– Леле! – сказала вона. – І ви були б такі, коли б ви бачили те, чому я щойно була свідком. Я пішла розважати вдову Козру, що ось два дні, як поклала свого молодого чоловіка в могилу біля струмка, що облямовує цю рівнину. В своїй тузі вона пообіцяла Богам, що лишиться біля цієї могили, аж поки біля неї тектиме вода цього струмка.

– Ну що ж, – сказав Задіґ, – ось гідна пошани жінка, що справді кохала свого чоловіка.

– Ах! – відповіла Азора, – коли б ви знали, що робила вона, коли я її відвідала!

– Що саме, мила Азоро?

– Вона одвертала струмок!

Азора сипала такими довжелезними лайками, вигукувала такі люті докори проти молодої вдови, що ця занадто багатослівна чеснота не сподобалася Задіґові.

У нього був друг, на ім'я Кадор, один із тих молодиків, у яких жінка Задіґа знаходила більше чесноти й гідності, ніж у інших; він узяв його собі за довіреного й, скільки міг, забезпечив собі його вірність значним подарунком.

Азора, провівши два дні за містом в однієї своєї приятельки, на третій день повернулася додому. Слуги, плачучи, сповістили, що чоловік її нагло помер тієї самої ночі, що їй не зважилися переказати цієї скорботної новини й поховали Задіґа в могилі його батьків край садка. Вона плакала, рвала волосся й присягалася вмерти. Ввечері Кадор попросив у неї дозволу поговорити з нею, й вони плакали вдвох.

Другого дня вони плакали менше й пообідали вкупі. Кадор зізнався їй, що друг залишив йому більшу частину свого добра, й натякнув їй, що мав би за щастя розділити з нею свою частку. Дама поплакала, посердилась, але зробилася лагіднішою: вечеря була довша за обід; говорили все з більшою довірою. Азора вихваляла небіжчика, але зізналася, що в нього були хиби, яких нема в Кадора.

Посеред вечері Кадор поскаржився на сильний біль у селезінці. Дама занепокоїлась і заметушилася, звеліла принести всі есенції, якими намащувалася, щоб спробувати, чи не допоможе котра з них проти болю в селезінці. Вона дуже жалкувала, що великого Гермеса нема вже у Вавилоні. Вона навіть зволила доторкнутися до боку, де Кадор відчуває такі гострі болі.

– У вас часто буває ця страшна хвороба? – спитала вона співчутливо.

– Кілька разів вона підводила мене майже до домовини, – відповів їй Кадор, – і є тільки одні ліки, щоб мені попустило, – це прикласти мені до боку ніс недавно померлої людини.

– От дивні ліки, – сказала Азора.

– Не дивніші, – відповів він, – ніж подушечки пана Арну проти апоплексії.^[19]

Цей доказ разом із видатними якостями молодика змусив, нарешті, даму зважитися.

– Врешті-решт, – сказала вона, – коли мій чоловік проходитиме від світу вчорашнього до світу завтрашнього через міст Тшінавар,^[20] то хіба ангел Азраїл^[21] менше погодиться на цей перехід через те, що в другому житті ніс чоловіка буде трохи не такий довгий, як у першому?

Отже, вона взяла бритву, пішла на чоловікову могилу, зросила її своїми слізьми й підійшла, щоб одрізати носа Задіґові, що лежав витягнувшися в труні. Задіґ підвівся, однією рукою тримаючи носа, а другою відводячи бритву.

– Пані, – мовив він, – не сваріть так молоду Козру: намір одрізати мені носа вартий наміру одвернути струмок.

Розділ третій
Собака й кінь

Задіґ переконався, що, як і написано в книзі Зенд-Авесті,^[22] перший місяць шлюбу є медовий, а другий полинний. Трохи згодом він був змушений розлучитися з Азорою, з якою надто важко стало жити, і шукав собі щастя, вивчаючи природу.

– Нема нікого щасливішого, – говорив він, – як філософ, що читає цю велику книгу, яку Бог розкрив перед нашими очима. Істини, які він відкриває, належать йому – він живить і виховує свою душу, він живе спокійно, не боїться нікого з людей, і його ніжна дружина не прийде одрізати йому носа.

Повний цих думок, він заховався в одному сільському будиночку на березі Євфрату. Там він не працював над тим, щоб лічити, скільки дюймів води падає за одну секунду під арку мосту,^[23] чи на скільки кубічних ліній випало більше дощу в місяці миші, ніж у місяці барана.^[24] Він не мріяв про те, щоб виробляти шовк з павутиння,^[25] ні порцеляни з розбитих пляшок;^[26] але вивчав передовсім властивості тварин і рослин і швидко набув прозірливості, яка відкривала йому тисячі відмінностей там, де інші бачили тільки одноманітність.

Одного дня, прогулюючись біля невеличкого гайка, він побачив, що до нього біжить євнух цариці, а за ним ще кілька служок з палацу. Ніби запаморочені, люди бігали, немов шукаючи щось загублене й дуже цінне.

– Юначе, – сказав йому перший євнух, – чи ви не бачили собаку цариці?

Задіґ відповів скромно:

– Це сука, а не собака.

– Маєте рацію, – обізвався перший євнух.

– Це дуже маленька болонка, – додав Задіґ, – вона недавно привела цуценят, вона трохи шкутильгає на передню ліву ногу й має дуже довгі вуха.

– То ви її бачили? – спитав захеканий перший євнух.

– Hi, – відповів Задіґ, – я її ніколи не бачив, і я ніколи не знав, що в цариці є сука.

Саме о тій порі, через дивну примху долі, найкращий кінь королівської стайні вирвався з конюхових рук на вавилонській рівнині. Оберєгермейстер й інші офіцери, так само стурбовані, бігали за ним, як перший євнух за сукою. Першим звернувся до Задіґа оберєгермейстер і спитав, чи не бачив він королівського коня.

– Це кінь, – відповів Задіґ, – що найкраще йде чвалом, він п'ять футів заввишки, копита в нього дуже малі, хвіст три з половиною фути завдовжки, шишки на його вудилах із золота на двадцять три карати, підкови його зі срібла одинадцятої проби.

– Якою дорогою подався він? Де він? – поспитав оберєгермейстер.

– Я його не бачив, – відповів Задіґ, – і не чув ніколи про нього.

Оберєгермейстер і перший євнух не сумнівалися, що це Задіґ украв королівського коня й королевину суку. Вони звеліли одвести його перед збори великого Дестергаму,^[27] які присудили покарати його батогами й заслати до кінця днів до Сибіру. Та тільки-но ухвалили вирок, як знайшли коня й собаку. Судді опинилися перед сумною потребою переробити свою постанову; але вони присудили Задіґові сплатити чотириста унцій золота за те, що говорив, ніби не бачив того, що бачив. Спочатку мусив він сплатити цей штраф, а потім Задіґові дозволили захищати свою справу на нараді великого Дестергаму.