Цікаво про цей твір Вольтера писав 1906 року І. Франко у праці «Пісня про правду і неправду»: «Ідея шукати правди і справедливого соціального та політичного ладу в чужих, далеких краях належить до найпопулярніших і найбільш улюблених літературних тем XVII та XVIII вв. Одні оброблювали її серйозно, веліли своїм героям знаходити краї з ідеальним устроєм десь далеко за морями – сюди належить Морова "Утопія", Кабетова «Атлантида», ідеальна держава Мореллі та ін. Інші з далеко більшим успіхом оброблювали цю тему гумористично та сатирично, – досить тут буде згадати Вольтерового "Кандіда" та Свіфтового "Гуллівера"».^[16]

«Простак» – сатирична повість Вольтера, що була надрукована в Женеві, однак місцем публікації був зазначений Утрехт; перші примірники дійшли до Парижа в серпні 1767 року. Це єдина вольтерівська повість, в якій маємо чітко визначену любовну інтригу, твір з новими героями; це не герої-маски, а персонажі з цілісними людськими характерами. Вольтер не хотів визнати, що є його автором, і коли дозволив паризькому видавництву надрукувати цю повість, твір був поданий як праця пана Дюлорана, відомого антиклерикального сатирика, який видав 1764 року «Євангеліє розуму» і готувався опублікувати «Кумусь Матьє». До того ж Дюлоран нічим не ризикував: те, що він писав, було ще гостріше, а крім того, він давно вже покинув Францію, поселившись у Голландії. Паризький видавець Лякомб дав творові назву «Гурон, або Простак», під якою цей твір і зазнав слави. Історія гурона, людини, яка пізнає, спостерігає і роздумує, історія, яка відбувається за царювання Людовіка XIV, подається читачеві як «правдива історія, добута з манускрипту панотця Кеснеля» (відомого теолога, який помер на початку століття). Молодик, який увесь час жив серед гуронів в Америці, сходить на берег у Нижній Бретані, де один священик та його сестра признають у ньому свого племінника. Оскільки він завжди наївно говорить те, що думає, і робить те, що бажає, як «справжній дикун», його називають Простак. Довіряючи своїй природній мудрості, не зіпсутій існуючими передсудами, він зазнає багато прикрих пригод, під час яких у своїх наївних здивуваннях висловлюватиме цілу низку суджень, сповнених великої розсудливості. Образ центрального персонажа повісті – це своєрідна вольтерівська відповідь Руссо, його теоріям «природної людини» і його трактуванню ролі цивілізації. Нова сім'я навертає його у християнство, охрещує його; він закохується у свою хрещену маму, мадемуазель де Сент-Ів, з якою він не може одружитися, оскільки між ними існує духовний родинний зв'язок, що за церковними законами є для цього перешкодою. Мужньо відбивши наступ англійців у Нижній Бретані, він подається до Версаля, щоб одержати там плату за свої послуги і, можливо, добитися дозволу на шлюб зі своєю нареченою. По дорозі він вечеряє з гугенотами, а далі дістається до королівського двору; нічого не досягнувши з того, що бажав, гурон потрапляє до Бастилії. Товаришем по ув'язненню в нього є янсеніст, який повчає його, захоплюючись його проникливістю і справедливістю його суджень. Завдяки своєму здоровому глуздові Простак зумів змінити деякі погляди янсеніста. А за той час священик із сестрою марно намагаються розшукати його. Мадемуазель де Сент-Ів, якій вдається утекти з монастиря, відправляється до Версаля. Вона змогла дістати аудієнцію у помічника міністра Сен-Пуанжа, під час якої просить звільнити з тюрми свого коханого. Спочатку відкидаючи усі нескромні пропозиції, які їй роблять, вона врешті-решт все-таки поступається. У той час як святкують звільнення гурона, мадемуазель де Сент-Ів занедужує від страждання і ганьби; лікарі (іронічно змальовані автором) клопочуться біля хворої, але вона помирає. Пан де Сен-Пуанж (взагалі-то непогана людина) мучиться докорами сумління і добивається для Геркулеса де Керкабона, збагаченого досвідом справжнього філософа, посади чиновника: «Час зм'якшує все».

