Умить десь із того боку, де щез Гаркун, почувся тихий дзвін балабайки й ледве чутний спів. Грало на голос «Камарінського мужика». Потім стихло й хвилини через дві знов задзвеніло біля самого загону й зачулась навіть пісня:

 
Чай пила я, булки єла,
Позабила, з ким сідєла,
Чай пила я з сухарями,
Домой пойшла з фонарями…
– Уххх-а-уха-ха!
 

Хвіртку мов вихорем розчинило і в загін, танцюючи, вскочив добродій в чоботях «гармонікой», в картатому піджаці і брилі набакир. Сам був високий, білявий, безвусий, у руках балабайка з червоною стьожкою. За ним усунулась і друга постать, коротенька, присадкувата, в вузьких, сталевого кольору, штанях. Ці штани були страшенно вузькі і, крім того, одягнуті на чоботи, так що халяви аж випиналися з-під них і ноги вище колін були тонші, ніж на литках. В обох під піджаками були однакові червоні сорочки з однаковими навіть поясами. У першого на вузькій та довгій голові – бриль, у другого на короткій і круглій – картуз.

Побачивши мене, вони раптом змовкли і чогось засміялись.

– Давай, брат, закурить! – повернувся високий до короткого. – Щоб, значиться, дома не журились.

– Закурить, так закурить…

Очевидячки їм обом було ніяково, й цю ніяковість хотіли заховать і від мене, і від себе під робленою розв’язністю.

– У тебе «Ласточка»? Давай, давай «Ласточки»!

Запалили «Ласточки» й одійшли трохи в куток, іноді кидаючи на мене цікаві погляди. Я чекав, що буде далі. Вони посідали на тинок, що одгороджував музиків від публіки, й тихо загомоніли про себе. Іноді долітали до мене слова: «роль, Гаркун, реквізит». Я почав догадуватись, що це були артисти.

«Чи не Гонта це з Залізняком?» – подумав я. Але не встиг одповісти собі, бо за кущами зачулись якісь голоси, а далі навіть можна було розібрать і розмову. Один голос був дуже виразний, гучний – то був голос Гаркунів, другий, може, й ще гучніший, але тонкий і виходив, очевидячки, з жіночого горла.

– Скажітє, пожалуйста! Пхі! – дзвенів жіночий. – Какая акуратность! С какіх ето пор?.. Удівітєльно!

– Нє удівітєльно, а нужно являться вовремя. Я тєбє єщо вчера говоріл, что на базар нужно раньше ходіть…

– Ну, так і ході, какого ж ти чорта не ходіш? Скажітє пожалуйста! Я єму должна вставать в 4 часа і бєжать на базар… Ізвольте відєть, мода какая!

– Не мода, а…

– Ах, замолчі ти раді Создателя, пока я тєбя не отчістіла, как послєднюю скотіну. Что ето в самом дєлє?

По цій мові в хвіртку ввійшла дуже худа, дуже щупла, дуже білява молодичка в якійсь мантильці на плечах, білій косинці на голові і з книжкою в руці.

– Акуратність началі заводіть! – саркастично усміхаючись, підійшла вона до добродіїв і протягнула їм «руку». Поздоровкавшись, кинула на мене поглядом і щось зараз же тихо спитала в Залізняка й Гонти (бо то, певно, вони були). Ті стиснули плечима.

– Ви знакомі? – похмуро кинув Гаркун і повів рукою на мене й на паню.

Я встав, і ми перезнайомились. То була «артістка імператорскіх тєатров А. Галіна» й жінка Гаркуна-Задунайського, а добродії, як я гадав, високий – Гонта, а короткий – Залізняк.

– Ну, а Петренків і досі нема? – ні до кого не звертаючись, пробурмотав Гаркун. – І за ними бігти? Та й ви тоже, господа… – повернувся він сухо до Гонти й Залізняка. – Сказано в 12, а приходите в час… Це…

Залізняк трошки витягнувся й винувато нахилив свою круглу голову, а Гонта, навпаки, підняв і весело одповів:

– Та хіба ж це перший раз, Василій Олександрович? Раз у раз же так!

