1.2

Отець-екдік^[3] майже впритул наблизив сувій до свого гачкуватого носа, короткозоро примружився і зачитав уголос, спотикаючись на назвах:

– Як кажуть Езіди, преславні мудреці Мервські, справжнє, прадавнє ім’я її «сурра», а таємні імена наступні: «народжений кіновар’ю», «вода кіноварі», «той, що простромлює», «надрухомий», «своє сім’я», «синя коштовність», «залізна паморозь неба», «водяний кінь»… Як сіє розуміти, псаломниче?

– Маю чин диякона, а не псаломщика, – вирішив затятись Феодор. Нехай собі бісяться. Зрештою, вже немає чого втрачати.

– Як розуміти, питаю, оцю твою писанину? – отець-екдік бридливо, наче отруйного павука, відкинув од себе сувій.

– А той, що простромлює? – втрутився у допит соборний нотарій. – Певно, мова йде про якесь знаряддя? А це раптом не чортяче сороміцьке причандалля?

– Це одне з прихованих імен субстанції, відомої вам, отче, як ртуть або живе срібло. – Феодор скосив очі в бік нотаря, що недружньо глипав на нього з-під сивих кущастих брів. – Ртуть, до слова, є у тій червоній коломазі, котрою ви, отче, щовечора мастите собі коліна.

– Як? Що ти таке… До чого тут моя мазь? – сіпнувся нотарій.

– Ні до чого, отче, – відмахнувся отець-екдік. – Пусте. Він хоче спровокувати вас на суперечку. Хоче, щоби ми отут з ним диспутували, щоби достойні люди вчитувались у ту його писанину, прикладали до неї свій розум, переконували його, умовляли. А він буде впиратися, гордувати, викручуватись, доводити своє. Бачу я, отче, що черв’як сей вважає себе за когось небуденного. Сам є нікчемним, є прахом підніжним, поганкою плюгавою, трунком гнійним, а хоче – бач! – уваги від вищих за себе. Проте, отче, я не помітив тут жодної підстави для диспуту. Жоднісінької. Мені все зрозуміло.

– Чорнокнижництво, так! – кущасті брови зійшлися над бородавкою, що прикрашала перенісся нотаря. Та була здоровенною, зморшкуватою, майже чорною. Завдяки цій потворній стигмі нотарій отримав від пересмішників назвисько Пекельної Ґулі.

– Явне чорнокнижництво, достойне найсуворішої кари, – підсумував отець-екдік. – Владичний суд зберемо у середу. Передбачаю: довгої розмови там не буде.

– Згідно з Дванадцятим правилом Карфагенського собору, чинного диякона можуть судити лише в присутності трьох архієреєв, – Феодор майже прокричав канонічну заувагу, щоби чули владичні писарчуки та референтарії у сусідній залі. – А згідно з Шостим правилом святителя Феофіла, клірика можна судити лише після ретельного та доброзичливого розслідування. А ще: апостол Яків каже, що «милосердя понад суд».^[4]

– Маєш у голові, хробаче, мішанину з невігластва та нахабства, – посміхнувся на цей відчайдушний демарш отець-екдік. – Ніхто заради псаломщика, що впав у поганство, збирати соборів і синклітів не буде. Завелика честь. А святий апостол писав не про таких, як ти, а про добрих овець череди Христової. Шосте ж правило Феофіла, владики Олександрійського, стосується лише вищих достойників Церкви. А не якогось приблудного дрантя… Замкніть його і наглядайте за ним твердо, – наказав він здоровенним причетникам, що пильнували за спиною диякона.

Замкнули Феодора до мокрого льоху, де від травневих злив не сходила смердюча вода. Диякон, аби не занапастити ніг, заліз на кам’яну поличку для діжок. І там склав компанію численній щурячій родині. Хвостатим мешканцям підземелля сподобався теплий прибулець, одне щурисько залізло йому на плече й терлося біля вуха.

Він ледь забувся серед полохливих сновидінь, коли зазнав брутального пробудження. Воїни, від яких тхнуло дьогтем, залізом і потом, мовчки витягнули Феодора з льоху, спритно зв’язали, закинули на кобилу й кудись повезли. Ганчірка, що нею обмотали голову дияконові, не давала подивитись навколо. Ребра нили, руки-ноги терпли, кожний крок коняки відбивався гострим болем у животі. Їхали довго. Коли Феодора знову поставили на землю, він не втримався від блювоти. Воїни діловито обтерли йому обличчя і бороду, потягнули диякона під темне склепіння.

