Якщо впадуть усі мости

Якщо впадуть усі мости, ми перейдемо пішки глибокого моря дно, бо нашим девізом завжди було «поодинці пропадемо, разом – вистоїмо». Ці слова ти написав у моєму випускному альбомі. Зустрінемося на обрії, а за нами будуть бігти видноколи, і я нагадаю тобі про ті дні, коли ми стояли на сцені, узявшись за руки, аплодували глядачі і без запинки читали наші імена. Це був кінець десятиліття і початок нового дня.

Ми були сімнадцятирічними борцями проти драконів із золотими медалями у зубах. Я досі тримаю ту світлину у рамці, бо тоді розпочався для кожного власний шлях. І подумати не могла, що мене огортатиме страх, коли дізнаюся, що ти у боях. Ще вчора ми були зовсім дітьми і вигравали дворові битви на дерев'яних мечах. Не переймалися занадто оцінками, вважали свої переконання недоведеними теоремами і відстоювали їх, ніби граючи в «хрестики-нолики» на полях. Обіцяли триматися разом і об'їхати увесь світ, а потім подорослішали і стали рідше один одному телефонувати.

А тоді писали найзаповітніші бажання на листочках паперу, кидаючи їх в ізумрудну пляшку. Зустрічали світанок, а сонце визирнуло з іншого боку, і я памятаю твій проникливий погляд. Говорив, що помолишся за мене у храмі. Чи ти знав тоді, що ми поміняємося місцями і я пропущу два удари серця, дізнавшись що ти там, у найгарячіших точках?

Бачиш, це я стою у полуденній спеці під покровом дерев і дихаю глибоко у затишній тіні бука. Пам’ятаєш, у пошуках озера, пробираючись крізь хащі, коли гілля під ногами тріскотіло, я роззулася і йшла за тобою босоніж, бо ти орієнтувався у лісі так вміло, наче то був твій дім. Як ти тепер? Ми не бачилися кілька зим. А тоді я почула від тебе вперше стройові пісні і здалося, що ти мав народитися у козацькі часи. Шкода, з нами не було гітари, пообіцяй зіграти що-небудь, а ще ти мені винен поєдинок у тирі і я знаю заздалегідь, що програю, бо ти вправно стріляєш з будь-якої зброї, але нехай вона не буде націлена на тебе по-справжньому ніколи. Бережи себе, мій хоробрий воїне!

І нехай тебе старанно бережуть ті, кого бережеш сам. Не загасити багаття твоєї відваги жодним дощам. Знаєш, у печалі, як правило, гарна акустика – ледь торкнешся, а ніби вдарив по усіх клавішах. Та поки ми віримо, ми ще щось можемо. Плече друга інколи становить цінність, справжню і недоторканну, а складні часи – це просто даність, що не підлягає обговоренню.

А ось те, що підлягає, – наші вчинки і слова, бо коли тиша стане голосніше на голос, війна стане тихіше на постріл. Знаєш, я інколи думаю, що ми вигнанці з раю не через якесь там яблуко, а просто тому, що порушили жорстокістю доброти простір. І кожен з нас сам собі Король Лір, немає кому висунути докір.

Одного разу, через кілька століть, станемо нікому невідома «прапрапра». Запам'ятаються лиш окремі рядки. Актуальні назавжди. Тому не проси у долі вічності. Занадто нездійсненно, а ми – нескінченні. Запам’ятовуй нас тут і зараз. Можливо, з протилежного кінця світу до нас вже добираються мрії якраз. І допоки ми ходимо один до одного в гості, аби не забувати, що ми є, ми тут і ми разом, світ ловитиме нас, але спіймати не зможе.

Дощ йшов довго, але тепер він нарешті вдома

Очікування. Древо життя. Завершення. Якщо ти бачив цей мозаїчний триптих Густава Клімта⁵, то знаєш, що життя нескінченне, бо якщо не жінка продовжує його, то хто тоді? Великий поціновувач жіночої краси створив танцівницю із грацією Айседори Дункан і безліч з гілок дерева поруч завитків, а чорний птах на них – то вісник біди, якій виклик кидає застигла в обіймах пара справа. Знаєш, після довгого очікування щастя і подолання життєвих труднощів на шляху до нього, щоб стати справжнім, необхідно існувати в свідомості іншого.