– Багато ви понімаєте! – одрубав Василій Олександрович і одвернувся. Гонта висунув йому язика і крутнувсь на одній нозі до Залізняка.

– На сцену! – скомандував Гаркун.

Гонта й Залізняк перелізли через «оркестр», підняли брезент і сховались у повітці. Через якийсь час щось дуже заторохкотіло всередині, заскрипіло й брезент почав хилитатись, мов од вітру великого. «Завіса» піднялась. Перед моїми очима з’явився малюнок… сказать би, лісу, дак то не ліс був, тину… так і не тину. Було щось мені невідоме.

– А що? – зараз же звернувся до мене Гаркун. – Гарненькі куліски? Маленькі, правда… Але ж не можна було зробить більші… Цілу неділю красив сам… Це – ліс. Бачите он там з лівого боку ніби даже десь е… е… лужайка такая. А там – он… Перспектива удачно вийшла!.. Куліси, знаєте, це – із е… е… факторів… е… е… артистичної жизні. Абсолютно!

Він ще посмакував трохи й закликав мене на сцену. Тут я ближче придивився до «лісу» і справді мусив згодитись, що то був ліс. Були і дерева, і кущі, і навіть листя. І зроблено було таки непогано. На рамах, заввишки в чоловіка, нап’ято було полотно і з одного боку намальовано хату, а з другого – ліс. Ліс був зроблений так: посередині рами рівненько й чепурно зроблено сажею широку смугу, це – стовбур; з боків ішли теж рівненькі й чистенькі тонші смужки, то – гілля; по гіллях начеплено кругленькі, як яблука, листя, штук по десять на кожній. Рами приставлялись одна до одної щільно й рівно, тільки з двох боків лишались проходи для героїв драм і комедій. І виходив справжній ліс. Акуратно було зроблено.

– А, наконец-то! – почув я гучний голос Гаркунів і повернувся. У той саме час з-за «лісу» виходив якийсь добродій в чорній одежі й сам чорнявий і якби не дуже худий, то й дуже б гарний. За ним з’явилася струнка жіноча постать, одягнена в темну сукню і з рушником на голові, що гарно облягав її смугляве, гарненьке личко з великими, ніби здивованими, очима. Вони мовчки зо всіма поздоровкались, не минаючи й мене, і зараз же стали набік.

– А за вами, господа, може, карету посилать? – кинув їм Гаркун, перегортаючи книжку, що взяв у Галіної.

Петренки, не розуміючи, подивились на нього.

– Сказано в 12 на репетицію, а ви коли приходите….

– Та раз у раз же ми так збираємся! – промовив Петренко, дивуючись.

– Молчать, – умить чогось скипів Гаркун. – Я – режисьор і приказую вам не спізнятися більше… Абсолютноє свинство!.. Ставайте на місця… Пожалуста! – звернувся він до мене і ткнув пальцем у першу дію драми «Люте серце, або ж Чотири смерті разом».

Репетиція почалась. Гаркун був справдешнім режисером. Він кричав, лаявся, бундючився, викривлявся і весь час коверзував Петренками, як сам хотів. То не туди стала вона, то не так повернувся він, то не з того боку обняла вона, то не в ту щоку поцілував він. Петренки покірливо робили, як хотів він, і іноді перекидалися сумними поглядами.

– Ну, от! Ну, от! – кричав Гаркун, підбігаючи до Петренка. – Хіба ж так хто сердиться? Ви понімаєте, що так не можна сердиться?!. Насупте брови. Ще!.. Ще!.. Стуліть губи…

– Та мені ж говорити треба, як же я стулю губи?

– Пожалуста, не розказуйте! Коли треба говорить, вони сами розтуляться… Ну… Тепер… Зробіть взгляд грозний…

Петренко стулив губи, насупив брови і «зробив взгляд грозний». Вийшло, ніби він зібрався заплакати.

– Ну, так… Тепер далі… Тільки станьте до рампи ближче… І ви, і ви… – злегка штовхнув Гаркун Петренкову, – положіть йому руку на плече… Ну, й дивіться на нього. Пріятнєє, пріятнєє дивіться… Смійтесь до нього… Більше… Ну? Далі…

Тут увійшли ще дві панії і, нашвидку хитнувши всім головою, стали збоку. Гаркун тільки суворо подивився на них.

