Розділ 2
Наздогнати та випередити

Штаб полку Червоної армії розміщувався у великій хаті сільського куркуля. У добрій хаті з залізним дахом, дубовою підлогою, двома пічками, обкладеними кахлем. Колишні господарі, батько та син, висіли зараз у саду на яблуні. Батька повісили, бо знайшли на горищі кулемет. Повісили б і так, бо куркуль, але тут виявилося, що ще й контрреволюційний елемент, спить та бачить, як би вдарити в спину молодій республіці. Сина повісили б і так, бо знову ж таки куркульське сім’я, ну і щоб не мстився. Молодий, дурний, міг би шкоду якусь зробити радянській владі. А із зашморгу шкоду революції не вчиниш. І для місцевих повчально, нехай знають, що червоні чикатися не будуть – влада це рішуча та непереборна, перед якою тільки схилитися і чекати на рішення власної долі.

Під яблунею ще лежав труп матері. Пристрелили, щоб голосінням за сином та чоловіком не заважала. Та їй так і краще, щоб не мучитися. Поруч лежав скривавлений труп якогось чоловіка, що його нещодавно винесли з хати. На обличчі живого місця не залишилося. По зчорнілій крові вже квапливо бігали численні мухи.

У великій кімнаті куркульської хати за столом сиділи командир полку Андрій Єрофеєв та комісар Борис Ліберман. Комполку – середнього зросту міцний чоловік, зі страшними шрамами на обличчі. Комісар – високий та худий, з чорним кучерявим волоссям і пухкими губами, у новій шкірянці, з маузером на боці. Перед ними на стільцях сиділо двоє скривавлених полонених. Один вже не подавав ознак життя. Другий щось шепотів спухлими губами. Полонені сиділи у кутку під простреленими і порубаними шаблями іконами. Це такий був елемент антирелігійної пропаганди. Поруч стояло троє солдат зі збитими кулаками, які за наказом гамселили полонених, щоб розв’язати їм язики.

– Ну що ж, повторимо, корнете Соловейчик, – звернувся Ліберман до того полоненого, який ще подавав ознаки життя. – Ваше командування наказало атакувати в напрямку Охтирки. Так?

Корнет ледь кивнув головою. З його обличчя падали краплі крові.

– Добре, – кивнув комісар. – Скориставшись перегрупуванням наших сил, ви до Охтирки дійшли. І там провели обшук у палаці барона фон Шпіла. Так?

Ліберман подивився на полоненого, той похнюпив голову і мовчав.

– Так? – невдоволено перепитав комісар.

Корнета штовхнув один із солдатів, і той кивнув головою. З рота його потекла червона цівка. На підлозі поруч валялися вибиті зуби і шматочки м’яса з обличчя. Били сильно, кастетами.

– У палаці ви шукали скарби барона. Та не знайшли. Через вихід банд до вас у тил вимушені були відступити. Та зустріли поручика Синицина, який згадав, що служив з сином барона, а той розповідав, що окрім палацу барона в Охтирці був ще і його лісовий будинок біля села Шпилівка. І ви подумали, що скарби, яких ви не знайшли у місті, можуть бути там. Так?

Корнет кивнув. Точніше просто сіпнув головою, можливо, це вже була просто агонія.

– Ваші розмови почула така собі Міра Б’янко, донька дрібного чиновника з Петербурга, яка кілька тижнів тому з’явилася при штабі і з якою у поручика Синицина були статеві зносини, або роман, як ви це називаєте. Вона сказала, що теж товаришувала з сином барона і навіть була в тому лісовому будинку, то обіцяла провести до нього. Але потім кудись зникла. Тоді ви з поручиком Синициним і підпоручиком Вольфом вирішили самостійно дістатися лісового будинку і забрати скарби барона фон Шпіла, які, за чутками, оцінюються більше ніж у півтора мільйони золотих карбованців. Так?

Корнет знепритомнів і не відповідав.

– Води! – наказав Ліберман.

Один із солдатів вибіг і приніс із вулиці відро крижаної води з глибокого колодязя. Вилив на полоненого, але той не опритомнів. Солдат прислухався до корнета.

