Розділ VII

Як же сталося, що природолюб Буртіус – а це був він, – замість того, щоб їсти спечені його матусею пундики з повидлом, опинився у лісі, далеко від рідної домівки?

Розпрощавшись із африканськими звірятками, яких він урятував від Толябуна, Буртіус збагнув: хоч би куди занесло лева на повітряній кулі, він усюди буде однаково небезпечний для людей і звірів. Зрозумівши це, мандрівник засів за обчислення. Він визначив напрям вітру і виміряв його швидкість. Підрахував, скільки кілометрів пролетіла б куля порожня і куля з Толябуном. А обчисливши все те, він обвів на карті кружечком район, де, за його підрахунками, мав приземлитися лев, і, поглянувши на компас, рушив у дорогу.

Він дуже поспішав. Він їхав на верблюді, на віслюкові й коні, машиною, поїздом і пароплавом, літаком, вертольотом і велосипедом і зрештою натрапив на свою кулю. Від неї вели кудись у степ ледь видимі сліди Люсьчиних лапок і Толябунових лапищ, а поруч сиділа згорьована Люсьчина мама.

Наповнивши кулю летючим газом, що був у балоні в кошику, Буртіус разом із Люсьчиною мамою вирушили на пошуки. Два дні літали вони над лісами і на третій день надибали наших друзів саме в скрутну для них хвилину.

– Познайомся, мамо, – сміялася Люська, – це мої нові товариші. Тільки завдяки їм я врятувалась у цьому Зовсім Чужому лісі. Проте ні, адже з такими чудовими друзями ліс уже зовсім не чужий для мене.

– І ти познайомся, донечко, з дослідником, який урятував усіх вас, – крізь сльози радості проказала мама.

Зиркнувши краєм ока в уламок дзеркальця, – чи не дуже зарюмсана, – Люська підійшла до незнайомця.

– Великий дослідник і природолюб Буртіус, – мовив той, скромно посміхаючись. На очах у нього теж блищали сльози.

– Яка чуйна людина! – закричали всі навкруги. На Буцикове подвір'я саме зібралися на поклик Кажана всі лісові жителі. – Він плаче від радості за мале зайча та його маму.

– Так, я дуже радію, – схлипував аматор Буртіус, – але водночас і дуже сумую.

– Сумуєте? – здивувались усі. – Чому ж ви сумуєте?

– Я сумую, бо дивлячись на цю зворушливу сцену, згадую свого любого татуся, дуже великого дослідника і природолюба Буртіуса-старшого. Вже три роки, як він полетів кудись на своїй повітряній кулі (у нас це спадкове, дідусь теж літав) і не повернувся. Де не шукав я його: і на Північному, і на Південному полюсах, і в Австралії, і в Новій Зеландії – ніде не можу знайти. От чому я радію і сумую водночас.

– Бідний дослідник, – прокотилося в гурті.

– Дарма, – випростався зігнутий горем природолюб. – Я вірю, що обов'язково знайду його. – І витер очі носовичком.

– Авжеж, знайдете, – погодились усі. – Неодмінно.

– А тепер, – він глянув на Вовка з левом, – давайте вирішимо, що робити з оцими двома.

Жалюгідні, із зв'язаними лапами, ті кліпали очима.

– Пожаліти, пожаліти, – квилив Вовк. – Це він мене підбивав, пройдисвіт африканський! Очі б мої його не бачили! І хату підпалити примушував! На курорт звав!

– Ні, це все він, – валив на Вовка лев. – Хто казав, що м'ясо хоче їсти й панувати у всіх лісах?

– Посадити їх у клітку! – загукали звірята. – Хай у нас буде свій зоопарк.

– Гаразд, придумаємо для них покарання потім, – запропонував Буртіус. – А зараз прив'яжіть-но їх до дерева. А нам, гадаю, всім треба відпочити. Адже декому скоро йти до школи, – і зиркнув на Люську.

– Декому – це значить мені? – запитала та. – Я піду до школи, правда, мамо? Виходить, я вже зовсім велика?

– Правда, доню.

– І мене навчать читати, і користуватися компасом, і визначати сторони світу?

– І ще багато чому, і навіть трошки розуму, люба, – всміхнулася мама.

– А… А як же мої друзі? – озирнулася Люська на Буцика з Бурмосиком.

– Я піду вже в третій клас, – поважно мовив Буцик.

– Ну от, ти в третій, а я тільки в перший, – насупився Бурмосик. – Я теж хочу в третій.

