V. Трунок і лезо

Зима 1918 року була страшною. Певно, усі погані знаки, що ними пані Вікторія не стомлювалась лякати Солю, стали передвісниками цієї зими. Соля залишилась у Києві. Щодня, заварюючи каву, не могла зрозуміти, сердиться пані Вікторія через її присутність чи радіє їй.

Вони майже не виходили з дому, а клієнтки та учениці її Наставниці перестали з’являтись у майстерні. Однак ранок Соля починала незмінно – з кави, протирання вивіски вологою ганчіркою і поливання трояндового куща в горщику, що тепер переїхав з вулиці у передпокій. Ні цукор, ні кава, ні вершки не зникли з їхнього столу, Соля подбала і про інші продукти. Пані Вікторія лиш уважно придивлялась до рук Солі, коли та накривала на стіл чи подавала страви. Щось підозрювала? Про щось хотіла запитати? Не запитувала.

Іноді вона виходила в місто, хоч пані Вікторія не схвалювала ці її походи.

– Якщо ті червоні варвари зіпсують твоє миле личко, тобі вкрай важко буде увійти в довіру до свого Перехресника, – буркотіла під носа.

– Тоді вже хай нарікає на себе, – відповідала Соля, – міг би з’явитися раніше.

На вулицях було малолюдно, якщо не рахувати тих, що вже не могли піти, лишались лежати купами на площах. Хто їх судив і за що – Соля не надто розуміла. Знала тільки, що в місто прийшло щось лихе. Те, що примусило жінок перестати шити сукні для театру, а квіткарок продавати квіти серед зими. Те, що зробило всі розмови про поезію дивними і недоречними, а хорошу каву і свіжі вершки – дорогоцінними. Капелюшки пані Вікторії раптом змарніли, зблякли кольорами.

– Чого вони прийшли в місто? – питала Соля, маючи на увазі солдатів Муравйова.

– Аби допомогти робітникам скинути пута поневолення.

– Хіба в нас так багато робітників? Ще й у путах?

– Тоді зубожілим селянам.

Якщо селяни й були такими, в очі це не кидалось. Принаймні не Солі, яка зараз думала про повновиду жінку, що продавала їй вершки і молоко.

Вікторія сумно всміхалась. Урешті відповідала вже без гіркої іронії:

– Їм потрібен хліб.

Це пояснення звучало логічніше, особливо в контексті постійного грабунку місцевого населення новоприбулими. Певно, аби почати рятувати селян, їх спершу потрібно було зробити такими, що прагнуть рятунку.

Соля гортала сторінки зошита, списаного акуратним почерком. Зошит їй вручив Павло Тичина під їдкий коментар Миколи Зерова:

– Нагутенбержив?

У зошиті було надто багато сонця для цієї холодної зими. Солю це неабияк дивувало, вона чомусь думала, що в рядках демона-поета віднайде містичну темряву передапокаліптики, яка пасувала б зимовому місту.

Містика була, темряви – ні. Зошит сліпив променями, примушував перечитувати сторінки знов і знов. Стурбована ще звечора пані Вікторія вихопила його із Солиних рук і безапеляційно сказала:

– Їду за місто. Вірині діти захворіли.

Вірин чоловік-фальшивомонетник, якого Соля більше так і не бачила зі самої зустрічі в театрі, виявився ексцентричною особою. Пані Вікторія не стомлювалась стверджувати, що Георгій Нарбут – геніальний художник, графік і взагалі професор Академії мистецтв. Однак Соля часто іронізувала про його «темне минуле».

– Він мріє створити ескізи перших українських грошових знаків, а не підробки! – шипіла пані Вікторія.

– Чого ж дружина забрала дітей і поїхала за місто? – запитувала Соля, переповідаючи міські плітки.

З якого дива пані Вікторія так переймалась Віриними дітьми, для Солі було загадкою. Урешті – зима, напевне, застудились.

– Кашлюк, – відрізала пані Вікторія, збираючи речі.

