Переглянув усе написане вчора – й бачу: я писав недостатньо ясно. Тобто усе це є абсолютно зрозумілим для будь-кого з нас. Проте як знати: можливо, ви, невідомі, кому «Інтеграл» принесе мої записки, можливо, ви велику книгу цивілізації дочитали лише до тієї сторінки, що й наші предки років 900 тому. Можливо, ви не знаєте навіть таких азів, як Годинна Скрижаль, Особисті Години, Материнська Норма, Зелена Стіна, Благодійник. Мені смішно й водночас дуже важко говорити про все це. Це все одно, що якомусь письменникові, скажімо, 20-го століття у своєму романі довелося пояснювати, що таке «піджак», «квартира», «дружина». А втім, якщо його роман перекладено для дикунів, хіба мислимо обійтися без приміток щодо «піджака»?
Я впевнений, дикун дивився на «піджак» і думав: «Ну до чого це? Тільки тягар». Мені здається, точнісінько так само будете дивитися і ви, коли я скажу вам, що ніхто з нас з часів Двохсотлітньої Війни не був за Зеленою Стіною.
Але, дорогі, треба ж хоч трохи думати, це дуже допомагає. Адже ясно: вся людська історія, скільки ми її знаємо, це історія переходу від кочових форм до все більш осілих. Хіба з цього не слідує, що найбільш осіла форма життя (наша) є разом з тим і найбільш досконалою (наша)? Якщо люди металися по землі з краю в край, так це лиш за доісторичних часів, коли були нації, війни, торгівлі, відкриття різних америк. Але навіщо, кому це тепер потрібно?
Я допускаю: звичка до цієї осілості вийшла не без зусиль і не відразу. Коли під час Двохсотлітньої Війни всі дороги зруйнувалися і поросли травою, – перший час, мабуть, здавалося дуже незручно жити в містах, відрізаних одне від одного зеленими хащами. Але що ж з того? Після того як у людини відвалився хвіст, вона, ймовірно, теж не відразу навчилася зганяти мух без допомоги хвоста. Вона попервах, безсумнівно, сумувала без хвоста. Але тепер – можете ви собі уявити, що у вас є хвіст? Або: можете ви себе уявити на вулиці голим, без «піджака» (можливо, ви ще розгулюєте в «піджаках»). Ось так само тут: я не можу собі уявити місто, яке не одягнене в Зелену Стіну, не можу уявити життя, не огорнене цифровими ризами Скрижалі.
Скрижаль… Ось зараз зі стіни в мене в кімнаті суворо та ніжно мені в очі дивляться її пурпурні на золотому полі цифри. Мимоволі згадується те, що у стародавніх називалося «іконою», і мені хочеться складати вірші або молитви (що одне і те ж). Ах, навіщо я не поет, щоб гідно оспівати тебе, о Скрижале, о серце і пульсе Єдиної Держави.
Усі ми (а можливо, і ви) ще дітьми, в школі, читали цю найвеличнішу пам’ятку давньої літератури, яка зберіглася до наших днів, – «Розклад залізниць». Але поставте її навіть поруч зі Скрижаллю – і ви побачите поруч графіт й алмаз: у двох одне й те саме – С, вуглець, – але яким є вічним, прозорим, як сяє алмаз. У кого не перехоплює подих, коли ви з гуркотом несетеся по сторінках «Розкладу». Але Годинна Скрижаль кожного з нас наяву перетворює на сталевого шестиколісного героя великої поеми. Щоранку, з шестиколісною точністю, в один і той самий час і в одну й ту саму хвилину ми, мільйони, встаємо як один. В один і той же час єдиномільйонно починаємо роботу – єдиномільйонно завершуємо. І, зливаючись в єдине, мільйонноруке тіло, в одну й ту ж, призначену Скрижаллю, секунду, ми підносимо ложки до рота й в одну й ту саму секунду виходимо на прогулянку та йдемо в аудиторіум, в зал Тейлорівських екзерсисів, відходимо до сну…
Буду цілком відвертим: абсолютно точного рішення задачі щастя поки немає і в нас: двічі на день – від 16 до 17 і від 21 до 22 єдиний потужний організм розсипається на окремі клітини: це встановлені Скрижаллю Особисті Години. У ці години ви побачите: в кімнаті в одних цнотливо опущено штори, інші розмірно мідними сходами Маршу проходять проспектом, треті – як я зараз – за письмовим столом. Але я твердо вірю – нехай назвуть мене ідеалістом і фантазером – я вірю: рано чи пізно, але колись і для цих годин ми знайдемо місце в загальній формулі, коли-небудь усі 86 400 секунд увійдуть у Годинну Скрижаль.
Багато неймовірного мені доводилося читати й чути про ті часи, коли люди жили ще у вільному, тобто неорганізованому, дикому стані. Однак найнеймовірнішим мені завжди здавалося саме це: як тодішня – нехай навіть у зародковому стані – державна влада могла допустити, що люди жили без будь-якого уподібнення до нашої Скрижалі, без обов’язкових прогулянок, без точного врегулювання часу прийомів їжі, вставали й лягали спати коли їм заманеться; деякі історики говорять навіть, ніби за тих часів на вулицях усю ніч горіли вогні, всю ніч вулицями ходили та їздили.
