Тут варто зробити невеличкий відступ і розповісти дещо саме про василіан. До укладання Берестейської унії 1596 року руські та інші східні монастирі не мали розбіжностей. Вони були незалежними один від одного, лише іноді утворюючи конфедерації в окремих місцинах. Підпорядковувалися вони лише місцевому єпископові. Слід сказати, що сам святий Василій насправді не засновував якогось особливого чину. Він усього лише давав законодавчі поради тодішнім ченцям та наполягав на більшій аскетичності їхнього життя. Після унії ситуація змінилася. На середньовічному Заході вирішили, що святий Василій насправді заснував особливий чин, схожий на орден бенедиктинців. А ще поширилась думка про те, що всі східні православні ченці належали лише до цього чину. Мабуть, сам святий дуже здивувався б, почувши таку звістку…

Першими реформаторами «руських василіан» були святий Йосафат Кунцевич та Йосиф Велямин Рутський. Останній вважав, що релігійне життя варто будувати лише за прикладом єзуїтів чи кармелітів. Власне, саме за єзуїтською моделлю чин василіан і було перероблено. Його поділили на три провінції, кожну з яких очолювали генеральний настоятель та ігумени (місцеві настоятелі). Одна провінція знаходилася на території Білорусії, друга – на тій частині Польщі, яка належала Російській імперії, третя – в Литві. Усього на той час у всіх провінціях діяло 132 монастирі, де мешкали приблизно 1300 ченців. Але в 1832 році цар Микола I почав нищити монастирі й розганяти їхніх насельників. Тож на території Російської імперії осередки василіанства почали зникати; останній монастир цього чину закрився 1875 року.

Ще за п’ять років монастирі Галичини створили власну провінцію з особливим статутом. Там було відкрито 14 монастирів, у яких мешкали всього 50 ченців. Вони ледь встигали підтримувати свої майже порожні оселі та хоч якось обробляти наділи монастирської землі. До речі, щоб отримати чин єпископа Руської Церкви, слід було належати саме до василіан. Таке правило ухвалив у 1720 році Святий синод.

Наступна реформа була ідеєю Генріка Яцковського та професора Львівського університету, ієромонаха Климента Сарницького. Власне, глобальних змін тоді не передбачалося. Реформу мала провести Галицька провінція єзуїтів. Наприклад, голову провінції обирали після консультації з ченцями. Було реформовано Добромильський монастир (Перемишльська єпархія). До чину почали приймати не тільки русинів, але й латинян, якщо вони висловлювали бажання перейти у східний обряд і дати урочисті обітниці. Але служби правили саме русинські священики, вони ж викладали й основи обряду. Пости й утримання провадилися за настановами святого Йосафата. Той, хто обирав чернече життя, повинен був пройти новіціят (він тривав від 18 місяців до трьох років). Після цього братія та настоятель вирішували, чи підходить новачок для служіння Богу. Тих, хто залишав монастир, звільняли від духовних обітниць, які вони встигли дати. Але після складення простих обітниць монастир залишали тільки через дуже вагомі причини чи з дозволу Святого престолу. Після простих обітниць насельники монастиря починали навчання. Вони опановували філологію, філософію та богослов’я. Той, хто витримав три роки такого життя, мав право остаточно присвятити себе Богу й скласти вічні обітниці, відмовитися від яких було вже неможливо. Власне, на цьому реформа й зупинилася.

Отець Яцковський у 1882 році запропонував ченцям Добромильського монастиря приєднатися до реформування. Але для старих ченців це б означало здолати весь шлях заново – починаючи з новіціяту. Тож охочі підтримати нововведення були тільки серед «новобранців» монастиря. Незважаючи на це, через шість років нових василіан було вже стільки, що вони змогли повністю заселити монастир святого Онуфрія у Львові. Ще за кілька років василіани відновили монастирі в Кристинополі, Золочеві, Жовкві, Крехові, Бучачі, Улашкові, Дрогобичі, Краснопущі, Підгір’ях. У 1904 році василіани зайняли 14 монастирів, тоді ж почав працювати й перший протоігумен Платонід Філя. Титул архімандрита відновили 1931 року. Саме тоді Конгрегація стала міжнародною, оскільки були об’єднані галицька, закарпатська, американська провінції та віце-провінція в Трансильванії (Румунія). Тож і в Римі почала працювати Генеральна курія.