– Залізняк! Що ви все руками тикаєте, як говорите? – причепився він до Гонтиного приятеля. – Ви ж не дратву просовуєте в чоботи? Коли ви вже забудете свою мастерськую?.. Абсолютно глупий народ!

Залізняк ніяково всміхнувся й міцно склав руки на животі.

– Ну, от! Він їх на живот!.. Ну, положим, нехай так… Держіть, держіть так… Та веселєй смотріть… Підніміть голову… Та громче говоріть, бо вас і не почують… Ну, повторіть вашу фразу…

– Та годі вам уже свариться! – крикнув Залізняк із ролі й махнув рукою. Але, злякавшись, зараз же склав її знов на живіт і подививсь на Гаркуна.

– Більше інтонації треба… – сказав Гаркун. – Ну, далі.

Тільки до Гонти та до Галіної не міг причепитись. Гонта, очевидячки, був «талант». Він поводився вільно й розв’язно. Коли кінчалась його роля, він брав у руки балабайку і, підморгуючи двом паніям, що несміливо всміхались до нього й скоса подивлялись на Гаркуна, тихо дзвенів на ній. Талант же його, мабуть, виявлявся в тому, що він за одним духом викрикував свою ролю, котру знав, як Отченаш, і умів добре «реготатись». Гаркунові дуже подобалось, як Гонта починав тарабанити свої «місця», не зупиняючись ні на один мент, хоча, треба додати, сам він дуже погано знав свою роль. Але він на це не вважав.

– Я таки ніколи й не вчу ролі, – говорив він. – Суфльор, вдохновеніє, от і все… Старий, опитний артист ніколи не вчить… Іскуство така штука, що… е… е…

Тут він зупинявся, жував трохи губами й накидався на кого-небудь. Так таки я й не довідався, яка така «штука» іскуство. А шкода, та й немала!

Почалася п’ята дія.

– Ну, тепер ви вже, пожалуста, тільки репліку мені, тільки репліку… – звернувся до мене Гаркун, – тут такі місця, що без суфльору треба…

Він грізно нахмурився і став серед кону. Здавалось, от-от стіни не витримають цього погляду, зваляться і помнуть так гарно намальований ліс.

– Ну? – скомандував він мені.

Я подав йому репліку, він сказав її… але далі у нас не поїхало.

– Далі, далі, що ж ви!

– Та вам же тільки репліку…

– Ах, пожалуста, давайте! Що, ви хочете все настроєніє моє прогнать?!

Я злякався цього й почав йому прямо таки суфлірувати.

– Ні! Так не можна! – махнув він рукою й розправив брови. – Я ж вас просив тільки репліку, а ви… Ох!

Я тільки руками розвів.

– Петренко! Це вам не поліцейська канцелярія! То там можна було строчить бумажки й сідать… Прошу встать! Що це справді таке?! – загорлав він. – Я й на репетиції скликай, я й реквізит готов, я й за музикою бігай, я й на сцені вивозь, я… а ви будете гроші забирать і сидіть собі! І прошу мені з інтонаціями й жестами репетирувать… Залізняк! Це вам не сапожная мастерськая!.. Шо, ви думаєте, що й тепер вам сапожная мастерськая?.. Станьте ближче… Та куди? До кругу ближче… Ви, Гонта, перейдіть на той бік… Треба, щоб група вийшла, картина… Галя, перейди сюди…

– Глупості! – одрізала Галя. – Нікакой картіни не вийдєт… Нужно, чтоб Петренко стал за Людмілой Петровной… Когда я буду падать в обморок, нужно, чтоб…

– А ти всьо-такі думаєш падать в обморок? – перебив її Гаркун. – Но ето ж… абсолютно…

– Ти абсолютний дурак! Раз я говорю, что буду падать в обморок, так, значить, буду… І нє тєбє мєня учіть, вот что! Лучше б своїх сапожніков учіл… Вон как стоїт! – зневажливо тикнула вона на Залізняка, який почервонів і, випрямившись, боязко подивився на Гаркуна.

