Пінхас у неофіційній ієрархії фармацевтів опинився на третій позиції. І зовсім не тому, що поступався колегам аптекарськими вміннями або медичними знаннями. Навпаки, він єдиний зібрав свою освіту в далеких мандрах, бачив високі куполи та хаммами⁷¹ Константинополя, практикував у Римі й, навіть, добрався до Ерец Ізраїлю, де потерпав від злодюжек та лікував одновірців у святому місті Хевроні. В шинку, після восьмої-дев’ятої чарки він починав розповідати про пустельну країну Міцраїм⁷², де стоять рукотворні висоти, але над цим сміялися ще відвертіше, аніж над шапками-гарбузами. Найнижча позиція Пінхаса в аптекарській ієрархії визначалася, по-перше, відносною молодістю і куцою бородою, а по-друге, його незрозумілою пристрастю до грибів, істот підозрілих.

Більшість з кагалу вважала гриби джерелом підступних отрут, старші забороняли дітям навіть торкатися слизьких і гірких створінь, й лише кілька сміливців – а радше, немудрих на всю голову – ризикували збирати боровики і гливи. Уважно спостерігаючи за лісовими блуканнями Пінхаса, добропорядні містяни питали в ребе про кошерність грибів, утім чітких вказівок не отримували.

Коли Лібр ще не потрапив до Арматної вежі і вільно проживав у місті, Пінхас розпитував Лібра про празьких чаклунів та, в свою чергу, ділився з алхіміком здобутими в мандрах знаннями. Містяни зауважили їхнє спілкування й пліткували, що, мовляв, два чорнокнижники змовляються щодо грибних трунків та готуються здійснити великі спустошення серед місцевої людності. Один із стурбованих навіть рушив з доносом до електора Олександра, але той лише відмахнувся.

Фармацевти зустрічалися лише в синагозі, та й там намагалися молитися якнайдалі один від одного. Лейб турбувався, щоб його клієнтура не перебігла до молодших та язикатіших, Авремл підозрював колег у плітках та недоброму ворожінні, а Пінхас злився від того, що йому діставалися замовлення від найбідніших.

Те, що на зібранні першим випало говорити Пінхасові, страшенно обурювало Лейба і дратувало Авремла. Вони набундючилися й приготувалися притидіяти молодшому колезі всіма силами. Все, що той мав сказати, старші вирішили піддати найчорнішому скепсисові. І Пінхас про це знав.

Тому він почав з довгого вступу, нагадавши присутнім, що Лібр з’явився в місті з рекомендаціями від Празького ребе та достойників Ради чотирьох земель, котрі спостерігали за дослідами алхіміка під час ярмарку в Люблині. Він розповів все, що знав про освіченість та мудрість Лібра. Й лише після того показав присутнім фіал з коричневим порошком та невеличку склянку, на стінках якої виблискував рудий метал.

– Ти хочеш сказати нам, що це золото? – пирхнув Лейб.

– Я перевірив його, – сказав Пінхас. – Вирахував співвідношення ваги та об’єму, обробляв його різними кислотами, але він піддався лише aqua Regis.

– Певне, концентрація кислот була недостатньою, – припустив Авремл. – Кислоти дуже примхливі.

– Скільки порошку потрібно, щоб перетворити сто гранів свинцю? – запитав крамар Бенах.

– Три долі порошку на сто доль свинцю або сім долей на сто долей олова.

Приміщенням пробігло невизначене шелестіння, наче присутніми пробіг тихий кашель.

– Я б не йняв віри цьому Ліброві, – підніс свій голос достойний Лейб. – Хто з кагалу, окрім Пінхаса, мав з ним справи? – він підвівся з сановитою неквапністю, поправив золотого ланцюга та обвів присутніх вимогливим поглядом. – Ніхто. Й це очевидно, бо ж означений Лібр виглядає на того хитрого драня, який не тримає слова й ніколи не віддасть кредиту. Пройдисвіт тицяє підозрілі рекомендації та підкладає під вельмож власну доньку. Ви бачили ту його доньку? Вона безсоромно дивиться в очі старшим, та й виглядає на малу блудницю.

– Вона плоть від плоті його, – мовив Бенах. – А він має справу з тими, хто не звик відмовляти собі в задоволеннях.

– Його донька ходить лише до вельмож? – поцікавився лихвар Іцхак.

– Про це варто розпитати достойного Авремла, – посміхнувся Пінхас.

– Про що ти кажеш? – схопився парфюмер.

– Я сам бачив, як ти дарував Палліді трояндову воду, а потім йшов з нею до задніх покоїв.

– Він бреше, – Авремл обвів поглядом присутніх, але на їхніх обличчях знайшов лише очікування і цікавість.