Слід зауважити, що реформування відбувалося не зовсім вдало і чимало ченців були ним незадоволені, незважаючи на зовнішні успіхи справи. Так, єзуїти дійсно готували бездоганних ченців. Але дати їм східної ментальності не могли навіть за великого бажання – бо й самі її не мали. Так, прихильники реформи не мали наміру нікого «ополячувати», більшість із них були саме поляками, які виросли за суворими настановами римо-католицької церкви. Вони ніяк не могли засвоїти самі й передати молоді особливе, «східне», мислення – більш м’яке, водночас менш підвладне законам, гнучке. У 1885 році русини-москвофіли почали відкрито критикувати василіан і подали петицію Папі Римському. У ній ішлося про те, що обіцянки, дані при Берестейській унії, були грубим чином порушені, василіани їх не дотримували. Особливо обурило москвофілів те, що реформували чин єзуїти і що до нього приймали кандидатів латинського обряду. У петиції попереджалося, що «латиняни» колись обов’язково цим скористаються – спотворять обряд, обіймуть усі високі посади в єпископаті, ліквідують капітули, а всі парафії віддадуть василіанам в обхід світських священиків, які завжди ними опікувалися.

Керування Добромильським монастирем теж спричинило чимало нарікань. Мовляв, єзуїти порушили правила святого Василія. Крім того, унію з Римом автори листа назвали догматичною, а не дисциплінарною. Прибічникам реформи легко вдалося спростувати нападки супротивника, ще й відповісти йому тією самою монетою. Австрійський уряд більш прихильно поставився до аргументів василіан, особливо після того, як відомий священик Іван Наумович (один з тих, хто підписав петицію) став відступником і помер у схизмі. Утім, церковна влада рівня кардиналів узагалі не взяла до уваги цю суперечку, вирішивши не витрачати на неї час.

У 1883 році Роман успішно склав іспити, ставши бакалавром. Але й там не обійшлося без непорозумінь. Роман просив, щоб насамперед його запитали з релігії, бо це – найголовніший з предметів. Директор гімназії надіслав запит до міністерства освіти у Відень. Звідти відповіли, що релігію потрібно мати в душі, а не в голові, й відмовили Шептицькому в його проханні. Після отримання диплому бакалавра молодий шляхтич поїхав з матір’ю на родинне свято у Коростенко. Дорогою хлопець перебував у поганому настрої. Він поскаржився, що не бачить для себе ніякого майбутнього. «Хіба що займатимуся сільським господарством; я хотів би стати лише уніатським священиком, але тато ніколи не дозволить…» Цікаво, що після цих тужливих слів розпочалася страшенна гроза. Вона налетіла миттєво серед ясного теплого дня. І Роман, і його мати сприйняли це однаково: в житті хлопця розпочинається змагання за покликання, і воно не буде легким… Наступного дня Шептицькі проїздили повз Добромилю, де нещодавно відкрився реформований новіціят. Роман жадібно та уважно вдивлявся в монастирську вежу. Так, наче це було найголовнішим у його житті… Під час поїздки хлопець відвідав з батьком резиденцію греко-католицького митрополита. А ще за тиждень з дозволу батьків усамітнився в Старому Селі, в резиденції єзуїтів, і довго говорив з отцем Яцковським. Власне, батько молодого шляхтича нічого не знав про ті розмови з прибічником «чужого» чину. Інакше б свого дозволу на це не дав. За кілька днів, перебуваючи на самоті, Роман почув внутрішній голос. Той сказав, що він повинен стати василіанином… Обміркувавши все, Роман сказав матері: «…Я вирішив – стаю василіанином. Я напишу татові та вступлю до новіціяту».