Ця філософська повість написана з великим дотепом. Рушійною силою активності змальовуваних подій є кохання; а самі ті події спонукають до роздумів. Ця фантазія, яку Вольтер подає у формі короткого роману, дозволяє письменникові поширити деякі зі своїх філософських ідей. «У "Простакові" постає проблема першопричини зла. Але тепер письменник дав цій проблемі нове трактування, відмінне від загальнофілософської постановки питання у більш ранніх його повістях. Зло перестає бути чимось позачасовим і абстрактним. Воно наповнюється конкретним соціальним змістом».^[17] Письменник критикує зловживання у суспільстві, почергово спрямовуючи свою критику на єзуїтів, янсеністів, високопоставлених чиновників та лікарів. Він захищає «просту природу», «доброго дикуна» від звичаїв, нав'язаних цивілізацією, які важко сприйняти розумом. Правда, яку бачимо у цих легких рядках, постійно виступає у карикатурному вигляді. Тон розповіді веселий, жвавий, саркастичний. Філософська повість «Простак» носить у собі всі ті найкращі й найяскравіші властивості, які спричинили Вольтерові успіх у літературі XVIII століття.

З-поміж усіх запропонованих в українському виданні повістей особливо вирізняється своєю наївною простотою «Вавилонська царівна» (1768), в якій наявні атрибути східної казки. Це повість про світле і сильне почуття, про вірність та щирість, пошук закоханими одне одного, яка «дає Вольтерові змогу до своєрідного огляду політичного життя континенту, побаченого знову-таки очима простакуватого азіата, який зауважує там смішні нісенітниці та забавні дивакуватості».^[18]

Оглядаючи окремі прозові твори Вольтера, згаданий вже нами Микола Стороженко зазначав: «До романів і оповідань Вольтера не можна прикладати тих вимог, які ставляться до сучасних романів, у них годі шукати картин суспільного життя, ані психологічної правди. Та проте, при браку артистичности оповідання Вольтера досі читаються з приємністю, дякуючи надзвичайному їх дотепові і умілости автора оповідати».^[19]

Вольтер в українському літературознавстві. В українське літературознавство Вольтер прийшов ще в 40-х роках XIX століття. Із творчістю видатного французького просвітника був обізнаний Тарас Шевченко. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Кобзар іронічно згадував двотомне видання «Переписка Екатерины Великой с господином Вольтером» (М, 1803), яке нерозважно придбав його слуга. Трохим, поласившись на привабливу поліграфію Т. Шевченко називав Вольтера «фернейським мудрецем»^[20]

Постійно в колі своїх літературних зацікавлень тримав Вольтера і Іван Франко. У 41-му сонеті «А за що ж ми терпіли муки й мерли?» з циклу «Тюремні сонети» поет виводить образ Даміяна (Дамієна), чоловіка, який поранив короля Людовіка XV і був за це жорстоко покараний. Сонет закінчувався словами:

 
Цілу годину вмирав, тирани!
Посивів з болю! І було це вчора,
В Парижі славнім, в вік Руссо й Вольтера.
 

Про неабиякий вплив Вольтерових драм «Магомет» і «Танкред» на Гете «нової доби», коли в нього встановилися тісні контакти з Шіллером, писав І Франко у «Передмові» до перекладу поеми Гете «Геракл і Доротея» (1913).

