У передмісті шляхту зустріли урочисто: жили тут прості русини-ремісники. Обмінявшись вітаннями, усі гуртом пішли поклонитися найстаршій церкві Святого Филипа, а вже після цього гуртом рушили до Самбора. Саме настав світанок – і всі брами у місті широко відчинилися. До міста хлинув люд з передміських вулиць: Горішньої, Заміської, Середньої, Завидівки, Долішньої, Поводової. Також підтяглися люди і з навколишніх сіл.
Церква стояла на горбочку, неподалік від костелу та ратуші. Польські пани ніколи б не дали дозволу на будівництво православної церкви, якби біда їх не притиснула. Це сталося більш як сто років тому. Тоді татари нападали й немилосердно нищили навколишні землі. За три роки на Самбір було вчинено більше двадцяти нападів, тож міський уряд вирішив побудувати навколо міста мури. Королівські урядовці не давали ради: мури ніяк не могли викінчити. У цей час православним єпископом Перемишльським та Самбірським був Антоній Радиловський, родом із сусідніх Радлович. Він постійно клопотав за церкву для самбір’ян у місті, аби побудувати справді величний храм і не боятися, що у незахищеному передмісті його спалять татари. Радиловський таки добився дозволу у короля Сигізмунда Августа за посередництвом королеви Бони, а за це королева наказала русинам-українцям побудувати третину мурів. Вони працювали не покладаючи рук, і невдовзі старе княже місто мало і високі надійні мури, й православну церкву. Мури ті, що ставили своїм коштом русини, тягнулися вздовж Королівського ставу, від Руської башти і Владичої брами аж до монастиря бернардинів.
Латиняни чинили дуже великий спротив будові цієї церкви, однак нічого зробити не могли – Радиловський мав на руках королівський привілей. Він освятив її у 1558 році. За своє життя цей єпископ заслужив дуже велику повагу не тільки простих людей, але й самого короля. Сигізмунд Август надав йому почесне звання прелата.
Юрій знав історію цього славного єпископа і гордився тим, що мав такого земляка. Зараз він стояв перед церквою, знявши шапку, – хрестився.
– Зброю лишаємо ззовні, – нагадав батько, збираючи шаблі та кинджали. Це була не просто зброя, а шляхетський гонор: рукояті майстерно виковані, прикрашені дорогоцінним камінням. Уже тихіше добавив: – Будьте пильними: казали передміщуки, що бачили тут Коналінського. Аби гевалту не вийшло.
Юрій не зрозумів:
– А то хто?
– Коналінський? Пан один, власник Вугерець. Тяжба із ним судова в нас за ті землі, що за гумном.
– Ого. А що Вугерці мають до нашого гумна? – не зрозумів Юрій.
– Мають. Латиняни спільно тиснуть, хочуть нам дих перекрити, тільки ради ніяк не можуть дати. Добре, йдемо до церкви, бо скоро місця не буде, щоби стати…
Лише невелика частина бажаючих змогла тоді вміститися у церкві. Більшість людей просто залишилися на подвір’ї – така сила народу зібралася тут. Юркові та іншим кульчичанам вдалося пробитися всередину, вони стали так, аби їм було усе добре видно.
На морозному повітрі лунко вдарили церковні дзвони – Благовіст.
Із Царських врат вийшов старенький священик, одягнений у ризи срібного кольору. Почалася утреня, а за нею мала відбутися божественна літургія. Людей ставало дедалі більше й більше, однак ніхто не нарікав, православні тулилися одне до одного, аби почути священика та церковний хор. Церква наповнилася гарним настроєм, тихою радістю й веселістю.
Давно Юрко уже тут не був, але, щойно опинившись у церкві, відразу згадав чудово розписаний іконостас. Праворуч від Царських врат був образ Спасителя, а ліворуч – ікона Богоматері. На бокових дверях, дияконських, зоображені перші диякони Стефан і Филип. Юрій підвів очі: зверху, з-під самого купола, на нього лагідно дивився Христос Пантократор.
