Вони всі разом намагалися придумати, як і коли Кабанові вибиратися на свободу. Прикордонник на четвертий-п’ятий день став відчувати себе значно краще, і, мабуть, був готовий через пару днів вирушати в дорогу. Далі тут залишатися було небезпечно, довго приховувати перебування Кабана в морзі неможливо – він двічі на день ходив через подвір’я лікарні, його бачив медперсонал, він приймав процедури, для нього брали порції в їдальні, він ходив коридорами лікарні до своєї палати і назад. Рано чи пізно хтось би вистежив і подзвонив сепаратистам, і тоді б ні нейтральна позиція головлікаря, ні винахідливість Нюсі не врятували б його від полону. Навіть нині було дивом, що його ніхто досі не знайшов, хоча ще двічі приходили з перевірками й обшуками, запитували конкретно про українського прикордонника, тобто знали, що він досі десь тут ховається, лікується, харчується, значить, чекали, шукали, але, певно, не до нього нині – довкола кипить війна. Нюся казала, що Олексій Іванович, головлікар, навіть показував сепарам його історію хвороби, де останній запис датований 25 серпня: «Так, – відповідав головлікар, – я теж чув, що український прикордонник десь ховається. Але не впевнений, що саме в моїй лікарні, особисто я його не бачив давно. Можливо, він ховається десь у місті, але мені про це нічого не відомо. Якщо я його побачу, то обов’язково вам подзвоню».

Що відбувалося в світі, Кабан знав лише з розповідей медсестер і інтерна – все дуже погано, але нічого достеменно не відомо. З уривків фраз, які чув у коридорі від хворих і лікарів, він усвідомлював, що в Україну зайшла російська армія, укропи в оточенні, всіх їх уб’ють, тут буде «денеер», Путін нас урятує. Від таких новин Кабан став значно більше хвилюватися за дружину і доньку, ніж за себе: що з ними буде, коли росіяни окупують рідне місто? Він попросив Нюсю подзвонити дружині з локального телефону і повідомити, не вдаючись до подробиць, де він знаходиться і що з ним усе гаразд. Після 1 вересня періодично почав з’являтися мобільний зв’язок, і він сам двічі говорив із дружиною і матір’ю по телефону. Дружина зовсім не сердилася і навіть не буде убивати, як обіцяла, коли він повернеться, а, навпаки, буде любити і берегти, що Кабана, звичайно, дуже потішило. Рідні зв’язалися з Головним управлінням прикордонних військ, командуванням військової частини, СБУ, Червоним Хрестом, але скрізь відповідали, що нині ситуація в районі Іловайська критична, і найближчим часом їм нічим допомогти не можуть.

Говорити без шумів і перешкод мобільним телефоном можна було лише з четвертого поверху лікарні, під самісіньким дахом. Ліфтом тут користувався лише медперсонал, та й боявся Кабан маленького закритого простору – відкриваються двері, а там, як у кіно, стоять сепари і посміхаються: «Де ти заховав свій кулемет, Кабан?» – або можна з кимось зіштовхнутися небажаним ніс до носа, наприклад, із головним лікарем. Навіщо людину ставити в незручне становище? Тому пересувався Кабан виключно сходами, і кожен дзвінок додому йому давався на півгодини лише вгору, не менше, і сімома потами. На свій номер дзвонити він, природно, забороняв, бо це всім відомо – невчасний дзвінок може коштувати життя. Вечорами Кабан у думках шукав шляхи порятунку, але вірних варіантів як і раніше, не знаходив. Якось, коли він повертався з процедур, у коридорі його схопив за руку чоловічок із паскудною пикою, у запраних штанях і драній сірій футболці:

– Чуєш, погранцю, не квапся. Справа є, зайди сюди, – і потягнув за собою в палату. – Сядь на ліжко.

Кабан обережно присів.

– Чуєш, погранцю, ти додому хочеш? – зашепотів паскуднопикий. Кабан, розглядаючи жовте облізле вухо співбесідника, енергійно кивнув. Розмова йому не подобалася. – Так той, мій братело, він той, тебе може вивезти. А то водять тебе тут дівки, водять, а що з того? Прийдуть наші, знайдуть тебе – кінчать, як пити дати. Давай, бійцю, двадцять тисяч гривень – і ти удома. Давай, я завтра виписуюся, сядемо утрьох на «дев’яточку» – і поїдемо. Я виведу, не сци.