Батько ніяк не міг зрозуміти, як це його старший син, його надія, ревний католик-«латиніст» раптом вирішив повернутися до віри своїх предків, та ще й облишити світське життя. Ян Шептицький бачив сина своїм найпершим помічником, який поступово почне керувати господарством у маєтку, а тут…

Сказати, що батьки були шокованими – не сказати нічого… Так, Ян дуже поважав історію власного роду і його славних представників – служників Церкви. Але він і сам був «латинянином»! І примиритися з таким ходом подій йому було важко. А Софія Шептицька в розпачі написала: «Їхнього обряду я зовсім не знала, я бачила в них тільки представників приниженої, вороже налаштованої до нас нації, яка настирно виступала проти Римо-католицької церкви й польської нації… З ранньої юності я завжди чула, як про руське духовенство говорили зі зневагою, якої воно часто заслуговувало через своє повне неуцтво, свої звичаї і захланність… Я бачила тільки декількох його представників, які вийшли з найнижчих верств суспільства… Промови в Галицькому сеймі, політичні дискусії, пересипані брудними й огидними анекдотами про руських священиків, висловами і жартами, сповненими презирства, які я чула; усе це піднімало голову навколо мене, сичало, як гадина, прагнучи лише відняти в мене сина, щоб кинути його у прірву нечистот… Загроза для унії, навернення Сходу, оновлення Східної Церкви – все це, щиро кажучи, не мало для мене жодного значення. Що воно важило для мене? Я бачила перед своїми очима єдину річ: безмежно великий хрест, який нависав наді мною своїми раменами, і на тому хресті – мій Роман, який не дотримував обряд, у якому я його виховала, залишаючи все те, що нас єднало, нехтуючи Римською Церквою, яка після Бога була для мене найдорожчою у світі…».

Софія Шептицька сприйняла заяву сина так, наче він узагалі обрав іншу релігійну конфесію, хоча, власне, йшлося тільки про обряд… Але він був іншим, ніж той, у якому виховувалися батьки Романа. Переплакавши, Софія вирішила звернутися по допомогу до знайомого священика. Адже вона втратила вже двох синів, і рішення третього сприйняла як його передчасну смерть. Священик, вислухавши довгу розпачливу розповідь матері, трохи помовчав і спокійно відповів: «Знаючи Романа так, як знаю його я, абсолютно цьому не дивуюся. Можна було сподіватися, що він не обере звичайного шляху, а прагнутиме більш величного, аніж звичайне священство. Нема нічого дивного…» Це не дуже заспокоїло Софію. Усю ніч вона повторювала про себе: «Роман іншого обряду, ніж мій!» А зранку категорично сказала синові, що до закінчення університету з батьком навіть намагатися говорити на цю тему не варто. Надто сильним буде для нього цей удар, і свого дозволу на новіціят він гарантовано не дасть. До речі, погляди графині остаточно змінилися тільки через 11 років! Роман потай плакав, бо розумів: іншим шляхом він уже не піде, але цей його крок буде «розривом з усім минулим…» Хлопець мав рацію, говорячи так. Його родина була дуже відомою, і тому газети одразу ж зацікавилися молодим шляхтичем, який мав намір таким дивним чином змінити своє життя. Роман добре знав, що йому доведеться перебороти чимало упереджень з боку українців, які вбачали в тому, що священиком їхнього чину стане виходець зі шляхетної польської родини, чергову спробу полонізації. Навіть обійнявши митрополичий престол, Шептицький ще довго мав справу з цим упередженням. Минуло досить багато часу, поки результати його діяльності змінили таке ставлення на подив, а подекуди й на щире захоплення.