– Но, вєдь… Как же ти будеш падать в обморок, єслі етого в драмє нєт? – не звернувши навіть уваги на Залізняка, скрикнув Гаркун. – Ето ж… єй-богу!..

– А в драмє єсть, что она пойот по нотах? Єсть?

– Но… Єслі б ти знала напам’ять, так…

– Ну, так і не разсказивай… Ну, словом, я падаю в обморок, ілі… іді сєбє к чорту с твоїм спектаклєм, вот і всьо!..

І, повернувшись, одійшла в куток і сперлась на «ліс». Гаркун стиснув плечима й замовк.

– Сєбє не бойсь можно! – знов почала Галіна. – Єму й то, єму й сьо… Скажіте, пожалуйста, цаца какая… Набрал какіх-то… пісарєй, сапожніков… Іграй с німі… Єщо указиваєт…

– Анна Семеновна! – вмить обізвався трохи блідий Петренко. – Не я просив Василія Олександровича грати з ними, а вони мене, значить…

– Ну, то й поцілуйтесь із ним!..

– А для чого ж оскорблять нас? – умішалась Петренкова, й гарненьке її лице спалахнуло полум’ям. – Що ми вам должни 10 рублів, так ми… одиграєм вам… а…

– Воображаю ету ігру!

– Ви тільки умієте іграть? Не задавайтесь, пожалуста! – блиснула очима Петренкова і круто одвернулась від Галіної.

– Васька! – вмить кинулась та до Гаркуна, як опечена. – Єслі ти не вибросіш їх вон сейчас же, я іграть не буду! Оні уже давно мнє дєрзості говорять! Я со всякой швалью іграть не желаю!

– Сама бариня!.. – кинула Петренкова.

– Та цить! – спинив її чоловік, але пізно!

Піднялась лайка, крик, галас. Гаркуна й не слухали, ось-ось учепляться в коси одна одній. Бачачи, що така репетиція не скінчиться й до спектакля або скінчиться таким, що доведеться побувать у поліції, я голосно заявив, що або будемо кінчать, або я кидаю і йду додому. Сварка затихла, і драма якось скінчилась.

– Ну, тепер ще водевіль, та й годі! – промовив Гаркун і підсунув мені другу книжечку.

– Я водевіля іграть не буду, – суворо бовкнула Галіна.

– Почему?

– Нє хочу!

– Хм…

Усі замовкли й подивлялись то одно на другого, то на Галіну, що «індиферентно» палила собі цигарку, розвалившись на стільчику.

– Так давайте дивертисмент, та й шабаш! Що там! – скрикнув Гонта. – Я на балабайку, Залізняк на губах… Ідьоть, Залізняк?

Залізняк тільки всміхнувся й подивився на Гаркуна.

– Так нє будєш? – спитав той у Галіної.

– Нєт.

– Ну, то ми поставим справді дивертисмент… Скажем публіці, що… Ну, словом, щось скажем… А що ж на дивертисмент?

– А я вийду, постою, постою, та й піду… – засміявся Гонта. – І буде ефект, єй-богу!

– Хм… – замислився Гаркун. – Так… Хм… Ну, знаєте що?.. Ви, Людмило Петровно, проспіваєте «Мотильочек-дружок», ви, Залізняк… Що ж ви зробите? Що ви вмієте?..

Залізняк ніяково всміхнувся й почервонів.

– Ну?.. Що ви знаєте?

– А «Прекрасную злодєйку», Залізняк? – повернувся до нього Гонта. – Він зна й дуже добре зна «Прекрасную злодєйку»… Стішки такії…

– Хм… Ну, нехай «Злодєйку»… Я прочитаю з Гамлета…

– А потім хор! – підхопив Гонта – «Вніз по матушке по Волгє» або «Ой, у лузі»…

Нарешті гуртом складено програму дивертисменту і я вже зібрався додому, як мене зупинив Гаркун.