Соля знала, що таке кашлюк. Отже, не просто застудились. Згадала дівчинку в сірому пальтечку, її упевнене:

– Солов’ї швидко літають.

Відчула тривогу, що стелилась шлейфом за її Наставницею. Зітхнула. Що їй було до малої? І чому зараз вона думала про холодний серпанок роздратування її матері?

– Боляче? – запитувала Солю дівчинка десь на споді свідомості.

– Боляче, – подумки відповідала їй Соля, думаючи про сто днів кашлю, що примушує задихатися.

Пані Вікторія озирнулась на порозі.

– Я можу допомогти, – тихо сказала вона Наставниці.

– Звичайно. Наглянеш за майстернею.

Витримала паузу, примусивши господиню зустрітись із нею очима.

– Я можу допомогти, – сказала впевнено, намагаючись прибрати будь-який натяк на питальну інтонацію.

Стверджувала, а не питала дозволу. Бо й справді могла.

Пані Вікторія зміряла її поглядом.

– Он воно що, – розуміюче усміхнулась. – Свого часу мені варто було б вислухати тебе до кінця.

– То вислухайте зараз, – спокійно сказала Соля.

Вони стояли не на Перехресті, це була не перша їхня зустріч, яку слід було б ознаменувати цими словами, однак в маленькій майстерні у будинку на Паньківській серед зимового страшного міста залунали слова Зустрічі:

– На Перехресті зустрілись ми.

– І Перехрестя вкаже нам шлях і судитиме нас. Моя зброя – лезо.

– Моя зброя – трунок, – вимовила завершальну репліку Соля.

Пані Вікторія повернулась від дверей до канапи.

– Клопоту з тобою з кожним днем більше.

Сіла. Подивилась на Солю, ніби прикидала, скільки тканини піде їй на нове вбрання. Соля мовчала.

– Ти знаєш, що таких, як ти, майже не лишилось?

Дурне питання, нащо відповідати.

– Якби я…

«Якби ти знала відразу, ти відправила б мене з міста ще минулої осені. Хто б сумнівався?».

– Як…

«Як взагалі Геста відпустила мене? Скажімо, вона не була в захваті від ідеї».

– Як…

«Як ти могла не знати? Можливо, просто не хотіла».

Вікторія капітулювала. Є ситуації, від яких краще не ховатися за парканами з газети. За будь-якими парканами.

– Я можу допомогти? – запитала вона, маскуючи в запитання напівофіційну згоду.

– Заспокойтеся і випийте кави, я зготую, – відповіла Соля, – я все зроблю.

Вікторія майже впала на канапу і завмерла. Сиділа на ній, зі своєю ідеально рівною спиною і тендітними руками, дивилась просто перед собою. Тонкими пальцями торкалась філіжанки, яку простягла їй Соля, мовчала. Чекала. Про щось думала, нічого не коментувала.

Соля зникла у кухні на півтори години, а коли повернулась у вітальню, побачила пані Вікторію в тій самій позі на канапі. Лиш кава була вже випита і дивні темні візерунки вкривали денце і стінки маленької філіжанки.

– Знаєш, – сказала їй пані Вікторія, – мені ніколи і ніхто такого не говорив.

Соля знала. Перехресницям такого не говорять.

«Заспокойтеся і випийте кави. Я зготую. Я все зроблю. Я вирішу твої проблеми».

Простягла горнятко. Тендітні руки пані Вікторії обхопили його як найцінніший скарб. Уже на порозі, озирнувшись, Наставниця мовила:

– Навесні вони підуть з міста. Ти маєш теж піти, тоді буде безпечно. Твій Перехресник не в Києві, інакше б ти його вже зустріла. Довше тобі не можна лишатись.