Мати Романа на цьому не зупинилася. Вона вирішила поспілкуватися ще й з отцем Яцковським. Йому жінка відверто виказала побоювання, що її улюбленець Роман – такий вихований, делікатний, освічений – стане неотесаним селюком. З цього моменту родинна злагода буде остаточно зруйнована. Яцковський, уважно вислухавши все, почав пояснювати: перейти від латинського обряду до східного чи до обряду власних предків зовсім не означає бажання залишити Римську Церкву. Міркувати так може хіба що дуже наївна людина. «Ви поєднаєтеся в Бозі, а не в обряді, і Роман ніколи не стане селянином, хіба що мучеником, а чого б ми могли бажати кращого і йому, і вам?» Ці слова Яцковського примусили графиню надовго замислитися…

Після розмови зі священиками графиня Шептицька не причащалася – відмовлялася тим, що не має сили. Відсторонившись від усіх, за кілька днів жінка усе ж таки прийняла важке для себе рішення. Вона попросила священика принести Романа в жертву Христу так, як це робили, коли хлопець під час хвороби був майже при смерті. З того моменту важкий тягар з душі матері зник. Але вона була впевнена, що з чоловіком на неї чекає багато важких розмов і що її Ян так легко не відпустить від себе свою надію. Отже, Роману доведеться зазнати чимало неприємних сутичок з власним батьком… Важкі думки довели Софію до гарячки, загостривши її хворобу. Але жінку хвилював не власний стан, а те, як повідомити чоловікові, що Бог, забравши в них уже двох старших синів, тепер забирає і третього.

Одного разу графиня спокійно, посеред звичайної розмови зронила: «Певно, Роман захоче стати священиком, і це очевидно». Ян, переглядаючи документи, розсіяно відповів: якщо його син справді має до цього покликання, то йому ніхто не може заборонити обрати свій життєвий шлях. От тільки граф мав на увазі дещо інше, ніж його син. Ян гадав, що Роман стане так званим світським священиком, прийме звичайний сан, що дозволяє мати власну родину, не віддалятися від рідних і не залишати звичного усталеного життя. Софія вирішила поки що не повертатися до цього питання. Тим більше що її знову підкосила важка хвороба.

Одного разу провідати бідну жінку завітав отець Яцковський. Раптово графиня запитала його в присутності чоловіка: «Отче, а тепер якої ви думки про покликання Романа як василіанина?» Мабуть, хвороба примусила її забути про обережність і з’ясувати ситуацію в родині. Граф навіть здригнувся від несподіванки, підскочив і закричав: «Ніколи цього не буде!» Голосний крик каменем упав на Софію. Чоловіки навіть подумали, що в неї почалася агонія… Але тяжка боротьба зі смертю тривала для графині ще довго.

Власне, зрозуміти Яна Шептицького було не важко. Він уже втратив двох синів, постійно сварився з братом дружини (у чоловіків просто були виснажені нерви), слуги та вчителі дітей поводилися погано за відсутності хазяйки, яка вже зовсім не виходила з дому, майже весь час лежала, не маючи змоги навіть молитися. Щоранку домашні боялися, що вона вже ніколи не прокинеться. До всього, родині відчутно не вистачало грошей. І тут від графа вимагають віддати його головного помічника, його надію!

Батько, м’яко кажучи, був не в захваті від генів сина, що пробудилися так вчасно. І хоча мати змирилася з вибором Романа, батько продовжував чинити йому опір. Але він був людиною розумною і ставати деспотом не хотів. Тому граф не відмовив Романові у визначенні власного шляху в житті повністю. Він просто вирішив зволікати і поставив кілька умов, сподіваючись, що нове оточення остаточно змінить погляди впертого парубка. Батько відправив «нестандартного» сина до 1-го Австрійського уланського полку, що розташовувався у Кракові. Цікаво, що сам Роман визнав цю вимогу справедливою і навіть цікавою для себе. Річ у тім, що він, нащадок давнього шляхетного роду, вважав необхідним, як і кожен чоловік, пройти військову службу. А для людини, яка обрала своїм життєвим шляхом службу Богу, це означало для початку зануритися в атмосферу беззастережної покори й суворої дисципліни. Тому Роман охоче пристав на вимогу батька і ретельно почав вивчати військову справу. Тим більше що й отець Яцковський радив йому перед тим, як остаточно обрати долю ченця, пройти військову службу.