– Товаришу комісаре, готовий він.

– Оце ще біла кістка! – роздратувався Ліберман. – Слабаки! Варто тільки трохи притиснути, то й дохнуть, як мухи! Приберіть їх звідси!

Солдати винесли трупи, зачинили двері, залишивши командира полку і комісара.

– Андрію, ти розумієш, який шанс ми отримали? – спитав комісар і подивився на товариша палаючим поглядом.

– Який, Борю? – трохи здивувався Єрофеєв, який був більше рубака, аніж розумаха.

– Півтора мільйони золотих рублів! Радянська Росія задихається в оточенні ворогів, їй потрібні гроші, щоб вести далі визвольну війну, але узяти їх нізвідки! І тут така сума! Якщо ми здобудемо її, то це буде велика перемога революції! Величезна! – Комісар почав збуджено ходити кімнатою. Стукали підбори його новеньких чобіт. Коли ступив ногою в калюжу крові, чобіт поїхав підлогою, і Ліберман ледь не гепнувся.

– Нумо прибрати тут! – закричав він з кімнати. Солдати привели якусь селянку, що швиденько витерла кров та прибрала зуби і шматки плоті. В її присутності командири мовчали. Знали, що тут по селах здебільшого ворожий соціальний елемент, при якому краще не патякати, інакше банди швидко про все дізнаються.

Коли селянка пішла, Ліберман зачинив за нею двері. Він був роз’ятрений тими скарбами, не міг знайти собі місця, перебирав ногами, наче кінь.

– Півтора мільйони золотом! Та ти знаєш, скільки зброї для революції можна купити на ці гроші! – зашепотів комісар.

– Не кажи гоп, поки не перескочиш, – заспокоїв Єрофеєв, який по мужицькій своїй природі завжди був обережний і не схильний до зайвих мріянь.

– Андрію, зараз привезуть ту дівку, і вона нас відведе туди! До того лісового будинку! – Комісар не хотів бути песимістом зараз, коли їм так пощастило. – Можливо, вона і місце знає, де гроші сховані! Це буде наша велика перемога, Андрію! Рішучий крок до перемоги всесвітньої революції! Бо це ж не просто золото чи дорогоцінне каміння! Це ж зброя, це паровози, це міць революції, її м’язи! І ми здобудемо їх! Ті скарби стануть вугіллям у топку революційного паровоза, який вивезе нас у світле майбутнє, у комунізм!

– Добре, аби так, Борю, – кивнув Єрофеєв. Він почав воювати ще в японську. Тоді теж здавалося, що буде не війна, а легка прогулянка з блискучою перемогою над косоокими варварами. А вийшла ганьба. Єрофеєв потрапив у полон, чотири місяці був там, потім втік. З дванадцяти шибайголів, що наважилися на втечу, до своїх повернулося лише троє. Інші залишилися на тих чужих сопках, про які потім написали сумну пісню.

Єрофеєв досі згадував ту втечу. Дванадцять колишніх полонених поспішали вузенькою лісовою стежкою. Ішли насторожено, ступали нога у ногу, прислухалися до кожного звуку у лісі. Один з них показав, що збирається відійти до вітру, зійшов зі стежини, зайшов у кущі. Група продовжила рух. Коли крик. Страшний крик людини, яку вбивають. Вони кидаються до товариша. Вони були дружні, один за одного, вони не покинули бідолаху, бо ж разом бочку солі з’їли, пройшли через страшне і вижили у полоні. Вискочили за кущі і побачили величезного смугастого звіра, який рвав на шматки вже бездиханне тіло їхнього товариша. Вони зупинилися, а звір атакував їх, п’яний від крові. Першим настигнув саме Єрофеєва. Збив з ніг, як кішка мишу. Єрофеєв покотився з розпанаханим кігтями обличчям, звір повалив ще одного, перекусив шию одним рухом потужних щелеп, повалив наступного. Той боєць примудрився запхати в пащу хижака палку, на яку спирався під час ходи. Тигр закрутив головою, і палка відлетіла. Він схопив чоловіка і почав шматувати його гострими іклами. Єрофеєв кинувся на звіра з-за спини і ввігнав у шию заточений шомпол. Увігнав глибоко, до самої рукояті. Цим шомполом Єрофеєв вже вбив японського охоронця табору для полонених. І маньчжурського селянина, який випадково зустрів їх в тайзі і міг донести.