Від очікування до завершення крутиться коло життя, а головний барометр правильності шляху – внутрішні відчуття. Інакше – маєш усі шанси стати лисицею з байок Езопа, яка хотіла дістати винограду гілку, а коли не вдалося, розізлилася до безпам’яття і почала втішати себе надією, що ягоди – кислі, завзято.

Інколи не так важливо, на які саме ти вирішуєш наважитися зміни – роботи, місця проживання або витрачання кількох років на «ніхто нікому нічого не винен», – просто довірся дорозі і дереву життя. Це наш дар і наше прокляття – вірити, що усе йде по висхідній спіралі, а найцікавішому – попереду бути. Приїдається згодом навіть найсмачніша їжа, а старі речі надокучають, ніби стежка від будинку до роботи. Тільки не роби очікування культом, особливо тоді, коли ти з уже цілком собі збудованим внутрішнім світом. Навіть якщо для тебе зараз любов здається пеклом, де у великих залізних казанах закипає злість і вариво переливається через край – це не привід говорити слова, які ранять, і зникати з усіх радарів.

На думку вчених, конфлікти вирішуються на рівні гормонів: окситоцин зменшує тривожність і погіршує пам'ять – так забуваються сварки і образи. Шкода, що нашим близьким доводиться знайомитися з нашими внутрішніми демонами, але немає жодного приводу давати останнім владу над розумом, аби віддавати накази. Ми поняття не маємо, що лежить у інших в сховищах несвідомого, коли одна-єдина репліка потрапляє у найуразливіше місце як гостра піка. І тільки найрідніші можуть за секунду відправити тебе в нокаут: знають, якими словами вдарити, щоб ти померла двічі тут і прямо зараз. Тому критично не забувати, де кнопки, на які не можна натискати, бо спрацьовують як детонатор.

Коли дощ розбивається краплинами об шибку твого вікна, а фіалки на підвіконні лякаються блискавок, ніби сказаних зопалу фраз, – не забувай, що все проходить. Дощ йшов довго, але тепер він нарешті вдома, його води не висихають, а стають струмками. Вони йдуть під землю, щоб ожити де-небудь в іншому місці ріками і ставками. Так було віками і ти теж зможеш ожити як річка.

Слухаю як з колонок лунають слова про необхідність підтримувати вогонь і стежити разом, щоб він горів і висвітлював серед мороку наш шлях⁶. Можливо, інколи дійсно варто дивитися вище і бачити ліс за соснами: світ не обертається навколо тебе і милуватися власним відображенням у очах іншого не треба. Твоє життя – свого роду вогнище, полум’я якого потрібно поповнювати дровами, часом солодкими, частіше – гіркими. Бо якою гармонійною особистістю ти б не була, якщо заборонити собі щось з того, що зазвичай табуйовано як от злість, нелюбов чи образи, то з часом перестанеш відчувати взагалі.

Хочеться плакати, плач. Хочеться кричати, кричи. Іноді твоя нервова система як оголений провід, а на питання «чи стане легше?» відповіді немає. Годі шукати приводи для нещастя, досить підкреслювати свої недоліки. Життя – це вогнище і трохи провокація. Тебе беруть на слабо і ведуть підривні роботи над твоїм самолюбством, але від того цінніше безумовне прийняття тебе кимось. Це не означає, що треба постійно жити нарозхрист, бо ми усі потребуємо часу на самоті. Це про готовність іншого тебе вислухати, зрозуміти і нагадати, що болю можна дозволити зруйнувати себе, а можна використовувати як паливо.

Сила – це здатність щось рухати, і здатність протистояти водночас. Інколи варто залишити себе в спокої разом з усіма дошкульними фразами, так ніколи і не сказаними, але які ти так довго продумувала перед сном, повертаючись до неприємного діалогу знов і знов. З усіма шансами, які було втрачено, і почуттями розтраченими, щоб продовжити рух вперед і одного разу зізнатися собі вдячно: шлях був довгим, але тепер я нарешті вдома. Я ж передам тобі через Бога: – Гарних сновидінь і нічого не бійся!

