В 1648 році в Україні почались події, які з оглядом на їх масштаб і наслідки прийнято називати національно-визвольною війною українського народу проти Польщі. До цього призвели довгі роки національних, релігійних та феодальних утисків з боку польської шляхти, католицького духівництва, королівських чиновників тощо. Почавши війну з особистих причин, лідер козацтва Богдан Хмельницький поступово перетворився на лідера багатьох українських станів, з яких саме в ході цих подій формувалася нація. Вже перші півтора роки війни принесли новий політичний устрій, який ми з повним правом можемо називати державним. Появу нової держави на мапі Європи засвідчив Зборівський мирний договір, що був підписаний поляками и козаками в 1649 році.
Ставши державним діячем, гетьман Хмельницький повинен був впритул зайнятися і міжнародною політикою України. Тим більш, що війна з Річчю Посполитою продовжувалася, козаки потребували допомоги зовні, до того ж необхідно було не допустити, щоб таку допомогу одержав ворог. Першими союзниками козаків стали їх одвічні суперники – татари. Вже в першій битві при Жовтих Водах, а потім і в інших важливих баталіях піддані кримського хана брали участь разом з запорожцями, і їх роль в перемогах над поляками важко переоцінити. Спеціалісти з воєнної історії стверджують, що блискуча татарська кіннота не могла бути основною ударною силою, бо використовувалася лише для флангових обходів, в якості резерву і т. д. До того ж добре відомо, що союзниками татари були ненадійними. Головним своїм завданням вони бачили захоплення багатого ясиру (здобичі, в тому числі живої), і в будь-який момент готові були на сепаратний мир з супротивником, якщо були занепокоєні зміцненням козаків або можливістю великих втрат. Така поведінка татар призвела до ничійного результату Зборівської битви та української поразки під Берестечком. Але те що козаки і надалі намагалися залучити до бойових дій кримчаків, свідчить про те, що і обійтися без них було важко.
Іншими зовнішніми партнерами для гетьмана могли стати Швеція, Туреччина, Волощина, Молдавія, і ми можемо навести численні приклади існування тісних зв’язків з усіма цими державами. Однак, мабуть, найбільші надії українці мали щодо союзу з північно-східним сусідом – Мос-ковією. В цьому немає нічого дивного, і навряд чи можна вважати тісний союз, який був у підсумку встановлений між Україною і Росією, лише спритним дипломатичним трюком у виконанні вождя українських повстанців. Етнічна, історична, а головне – релігійна спільність двох сусідніх народів усвідомлювалась населенням України достатньо чітко.
Москва й до підписання Переяславського договору була зацікавлена в тісних контактах із Запорозькою Січчю. Січ не тільки захищала Річ Посполиту від татарських нападів, так само вона перепиняла кримчакам шлях у російські землі. За розпорядженням царя з Росії в Січ поставлявся порох, зброя, їстівні припаси. У розпал національно-визвольної війни середини XVII століття Москва прийняла рішення про скасування мита на вивіз в Україну хліба. Але незважаючи на прохання про допомогу, якими засипав Богдан Хмельницький Москву з 1648 року, Росія довгий час не йшла на складання офіційного союзу. В першу чергу, оскільки лише недавно завершила війну з Польщею. Хоча Москва і мала очевидні плани повернути собі втрачені у тій війні Чернігівсько-Сіверські землі та Смоленщину.
В 1650 році роздратований пасивністю царського уряду Хмельницький заявляв, коли «государ нас не пожалує, і допомоги не дасть, що йому государю буде, як я об’єднаюсь з волохами, і з уграми, і піду і землю його спустошу, так як і волоську»[1]. Через три роки союз з якимось із могутніх государів став для гетьмана вже практично необхідним. Влітку формується коаліція придунайських князівств Трансільванії і Волощини з Польщею. Незабаром до них приєднується і Молдавія, де державний переворот позбавив престолу союзника Б. Хмельницького В. Лупула. Відчувши зміну балансу сил на свою користь, польський уряд оголошує про збір нового посполитого рушення (війська) для походу в Україну. Щоправда, потрібно відмітити, що далеко не всі фахівці погоджуються з тим, що Річ Посполита в той час істотно переважала Гетьманщину в економічному становищі, і навіть наполягають на тому, що Польща була тоді напередодні господарської катастрофи. Але правдою є і те, що Україна в свою чергу зовсім не була позбавлена тих же проблем. Одне те, що за роки війни країна втратила за рахунок боїв, різанини з боку різних армій, міграції до 40 відсотків свого населення, говорить про дуже й дуже складні обставини, в яких повинен був готуватися до продовження баталій Богдан Хмельницький.