Тим часом Ян Шептицький переконав себе в тому, що саме Яцковський, сповідник його дружини, один з ідейних «батьків» реформи чину василіан, є першопричиною проблем в його родині. Мовляв, той уже давно повільно готував Романа до такого рішучого кроку, «зігравши» на здібностях і особливому благочесті хлопця. Душевні терзання голови родини виливались у звинувачення, докори, скандали… Усе це доводилося переживати нещасній жінці, яка вже майже не рухалася і була не в змозі відповісти чоловікові. Тоді отець Яцковський написав графові, що той може розпитувати сина і випробовувати його, але не має права ламати йому життя. А щоб батько не звинувачував власне його в особливому впливі на Романа, священик просто віддалився від сім’ї. Мовляв, хай мине час і сам Господь прояснить. Дещо згодом Софія у супроводі синів Романа та Лева і служниці за вимогою лікарів поїхала до Венеції. Про бажання Романа піти до василіанського монастиря вони намагалися взагалі не згадувати. Лише один раз хлопець сказав: «Переконайте тата, що я не маю наміру йти в монастир, якщо він не погодиться на це з власної волі… Господь дозволить, щоб це швидко сталося».

1 жовтня молодий шляхтич, відвізши матір додому, почав служити в полку, що стояв у Кракові. До нової справи він поставився дуже серйозно. Єдине, що засмучувало хлопця, – це вимога батька неодмінно брати участь у світських розвагах. Але перебування молодого Шептицького серед уланів виявилося аж надто коротким. Бог сам вирішив долю хлопця і досить жорстко. Романові несподівано стало погано, його відправили до лазарету. Там з’ясували, що молодий Шептицький захворів на гостру скарлатину… Смішно, але ця хвороба, яку тепер лікують дуже швидко і без важких наслідків для здоров’я, нещодавно була смертельною. Пережити таку інфекцію, залишившись хоч відносно здоровим, мали змогу одиниці… Керівництво полку викликало батьків

Романа. 8 січня 1884 року граф забрав майже безнадійного сина в рідний маєток. Родинний лікар марно не обнадіював рідних хворого. Роман майже постійно був непритомним, у нього почалося зараження крові й запалення суглобів. Якось уранці мати побачила, як його пальці почали судомно-нервово бгати простирадло. На жаль, вона вже знала, що це означає… Лікар тільки скрикнув: «Як? Уже?!» Не маючи змоги нічого вдіяти, батьки залишилися біля сина й почали молитися. І раптом Роман почав дихати спокійніше й міцно заснув…

Серйозна небезпека життю минула тільки наприкінці лютого. Одужування тривало дуже важко й довго. Але Романові пощастило. Він залишився живим і почав відновлюватися. Щоправда, про військову службу вже навіть не йшлося: хвороба дала ускладнення на суглоби. Лікуватися потрібно було ще якнайменше кілька років. Хлопець намагався не звертати особливої уваги на дискомфорт. Він навіть не здогадувався, що згодом наслідки хвороби призведуть його до паралічу й прикують до інвалідного візка… А поки він був певний: Бог урятував його, щоб він міг здійснити мрію всього свого життя. Родичі й знайомі відвідували його, вітали з одужанням. А Роман переконував матір, що він більше так не може й не бачить іншого виходу, як утекти з дому…

9 червня родина Шептицьких відвідала в Брухналі щорічну службу повного відпущення гріхів. Софія подумки просила Бога дати її чоловікові сили порозумітися з родиною, щоб, нарешті, завершилися важкі випробування для неї та

Романа. Раптом при благословенні Чесними Дарами, коли всі стали навколішки, важка дубова лава відчутно здригнулася… Уважається, що таке може трапитися, коли якусь молитву було почуто і вдоволено. На очах Софії Шептицької виступили сльози, вона обережно торкнулася пальцями руки чоловіка. Неочікувано граф Ян узяв її долоню й міцно стиснув. З того часу жінка була впевнена: то саме її молитву почув Господь, і душа графа таки відкриється для розуміння власної дитини. Напевно, так і було, бо через чотири роки цього самого дня батько сам привіз до Добромильського монастиря свого впертого сина і, плачучи перед дарохранительницею, щиро передав його Господу…