– Двадцять тисяч? Та звідки такі гроші?

– Я знаю? Хай удома збирають і передадуть. Життя – така річ, воно дорожче коштує, еге ж? Я тебе завтра за господарчим блоком в обід почекаю, там, де ти куриш із медсестрою, усік? Тільки гроші тут, на місці, передоплата, ги.

Кабан не став одразу відмовлятися – інших варіантів він, однак, не мав, тому вирішив подзвонити дружині, порадитися, як учинити. Та і різка відмова могла потягти за собою небажані наслідки. Правильно буде потягнути час, обсмоктати деталі, пошукати слабкі місця, можливо, він дізнається щось важливе для себе, для майбутньої втечі. З іншого боку, ідея вискочити звідси так швидко і так безболісно видавалася настільки привабливою, що, повернувшись униз, Кабан вже був готовий і погодитися, але він ніяк не міг собі уявити одного – як говорить дружині, щоб вона назбирали двадцять тисяч гривень. Не тому, що дружина лаятиметься або не збере цих грошей – батьки допоможуть, друзі, не проблема, але сам факт опосередкованого викупу його дуже бентежив. Відчуття внутрішнього протесту заважало йому переступити через цей бар’єр, і він вирішив залишити такий варіант на крайній випадок. Коли наступного дня курили з паскудною пикою за госблоком, акуратно запитав:

– А як поїдемо?

– Через блокпости поїдемо, вночі, напрям – до Харкова. Так швидше.

– Не вийде.

– Та я виведу, не сци!

– У мене паспорта немає, – збрехав Кабан, який мав звичку паспорт і права завжди носити з собою. – Без паспорта мене сам біс через блокпости не провезе.

– Тоді дай тридцятку, я грошей людям дам – виїдемо!

– Немає стільки грошей у мене. Дружина не збере так швидко, потрібно днів п’ять, ти пізніше підійди, добре?

На тому і вирішили.

Кабан залишився задоволений таким фіналом розмови. Він не відрізав усі мотузки і міг у будь-який момент звернутися за допомогою, і в той же час зберігав себе для паскуднопикого як потенційного грошового клієнта, чим гарантував деяку безпеку. Остання обставина, вочевидь, не стала таємницею в лікарні, і після першого вересня до нього в коридорі звернулася молода огрядна жінка з поглядом оцінщика нерухомості, з тих, на яких тримається якщо не світ, то життя в маленьких містечках і великих родинах:

– Солдатику, а зайди на хвилинку.

– Навіщо?

– Рятувати тебе будемо.

Кабан зайшов в жіночу палату, і в нього одразу втупилося декілька пар очей. Не знижуючи голосу, рятівниця змовницьки виголосила:

– Сімнадцять!

– Що? Не зрозумів?

– Тисяч. Сімнадцять тисяч, і мій чоловік довезе тебе до кордону з Білгородською областю!

– Так хіба Донецька з Білгородською межують?

– Через Росію.

– Спасибі, я поговорю з дружиною, може, і зберемо стільки.

З цієї розмови Кабан зробив для себе лише один невтішний висновок – його перебування в лікарні стало загальновідомим фактом. Єдине, про що вони напевне не здогадувалися – про місце, де він ховається. Але рано чи пізно, як засвідчив випадок з паскуднопиким, хтось-таки вирахує, звідки він приходить і куди повертається, було б бажання. Кабан не вірив у добрі наміри людей, але він вірив у їхню інертність і байдужість до навколишнього світу, та ще в невгамовне бажання легких грошей. Характер і поведінка, за його спостереженнями, більшості місцевого населення визначалися, перш за все, цими чинниками, а вже потім ставленням до українських військових, України, «денеер», Росії і всього іншого. Хоча Росія все ж у головах більшості посідала домінантну позиції – Росія світилася мрією, як якесь Ельдорадо, що подарує щастя після здійснення мінімальних зусиль, а можливо, навіть і без зусиль узагалі. Ці люди дивилися на нього не як на ворога, не як на захисника, не як на хворого або пораненого. Вони дивилися на нього, як на абсолютно чужу – з іншого світу – людину, яка опинилася тут випадково, потрапила в біду, і на цій біді, раз уже чужак тут, не гріх і заробити – з нього не убуде, а родині користь. У лікарні годували дуже погано. Кабан сильно схуд, але скільки б разів він не проходив коридором повз холодильники або людей, що несуть домашню їжу, яка так смачно пахла, жодного разу жодна людина не запропонувала йому навіть завалящого бутерброда або печива. Кабан на них не ображався і не чекав від них допомоги. Все, що він хотів від цих людей – мовчання, за яке він платив їм надією на швидкий і легкий заробіток. Зберігати такий крихкий баланс довго неможливо, це Кабан також добре усвідомлював. Через декілька днів вони зрозуміють, що він просто тягне кота за хвіст, тягне час, і тоді пастка закриється – він стане нікому не цікавий, більш того, на нього будуть злі, як на скриню, яка виявилася порожньою.