Утреня проминула швидко. Старенький священик звів руки догори, возгласив:
– Слава Тобі, показавшому нам світ!
Хор гучно заспівав велике славослов’я.
– Слава у вишніх Богу…
Кульчицький підспівував хору, дякуючи Богу за денне світло і за дарування духовного Світла, тобто Христа Спасителя, який просвітив людей своїм ученням – світлом істини.
Після святкової літургії народ вийшов на свіже морозне повітря. Мало хто відразу побіг до хати – більшість людей зібралися на площі перед ратушею. Народ весело гудів, віталися одні з одними, чоломкалися. Юрко зустрів тут багато своїх давніх знайомих, приятелів. Святковий настрій витав над людьми, добрий дух Різдва розійшовся площею.
Крім православних, сюди вже почали сходитися й поляки-католики. Вони також заполонили собою площу – почулася польська мова, вигуки, сміх.
Юрій крокував собі в натовпі, виглядаючи, чи не побачить тута ще кого. Раптом погляд його впав на молодого драгуна, що спацерував разом з гарною дівчиною. Кульчицький почав пригадувати, де міг раніше бачити того парубка – дуже знайоме лице. Навряд чи це був шляхтич. Справді, згадав: та це ж молодий господар із Радлович!
Коли Юрко почав парубкувати, його батьки думали, що вечорами їхній син їздить верхи тільки на шляхетські села. Вони помилялися. Парубоцьке серце тягнулося не туди, де лани й корови, а туди, де карі очі та чорні брови. А радлівські дівчата, хоч і не були шляхтянками, зате гарні, мов чарівниці. А хлопці які! Хто зі шляхтичів мав забагато здоров’я чи кого тиснули зуби – ішов до Радлович. В одній із численних отаких парубоцьких пригод і зустрілися колись Юрій Кульчицький і Миколай Бакалець.
– Здоров, пляцку!
Миколай обернувся від своєї дівчини, глянув на Кульчицького. Враз на його лиці заграла посмішка.
– Здоров, макогоне!
Юрко підійшов до Миколая, простяг йому свою руку, дарма, що Бакалець не був шляхтичем. Миколай зняв шапку зі своєї голови та кинув щосили об землю – завше так робив, коли його переповнювали почуття.
– Радий тебе бачити, пане Юрку, круца-фіца.
Вони потисли один одному руки.
– Десь ти пропав, пане шляхтичу, до нас уже не заходиш у гості? – спитав драгун.
– Не було мене вдома. А ти, Миколаю, бачу даремно часу не гаєш. Гарна ж у тебе дівчина!
– Маринею називається, родом з П’янович. Така ж напівсирота, як і я. Мусить по чужих кутах тулитися, покоївкою у вельможних панів служить. Та нічого, невдовзі я її заберу звідси: я щойно з походу повернувся.
– Якого походу?
– Так відслужив я свою службу королеві і панам – час тепер за своє гніздо подумати.
– І добре!
– А хіба що, ми за Богом каміння кидали? Драгуни ми тепер. Побачиш, пане Юрку, як заживемо, круца-фіца. Хату свою поставлю, коня куплю.
Раптом він заспівав – знав отих співанок своїх безліч, а голос мав просто божественний.
Штири коні маю, ше си штири куплю,
Я сі шляхтичови з дороги не вступлю!
Юрко посміхнувся:
– А ти все співаєш. Молодець.
– А що мені ще робити? – сказав Миколай і знову заспівав:
А я хлопець з-під Самбора,
Тато вмер, а мама хвора —
Гуляю, співаю, як холєра!
Юрко засміявся:
– Щастя тобі, Миколаю. Пильнуй свою дівчину: дуже вже гарна твоя Мариня.
– І тобі здоров’я, пане шляхтичу.
Вони саме мали попрощатися, як раптом надійшов гурт польських шляхтичів. Вони грубо відштовхнули Юрія і навіть не збиралися вибачатися – пішли далі. Це була образа.
– Гей, панове, вам треба більше вважати!