– Ця дитина є «шедим», – проскрипів з кута старезний Моше. – Вона є нащадком Хави від демонів.

– Ти достатньо про таке знаєш? – обернувся до нього Бенах.

– Вона має аж три очевидні ознаки «шедим», передбачені свого часу незрівнянним бен Елеазаром. Вона досконало вродлива, досконало розумна й досконало блудлива, – повідомив Моше. – Вона пророкує майбутнє. А хто з вас бачив, щоб дівчинка у тринадцять років…

– У дванадцять, – уточнив Лейб.

– …у дванадцять років балакала б чотирма мовами, виглядала б як сама Ліліт і могла б від полудня до заходу сонця, без жодної видимої шкоди для настрою, вдовільнити шість або сім дорослих і хтивих чоловіків?

– Моше, ти їх рахував? – Пінхас ледь стримував сміх. – Я б не покладався на розум того, хто серед поважного зібрання порівнює маленьку хвойду з княгинею демонів. Нехай це роблять поети в шинках. Окрім того, бен Елеазар пише, що «шедим» мають крила та вміють літати. Авремле, – він знову звернувся до знавця жіночої натури, – коли ти облизував її плоть, то натикався язиком на крила?

– Як ти смієш, приблудо? – парфюмер кинувся на грибника, але в тісному, наповненому людьми приміщенні не зміг добратися до ворога, зачепився за чиюсь ногу і впав.

Здійнявся гамір.

Ребе, який до того сидів мовчки й відсторонено, змушений був підвестися та відновити порядок. Відтак він звернувся до присутніх з промовою, в якій нагадав, що обговорюється дуже важливе питання і що ніхто на зібранні не має права ставити свої образи та інтереси вище за спільну справу. Він також зауважив, що дехто забагато уваги приділяє непевній персоні Лібра, котрий є людиною, що прийшла невідомо звідки, походить невідомо з якого народу й незнано якої віри.

– Нас не цікавлять гріхи і звички того зайди, – сказав ребе. – Тим більше нас не цікавить його донька, ким би там вона не була. Нас цікавить, чи зможе він виконати свою обіцянку й дати нам за допомогу триста гранів тієї особливої речовини, яку він, за словами достойного Пінхаса, отримав у Празі від ребе Натанаїла. А також нас цікавить, чи дійсно з її допомогою можна перетворювати велику кількість свинцю та олова на чисте золото, придатне до монетної та ювелірної справи. Достойний Пінхас, як ми чули, вважає, що можна, а достойний Бенах його в цьому підтримує.

– Ну й нехай удвох витягують з замку тих свиноїдів, – побажав Авремл й рушив до виходу.

Далеко йому відійти не вийшло, позаяк охоронці заступили парфюмерові шлях і попросили його повернутися до свого місця. А ще попросили надалі ставитися до зібрання з належною повагою.

– А до мене тут ставляться з повагою? – буркнув Авремл, але повернувся до товариства, запахнувся в теплу мантію, всівся чорною хмарою на таборик і не вимовив більше ні слова.

Склянка з рудим металом рушила з рук у руки. Досвідчені мужі, які бачили багато природного золота, а також усього, що видавалося ним, шкрябали нігтями та перстнями стінки склянки, відокремлювали від них крихітні шматочки металевого осаду, пробували їх на смак та на твердість, цокали язиками. Насуплений Лейб також дослідив субстанцію і мовчки повернув склянку Пінхасові.

– Ми розділимо все здобуте золото поміж тими, хто долучиться до звільнення Лібра та його доньки, – запевнив Бенах. – Ті ж, хто тепер вмиє руки, нехай до скону мовчать в ім’я Ашема, заради громади та заради свого життя і життя своїх рідних. І нехай нічна заздрість не розв’яже їхні язики.

Від секретного зібрання минуло чотири доби. Біля міста з’явився циганський табір і всі дивувалися, заради чого мандрівне плем’я, не чекаючи на весняне тепло, відірвалося від веселого волинського ярмарку та прийшло до володінь Конецпольських.

Ясновельможний в ті дні хворів, відкрилася стара рана; та й у грудях коронного гетьмана щось хрипіло й виривалося назовні мокротами та кашлем. Його дружина не відходила від ліжка, медикус та єзуїт і зовсім переселилися до княжих покоїв. У церквах правили за княже здоров’я, а ченці молилися вдень і вночі.

Охоронці замку не втрачали пильності, але в драбів все частіше помічали розчервонілі носи і вилиці, та й веселі циганки незрозумілим чином проникали до замкненої на всі замки цитаделі. Хоча чорноокі й не співали пісень, не трясли бубнами й не танцювали, проте не бридилися прілими ліжниками у казармі та сумлінно виконували примхи військовиків.

