– До сьомої маємо встигнути. Без нас не почнуть.

Хотілося палити. Страшенно.

* * *

– Катя телефонувала! – повідомила з кухні мама.

– Ага, – відгукнувся він.

Пішов у душ. Сьогодні він уже був у душі двічі: вранці й після тренування, – але в таку спеку досить пробігти вулицею, і від футболки несе, як з роздягальні на зборах, ніякі антиперспіранти не допомагають. До речі, мама випрасувала білу сорочку чи, як завжди, забула? Треба нагадати, ще є час.

Часу було достатньо, щоб пройти кільканадцять білетів з літератури. Спрямувавши тугі струмені собі на плечі, Стар залізно вирішив так і зробити. Скласти іспит краще за всіх у класі! А чом би й ні, йому це не складно. Головний затик – вірші. Особливо той довгий, про війну, з п’ятого білета. От із нього й почнемо.

Закрутив кран і, не втримавшись, глянув у дзеркало. Бреше він усе, цей психований Бейсик, і тіпа-правдиві його джерела теж брешуть. Про те, ніби у малих чоловіків завжди більший, ніж у високих, – повна фігня, маячня в надії на прихильність Відкривачки. А Марісабель хихикала, бо дурна. Всі вони дурні, малолєтки сопливі. Всі до одної.

Обкрутившись рушником, Стар вийшов із ванної кімнати. І ледь не зіштовхнувся з мамою; в її руках, затиснута між двома ганчірками, парувала величезна каструля. Знову стало спекотно. Мама скрикнула, відступивши на крок:

– Сергію!

– Я не хотів. Попередила б, чи що.

– Міг би обваритися! Це компот. Віднеси на балкон. Тобі Катя телефонувала.

– Вже знаю, – він акуратно перехопив із її рук ганчірки; праву долоню відразу ж обпекло крізь витерту тканину. – Чорт! Навіщо я тобі рукавиці подарував?

– Вона знову телефонувала. І просила передзвонити.

– Їй треба, хай дзвонить. Ти мене пропустиш чи як?

Мама відступилася, і Стар на простягнутих руках поніс каструлю з компотом по коридору. Гаряча пара миттєво зіпсувала весь ефект від прохолодного душу; гаразд, перед тим як вийти, заліземо ще раз. У дверях вітальні він обернувся:

– Випрасуй сорочку, мам! Чуєш?

Залишивши компот холонути (ха-ха!) на балконі, Стар пройшов до себе в кімнату. Увімкнув дзижчалку-вентилятор: голосно загуло, на стінах зашурхотіли кутики плакатів із гравцями Ен-Бі-Ей, але прохолодніше в тісному тамбурі з вікнами на сонце не стало. Стар виліз із ногами на диван, що займав півкімнати, і розкрив хрестоматію. Вірш про війну не викликав ніяких почуттів, окрім нудьги, – навіть здорової спортивної злості. А треба.

Не те щоб він хотів відтягнути момент. Але, врешті-решт, треба ж хоч якось збадьоритися, позначити високу мету, як би висловився Бейсик. Не встаючи, Стар простяг руку до полички, намацав між корінцями книжок і витягнув за куточок вузький конверт. Помилувався голографічною емблемою турфірми: дракон на переливчастому гребені хвилі. Відкрив, провів пальцями по рельєфному паперові з округлим і тьмяно-блискучим, як бронзова медаль, текстом. Краса!..

А бабки народ ще підзбирає. Куди вони подінуться?

Зітхнув і героїчно позирнув на перший чотиривірш. Прикрив книжку, заклав пальцем, спробував повторити. З першого разу, звичайно ж, не вийшло.

А другий перебив телефонний дзвінок.

– Дилда? – напівзапитально, замість «алло», сказав Стар. І вгадав.

– Я тобі телефонувала, – у її голосі, як завжди, тремтіла образа. Не на нього, а на життя. – Тобі мама казала?

– Ні, – збрехав він. – А що сталося?