Уже який день, лежачи під небіжчиками, він закривав очі і впадав у напівзабуття: згадував доньку, дружину, батьків, друзів. Він ідеалізував картини повернення і майбутнього життя, мріяв про те, як усі разом вони зберуться за одним столом і добре погуляють. Кабан розмірковував над тим, що треба б народити сина. Дружина давно хотіла другу дитину, а він не погоджувався, зате тепер він двома руками, двома ногами, ну і всім іншим, що ворушиться у чоловіка – «за». Через дірочку в ковдрі, що пропахла медичним розчином і мертвеччиною, із запахом якої він так і не звикся, Кабан бачив обличчя убитого хлопчиська, якщо вірити сну – Артемки. Хлопчик лежав біля батька Вохи (Кабан не знав, як ставитися до сну, але для себе називав усіх так, як почув уночі), закинувши руки над головою, ніби дійсно спав. Його дитяча шкіра місцями порепалася і посиніла, обличчя розпухло, але від цього стало ще безневиннішим і беззахиснішим. Кабан спробував уявити, якого кольору в Артемки очі, як він говорить, як сміється, як грає у футбол, як ходить із батьком на рибалку і полювання. Тут уява Кабана запротестувала, він не хотів уявляти дитину зі зброєю в руках. Ні, він не став пацифістом, і його бажання воювати і знищувати ворогів нікуди не зникло, незважаючи на всі неприємності, що звалилися на нього, проте щось нове з’явилося в душі, і він дуже добре це відчував і усвідомлював.

Сергія Петровича й Єгора Георгійовича, обох дідусів, забрали ранком четвертого числа. Звично задзвеніли ключі, забахкали в тамбурі черевики працівників похоронки, зацокали підбори, відчинилися двері, і до вагона увійшли сині лікарняні штани і довга темна сукня, під якою вгадувалися молоді стрункі міцні ноги.

– Я за дідусем, – сказали довгі ноги.

– Як прізвище? – спробували запитати сухо, але не змогли, сині лікарняні.

– Демидов Сергій Петрович.

– Рік народження? – сьорбнули слиною сині штани.

– Тисяча дев’ятсот двадцятий.

– Пожив ваш дідусь!

– Так, три війни пройшов.

– Три?

– Ну, так, три: фінську, Вітчизняну і японську.

– Дев’ятсот п’ятого? – спробували пожартувати сині лікарняні.

– Давайте до справи, – довгі молоді ноги під темною сукнею не оцінили жарту. – Ми з головлікарем по телефону домовлялися, що привести дідуся до ладу можна прямо тут. Я тільки-но приїхала, всього на один день, тут займатися похоронами особливо нікому, так що ми швиденько додому – попрощатися, а потім відразу на кладовище.

«Тільки не це, – подумав Кабан, – не кашлянути, ні. Де вони будуть це робити?»

– Ну, не знаю, наскільки буде зручно, тут запах не дуже, самі відчуваєте – кондиціонер не працює, виправити нікому, а на холодильник у лікарні грошей немає, – якось невпевнено сказали сині штани. «Щось несхоже на них», – відзначив Кабан.

– У мене теж немає, – темна сукня не була налаштована на довгі розмови.

– Чого немає?

– У мене теж – на ремонт кондиціонера і новий холодильник для вашого вагономорга – грошей немає, – уточнила, дратуючись, сукня.