«Монастир? Замок? Помістя?» – Феодор губився у здогадках. Тим часом його затягнули до просторого кам’яного покою, освітленого смолоскипами, поставили на коліна. Під тесаною аркою, на високому кріслі, сидів знатний військовий муж. До його панцирних наплічників майстри приторочили срібні лев’ячі голови з рубіновими очима. До них срібними ж кільцями було зачеплено масивного золотого ланцюга, що замикався застібкою з двоголовим орлом. Меч у сплетених з ременів піхвах лежав на його колінах. Широке, захмарене втомою обличчя прикрашали шрами. Світлі очі дивилися суворо.

Феодор упізнав його, хоча до цього бачив лише здалеку. Магістр Леонтій займав найвищу у прикордонному краї посаду стратега. Імператор доручив йому всі війська Мізії та прилеглих фем.^[5] Якби не біль у всьому тілі, диякон здивувався б.

– Так, значить, це ти Феодор, син Смбата Бакуні. – Стратег не питав, лише означував ім’я особи, поставленої перед його очима.

– До ваших послуг, найсвітліший, – прохрипів диякон.

– Монахи кажуть, що ти чорнокнижник.

– Брешуть, найсвітліший. Я диякон церкви Святої Ірини, а ще знаюся на лікуванні.

– Бачу, що не маєш страху винуватити у брехні вчених і поважних кліриків.

– Правда страхів не відає, найсвітліший.

– Правда в кожного своя.

– Проте не кожна дерзає волати до неба.

– Високо мітиш, – похмуро всміхнувся стратег.

– Не маю тих гріхів тяжких, що до землі пригинають.

– Та за кого ти себе маєш, рабе?

– За мандрівника світу Божого, найсвітліший.

– Пройдисвіт, значить.

– Сказано у «Славні Давида-царя»: з Богом моїм зійду на мур, піду шляхом непорочним.^[6]

– Чиїм ім’ям лікуєш? – несподівано змінив напрям допиту Леонтій. – Кажи правдиво, не блуди словесами.

– Що? Яке ім’я? – не зрозумів Феодор. У нього знову запаморочилось у голові, він ледь не забруднив підлогу перед магістровим кріслом.

– В ім’я котрого з богів, питаю?

– Іменем Христовим. – Диякон закашлявся, тамуючи блювотний позив. – Я не чорнокнижник, не поганин. Я добрий християнин. Обмовили мене.

– Не бреши мені, чоловіче. Я не монах, жалю не маю. Я вогнем і каленим залізом з тебе правду витягну, – пообіцяв стратег, а його воїн за волосся відтягнув назад голову Феодора. Тепер Леонтій дивився йому просто в вічі. Погляд стратега – прозоро-холодний, вивчаючий – немов тупим баранячим рогом дотискав диякона. Феодор відчув незахищеність власної шиї. Шкіра на борлаку напнулась, стала тонкою-тонкою, наче грань поміж відчаєм і сподіванням. Якась холодна волога – мабуть, піт переляку – неквапно сповзала нею під брудну сорочку. Диякону цей бруд раптом став нестерпним. Він на мить здивувався недоречному, несвоєчасному обридженню, яке протиснулось між колючими стінами страху. Як не дивно, не страх, а саме це відчуття бруду на тілі виштовхнуло з Феодора плаксиві звуки виправдання.

– Істинно кажу, найсвітліший: не закляттями бісівськими, а Христовим іменем вивертаю недуги з плоті. – Слова виходили загорнутими у схлипи, куцими, без закінчень, бо повітря ледь пролізало крізь натягнуте і забите слизом Феодорове горло. – Обмовили, обмовили мене чорнороті заздрісники, вміння мої владичним людям поперек життя стали.

– Які саме вміння?

– Помічні.

– А може, чаклунські? – Погляд стратега немов випікав Феодорові мозок.

– Без того лікую, – не відвів він очей, витримав.

– Чим доведеш?

– Присягну на хресті.

– Того мало. Я не одного з тих поган бачив, котрі кривдно на хресті присягали.

– Якщо є тут хворий, іменем Христовим вилікую його.

– Добре, – кивнув Леонтій, відводячи свій таранний погляд від обличчя допитуваного. – Відведіть його до Скавра, нехай полікує. А ви будете дивитись, як і що робить. І головне: чи Христовим іменем лікує.

– Ведіть мене, ведіть, – хрипнув Феодор. – Усе зроблю праведно.