Соля ледь помітно кивнула. Усе ніби стало на свої місця. Пані Вікторія вийшла, загорнувшись у каптур із лютневої хуртовини, розтанула в танці колючих сніжинок за вікном. Повернулась за кілька днів і привезла Солі тоненький аркушик із дитячим малюнком. Малюнок трохи лякав сюжетом, але Соля зрозуміла, що великий і червоний стіл – то імератор на ліжку (напевне, у ковдрі), а скелет у короні, який сидів на животі в імператора, – Смерть. Другу частину аркуша займав кущ, усередині якого стирчало дзьобате страховисько. Поряд з ним Смерть виглядала досить симпатично.

– Соловей? – запитала пані Вікторія.

– Хто ж як не він, – усміхнулась Соля.

А вже за місяць вона склала учетверо аркушик і поклала його на дно потертої валізки, з якою прибула в Київ більше ніж рік тому. Німці акуратно прибрали з вулиць міста недобитки армії Муравйова, Соля зрозуміла, що їй час їхати.

Пані Вікторія не проводжала її до вокзалу. Мовчки всунула в руку згорток із чимсь їстівним, обійняла. Обшарпаний фаетон уже стояв на вулиці. Соля піднялась хиткими сходинками, сіла, кинула погляд на вивіску. Хтозна, чи дивилась зараз на неї пані Вікторія з вікна вітальні. Фаетон рушив.

На вокзалі було багато людей і бруду. Здивована Соля роззиралась навсебіч, намагалась зрозуміти, що відбувається. Вона вже ладна була повернутись до фаетона, з якого вилізла хвилину тому і розпитати про все у візника. Навіть зробила кілька кроків у його бік, як чиясь рука вихопила її валізку. Соля різко розвернулась, відкинувши косу на спину, різонула поглядом струнку постать поруч.

– Наступного разу попереджай, – сердито мовила, упізнавши знайомого.

Іронічний розслабленний настрій покинув її з початком зими. Усе частіше вона відчувала роздратування і злість, усе рідше могла дозволити собі розсміятися з наївно-дружньої витівки. Демон-поет теж не виглядав життєрадісним. Сумна усмішка, занадто блискучі очі.

– Інакше спопелиш мене поглядом? – серйозно перепитав він.

– Спопелю, – байдуже відказала Соля.

Повз них пропливли дві труни на підводі, заголосили жінки.

– Що відбувається? – запитала Соля.

– Не бачиш? – катував її питаннями замість відповідей Тичина.

Щоб там не говорив пан професор Микола Зеров про лагідну вдачу і сонячний характер цього типа, Соля звикла вважати його нестерпним. Навіть собі не могла дати відповідь, за що так любить його вірші і ненавидить його самого. Бо не засяяв?

Він повільно розглядав валізку, яку тримав у руці.

– Їдеш? Куди?

– Не можу сказати.

– Це ж чому?

– Ще не знаю.

– Тоді як же ти їдеш? – здивовано запитав.

– Я їду звідкись, а не кудись. Їду з міста.

– Це місто не з тих, які так просто відпускають.

Соля звела руку, вихопила валізку.

– Мене відпустить.

Він усміхнувся.

– Сподіваюсь, мене теж. Колись.

Простягнув їй аркуш без коментарів. Узяла, не читаючи, сховала в кишеню. Покинула його під брудним небом ловити обличчям скупі промені напіввесняного сонця. Йшла і сама не знала куди. Мала б у бік колій, ішла від них. Іти було важко, чобітки грузли в багні, валізка тягла руку вниз. Сумна процесія, частиною якої вона стала, несла її геть від вокзалу.

Люди вважають, що пливти за течією – погано. Перехресниці знають, іноді пливти за течією – вкрай необхідно. Соля попливла. Іти стало легше, вона майже не відволікалась на валізку, що іноді чіплялась за пальто, роздивлялась людей. Намагалась зрозуміти, кого ховають, чому такий великий натовп. Кількості домовин не дивувалась – урешті, Соля бачила вдосталь трупів на вулицях цієї зими. Певне, якесь перепоховання. Ішла майже у трансі, не помічаючи, як минули будинок Центральної Ради. Натовп зменшився. «Певно, вийшли на фінішну пряму», – подумала Соля.