– Але добровільний внесок…

«А, ось чому сині брюки заїкаються – грошей хочуть», – збагнув Кабан.

– Скільки?

– Заради бога, це ж добровільний внесок, хто скільки дасть. Зазвичай дають триста.

– Гривень? – уточнила сукня.

– Ну, поки що не рублів, – уточнили сині лікарняні.

Сукня клацнула сумочкою і віддала гроші, сині лікарняні задоволено схлипнули:

– Ось на тій поличці розміщуйте дідуся, будь ласка. Заходьте, хлопці, тягніть його обережно сюди, переступайте наших нещасних, так, столик можна підняти, якщо потрібно.

– Скільки це часу займе? – темна сукня розслабилася, але не подобріла.

– Хвилин тридцять, не більше, – відповіли чорні штани з похоронного.

– Добре, я на вулиці почекаю. Тут кафе поруч є? Мені б випити чого-небудь, бажано, міцного. Ну і запах тут у вас.

– А ходімо до мене! У мене коньяк, – запропонували, виляючи штанинами, сині лікарняні. – В холодильничку.

– А ходімо! – молоді загорілі ноги різко розвернулися на підборах до виходу, і Кабан побачив пружні блискучі гомілки. – День попереду важкий.

– І спекотний, – підтакнули сині лікарняні.

Кабанові здалося, що він навіть відчув, як у синьоштанього санітара від передчуття коньячного задоволення заворушилися пальці ніг.

– Чуєш, Греку, а нащо ти дівці про півгодини гнав? Тут же роботи – на сім хвилин. Дід цілком нормальний, раз-два підправити – і готовченко.

– Ага, братан, а по півштуки вона нам за сім хвилин, думаєш, відвалить? А от за півгодини – відвалить. Отже, діставай причандалля, давай діда фарбувати.

Мужики заметушилися довкола Сергія Петровича, дістали інструменти і взялися за роботу. Кабан лежав тихо, прагнув рідше дихати і думати про щось своє.

Раптом він почув характерний шелест целофану сигаретної пачки і клацання запальнички, в морзі миттєво запахло міцними дешевими сигаретами. Кабан судорожно гикнув, прагнучи не ворушитися і не шуміти, і ледве стримав стогін – палити захотілося неймовірно.

– Агов, ти щось чув? – поховальник відірвався від обличчя старого.

– Що чув? – другий зосереджено відкорковував чекушку.

– Ну, начебто гикнув хтось.

– Я не гикав, – «шпок» – відкоркувалася чекушка.

– Тобто, це не ти гикав?

– Та ні, тобто так – це не я гикав. Тобто, ні. Коротше, це пляшка гикнула, ги-га-га!

– Так тихіше ти! Не палися. Заховай чекушку, я ще не закінчив дідуся прикрашати.

– Буде тобі, давай вже.

Кабан почув, як мужики відсьорбують з пляшки – полицю, де лежав Сергій Петрович, він не бачив, і що там відбувалося, міг реконструювати лише за звуками. «Як сліпий могіканин уночі в преріях», – подумав Кабан, колись у дитинстві він зачитувався Фенімором Купером.

– Слухай, а чого цих не забирають, з ополчення?

– Так нікому. Вони начебто і не наші, але в той же час начебто і наші, а забрати нікому.

– Це як?

– Ну, не місцеві вони, росіяни, з Уралу звідкись, типу розвідка «Новоросії». Невдало зайшли.

– Всі семеро?

– Нє. Ось цей, що молодше, чорнявий, я чув, наш, місцевий, іловайський, а хлопчисько – син його. Попали під міномети, їх усіх разом і накрило.

– Бля, укропи – фашисти! Дітей не жаліють!

– Та хіба ж вони кого пошкодують? Всім кишки виймуть! Бачив, що по телеку Росія показує?