Іван Франко у своїх статтях торкався і різних документальних подробиць із життя Вольтера, використовуючи їх для ілюстрування тієї чи іншої своєї думки. Так, зокрема, у статті «Іван Сергійович Тургенєв» (1883), говорячи про двоїстість росіян у їхніх звичках, Іван Франко писав: «…(ту дивну двоїстість) можемо прослідкувати від часів Катерини, що то переписувалась з Вольтером і енциклопедистами о всіх найновіших течіях західноєвропейського лібералізму, а рівночасно писала грамоти, роздаровуючи тисячі вольних козаків і величезні простори української землі своїм підхлібникам та любовникам, або слала на тортури тих немногих вольнодумних людей, які посміли зародитись у її окруженні (писателя Радіщева). Мов чорна нитка, тягнеться те внутрішнє роздвоєння в характерах російських інтелігентних людей аж до нинішніх днів».^[21] Постать французького просвітника, його філософські погляди та літературна діяльність були доброю нагодою Франкові для висвітлення певних тенденцій у розвитку тієї чи іншої літератури чи навіть дослідження порівняльних явищ у різних національних літературах. Судження, які Франко висловлює про Вольтера, свідчать про добру обізнаність українського письменника із творчістю французького письменника. Цікаво тут нагадати ремінісценцію Франка зі статті «Нове видання Шекспіра» (1894), нагадування про відому думку Вольтера стосовно Шекспіра: «…це геній могутній, але дикий, варварський, до якого майже не можна застосувати естетичних критеріїв» (Т. 29, С. 171); або ще дві репліки: «Тут 1818 р. написаний був «Мазепа» почасти на підставі Вольтерової «Історії Карла XII» (Т. 29, С. 289) [стаття «Лорд Байрон», 1894 р. ]; «Дивне враження роблять ті вірші. Вони поперед усього для читача трудні, а деякі поеми, особливо давні, належать до того роду літератури, котрий не любив Вольтер, до скучного» (Т. 31, С. 403) [стаття «Сучасні польські поети», 1899 p.].

Маємо ще декілька епізодичних Франкових згадок стосовно Вольтера: про його французький переклад апокрифів, виконаний під псевдонімом «абат Біжі», що з'явився в Лондоні 1779 року (Вольтер здійснив цей переклад у 1769 році); про Гетеві переклади з Вольтера, що «дають змогу глибоко заглянути в особливості стилю німецьких і французьких літераторів»; та інші репліки, які висвітлюють ті чи інші суспільно-політичні питання, в яких опосередковано згаданий Вольтер.

Читати Вольтера радила і Леся Українка. У своєму листі до М. П. Косача від 8 – 10 грудня 1889 року з Колодяжного вона ділилася міркуваннями, пов'язаними з перекладанням вартісних творів світової літератури українською мовою. Схвалюючи список тих авторів, яких запропонував Михайло Косач, поетеса пропонувала долучити до бібліотеки перекладної літератури для «інтелігенції» цілу низку письменників, серед яких були і Вольтер та Руссо. Ще раз повертаючись до цього питання в кінці листа, зокрема стосовно «проекту, що вам перекладати», Леся Українка закінчувала лист такими словами «Вольтер і Руссо, і Сталь, що самі схочете».^[22]

Вартим уваги є розділ «Французька література XVIII в Вольтер» із праці Миколи Стороженка «Нарис історії західноєвропейської літератури до кінця XVIII віку», що з'явилася 1905 року у Львові під редакцією Івана Франка. У розділі, присвяченому Вольтерові, професор світової літератури Московського університету, який робив короткий, але вельми насичений огляд творчого шляху Вольтера та XVIII століття, зокрема писав: «В початку XVIII в у Франції появилася вперше нова сила, з якою доводилось рахуватись церкві, урядові, а власне сила суспільної думки, сею силою кермували філософи, люди абстрактної думки, які глибоко були переконані, що все розумне і справедливе в теорії цілком може бути переведене з гарними наслідками і на практиці».^[23]

Короткий огляд української Вольтеріани не був би повний без згадки про українського історика і публіциста Ілька Борщака (1892–1957) та його дослідження праці Вольтера «Історія Карла XII» (1731), в якій французький просвітник написав відомі слова – «Україна завжди прагнула свободи». Праця французького письменника-філософа постійно перебувала в центрі наукових зацікавлень І. Борщака. Опрацьовуючи проблему украінсько-французьких взаємин різних епох та періодів, І. Борщак надрукував у 1926 році на сторінках наукового журналу українознавства «Україна» (№ 1) свою розвідку «Вольтер і Україна». Статтю «Вольтер», написану до 170-і річниці з дня смерті просвітника, знаходимо і на сторінках паризького українознавчого збірника «Україна» (зб. 2, 1949, С. 113–114), що виходив за редакцією І Борщака з 1949-го до 1953 року.