Ніч темна лише перед світанком

Ніч одягає сукню з яскравими паєтками у вигляді зірок. Іноді гарно просто сидіти і споглядати весну, читати десятки книг у пошуках слів, які розрадять твоє існування і розглядати у ліхтаревому світлі малюнки крейдою на асфальті. Таємниця щастя людини в короткій, обмеженій пам’яті. Тому з приходом березня починають відлік життя заново, змінюючи листя, але залишаючи корені. Цієї пори року просто вірити у краще, навіть тоді, коли прикрі ситуації ходіння по одних і тих же граблях читаються у всіх твоїх акварелях і нотатника полях. Та що з того, коли думки інших для тебе – якісь далекі інстанції. Просто у твоєму житті доводилося хоч раз йти всупереч традиціям і з того часу самостійно обираєш собі межі так завзято, що ладна за них померти. Цьогорічна холодна весна стікає у люки, заглядає в будинки і полюбляє читати нотації безмовно-голосно, мимоволі і жалібно. І ти не знаєш як її з серця вимести, а сліди замести.

Разом з випробуваннями даються сили, аби їх винести. Кожен з нас чув цю фразу десятки разів. От тільки ніхто не говорить, що повертаєшся ти з рубежів не одразу і, щоб залишитися живою, маєш осягнути японське мистецтво склеювання розбитих чаш, коли шви і тріщини покривають золотом неквапливо і прискіпливо раз по раз. Для японців розбита річ красивіша за цілу. Можливо. Просто, коли від чогось відколюється шматочок, ти дивуєшся від того, що щось звичне може стати крихким або виявитися найдорожчим. Кожен виклик долі таїть у собі ключ від цього світу, невідому раніше правду про Всесвіт і тебе саму, що мурахами пробігає по тілу.

Було б добре про це не забувати, коли страшно до запаморочення і ватяних ніг. Передчуття моменту, коли життя збивається зі звичного ритму, страшніше самих змін і нових доріг. Пітніють долоні і на барометрах униз летить тиск. Чекати нічого, ти і лихо зійшлися у двобої. Гаснуть внутрішні маяки і тебе не цікавить, коли здійсняться далекі задуми чи найближчі плани, неважливі фейсбук, їжа, а тим паче раптові розваги.

Просто існують такі часи, яких насправді немає. Тобто, ти можеш відслідковувати їх плавний потік у інстаграмі, де цвітуть магнолії, гарні флетлеї з книгами і кавою, посмішки твоїх друзів. Однак усе проходить повз тебе, гублячись посеред пропущених дзвінків списку.

Ні смутку, ні радості, тільки втома і напруження плечей. Кілька без сну ночей і ти покриваєшся бронею. Важливо не випускати з рук дорожню карту, на якій чітко позначаєш хрестиками місця небезпек: тропи, якими ходити не варто; питання, які піднімати не слід; місця перепочинку. Ідея розумна, хоч і досить жорстока. Вирушаєш у похід – без метушні, без компаса, керуючись внутрішнім чуттям. І ти нічого не відчуваєш, бо інакше тебе розірве на шматки. Сумніви здатні серце розкраяти і карбувати там монети відчаю. Боїшся уявити день, коли прокинешся і не побачиш найрідніших людей, які вдивлятимуться у тебе з посмішкою, що ховається у зморщечках навколо очей.

Усе, на що залишаються сили – злитися і заперечувати. При цьому заперечуєш, що злишся, а злишся від того, що доводиться заперечувати і торгуватися. І у душі щось обривається, падає додолу червонобокими яблуками, які розсипаються у траві, котяться у різні боки – не зібрати і більше не знайти. У кого є зупинити часу відлік повноваження? Адже вироки теж підлягають оскарженню? Здається, було б ще трохи часу і усе вилікується, але неможливо знайти почесний компроміс у складній ситуації. І замість ворога вниз по річці пливе твій власний човен, бо був погано прив'язаний. Головне – не впадати у відчай. Він – останній інструмент твоєї темної сторони, коли безсилі гординя, ревнощі і лінощі.

Знаєш, ніч темна лише перед світанком. З приходом ранку, коли не треба буде боротися за здоров’я і життя найближчої людини або самої себе, твій горизонт більше не буде похилим, він вирівняється і під твоїми ногами знову опиниться тверда холодна земля. Тому що ти заслуговуєш зоряного пилу, навіть якщо усе, що маєш зараз – пил під ногами. Часи такі настали, якісь дикі і лихі, але кожен затишній вечір як маленька перемога. У ритуалах взагалі полягає велика сила і підмога. Вони збирають тебе заново і витягають з глибин знов і знов.