– Та ні, нічого. Просто, по-перше, ти маєш у зошиті по Лімбергу про види аберацій?

– У зошиті немає. Але в підручнику ж усе написано, він більше не запитає. А ти що, літературу вже вивчила?

– Звісно. А ти ще ні? Маєш проблеми? Я взагалі-то могла б прийти й…

– А по-друге?

– Що? – не зрозуміла Дилда.

– Я питаю, що по-друге? «По-перше» проїхали.

Зависла мовчанка. Стар міг закластися, що ображена тепер уже на нього особисто Дилда вирішила кинути слухавку й навіть піднесла її до апарата. Але потім передумала.

– По-друге, – вона говорила дзвінко, ніби падали металеві сльози, – я сьогодні не зможу прийти. До Єви на день народження. Маю справи.

– Які справи?

– У мене… у мене іспит післязавтра!.. Коротше, я не мушу нічого пояснювати. Ти староста, я тебе попередила. Бувай.

Стар прослухав кільканадцять коротких гудків, знизав плечима. Теж дурепа.

Знову відкрив хрестоматію. Воєнний вірш розлягся папером, безкінечний, ніби окружне шосе, завертаючи за горизонт наступної сторінки. Щоб ступити на цю дорогу, Стар потребував більше мужності, ніж мав після розмови з Дилдою. Іспит у неї!.. а в кого не іспит? Повний ідіотизм. Але Дилда принаймні без проблем здала двадцятку. Чого не можна сказати про багатьох інших.

Він усе ще тримав у руках слухавку. До речі. Натиснув на важіль і, почувши довгий гудок, по пам’яті вистукав номер Марісабелі. Пам’ять на цифри Стар мав добру, він запросто тримав у голові телефони мало не всього класу. Якби з віршами було так само легко!..

– Драстуйте! Можна Марину? Запитує староста класу.

Звичку солідно називатися Стар виробив давно: це скорочувало вступну частину розмови й відкривало серйозний кредит довіри з боку батьків однокласників, а особливо однокласниць. Але не завжди в тему: балакуча бабуся Марісабелі буквально вчепилася в нього, з деталями, як родичеві, розповідаючи, чому саме онуки немає вдома. Стар пропускав її слова повз вуха цілими пачками, вишукуючи зачіпку для втечі від розмови: нібито йшлося про якийсь конкурс красунь у телевізорі… й наплела ж Марісабель своїй наївній бабці! Врешті-решт він зачепив лівою рукою важіль. Справді, геть випадково. А що, бувають перешкоди на лінії!

Бейсик, як повідомила його мати, пішов до інтернет-кафе. Лисого просто не було вдома: його старший брат не пояснив, чому. Ще кілька номерів узагалі не відповідали; де той народ носить, ніби нікому не треба готуватися!.. А от Горобець зняв слухавку сам.

– Старе? – в його голосі не було ентузіазму. – Привіт.

– Привіт. Зубриш?

– Ну? – Горобець явно нервував. Чого б воно?

– Збираємося біля метро, у пів на сьому, як домовлялися. І гроші прихопи.

– Які гроші?

– Слухай, – теревенити з ним хотілося не більше, ніж із Дилдою чи бабцею Марісабелі. – Не клей дурня. Я майже половину доклав своїх, із тих, що в мене на мопед.

– На фіга?

Стар вилаявся повз слухавку. Хоча можна було й не повз.

– Старе, – голос Горобця раптом понизився, став майже інтимним. – Я тобі щось скажу. Я так бачу, ти ще не знаєш, усі бояться казати, сволота, а я скажу. Ти мене чуєш?

У чому сила шісток: їх зневажаєш, але слухаєш, нікуди не дінешся. Стар скривився, зчепив зуби й коротко мовив крізь них:

– Давай.

– Отже, так, – заторохтів Горобець. – Ми порадилися й вирішили… Ніхто не йде. Ну й гроші, звичайно ж… шкода, що ти вже влетів із цим подарунком. А повернути ніяк не можна?