Але тут його почали втішати й казати, що третій клас – це дуже скоро, одразу після другого, а природолюб Буртіус подарував йому кольорову карту світу і свисток, і Бурмосик заспокоївся.

– Що ж, друзі, вже стемніло, вам і справді слід відпочити після всіх пригод, – мовив мандрівник-любитель. – Та й мені перед дорогою не завадило б.

– Перед дорогою? – перепитала Люська. – То ви завтра їдете?

– Мушу їхати, – пояснив учений, – адже і я давно не бачив своєї матусі. Але вранці, перш ніж вирушити, я обов'язково покатаю всіх бажаючих на своїй повітряній кулі. Тільки встати треба буде дуже рано.

– Ой як добре! – заплескали всі бажаючі в долоні (а небажаючі не плескали). – Ми ще ніколи не літали на повітряній кулі (небажаючі не літали теж).

– Ну от. Завтра на вас чекають цікаві враження, – мовив Буртіус. – А поки – на добраніч!

– На добраніч! До завтра! – загукали бажаючі й небажаючі в один голос і стали потроху розходитись.

Прив'язані до дерева, стояли в місячному сяйві Вовк і лев.

Наступного дня друзі прокинулись іще вдосвіта. Та хоч як рано вийшли, великий природолюб уже порався коло своєї кулі, а поруч висів на гілці дядько Кажан.

– Доброго ранку, шановний Буртіусе! Доброго ранку, дядьку Кажан! І ви з нами?

– І я, і я, діточки. Хоч подивлюсь, як воно літає без крил. Може, й комарця якогось уполюю заодно.

З'явилась на ґанку й Люсьчина мама.

– Ти поїдеш із нами, мамусю? – спитало дівча.

– Ні, люба, їдьте вже самі. А я тим часом приготую щось смачненьке вам на обід. Ось, візьміть із собою дещо на дорогу.

І вона простягнула Люсьці кошик із харчами.

– Прошу, – мовив природолюб. – У мене все готове.

Він одкрутив кран балона, і летючий газ із свистом почав наповнювати кулю. Та здригнулась і трохи піднеслась над землею.

– Ой! – скрикнула Люська. – Здається, полетіли. Може, досить надувати, бо ще лусне?

Але Буртіус тільки всміхнувся.

Все вище й вище здіймалася куля над ранковим лісом.

– Як страшно, – притиснувся Бурмосик до Буртіуса. – А й справді, вона не лусне? Було б прикро упасти з такої висоти.

– А хоч і лусне, – втішив дядько Кажан, – можна ж буде стрибнути з неї й полетіти самому.

– Так то вам можна, а ми ж літати не вміємо, – сполошилася Люська.

– Не бійтесь, не бійтесь, – заспокоїв усіх Буртіус.

– А я взагалі нічого не боюсь, – хоробро мовило зайча.

– А Толябуна? – спитав Буцик.

– А Вовка? – додав Бурмосик.

– А темряви? – кинув цапок.

– А Болотяника? – поцікавився Кажан.

– Я маю на увазі – тепер уже нічого не боюся, – відповіла Люська. – Ой, дивіться, як усе-таки гарно навкруги.

Довкола і справді було гарно. У білих променях сонця мчала куля. Внизу на моріжках поблискувала роса, і видно було далеко-далеко.

– Ой, диви, наша хатка! – радо скрикнув Бурмосик.

– А он дерево дядька Кажана, – вказав Буцик.

– Дивіться, то ж наша Сунична галява, – раділа Люська.

– А просто під нами… – гордо почав дядько Кажан, але друзі так і не довідалися, що знаходилося просто під ними, бо Кажан заплющив очі й захропів.

Та от іще трохи, і вони пізнали Страшне болото. Над ним клубочився, підіймався й опадав густий туман. Усі принишкли.

– Бідний Болотяник, – зітхнула раптом Люська. – Йому там, мабуть, зовсім холодно.

– Який це Болотяник? – поцікавився природолюб. – Я вже вдруге чую це ім'я.

Друзі коротко розповіли йому про найстрашнішого у світі Болотяника.

– Ми мусимо спуститись і все розвідати, – рішуче сказав учений.

– Яка благородна людина! – прошепотів Буцик. – Чого тільки не зробить заради науки!

– А я думаю, все це вигадки, – озвався Бурмосик.

– І я, – докинула Люська, але на всяк випадок полізла під лавку.

– От зараз ми й пересвідчимось у всьому, – мовив природолюб Буртіус і сіпнув за спеціальний мотузок. Летючий газ почав виходити з кулі.

Конец ознакомительного фрагмента.