Судячи з цього, останньою краплею для Москви стала абсолютно очевидна перспектива переходу України під руку турецького султана. Саме він не дав вступити у відкрите протистояння з козаками придунайським князям і саме він активніше за всіх домагався визнання васалітету від гетьмана. В 1653 році в ставці гетьмана перебували турецькі посли, які привезли Хмельницькому санджаки – клейноди володаря, що признав зверхність султана. Звістка про це викликала шок серед московських політиків, і українська справа була переведена до найпріоритетніших. 11 жовтня 1653 року Земський собор у Москві ухвалив рішення «гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо
Запорозьке з містами їх і селами прийняти» та почати війну з Польщею. Окремо було сказано, що це робиться задля православної віри та щоб не відпустити козаків у підданство кримському хану або турецькому султану. Таким чином Росія вирішувала декілька важливих стратегічних завдань окрім очевидного збільшення власної території. По-перше, Україна замість того, щоб стати плацдармом для експансії Туреччини і Криму на північ, ставала для Москви і захисним буфером і плацдармом вже для московських операцій в південному напрямку. По-друге, міцний удар був нанесений по Речі Посполитій, хоча Росія і вдавалася до нової війни з цією державою.
Всім відомо, що переговори гетьмана і московських послів відбулися в 1654 році в місті Переяслав. 8 січня[2] 1654 року тут пройшла відкрита рада, що мала вирішити долю України. Говорив гетьман. Він нагадав козакам про всі нещастя, що їх зазнав український народ від поляків, турків і татар, і наголосив, що тільки московський цар може бути вірним вибором для українців. «Православний великий християнський государ, цар східний одного з нами благочестя. Крім його царської руки ми не знайдемо благополучного пристановища», – запевняв Хмельницький товариство, яке тут же дало згоду на прийняття зверхності Москви. Боярин Василь Бутурлін, який очолював посольство, передав гетьману грамоту від царя. Переяславський договір зараз є однією з найпопулярніших тем для обговорення істориками. Довгі роки вона розглядалася радянськими дослідниками виключно як акт возз’єднання двох братніх народів, здійснення їх багатовікової мети. Усілякі спроби виступити проти царя, які робили наступники великого гетьмана, розглядалися як підступна зрада. Зрада особиста і зрада інтересів українського народу, який начебто ніколи не підтримував такі спроби, залишаючись вірним договору 1654 року. Однак історики незалежної України інакше поставилися до того, що відбулося в Переяславі. Одні вважають, що мова йшла лише про воєнно-стратегічний союз, інші – що васальну присягу від свого імені дав лише Хмельницький, треті підкреслюють, що васальний статус не означав приєднання території країни, більшість вказує на порушення пунктів договору з боку саме Москви.
Для скептичного відношення до переяславських подій є деякі підстави. Перший конфуз відбувся там же в Переяславі, коли бояри повинні були дати присягу українському народові від імені государя. Бутурлін відмовився, бо цар не дає присяги своїм підданим. Провівши коротку нараду, гетьман все ж таки погодився продовжити церемонію і дав свою присягу. Присягнули і інші учасники ради. Але ж їх було там лише 200 чоловік. Згодом почалося приведення до присяги інших полковників і населення міст України, і ми виявляємо, що далеко не всі погодилися це зробити. Так, відмовився видатний соратник Хмельницького полковник Іван Богун та деякі його колеги. Категорично не хотіли підтримувати ідею про зверхність Москви київський митрополит С. Косів і значна частина українського православного кліру, які не бажали переходити одночасно в підлеглість московському патріархові.