Звір заревів і скинув Єрофеєва, підхопився, щоб убивати далі. Один з утікачів схопив із землі каменюку і жбурнув у голову хижака. Той загарчав. Всі почали хапати каменюки і кидати їх у нападника. Один з утікачів ударив своїм дебелим ціпком по лапі звіра. Той ревів, крутив головою, з шиї стирчав шомпол і юшила кров.

– На тобі! – Єрофеєв зі скривавленим обличчям теж кидав каміння, якого тут було багато, – великі брили, які з тріском ударялися об голову хижака. Він спробував утекти, але йому перечепили лапи і кидали знову та знову. Аж поки звір не перестав рухатися. Втікачі важко дихали, тремтіли і дивилися на звіра.

– Це тигра! – сказав один з них, який був ординарцем у офіцера і бачив зображення тварини в книзі. Про тигра чули всі, але ніхто його не бачив. Роздивлялися.

– О, звірина! – сказав Єрофеєв. Підійшов і витягнув із шиї звіра шомпол, який ще міг знадобитися. Потім склали тіла загиблих товаришів у яму, навалили зверху камінням, бо голіруч могилу тут було не вирити. Заліпили рани Єрофеєва якимось листям і пішли далі. Відтоді на його обличчі ці шрами, які більшість приймала за шабельні.

Поки комполку згадував, комісар ходив навколо і напружено про щось думав.

– Значить, так, Андрію, накажи, нехай готується загін. Сотня бійців. Гармата і три кулемети. Про всяк випадок. Не виключено, що бажаючих отримати скарби буде багато. Але узяти їх мусимо ми і тільки ми! Ці скарби конче потрібні революції!

– Добре, Борю, – комполку пішов віддавати накази.

Ліберман сидів, схиливши голову. Чомусь він згадав своє багате революційне минуле. І в тюрмі посидів, і на каторзі був, і до шибениці його виводили, але в останній момент замінили смертну кару довічним ув’язненням. Згадав свою першу справу, теж пов’язану з добуванням грошей для революції.

Ліберман, ще зовсім молодий, з довгим та кучерявим волоссям, сидів у якомусь кабаку з кількома бугаями відверто кримінальної зовнішності. Він був ще без шкірянки і нагана, у цивільному вбранні, помітно знервований. Але у внутрішній кишені його сюртука лежав маленький браунінг, і це надавало йому деякої впевненості у розмові з цими бандитами.

– Там буде десь сто тисяч. Половину мені, половину вам, – сказав Ліберман, прикладаючи всіх зусиль, щоб голос його не тремтів.

– Нас четверо, а ти один, – злодії важко подивилися на нього, але він витримав їхній погляд.

Що йому ще залишається, коли для боротьби потрібні гроші, а узяти їх нізвідки. Хіба він пішов би до цих душогубів, якби охранка не схопила всю бойову групу їх організації? Схопила по-дурному, як дітей. Якийсь філер у Києві вистежив їх на конспіративній квартирі, увійшов туди, коли хлопці спали, забрав зброю, а потім викликав поліцію. З п’ятьох арештованих двоє пішли на шибеницю, інші – до Сибіру. А йому тепер доводиться мати справи з громилами, яким начхати на революцію. Їм би тільки гроші. Але йому теж потрібні гроші, щоб закупити зброю та друкарню.

– Якось недобре виходить з частками, – сказали кримінальники і почали зловісно всміхатися. – Ти один, нас – четверо, а гроші навпіл.

– Я про все дізнався і все спланував, – він намагався показати, що зовсім не боїться цих злодіїв.

– Навіщо тобі стільки грошей, жиду? – спитав один з бандитів.

– Для революції.

– То ти з тих, з прибацаних? – зневажливо посміхнулися бандити, які не поважали цих дурнів-революціонерів, що ладні були іти до тюрми або й загинути бозна за що.