Кабан зачаївся щосили, розуміючи, що один необережний рух, одне зітхання зараз його видасть, і всі зусилля останніх днів і ночей, вся його пруха закінчиться – здадуть із потрухами. Він набрав повний рот слини, щоб прогнати смак курива, і спробував зосередитися на обличчі доньки. Довге темно-русяве волосся, яке вона так красиво розчісує перед дзеркалом, карі очі, але несподівано перемкнувся на свій загін. А як там хлопці? Він раптом усвідомив, що за весь цей час запитання про долю товаришів лише пару разів виразно звучало в його голові. Від дружини він знав, що хлопці вийшли до Маріуполя і начебто без утрат, але що і як, детально не розпитував. Тепер Кабан зрозумів причину – він жене від себе це кляте запитання: як вони могли його залишити? Ні, як військова людина він розумів, що життя сорока чотирьох бійців, цілого загону, важливіша, ніж доля трьох прикордонників, яких узяли в Амвросіївці в полон після відходу загону, тим більше, важливіша, ніж життя і свобода його одного, а значить, командир вчинив правильно. Але чому його не попередили? Не дали шансу вийти? Не дали взагалі жодних інших шансів, ніж потрапити йому, кулеметнику, в полон? Адже можна було подзвонити звичайним телефоном у відділення… Кабан не знаходив відповіді, але для себе вирішив на хлопців зла не тримати, врятується – тоді й запитає, як було діло. Він не вірив у злий намір, надто багато хороших товаришів у нього залишалося в загоні. По тамбуру зацокали підбори, і Кабан знову побачив знайомі ноги і край темної сукні. Схоже, ногам і сукні в гостях у синіх лікарняних штанів сподобалося, бо підбори цокали дзвінко.

– Ну, що, хлопчики, впоралися?

– Готовий ваш дідусь.

– Виносьте, машина чекає.

– Так а…

– …грошенята? Грошенята, хлопчики, по доставці на місце, ніякого самовивозу.

– Та ви поглянете, який красень став, ми ж старалися!

– Все отримаєте. Але по факту, як і домовлялися.

Поховальники викинули сигарети, поплювалися, похмуро взялися за краї ковдри і потягли Сергія Петровича до виходу. Коли вони вийшли, у Кабана виникло величезне бажання виповзти назовні, знайти і докурити бички. Мабуть, його зупинило лише відчуття самозбереження – у половинках каламутних вікон раз у раз миготіли чиїсь ноги, та й останній дідусь, судячи з усього, саме сьогодні чекав депортації.

Приблизно за годину сині лікарняні штани привели яскраво-сині, з білосніжними потертостями, з легким кльошем за модою сімдесятих, джинси, які належали, наскільки Кабан міг визначити по голосу, людині років п’ятдесяти.

– Я за батьком. Селіванов Єгор Георгійович, тисяча дев’ятсот тридцятого року народження.

– Так-так, я в курсі, Андрію Єгоровичу.

– Спасибі, що подзвонили. Ледве добрався сюди з Новосибірська. Через Москву летів, потім поїздом, а тут – війна… Чортзна-що.

– Це головному лікарю спасибі, це він ваших родичів у Херсоні знайшов.

– Так, старшого брата… Він документами зараз займається, теж тут.

– На котру похорони?

– На дванадцяту, так що треба поспішити. А хто це в камуфляжі? Військові?

– Важко сказати напевно, Андрію Єгоровичу. У нас тепер так: сьогодні військовий – завтра цивільний, а післязавтра – знову з автоматом по посадках бігає.

– Що ті душмани.

– Ну, можна і так сказати.

Кабан лежав і дивувався – перший раз на його пам’яті сині лікарняні штани нормально розмовляють із людиною, нічого від неї не хочуть, не баламутять і не конючать грошей. Певно, якась особливо шанована людина цей Андрій Єгорович, хоча, ймовірно, і не мешкає тут уже давно.

– А що це у вас таке з моргом? Небіжчики – в залізничному вагоні, як на станції.

– Так, по суті, якщо подумати, станція і є, – відповіли сині штани.

– Що? – не зрозуміли джинси.

– Найбільш дешевий варіант, не на вулиці ж їм лежати. Грошей держава зовсім мало дає, ось бачите, довелося ставку співробітника моргу скоротити – нікому навіть по полицях розкладати. На холодильник у лікарні теж грошей немає, а кондиціонер зламався, полагодити нікому…

– Так, а загалом, яка небіжчикам різниця? – погодився поважний гість. – День-два перекантуватися – і в дальній путь… Хлопці, заходьте, ось вам по сотні одразу і по дві дам потім – виносьте обережно, кладіть у машину. Труна дома, там тата обмиємо й одягнемо. Дякую вам і головному лікарю ще раз, до побачення!