– Почекай… Куди не йде?!

– До Єви. Їй самій, мабуть, не до того, поховання завтра…

– Я перепитував, – роздільно мовив Стар. – Вона нічого не відміняла. Вона на нас чекає.

– Та ну тебе, Стар… Якого хріна? Її все одно випруть зі школи, вона ж донька цього фашиста. На іспиті по-любе нікого не завалить, буде тихше трави… так на фіга, питається, висуватися, лизати задницю старій? Особисто я не по цих справах. Не в кайф.

– Якого фашиста?..

Це все, на що його вистачило.

Стар слухав короткі гудки, геть не пам’ятаючи, чи він сам вдарив кулаком по важелю, чи гад Горобець перелякано кинув слухавку. А, власне, яке це має значення? Тим більше, що Горобець зробив свою гарну підлабузницьку справу: повідомив його. Стояв би, як ідіот, півгодини біля метро… а післязавтра однокласники робили б однакові козячі писки: «Сорі, Старе, я думав (-ла), ти в курсі». Безсовісно списуючи в неї під носом, – «тихше води!» – і тільки він один не смів би підвести погляд вище вчительського столу…

І чия це, хотів би він знати, ідея? Відкривачка пригадав переекзаменування позаминулого року? Бейсик – з любові до мистецтва експерименту над людиною? Чи Марісабель – як завжди і скрізь, через ревнощі? Від останнього припущення він почервонів. І впрів; але все одно час під душ.

Які все-таки козли! – Стар вилляв на плечі півбанки гелю й почав розмащувати його по грудях і під пахвами. З усього класу раніше про Лілового полковника знала, максимум, одна Дилда, та й то не факт. Та він їм глибоко байдужий, той полковник. Тут інше. Просто в кайф почувати себе сильнішим і крутішим за когось, особливо, якщо цей «хтось» виказав свою слабкість. І вдесятеро кайфовіше – якщо перед ним, кимось, треба було післязавтра труситися зі шпорами під партою, але внаслідок останніх подій вже далеко не так страшно…

Тобто перед нею.

Ліловий полковник… Він, Стар, знав. Він прочитав усе, що знайшов на цю тему в інтернеті. Так, диктатор, так, жорстокий і кривавий, але вона… Принцеса! Справжнісінька! Їй, мабуть, варто було натякнути, й відразу робилося все, чого б вона не забажала, і цілий Зріз без залишку належав їй… сказитися можна. Так дивно, а раніше він дивився на неї – й не помічав. Стар облизнув губи: хлорована вода з мильним присмаком гелю. Та хто сказав цим придуркам, що вони взагалі гідні переступити поріг її дому?!

Під пахвами кололо. Намилився й пройшовся бритвою: якщо в спеку відпустити там волосся, то ніяких дезиків не вистачить. Про всяк випадок пошкрябав і щоки, хоча вони, чесно кажучи, приводу не давали. Відкривачка, Лисий і деякі інші пацани солідно, по-дорослому обговорювали проблеми, пов’язані з голінням, і Стар часом сумнівався, чи все в нього гаразд. І прищів чомусь немає: з одного боку ніби класно, а з іншого – це ж, по ідеї, ознака статевого розвитку… Як завжди, оглянув себе в дзеркалі у повен зріст. Нормально!..

Відхилив двері, впускаючи ілюзію прохолоди, переконливу перші кілька секунд:

– Ма! Ти сорочку випрасувала?

– Зараз, Сергію, в мене суп на плиті.

– Ну ма!!!..

– Ти що, сильно поспішаєш? – вона виглянула з кухні, вкрита бісером поту. – Здається, в тебе ще є час. Я звільнюся за десять хвилин.

Він зітхнув:

– Давай швидше, а? Треба ще квіти купити.

– Що, крім тебе нема кому?

– Я ж староста класу.

