, стукіт молоточків вуличних шевців, галасливі мусульманські молитви по радіо й стомлені погляди з крамничок секонд-хенду. Усміхнулася спантеличеному пішому туристові з путівником «Lonely Planet» у руках і посинілими ногами, що стирчали з-під зовсім недоречних камуфляжних шортів.
Охоронець у формі, зиркнувши на папірець, який простягла йому Кая, промовив «Ліфт G» й показав кудись у глиб коридору. Черга до ліфта зміїлась довжелезна, Кая спромоглася потрапити в кабінку лише з третього разу. Люди у ліфті стояли, тісно притиснувшись одне до одного, а кабіна скидалася на скрипучу залізну труну, отож Каї мимохіть згадалися цигани, які хоронять своїх покійників у вертикальному положенні.
Нічліжка належала мусульманинові з чалмою на голові, який, схопившись, охоче показав їй комірку, де якимось незбагненним чином на стіні під ліжком уміщався ще й телевізор, а в узголів’ї – схлипував кондиціонер. Зáпал хазяїна випарувався, щойно Кая, обірвавши його рекламну скоромовку, показала світлину, де було зображено чоловіка й написане його ім’я так, як значилося у паспорті. Спитала, де б він міг зараз перебувати.
Забачивши реакцію хазяїна, жінка поспіхом додала, що вона – дружина того чоловіка. Секретар у посольстві застеріг Каю, що розмахувати будь-яким офіційним посвідченням у подібних закладах було б «контрпродуктивно». І тоді вона жалісно додала, що у них з тим чоловіком – п’ятеро діточок, тож хазяїн миттєво змінив своє ставлення. Молода жінка, яка породила на світ стількох дітлахів, викликала у нього співчуття. Важко зітхнувши, він похитав головою й промовив уривчастою англійською:
– Сумно, дуже сумно, пані. Вони прийшли й забрали його паспорт.
– Хто?
– Хто? Тріада, пані, як завжди, Тріада.
– Тріада? – не стримала подиву Кая.
Певна річ, вона знала про таку організацію, але, по правді, китайська мафія для неї асоціювалася з коміксами та фільмами про крутих каратистів.
– Сідайте, пані. – Він поспіхом присунув їй стільця, на який вона опустилась. – Вони шукали його, а його не було, тож вони забрали його паспорт.
– Паспорт? Чому?
Він не поспішав з відповіддю.
– Прошу, я мушу знати.
– Боюся, ваш чоловік ставив на коней.
– На коней?
– «Хепі Велі». Іподром. Там є тоталізатор та усілякі бридкі речі.
– І він заборгував? Тріаді?
Чоловік кивнув і кілька разів хитнув головою – ствердно й співчутливо.
– Тож вони забрали паспорт?
– Він має викупити паспорт, заплативши борг, якщо забажає покинути Гонконг.
– Але ж він може отримати новий паспорт у Норвезькому посольстві!
Чалма хитнулася туди-сюди.
– Звісно. А ще можна придбати фальшивий за вісімдесят доларів. Тут, у Чункінзі. Але проблема не в паспорті. Проблема в тому, що Гонконг – це острів, пані. Як ви сюди дісталися?
– Літаком.
– А як збираєтеся повертатися назад?
– Літаком.
О проекте
О подписке