Дуже багато питань ставиться щодо письмового затвердження усних домовленостей Переяслава. Росіяни вважали ними так звані Березневі статті, які того ж року підписав цар Олексій Михайлович, але відомо, що козаки привезли до нього суттєво відрізнявшийся свій варіант документа, а московіти викреслили з нього ряд пунктів. Нам Березневі статті відомі лише по чернеткам та копіям. Згідно з ними цар обіцяв зберігати й ніколи не порушувати права і привілеї Війська Запорозького, надані польськими королями і великими князями литовськими. Установлювалася 60-тисячна кількість козацького реєстру. Податки збирали українські урядники і передавали їх до царської казни. Гетьман і старшина обиралися козаками на раді. Гетьману дозволялося підтримувати відносини з іншими державами лише за умови повідомлення цареві, при цьому відносини з польським королем і турецьким султаном заборонялися без царського дозволу. Залишався давній поділ на стани, кожний із яких зберігав свої права і привілеї. Судитися українське населення мало на основі місцевих законів та звичаїв. Посади в адміністративному апараті заміщувалися представниками місцевого населення. Підтверджувалися права православного духівництва на маєтності, якими вони володіли. Українська сторона визнавала за царем право тримати в Києві воєводу з військовою залогою й розташовувати свої війська на кордоні з Річчю Посполитою. У разі татарських нападів передбачалася організація спільних українсько-московських походів. Московський уряд зобов’язувався вступити у війну з Річчю Посполитою навесні 1654 року.
Кампанія 1654–1655 року розвивалася для України і Московії вкрай вдало. Війська вийшли на кордони етнічної Польщі, якій не допоміг навіть перехід на її бік ображеного Переяславською угодою татарського хана. В листопаді 1655 року Менглі-Гірей після поразки під Озерною вимушений був підписати з гетьманом договір про невтручання Кримського ханства в війну Московії і України з Річчю Посполитою. З півночі Польщу атакувала Швеція, а в 1656 році на територію Речі Посполитої вступив і трансільванський князь Ракоці. Події того часу поляки називають «Потопом». Для того, щоб національно-визвольна війна завершилася для України повним розгромом супротивника були всі умови, але саме тоді перший удар по московсько-українському союзу наніс царський уряд. Серед його представників була поширена думка, що найбільшу небезпеку Росії становить не зламана вже Польща, а Швеція. Тому було прийнято рішення про закінчення війни з поляками. В 1656 році у Вільно відбулися московсько-польські переговори, унаслідок яких у грудні було укладено Віленське перемир’я. За його умовами, воєнні дії між Московською державою й Річчю Посполитою припинялися. Польські посли навіть запропонували Олексію Михайловичу зайняти польський престол після смерті короля Яна Казимира. Територія Гетьманщини визначалася за умовами Білоцерківського договору в межах лише Київського воєводства. У разі обрання царя королем Речі Посполитої, Гетьманщина залишалася в її складі.
Віленське перемир’я шокувало козаків. Цілком слушно вони вважали його порушенням Березневих статей 1654 року. Мир унеможливлював повну перемогу українців в їх національно-визвольних змаганнях, не говорячи вже про принизливість території, що передбачалася для Гетьманщини. Гетьмана гнівило й те, що українські посли навіть не були допущені до наметів, де відбувалися польсько-московські переговори. Судячи з всього, тоді Хмельницький вже почував себе вільним від даної царю присяги, бо той знехтував вірністю своїх підданих. Без повідомлення государя гетьман почав переговори зі Швецією та Трансільванією про укладення нової антипольської коаліції. Українські, шведські та трансільванські війська успішно діяли в Польщі в 1657 році. Війська Д. Ракоці і козацького воєначальника А. Ждановича взяли Краків, після об’єднання з силами шведського короля Карла Х Густава під владою союзників опинилися Замостя, Люблін, Брест і навіть на деякий час – Варшава. Козаки взимку-навесні 1657 року панували і в Західній Україні, гетьману присягала шляхта Волині і навіть деякі польські магнати.
Але завершити справу не вдалося. Поляки розгорнули широкий визвольний рух, на допомогу їм прийшли татари, війська австрійського імператора Фердинанда III. Швеція вимушена була вийти з території Польщі через напад на неї Данії. Трансільванський князь зазнав поразки і капітулював. Спеціальний московський посланець висловив протест проти участі українців у війні без згоди царя. Козаки під проводом А. Ждановича і І. Богуна вирішили повертатися додому і вийшли не лише з етнічної Польщі, але й з території Західної України. А 27 липня 1657 року в Чигирині помер Богдан Хмельницький, чий стан погіршився, ймовірно, не в останню чергу, через крах сподівань.
О проекте
О подписке