Один із поляків обернувся. Інші також зупинилися. Пан зміряв Юрія поглядом, оцінивши статуру та одяг. Зрозумівши, що перед ним шляхтич, легко торкнувся двома пальцями бобрової шапки.
– Перепрошую пана.
Тим часом його приятелі стали витріщатися на Мариню.
– Глянь, яка слічна панна.
– Яка ж то панна – проста хлопка. У нашого пана судді покоївкою служить, – заперечив інший. – Наш пан суддя є дуже добрий: відпускає дівчину до церкви кожної неділі.
– То до церкви, а не до бахура! – третій кивнув у бік Миколая, а тоді, вишкірившись, продовжив: – Розказували, що декотрі покоївки крадуть із панського столу котлетки і носять у панчохах своєму бахуру голодному.
Пани заулюлюкали:
– Ану ж бо, дівко, покажи, що у тебе в панчохах: чи не лишилося жиру від котлєток.
Від такого нахабства Миколай почервонів, Юрій поблід, пани ж розреготалися. Кульчицький краєм ока поглянув на Миколая, поплескав по плечі, заспокоюючи.
– Облиш. До ката підеш за напад на шляхту. Дай я сам, – сказав тихо, тоді ступив крок уперед, ставши поміж шляхтичами і своїми друзями.
– Даремно ви, панове, ображаєте невинну дівчину.
– А хто її ображеє? Хіба ж вельможному пану заборонено пожартувати зі свого хлопа чи покоївки? – відповів за всіх той самий, що штовхнув Юрія.
– Шляхтич мусить дбати про свою честь: оберігати і захищати підданих. Не ображати! – стояв на своєму Кульчицький.
Пан поклав руку на свою шаблю, підкрутив вус.
– Я, Ігнатій Коналінський, гербу «Рілля», є шляхтичем з діда-прадіда. Мої права шляхетські – шаблею писані.
Юрій мовчки поглянув на опонента, зазирнув йому у вічі. Ліва рука мимоволі почала намацувати шаблю при боці, однак він раптом згадав, що батько повідбирав у них зброю.
До Коналінського підійшов один з його товаришів, поплескав по плечі, а до Кульчицького мовив:
– Ми б іще побалакали з тобою, пане, але трохи нам спішно.
– І нам вже час, пане Юрію, – раптом сказала ззаду Мариня.
Пани розвернулися й пішли.
– От чого я хочу піти на Січ! – раптом сказав Миколай. Кульчицький зрозумів його з півслова. Мариня теж:
– Обиш його, Микольцю. Не треба. Ті пани – вони всі такі.
– Так би зараз гахнув йому кулаком межи очі! – продовжив свою гнівну тираду Миколай. – Розвелося панів! Шляхта! Де срав пес – там герб виріс!
Від цих слів Юрій посміхнувся, Мариня охнула.
– Та що ти таке вже мелеш своїм язиком, бодай тебе світ не чув і не видів!
Миколай поглянув на Юрія.
– Вибач, товаришу, то я не про тебе. Ніколи не змирюся з тим, що хтось є ліпший за мене лиш через те, що має якийсь там папірець. Скажи, пане Юрку, коли Адам орав у полі, а Єва пряла під хатою, хто з них був паном, а хто простим хлопом? Хто їм ті папірці на шляхетство повидавав? Бог?
– Матінко Божа! Миколаю! – намагалася затулити рота коханому Мариня.
Кульчицький знову посміхнувся:
– Ти знаєш, братику, не ти перший про це говориш. Були вже мужі…
– І що?
– Та нічого: спалили їх живчи на вогнищі…
– А видиш, видиш! – знову озвалася Мариня, а сльози самі потекли з її очей. Відвернулася.
Миколай підійшов до неї, обійняв:
– Та чого ти. Пан Юрко жартує…
– А я тобі казала, казала… Твій язик тебе ще до біди якоїсь доведе…
– Ну, то що я зроблю, що такий язикатий? От коли б мені на Січ…
– Я також про Січ думаю, – втрутився Юрій.
Миколай поглянув на нього із зацікавленням.