* * *

Вольтер і досі залишається майже зовсім незбагненним в українській літературній науці, презентований упродовж багатьох десятиліть радянським літературознавством лише злісним ворогом релігії, церкви, а надто католицизму Звісно, заперечувати певні антикатолицькі настрої Вольтера та інших просвітників означало б іти проти наукової правди. Згадаймо тут репліку молодого Івана Франка із праці «Католицький панславізм» (1881): «Науки французьких «просвітителів та енциклопедистів» (в значній часті відгомін наук англійських натуралістів та скептиків Локка і Юма), а особливо Вольтера і Руссо, в значній мірі відвернули французьку і європейську інтелігенцію від католицизму, а Велика французька революція обвалила й послідню його опору – самодержавне королівство, а в радикальнім розгоні на часок скасувала навіть була християнство».^[24] А трохи далі знов Іван Франко та його стаття 1898 року «Радикали і релігія»: «…найзавзятіший раціоналіст перед 100 літами, Вольтер, таки будував церкву Богу».^[25]

Цікаво щодо цього звернутися тут до розділу «Французька філософія XVII–XVIII ст.» із навчального посібника «Лекції з історії філософи» (Львів, 1977) авторства І Захари. «Інша характерна для просвітницької позиції риса – детеологізація світоглядних основ суспільної свідомості. Така позиція Вольтера не мала під собою атеїстичної основи, це була скоріше критика клерикалізму та релігійного фанатизму» (виділення моє – Я.К.). І трохи нижче «Антиклерикальна орієнтація Вольтера не є запереченням релігії як такої Він не приходить до ідеї про необхідність ліквідації релігії, а вимагає лише релігійної свободи».^[26]

У своєму «Філософському словнику» Вольтер писав: «Філософ, що визнає Бога, володіє безліччю можливостей, тотожних упевненості, в той час як в атеїста залишаються самі лише сумніви. Можна розвинути цілий ряд доказів, що руйнують атеїзм у філософи. Зрозуміло, що в моралі набагато більше сенсу у визнанні Бога, ніж у недопущенні Його існування. В інтересах усього людства, щоб існував Бог, який карав би те, чого не в змозі придушити людське правосуддя».^[27]

У своїй праці «Переступи поріг надії» Іван-Павло II давав таку характеристику Просвітництва: «Просвітництво – дефінітивне ствердження чистого раціоналізму <…> На ґрунті цього культу декларовано волю, рівність і братерство. А відтак духовна і, зокрема, моральна християнська спадщина була вирвана із його євангелізаційного ґрунту <…>. Однак процес відходу наших отців від Бога – Бога Ісуса Христа, Євангелії і Євхаристії – не означав порвання з Богом, існуючим поза світом Авжеж, Бог дійсно був постійно присутній, був хіба теж присутній у французьких енциклопедистів, у творах Вольтера і Жана Жака Руссо <…>. Просвітницький раціоналізм усунув на другий план справжнього Бога, зокрема Бога Відкупителя».^[28]

Отже, Вольтер – історик, письменник, драматург, есеїст, – як і все французьке Просвітництво, потребує нового глибокого і сумлінного прочитання, звільненого від сумнівних методологічних тлумачень, насаджених колишньою класовою ідеологією, звільненого від надмірної соціологізації та акцентування на неодмінно негативній ролі Церкви, зокрема католицької, папства і релігії взагалі. Слід уважніше приглянутися до французького Просвітництва, зрозумівши його своєрідність в епоху протистояння різних ідеологічних течій та рухів, більш науково, на сучасному рівні висвітлити ці питання. Варто тут нагадати, що, починаючи ще з II Ватиканського Собору 1961 року, особливо в роки понтифікату Папи Івана-Павла II, Вселенська Церква стала відвертіше говорити про різні складні періоди у своєму житті. І взяти собі за керівництво для дій слова Івана-Павла II із його «Листа до мистців» про те, що «плодотворний діалог Церкви з мистцями ніколи не переривався упродовж двотисячолітньої історії». Навіть коли «поступово розвивалася така форма гуманізму, що характеризувалася відсутністю Бога, часто протиставленням Його існуванню».^[29]

м. Львів.

Ярема Кравець.