Попри будь-які скептичні прогнози, ти знаєш, що важлива лише любов, бо саме вона дозволить виплисти і адаптуватися. Правий був Еріх Фромм⁷: любов дійсно ні від чого не залежить і не ставить ніяких умов. І це важливо, бо щось тебе зцілює після кожної внутрішньої Хіросіми. У патовій ситуації ти забуваєш про себе і відправляєш амбіції кришитися кристаликами солі, але не погоджуєшся спинятися на півдорозі.

Просто існують такі часи, яких насправді немає. Вони минають і глибокий видих пружину всередині тебе розтискає. І кожна подряпина на серці не гострим, а тупим ножем, заживає. Добре б про це пам’ятати, коли повертаєшся з рубежів, коли довго не відпускає. Ідучи краєм життя, тримайся за поручні. Вдихаючи – видихай.

Є помилки, які вартують наших мрій, або то мрії варті помилок? Але як би там не було, спокуса здатися особливо сильна незадовго до перемоги, а ніч темна лише перед світанком.

Про деякі втрачені дні, але не назавжди

«У моєму житті було багато нещасть, і деякі з них дійсно мали місце». Так жартував Марк Твен. Кожен відчував, що трапляються втрачені дні, коли всередині тебе хуртовина, ззовні теж сніг, а світ, наче нічого не було, стоїть у білому пальті. Розумний і красивий він вказує на твої помилки.

Іноді ми усі робимо дурниці. Не спеціально, а просто не думаючи. Найчастіше вдається відновити зруйноване, але вкрай рідко відреставроване збігається з тим, що було «до». Та навіть айсберги іноді вибухають: вода просочується в щілини в льоду, замерзає і розширюється. Ми ж не айсберги, ми просто люди. Тому я просто дозволяю собі довіритися дорозі і ходу подій. І коли щось у житті раптом розвалюється, а я вже встигла станцювали на попелищі мрії ірландську джигу упереміш із витиранням сліз, важливо себе чимось зайняти.

Я знаю лиш один дієвий механізм – починати місити тісто, яке під пальцями стає ніжним і так запаморочливо пахне, що хочеться сказати «ні» та «відчепіться» хору голосів у голові, продовживши чаклувати. Збирати мозаїки зі спогадів невдач і сварок не так цікаво як змішувати масло, борошно, цукор і какао. Якщо наші почуття і слова теж мають запах, то спокій пахне саме так – домашньою випічкою, радість – смачними абрикосами, а сум – гірко так, наче підгорілий омлет. Шкода, що усі печалі не можна скрутити як цей шоколадний рулет. У духовці усе потекло і розтануло, перетворившись на ріки шоколаду, а мені захотілося співати і танцювати.

Коли бачиш пористу структуру шоколаду, то думаєш, що вона подібна до твого минулого. І дні, які ти вважала втраченими, такими не виявляються. Вони нерівні, пухкі і дивні. Твої і водночас не твої. Раптом не відчуваєш всередині ні печалі, ні зла. Інколи думаєш, що все могло б бути по-іншому. «Якби не…» – мило-оманливе словосполучення, два занадто малих слівця, щоб містити в собі цілий світ жалю.

Ось саме через це інколи страшно дивитися назад. І тобі трохи лячно, бо пережити все знову ти не змогла б, але водночас відчуваєш гордість – від того, що змогла це зробити один раз. Знаєш, якщо було боляче, то боляче буде завжди – перебити цей рефлекс вкрай важко, але, поки чаклуєш над тістом, розмірковуєш, над тим, що дійсно цікаві історії не про тих, хто втрачав серце, а про тих, хто знаходив у собі те, що заховано було глибоко.

Коли ми намагаємося рухатися далі, моменти, до яких ми постійно повертаємося, не є звичайними, бо це були миті знайденої надії, надзвичайної радості, сильної пристрасті. Не без прийняття бажаного за дійсне, звичайно. Можливо, навіть безутішного розчарування. І всі ці спогади за мить розганяються від нуля до ста кілометрів на годину. Безнадійно і захопливо. І ти думаєш, що не вмієш бути з ними на рівних, бо вони позбавляють спокою і дихають важко у спину.

Ми – покоління Reset⁸