Його знову підхопили попід пахви, підвели, потягнули довгим коридором, потім через посипаний піском двір, до дерев’яної прибудови. Там на сіні лежав чоловік в одязі челядника. Його лихоманило, безтямні очі дивились за межі світу.

Феодора звільнили від мотузок і сказали: «Лікуй!»

Диякон зачекав кілька хвилин, поки відновився кровоток у його занімілих кінцівках, і швидко обмацав хворого. У того були сильний жар і прискорене серцебиття, проте живіт не роздувся, не затвердів, і крові на штанах челядника не знайшлось. Феодор намацав джерело болю у правому боці під ребрами, хворий застогнав. Для певності диякон умовив одного з воїнів ножем розчепити зуби челядникові, оглянув його язик. Той був сухим і вкритим білою осугою.

«Кишкова гноячка, – подумки визначив Феодор. – Таке я вже бачив і у книгах читав».^[7]

Він вголос проказав молитву святого Агапіта на одужання немічних і попросив воїнів принести теплої води.

– Вода у колодязі, – сказали йому, – вогонь на кухні. Колодязь посеред двору. А кухня за двадцять кроків. Сам підігрієш і принесеш.

«Значить, мені дозволяють ходити помістям, – зрозумів диякон. – Це добрий, дуже добрий знак! Може, й вийде вигребти з погибельної ями. Тепер головне, щоби з гноячки болящого раба Божого Скавра гній вийшов не в брюхо, а природним руслом».

За три доби, проти ночі, його покликали до стратега. Цього разу все відбувалось інакше. Леонтій прийняв Феодора у затишній кімнаті, встеленій кілікійськими та ісфаганськими килимами. Вони вкривали і підлогу, і стіни кімнати. Дівчина у прозорій туніці грала на кіфарі, а глечики з винами й миски з наїдками щільно вкривали поверхню низького стола.

Свічки на срібних поставцях горіли рівно, заливаючи килими, стіл і кіфаристку теплим світлом. Лише володаря цього простору тепле світло майже не зачіпало, залишаючи його у напівмороці. Можливо, світло боялось торкнутись Леонтія, можливо, сам полководець, за прикладом давніх магів, умів оточувати себе темрявою. Диякона здивувала ця несправність зі світлом, проте способу прояснити її не передбачалось.

Стратег пив вино напівлежачи, за римським звичаєм. У вирізі вісонової сорочки була видна його широка грудь. Феодор зауважив татуйовані хрести, що, наче кільця пекторалі, трьома вервицями оточували шию Леонтія. Такі чорні хрести Феодор бачив на тілах ісаврійських і пафлагонських найманців, що приходили до храмової лічниці. Кожен з хрестів позначав убитого воїна. В деяких шереги смертних знаків доходили аж до черева.

– Маю до тебе питання, Макарію, – звернувся до диякона стратег.

– Мене, найсвітліший, охрестили Феодором.

– Феодор помер. Житиме Макарій.

– Чи дозволено запитати, що трапилось з дияконом Феодором? – після хвилинного мовчання поцікавився перехрещений.

– Підозрюваний у чорнокнижництві та планетництві Феодор відкинув копита у в’язниці і пішов на суд Божий. Опівдні відспівали.

– А я?

– А ти тепер мій раб, і підозр на тобі нема. Ось так, Макарію… – Стратег перехопив погляд, кинутий колишнім Феодором на кіфаристку. – Вона нічого не чує, їй вуха залито воском.

«А як тоді вона грає?» – подумки здивувався тепер уже Макарій.

Леонтій немов почув:

– У мене вправні раби, – сказав і зі смаком приклався до чаші. – Багато чого вміють… Випий вина, чоловіче, воно із самого Кіпру. Солодке. Сідай до столу, не бійся.

Макарій обережно, аби не зачепити дорогого посуду, присів на подушки навпроти Леонтія. Аромати вишуканих страв заповзли до його носа і зростили число бажань. Стратег власноручно налив до його келиха темного, як кров, вина.

Він зачекав, поки новий раб побачить пияцьке побажання, нашкрябане на дні келиха, поки струсить з куцої бороди пролиті краплі, вирівняє збите винним духом і довгим ковтком дихання. Відтак спитав:

– Смачне в мене вино?

– Так, найсвітліший. Солодке й густе, зі старої й благословенної Богом лози.

– Любиш життєві радощі?

– Не без того.

– Бачу, що не сподобився ти твердості у духовному покликанні. – Стратег відкинувся на подушки і весело дивився на колишнього клірика.

– Людина, за словами праведних, єсмь істота недосконала, приречена на земні спокуси.