Для того, щоб дівчата без перешкод й у достатній кількості проходили повз караули, намісник замкового коменданта дозволив розклепати залізні двері, які будівничі фортеці передбачили у підмурівку Колодязної вежі. Намісник розміркував, що крига на річках потоньшала і татарські чамбули навряд чи прорвуться до глибин Речі Посполитої. За мирних часів вузькі й мало кому відомі двері, призначені для нічних вихваток, не виглядали аж надто важливими для замкової безпеки.

Не варто й згадувати, що намісник не довів свого рішення до княжого відома.

Проти ночі розклепані двері відчинили, а через ров перекинули розбірного містка. Циганки ж привели до цитаделі доньок такої вроди, принесли стільки міцних напоїв та їдла, що до казарм збіглася, зійшлася та сповзлася ледь не вся охорона. Й не лише з цитаделі, але й міських мурів. Навіть караульні, що мали пильнувати браму, залишили там наймолодшого з воротарів і прокралися крізь завітні двері. Намісник з офіцерами, безперечно, ризикували, бо тієї ночі місто і замок можна було взяти голими руками. Але ж й свято, правду кажучи, вартувало найгострішого ризику. Це було пречудове, солодко-виснажливе й де в чому неповторне застілля, про яке його учасники згадували ще багато-багато років по тому, хоча й не на повний голос. Адже саме під час циганського свята в замку трапилася неприємність, що, врешті-решт, коштувала кільком офіцерам патентів, а простим драбам – здоровенних шматків шкіри на спинах і задницях.

Коли сулії з ракією та оковитою спорожніли на три чверті, а циганки скинули найближчі до плоті спідниці, біля розбірного містка знайшли мертвого драба. Ран на ньому не помітили й старшини вирішили, що ракія фатально подіяла на нездорові нутрощі. Аби не псувати свята, офіцери наказали покласти тіло в найхолоднішому з казематів.

А ранком новин побільшало. Виявилося, серед іншого, що зник молодший брат одного з охоронців, котрого залишили стерегти під Арматною. Хлопця так ніколи й не знайшли. Разом з ним із секретного підземелля зникли чорнокнижник з донькою та кілька важких скринь, що їх і шістьом підняти було б несила. Ті, хто гостив на святі, розповідали, що відчували якусь сатанинську пульсацію в голові та металевий присмак у роті. Вони клялися, що їх обезволила чаклунська сила, що міститься у циганських трунках. Утім медикус не знайшов нічого відмінного від ознак важкого похмілля.

Князь лютував і дивився крізь засклене вікно, як батоги гуляють спинами його драбів та челядників. А в шинках шепотіли, що клята сімейка перетворилася на велетенських кажанів, взяла до кігтів скрині з золотом й відлетіла до бусурманських земель. За цими подіями мало хто помітив, що циганство щезло з краю все до останнього. Гетьман посилав комонних на пошуки, але табір немов розчинився серед тих модринових лісів, що розмежовували землі Белзького, Волинського та Руського воєводств.

І лише за тиждень один із охоронців, що лікував у шинках скривджену душу, присягнув небуденними іменами, що бачив малу чорнокнижницю на тому вікопомному застіллі. Що вона, наче степовий вихор, танцювала, крутилася й вигиналася голою на столі, а потім, знесиливши двох знаменних, одягнула на себе циганські лахи, підхопила бубна й зникла так само нагло як і виникла. Охоронець клявся святим Вінцентом та святою Урсулою, що серед того содому й він, простий жовнір, на однісіньку мить сподобився встромити свого грішного прутня до білого тіла відьми. Він присягав, що насолоду від того доторку не порівняв би з жодним способом жіночої ласки. Що тільки вибух осадної бомби в чомусь рівний тодішньому відчуттю, котре піднесло його до найвищих небес, де бачив він істот сяючих та до кінчиків крил сповнених незбагненного милосердя. Він розповів цю історію в «Корабелі», а потім у шинках Одноокого Циха і Тойла-молодшого.

Розповідаючи, він колом ходив за подіями тієї ночі, знов і знов повертався до медового лона чаровниці й згадував все нові подробиці, щоразу неймовірніші та більш збуджуючі. Втім, завсідники не сміялися з нього, а лише уважно слухали й час від часу доливали йому до чарки. Повії ж обмінювалися багатозначними поглядами та міцно стискали губи. Хтось спробував розпитати в драба, чи, бува, не знаходив він у відьми хвоста, але на допитливого цикнули і той заткнувся.

І вже нікого не здивувало, що балакучого охоронця на ранок знайшли у фортечному рові. Ті, які добували тіло з-під криги, свідчили, що йому в обличчя наче врізали щасливу посмішку.