Магічний титул допоміг, як завжди, він допомагав у найрізноманітніших ситуаціях, компенсуючи незручності громадського навантаження. Їй він також скаже: я прийшов, бо я староста класу. А зовсім не тому, що підло сподіваюся на особливе відношення під час іспиту. І тим більше не тому… про що вона ще може подумати?

Мама винесла зі спальні сорочку на плічках. Стар щедро втер під пахви антиперспірант із запахом медичного спирту. Взагалі-то мама мала рацію: ранувато виходити за півтори години. Хоча йому таки треба купити квіти. І не хапати ж будь-що…

Стар узяв з полиці конверт із голографічним драконом. Подумав і вклав його в другий, білий, витрусивши звідтіля купу фоток «три на чотири», які залишилися після воєнкомату і паспортного столу. Заліпив, подивився на світло: дракона й хвилю було видно ледь-ледь, нізащо не вгадаєш, що там усередині. Він попросить її не заглядати туди до вечора післязавтра. І нехай Дилда і всі, хто спромігся здати по двадцятці, скільки завгодно не вірять, що він про це попросив. А решту він так чи інакше заткне, якщо спробують бодай щось ляпнути.

Чорт. Треба було ненав’язливо розпитати у вчительській, які вона любить квіти.

…Вже на східцях він злякався. Що квіти не такі, ну що для неї, питається, якісь там троянди? У неї в замку, напевне, підлогу посипали трояндовими пелюстками. І ця путівка, та ще й в ідіотському сліпому конверті, наче хабар… Головне, не забути висловити співчуття. Коли?! – відразу на порозі?.. Чи спочатку привітати?.. чи пояснити, чому власне… як…

Він відчував, що змок, що запах поту легко перемагає антиперспірант, що треба якнайшвидше, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, бігти в душ… Але палець уже сам по собі натиснув гудзик дзвоника, втинаючи шлях до відступу.

– Зараз! – притлумлений голос із казкового замку з драконом.

Її звати Ева. Ева Роверта. Принцеса Евіта.

Клацнув замок.

Гаряче повітря із запахом ванілі. Жінка в маленькому фартушку поверх чорної сукні. Щось в’язке й задушливе в горлі…

– Здрастуйте… Єво Миколаївно.

– Старченко, – вона усміхнулася сумно, наче відразу все зрозуміла. – Проходь.

Драстуй, тату!

Тут зима, дуже холодно, деякі дерева вже без листя. Вчора навіть комин затопили! Цікаво дивитися на вогонь, майже так само, як на море. Але в літній резиденції все одно краще. Я б хотіла завжди там жити.

Сеньйор Річес замовив тобі нові підручники. Це добре, тому що старі ми вже пройшли. Цього року в нас гуманітарний ухил. Мені подобається. Подбай, щоб і далі був гуманітарний, я цю математику ненавиджу! А фізику взагалі. З неї навіть підручників немає, тобто, всі вони неправильні, каже сеньйор Річес. Він задоволений мною. Я вже пишу без помилок п’ятьма мовами! Каже, що я дуже-дуже здібна учениця.

Щоправда, Вілья сміявся. «Спробував би твій сеньйор Річес так не сказати, знаєш, що б йому було?» А що б йому було, тату? Вілья старший від мене на рік. Його мама кастелянша у зимовому замкові. Ми товаришуємо.

Ти уявляєш, тут під північною стіною відбивалка!!! Вілья показав мені. Відбивалка – це… Ну, вона відбиває, наче дзеркало, а якщо ходити туди й сюди, з’являється зображення, просто з повітря! Ми їх багато наробили, дуже смішні, особливо ті, де я з висунутим язиком. Роза сказала: «Ти принцеса, тобі має бути соромно». Але мені не дуже соромно, вони ж усе одно пощезали потім. А так я б тобі надіслала на згадку.

Приїжджай, тату! Тут добре, хоча й зима. А може, ти вже влітку приїдеш? У літню резиденцію, так? Тоді поки пиши довші листи. Знаєш, Вілья каже, що їх узагалі пишеш не ти. Бреше, еге?

Твоя Евіта.

21.02.12