– А що знаєш про смерть?

– Що її Божим творінням не оминути.

– Куце твоє знання, рабе.

– У Писанні сказано про дві смерті. Є перша смерть, неостаточна. І є друга, остаточна, якої не пізнають лише ті, хто воскрес для тисячолітнього Христового царства.^[8] Перша смерть є вмиранням тіла, друга є припиненням буття грішників, безповоротною погибеллю у вічній скорботі та у вогненному озері. Давні юдеї також знали про другу смерть, яку розуміли як виключення з воскресіння, залишення у гробах та піддання прокляттю вічному…

– Досить, – зупинив його Леонтій. – У Писанні ти начитаний, бачу. Проте мене цікавить лише перша смерть, тілесна. Точніше, я хочу знати, як від неї тікати.

«Ось іще один із тих, хто прагне безсмертя земного паче життя вічного, – подумки посміхнувся Макарій. – Зрештою, Мефодій Патарський не відносив безсмертя до зла».^[9] Вголос сказав:

– Нікому ще, найсвітліший, не вдалось здобути безсмертя до виповнення часів.

– Мені, рабе, безсмертя без потреби, – стратег зробив добрячий ковток, закусив копченим вугром. – Мені потрібне довге життя. Мій первісток народився минулого року, а мені вже за шістдесят. Якщо помру до того, як він змужніє, його вб’ють і рід мій згасне. Прагну довголіттям захистити сім’я своє від численних ворогів, у світі сущих. Казали мені, що з лікарів ти найкращий. От і Скавра ти щасливо полікував, хоча всі тутешні травники і чаклуни йому неминучу смерть провістили і мене в ній запевнили. Якщо зможеш продовжити мої роки, зроблю тебе багатим. Що скажеш?

– Є різні способи продовжити життя. Знаю трави, що вичищають тілесні гумори^[10] і зупиняють занепад плоті. Вербена є сильною рослиною для означеної цілі. Просвірник, полин, листя папороті, чорну бузину і траву єпископа^[11] використовують для продовження літ мужеських, також корінь пісковий та корінь святого Онуфрія, що його степові варвари називають калганом…

– Ти не перший, рабе, з ким я про це веду бесіду, – перервав потік ерудиції Леонтій. – І не вперше чую назви цих рослин. Тинктуру з Онуфрієвого кореня п’ю більше року, відвари з листя чорної бузини вживаю. Але ці засоби не дають впевненості у довголітті, лише сприяють йому. Мені ж і синові моєму потрібна певність.

– Між смертними певності нема. Певність тримає у руці своїй Всевишній.

– Це ти, рабе, кажеш про певність для царств і народів. А моя певність криється не в руці Божій, а в рослині, про яку тобі має бути відомо. Її немає у наших травників, бо вона рідкісна. Росте вона лише в землях аварських, на горі Евне.^[12] Охороняють її войовничі жерці.

– Золотий корінь? – припустив Макарій.

– Ні, не вгадав, не золотий корінь.

– Не відаю, про що кажеш, найсвітліший, – після напружених роздумів мовив лікар.

– Про гриб Калокирика. Чув про нього?

– Це неіснуючий гриб, найсвітліший. Премудрий травник Пасхалій нічого не пише про нього.

– Ні, рабе, гриб існує. Всупереч усім вашим писанням. Дам тобі секретну книгу, де написано про нього. Справжню книгу, в давні часи складену. Тоді люди мудріші були, теперішнім пасхаліям до них далеко. Володарям кімерійців, болгарським архонтам і жерцям їхнім гриб Калокирика помагав знаменито. Шість років тому помер отаман північних горців, що дожив до ста двадцяти років. До самісінької межі віку, котру поклав людям Отець наш. Я на власні очі бачив того отамана, коли старому було вже далеко за дев’яносто. А був він сильним і спритним, як зрілий вепр, міцним, як ріг морського нарвала. Тоді отаман святкував свого сімдесят четвертого сина, якого народила п’ятнадцятилітня жона його. Мене, як отаманового побратима, посадили за святковий стіл, я ділив зі старим вино й хліб батьківської гордості. Його ближні воїни знали про гриб, що дарує міцне довголіття. Казали, що отаман купив його за цілий кентинарій^[13] золота. За сто повноважних золотих літрів! За три тижні пошлю я до Евне-гори своїх вірних людей і золото. Підеш з ними і зробиш так, щоби гриб Калокирика було доставлено сюди належно збереженим. Щоби не зогнив дорогою, не попсувався. Інакше, рабе, помреш недоброю смертю.