– Як хочеш, то йди на свою Січ, але тоді за мене забудь, – знову озвалася Мариня.
– Мариню бери з собою, – підказав Кульчицький.
– Ага, думаєте я така дурна, пане Юрку? – відповіла дівчина, витираючи сльози. – На ту Січ жінок не пускають.
– На Січ – так. Але навколо є безмежні землі. До того ж родючі. Там можна осісти.
– І робити сам на себе, а не на проклятого пана! – додав Миколай. – І жоден дідько лабатий тебе псячою кров’ю не обізве!
– Амінь! – закінчив Юрко і подав Миколаєві руку. – Як надумаєш – приходь, побалакаємо.
Миколай потиснув подану руку, і вони обійнялися ще раз.
Раптом увагу Юрія привернув якийсь незрозумілий гомін. На міській площі перед ратушею зібралися два великих гурти шляхти, і поміж ними Юрій упізнав своїх. Спочатку важко було розібратися, чи панство веселиться, чи свариться, але слово за словом і молодий Кульчицький-Шелестович зрозумів, що справа пахне сутичкою. Кивнувши на прощання Миколаєві, Юрій поспішив туди і незабаром опинився у самій гущі подій.
Навпроти кульчицької шляхти стояли польські пани на чолі з тим самим Ігнатієм Коналінським. На площі вже закипіло, як у казані. Шляхта зараз же позбігалася: одні – за кульчичанами, інші – за поляками.
– То ви ідіть преч, немиті! Від вас смердить гноєм, ідіть хліви чистити. Ви ся риєте у землі, як хробаки, то вам нема чого отут крутитися серед вельможного панства! Самбір – наш!
– Заткни писок, пане. Ми за свою землю кров проливали, і за це король дав нам право і шаблі. Тож не смій нас ображати, а то зараз побачиш, чи гострі вони! – гукнув у відповідь ляхам хтось із Гординських.
Юрко зрозумів, що поляків зібралося більше, тому як дійде до сутички, то перевага буде на їхньому боці.
– Шляхтич ніколи не буде порпатися в землі: на то суть хлопи. То які ви шляхтичі?! Тільки сміх! – кепкували далі поляки.
– Наші роди сиділи на цій землі за сотні літ до того, як ви сюди прилізли – голодрані зайди. І герби наші старші: ще князь Лев, син Данила Галицького, їх нам дав за вірну службу!
Раптом Коналінський підняв руку, аби припинити гамір. Коли трохи стихло, молодий пан показав пальцем на старшого Шелестовича. Гукнув, кинувши виклик:
– Мовите, що Ойчизну боронили? Ви ся приєднали до козаків, до того бидла схизматського, і разом з ними Ойчизну палили, розпинали, оддали її москалям. Такі з вас захисники Ойчизни!
Шелестович мусив відповісти:
– Хмельницький не йшов проти Ойчизни чи проти короля. Козаки били таких, як ви, панів, однак, видно, мало били. Це ви розпинаєте Вітчизну, ви чвари сієте поміж русинами і ляхами, а віру нашу благочестиву повсюди принижуєте. Якби не ваша злість, то козаки із ляхами далі б жили у згоді та мирі, і ми разом, дружно би стали проти турків, татар та Москви. А ви й зараз чвару починаєте – хочете кров християнську пролити.
Гарячі пани знову завелися, всі почали гукати разом, перекрикуючи один одного:
– А чого ви сюди припхалися? Це наше місто.
– Не брешіть, бо земля ця прадавня, руська, а Самбір – княжий город!!!
– До дябла, схизмати, дзяди, не дочекаєтеся ніколи того, пся крев!
– Ах ви ж ляхи, чортові сини, собача віра!
Шляхта почала хапатися за шаблі. Раптом поміж ворогуючими сторонами став священик із хрестом.
– Одумайтеся, брати! Що робите?!
Цей заклик панотця і справді трохи пригасив пристрасті. Притихли і поляки, й русини. Ігнатій Коналінський став навпроти отця, гукнув:
– Ви, схизматики, кинули мені образу і виклик. А ти, бородатий попе, ліпше сховайся і не кричи, бо ми тобі голову відітнемо, як там, у Кульчицях.