– Віноват!.. Осмелюсь просить вас до себе на обід… По трудах, так сказать… – не випускаючи моєї руки, шаркнув він навіть ногою по підлозі. – Жена моя приглашена на обід до… е… е… справника, так ми, значить, по-холостому…

– Спасибі, дуже дякую, – одмовив я, – але ж я маю обід і мушу…

– Не хочете? – суворо подивився він на мене. – Пр-ре-небрегаєте?

Нічого робити, мусив я згодитись. Пішли ми.

– Живу я просто, без розкошів і… без церемоній. Не через те, що не можу, а просто люблю простоту, – говорив він мені дорогою з тою величною простотою, що раз у раз відрізняє велику людину від звичайної. – Простоту люблю й уважаю… Д-да… «Простота ето – всьо, роскош – нічого», – сказав Декарт, і я з ним согласен… Здоровий образ жизні і простота – це… моя жизнь… І знаєте, що я вам скажу? Ніколи талант і не може вжитись з розкішшю… Йому треба, так сказать, абсолютно… е… е… атмосферу… е… е… так сказать… простую… Да… Потому, іскуство така штука, що… е… е… «Роскош то – мать пороков», – сказав Шопенгауер. – І правильно сказав! Мудро сказав!.. Це ум… Я, знаєте, Шопенгауера уважаю… Согласен, і Лев Толстой тоже… можна сказать принципіяльний… но знаєте, я замєтіл між ними велику разницю! Той, знаєте, більше все так сказать… е… е… в атмосферу… духовную… А ось і мої апартаменти! – перебив він себе й уступивсь мені з дороги, пропустивши в невеличкий двір.

«Апартаменти» справді були досить прості. То була друга половина звичайної хатки, брудна й темна. Долі валялись клапті з паперу, якісь стружки, на столі розкидані були афіші й ролі, на широкім, дерев’янім ліжку в великій простоті лежала неприбрана постіль. Простоти було вже занадто, занадто навіть і для такого таланту, як Гаркунів.

Театрально посадивши мене на стілець з діркою посередині для руки, він зараз же витяг з печі горщик, розставив на столі два залізних полумиски і, згадуючи про простоту, налив із горщика по самі вінця. Найшлось дві дерев’яні ложки з погризеними кінцями, й ми взялись до теж просто звареного борщу. Закусили м’ясом, що було вкрито якоюсь слиззю, і я став прощатись, зважаючи на покинуту ніби роботу.

– Ну, Бог з вами, одпускаю, – протягуючи мені руку, нарешті згодився він пустить мене. – Тільки глядіть, рівно в половині дев’ятого будьте… Я терпіть не можу, як починають в 10, а пишуть рівно в 8. У мене це не так, як по других трупах. Написано в 8 – у 8 і начинаєм, в 8½ – начинаєм у 8½… Абсолютно!.. Пожалуста ж…

Я хотів нагадать йому про репетицію, але тільки махнув про себе рукою й пообіцяв не спізнитись.

IV

Знов рівно в 25 хвилин на дев’яту я підходив до воріт шевця, біля яких стояла купка хлопчиків, що цікаво заглядали у двір, декільки єврейчиків, і… полісмен, поважний і величний. За ворітьми у дворі стояв столик, на ньому свічка, якась шабатурка з білетами, а на стільці біля нього сиділа одна з паній, що були на репетиції. Я зрозумів, що то була каса. Поздоровкавшись з панією, я пройшов у садок і тільки що мав винирнути з якоїсь ями, куди шугнув несподівано, як за кущем страшенно зарипіло, загуділо і так загупало у щось порожнє й гучне, що в ухах у мене аж засвербіло. Потім до цього пристав якийсь не то свист, не то скрип, щось застогнало, зашипіло і крізь це ревище й галас почала пробиватись якась мелодія. Коли я виліз із ями й вийшов з-за куща, мені уявилась така картина. На маленькому горбику з поважними й серйозними лицями примостилось чотири добродії й щосили – один бив у бубон, другий дув у флейту, третій різав на скрипці і всіх заглушав четвертий своїм величезним, покрученим тромбоном. І аж тепер тільки я зрозумів, що то був за гук якийсь, що ще з восьмої години я чув у себе в номері. То грав цей «оркестр»!