Ось цього я ніяк не можу збагнути. Адже скільки б не був обмежений їхній розум, але все-таки повинні ж вони були розуміти, що таке життя було справжнісіньким поголовним убивством – тільки повільним, день у день. Держава (гуманність) забороняла вбити на смерть одного й не забороняло вбивати мільйони наполовину. Вбити одного, тобто зменшити суму людських життів на 50 років, – це злочинно, а зменшити суму людських життів на 50 мільйонів років – це незлочинно. То хіба не смішно? У нас цю математично-моральну задачу за пів хвилини вирішить будь-який десятирічний нумер; у них не могли – усі їх Канти разом (бо жоден із Кантів не здогадався побудувати систему наукової етики, тобто засновану на відніманні, складанні, розподілі, множенні).
А це хіба не абсурд, що держава (вона сміла називати себе державою!) могла залишити без всякого контролю сексуальне життя. Хто, коли та скільки хотів… Зовсім ненауково, як звірі. І як звірі, наосліп, народжували дітей. Чи не смішно: знати садівництво, курівництво, рибництво (у нас є точні дані, що вони знали все це) і не зуміти дійти до останньої сходинки цих логічних сходів: дітознавство. Чи не додуматися до наших Материнської і Батьківської Норм.
Так смішно, так неправдоподібно, що от я написав і боюся: а раптом ви, невідомі читачі, вважатимете мене злим жартівником. Раптом подумаєте, що я просто хочу познущатися над вами і з серйозним виглядом розповідаю абсолютні нісенітниці.
Але перше: я не здатний на жарти – у всякий жарт неявною функцією входить брехня; і друге: Єдина Державна Наука стверджує, що життя стародавніх було саме таким, а Єдина Державна Наука помилятися не може. Та й звідки тоді було б взятися державній логіці, коли люди жили в стані свободи, тобто звірів, мавп, стада. Чого можна вимагати від них, якщо навіть і в наш час з далекого дна, з волохатих глибин, – ще зрідка чутно дике, мавпяче відлуння.
На щастя, тільки зрідка. На щастя, це тільки дрібні аварії деталей: їх легко ремонтувати, не зупиняючи вічного, великого ходу всієї Машини. І для того щоб викинути геть зігнутий болт, у нас є майстерна, тяжка рука Благодійника, у нас є досвідчене око Хранителів…
Так, до речі, тепер згадав: цього учорашнього, двічі зігнутого, як S, – здається, мені доводилося бачити, як він виходить із Бюро Хранителів. Тепер розумію, чому в мене було це інстинктивне почуття поваги до нього і якась незручність, коли ця дивна I при ньому… Мушу зізнатися, що ця I…
Дзвонять спати: 22.30. До завтра.
Досі мені все в житті було ясно (недарма ж у мене, здається, деяка пристрасть до цього самого слова «ясно»). А сьогодні… Не розумію.
Перше: я дійсно отримав наряд бути саме в аудиторіумі 112, як вона мені й казала. Хоча ймовірність була…
(1500 – це число аудиторіумів, 10 000 000 – нумерів). А друге… Втім, краще по черзі.
Аудиторіум. Величезна, наскрізь просонячна півкуля зі скляних масивів. Циркулярні ряди благородно кулястих, гладко обстрижених голів. З легким завмиранням серця я озирнувся навкруги. Думаю, я шукав, чи не блисне де над блакитними хвилями юніф рожевий серп – милі губи О. Он чиїсь надзвичайно білі та гострі зуби, схоже… ні, не те. Сьогодні ввечері, о 21, О прийде до мене – бажання побачити її тут було зовсім природнім.
От – дзвінок. Ми встали, заспівали Гімн Єдиної Держави – і на естраді виблискує золотим гучномовцем і дотепністю фонолектор.
– «Шановні нумери! Нещодавно археологи відкопали одну книгу двадцятого століття. У ній іронічний автор розповідає про дикуна і про барометр. Дикун зауважив: щоразу, як барометр зупинявся на «дощ», дійсно йшов дощ. І оскільки дикуну захотілося дощу, то він повиколупував рівно стільки ртуті, щоб рівень став на «дощ» (на екрані – дикун в пір’ї виколупує ртуть: сміх). Ви смієтеся, але чи не здається вам, що сміху набагато більше гідний європеєць тієї епохи. Так само, як дикун, європеєць хотів «дощу» – дощу з великої літери, дощу алгебраїчного. Але він стояв перед барометром, наче мокра курка. У дикуна принаймні було більше сміливості й енергії та – нехай дикої – логіки: він зумів встановити, що є зв’язок між наслідком і причиною. Виколупавши ртуть, він зумів зробити перший крок на тому великому шляху, яким…»
Тут (повторюю: я пишу, нічого не приховуючи) – тут я на деякий час став ніби непромокальним для живильних потоків, які лилися з гучномовців. Мені раптом здалося, що я прийшов сюди марно (чому «марно» і як я міг не прийти, якщо було видано наряд?); мені здалося – все пусте, одна шкаралупа. І я насилу ввімкнув увагу тільки тоді, коли фонолектор перейшов уже до основної теми: до нашої музики, до математичної композиції (математик – причина, музика – наслідок), до опису нещодавно винайденого музикометра.
– «…Просто обертаючи ось цю ручку, кожен із вас виробляє до трьох сонат на годину. А як же важко давалося це вашим батькам. Вони могли творити, тільки довівши себе до припадків «натхнення» – невідома форма епілепсії. І от вам кумедна ілюстрація того, що в них виходило, – музика Скрябіна – двадцяте
О проекте
О подписке