Пам’ять про те, як пани зарубали священика просто у кульчицькій церкві, була іще жива, рана ця боліла. До того ж молодий пан Ігнатій вирішив довести свої слова дією: коли священик не відступив, панок витяг свою шаблю і наставив на панотця.
– Тоді вже краще мені відрубай, – наперед вийшов Юрій і заступив собою отця. Тоді тихо додав: – Якщо зможеш.
– Хто ти такий? – скривився Коналінський. – У тебе навіть шаблі нема!
– За мною стоїть моя земля, віра і честь шляхетська, тому можу побороти тебе і без шаблі!
Присутні охнули, Коналінський приставив свою щаблю Юркові до шиї.
– З вогнем жартуєш, гевале.
Кульчицький посміхнувся:
– Усі бачили, як ти, пане, погрожуєш мені зброєю. Я маю право захищатися!
– Тільки спробуй сіпнутися – і голова твоя…
Панич не встиг договорити, як раптом Юрій вийшов з-під удару, блискавично вихопив з-за каптана свій «макогін», а тоді завдав короткого, але сильного удару. Поцілив просто у перенісся. Коналінський скрикнув, випустив шаблю і впав на сніг. Поляки зразу ж кинулися до нього, підвели: Ігнатій стогнав, а кров так і цібеніла крізь пальці, забризкуючи одяг і капаючи на сніг.
– Гей, лайдаку, ти вдарив шляхтича…
Юрій добре знав, що особу шляхетського походження не можна бити ані кулаком, ані палицею. Він враз висмикнув корок, витяг з колби грамоти і підняв їх догори.
– Я б ніколи не вдарив уродзоного пана патиком, бо сам є шляхтичем з діда-прадіда! Але я, захищаючись, ударив у відповідь пана своїми шляхетськими привілеями, що записані королями ось у тих грамотах! Аби більше ніхто не смів називати мене, шляхтича, гевалом та лайдаком! Коли ж пан Коналінський вважає, що маю борг, то радо з ним зустрінуся: чи в суді, чи у чистому полі! Я – Юрій Кульчицький-Шелестович, гербу «Лис»!
Говорячи останні слова, Юрій побачив, що збоку підходять жовніри із міської варти, аби розборонити шляхту. Коналінський стояв, стогнучи й тримаючись за скривавлене обличчя, – із поламаним носом битися він уже не міг. Декотрі пани повисмикували шаблі, однак у бій не кидалися: чогось чекали. Можливо – наказу.
– Та чого ми чекаємо: рубай схизматів! – крикнув один з них.
– Досить!
Це було сказано не дуже голосно, але всі цей заклик почули і принишкли. Наперед вийшов старший пан: високий, сивочолий, з пронизливими блакитними очима. Цими очима він уважно зміряв Юрія, тоді панотця, а далі мовив:
– Боїв більше не буде.
Саме цієї миті всередину натовпу ввійшли жовніри.
– Що тут ся стало? – запитав ротмістр.
– Нічого. Ми вже йдемо, – сухо сказав старший пан.
Ротмістр, упізнавши його, вклонився.
– Пане суддя…
Старший пан продовжив:
– Панство з околиці також може іти собі додому: дуже не хочеться, аби нині, на таке велике свято, пролилася чиясь кров.
Ротмістр оглянувся на старшого Шелестовича.
– Ми проведемо панство до брами…
Кульчичани невдоволено загомоніли, однак батько Юрія притишив цей гул жестом своєї руки, а тоді звернувся до панотця:
– Дякуємо вам, отче. За все дякуємо.
– Ви є справжні християни, жертводавці храму цього, тому двері нашої церкви кожен день відкриті для кожного з вас. Во ім’я Отця і Сина і Духа Святого.
Шелестович перехрестився, поцілував панотця у руку, і кульчичани всі гуртом рушили до своїх саней…
О проекте
О подписке