– Завтра, о десятій, починаємо, – він підвівся і пішов. Бандити подивилися йому вслід, а коли він вийшов, зареготали. Потім говорили про те, що після справи замочать жидка, бо з таким фраєром ділитися – себе не поважати.

– Дев’ять грамів свинцю йому, а не половину грошви!

– Та який там свинець! Перо у бік, і вся справа!

Вранці до контори банку, яку намітив Борис, зайшли бандити, одягнені мулярами. З ящиками, в яких начебто реманент. Спитали, де тут стіну робити. Їх провели до підвалу. Там вони узяли з ящиків не кельми та кирки, а револьвери, обеззброїли охорону, привели керуючого відділенням. Довелося розбити йому пенсне на обличчі, щоб він відкрив великий сейф. Швиденько покидали пачки грошей у великі полотняні торби. Потім заштовхнули керуючого у сейф і зачинили там. Задоволено посміхалися, підіймаючись сходами нагору. За планом, Ліберман мусив чекати їх на бричці біля входу.

Але Ліберман чекав їх біля сходів до підвалу. Вже встиг покласти на підлогу двох охоронців і спокійно чекав, тримаючи в руках по револьверу. В нього були деякі зміни до плану, які для громил виявилися несподіваними і фатальними. Коли бандити вийшли нагору, Борис розстріляв їх упритул. Потім забрав торби з грошима і звернувся до переляканих відвідувачів та службовців банку:

– Я буду чекати під дверима десять хвилин. Якщо хтось вийде, то отримає кулю. Все зрозуміло?

Люди, що лежали на підлозі, перелякано мовчали, боялися навіть голову підняти.

– Ну, мовчання – ознака згоди, – пожартував Ліберман і вийшов з банку. Двері зачинив на навісний замок, який купив заздалегідь. Спокійно пішов вулицею, ніхто не звертав на нього увагу. Це було добре, бо Борис ледь тримався на ногах. Потім на добуті ним гроші куплять одразу дві друкарні і кілька ящиків зброї. За ту операцію його відмітять із самого ЦК партії, а поліція призначить велику нагороду за його голову.

Комісар знов згадав ті постріли на сходах. Тоді він вперше стріляв у людей. Його ледь не знудило прямо там, він вийшов на вулицю, хотів забігти у підворіття, але примусив себе витримати. Блював уже вдома. Далі вбивати було значно легше. А вбивати доводилося, бо революція не робиться в білих рукавичках. Комісар знав це, то особливо не переймався через кров. Треба, то треба. Всесвітнє щастя варте крові. І краще вбити тисячі чи десятки тисяч задля світлого майбутнього мільйонів. Арифметика історичного процесу проста і сюди не можна впускати дамські сантименти про гріх вбивства. Не гріх, якщо заради високої мети.

У кімнату повернувся Єрофеєв.

– Все, Борю, загін готується. Може, поїхати з тобою?

– Ні, Андрію, залишайся тут. Нам треба тримати фронт. А тут і махновці, і денікінці, банди ще нишпорять. Чого так довго ту дівку не везуть?

– Та не так щоб і довго, – заспокоїв Єрофеєв, але й сам вже трохи почав хвилюватися.

– Ти надійного бійця послав за нею?

– Надійного. Мій вістовий, вже другий рік при мені, повністю відданий справі революції.

– Просто та ще дівка, вона може і звабити. Коли сиділа в сараї, так забила памороки охоронцю, що він дозволив їй втекти. Пам’ятаєш же?

Єрофеєв закивав, бо пам’ятав добре, що це за змія була, дівка ця. Поставили її охороняти молодого солдата, з московських робочих. Дисциплінований, письменний, про революцію навчений. Начебто надійний. Але от біля сараю притиснувся вухом до стінки, слухав спокусливий шепіт зсередини, потім заглядав у щілину. Там Міра розстебнула свою сукню і показувала груди. Підставляла їх під промінь сонця, що випадково заглядав у сарай через дірку в даху. Солдат припав оком і важко дихав. Поліз рукою в штани, почав робити рухи. Міра засміялася. Дуже звабливо. Так що всі памороки солдату забила.

– Навіщо ж так. Іди до мене, – зашепотіла хрипким голосом.