Отже, робота. Богдан працював у невеличкій туристичній агенції «англійцем» – себто перекладачем англійської, хоч іноді доводилося бути і «швейцаром» (коли навідувалися поважні закордонні гості, що для них треба було відчиняти-зачиняти двері, чемно всміхатися й супроводжувати куди забажають), або й «летючим голландцем» – у випадку, якщо належало «літати» – опинятися одночасно в різних місцях (приміром, у консульстві – в черзі за клієнтськими візами й у нотаріуса, що мав завірити кілька важливих папірців), робити декілька справ за один раз та вирішувати безліч суперечливих питань – щоб і клієнти, і керівництво були задоволені. Словом, «крутитися» й щомісяця виходити якщо не на преміальний максимум, то хоча б на звичний прожитковий мінімум. А все тому, що їхня агенція мандрів «виросла» зі звичайного бюро перекладів, коли засновнику забаглося розширити фахові горизонти, а заразом і незле підзаробити. Більшість штатних перекладачів, поставлених перед цим фактом, негайно звільнилася, а ті, що залишилися, з жахом очікували, коли засновник відкриє на базі їхнього бюро перекладів ще й міжнародну шлюбну агенцію, отоді гаплик. Богдан теж виявився серед «залишенців», але він волів не думати про початок кінця, та й ліньки було шукати нову роботу. Зрештою, він колись вивчився на перекладача і саме цим заробляє собі на життя, все інше не повинно його обходити…

Кажуть, найкращі перекладачі ті, присутності котрих не зауважуєш під час перемовин, – відчувається лише плавний текст-синхрон, без пауз та «зажовувань» – не скупий і не занадто витворний, а рівний і гладенький – ніби між мовцями й немає посередника. Найкращі перекладачі зазвичай володіють приємним, але безбарвним тембром голосу, щоб не врізався намертво у пам’ять; вони не надто молоді, проте ще не старі, їхня зовнішність також не привертає зайвої уваги – не красені, але й не потворні. Словом, ви їх і не згадаєте опісля. Найкращі перекладачі – типові.

Богдан був типовим. Двадцять сім років, середній зріст і статура з помірно розвиненими м’язами, русяве волосся, зачесане назад, сіро-зелені очі – такі, котрим хочеться довіритись, але знову ж таки – не занадто. Його одяг теж не міг сказати про нього нічого особливого – на роботу мав кілька сорочок нейтральних кольорів, піджак та краватку, куплену для особливих нагод у магазині брендового чоловічого вбрання, чорні джинси, кросівки й нелаковані черевики. Необхідний мінімум кожного чоловіка для виходу «в люди». Тим не менш, Богданові більше подобалося працювати з письмовими перекладами, аніж з людьми та «синхронами».

Пам’ятав кілька не вельми приємних випадків на початках роботи. Тоді його, наразі єдиного в агенції «англійця», відправляли перекладати наукові конференції з поважними закордонними гостями. Одного разу приїхала тітонька, яка проводила глибокі дослідження в області розвитку людського ембріона. Хлопця кілька разів перетрусило, коли він почув тему конференції. Але жіночка виявилась дуже відповідальною, вона прибула за день до призначеної дати, змусила юнака прочитати її доповідь, вказала на основні тези і словосполучення. Богдан занотував усе, на чому наголосила пані професорка, завчив напам’ять найскладніші терміни. Та коли жінка вийшла до трибуни і почала говорити, хлопцеві знову стало зле. Ні, говорила вона таки на зазначену тему, але зовсім не те, що було написано у її аркушику з промовою. Вона не використала жодного з надскладних словосполучень, які ледь не по складах диктувала Богданові, не вживала вигадливих зворотів, а говорила просто і лаконічно – так, що її тему міг зрозуміти й першокласник. На щастя, Богдан тоді досить швидко отямився і свою частину роботи виконав як належить, але відповісти усмішкою на приязний кивок пані професорки після завершення конференції так і не зміг…

Інший науковець теж колись змусив перекладача-початківця червоніти. Щоправда, науковця в тому ледве чи можна було звинувачувати. Поважний сивобородий пан про щось довго й монотонно оповідав, і Богдан, собі на лихо, не розчув одне зі слів, а коли насмілився перепитати, то вже професору почулося зовсім інше слово, співзвучне з належним, однак… нецензурне. Шляхетний пан у маленьких чорних окулярах довго сміявся. А Богданові довелося заповнювати незручну паузу – перекладати їхній діалог з професором. Тоді вже реготала вся аудиторія. Окрім зніченого Богдана, звісно. Тому синхронних перекладів він намагався уникати, ховаючись за монітором комп’ютера. І оскільки директор бюро трохи цінував уміння своїх працівників, Богданові це часом вдавалося. Але щойно було вирішено розширити діяльність невеличкого бюро перекладів до туристичної агенції – хай теж невеличкої, і кабінетні перекладачі мусили перекваліфікуватись у досвідчених гідів для знуджених натовпів туристів – кожен у країні, мовою котрої володів. Це дало нагоду побачити трохи світу (за рахунок роботодавця), але такі подорожі зазвичай починались і закінчувались оглядинами урбаністичних принад у супроводі туристичної групи з аматорськими фотоапаратами, тож відчути себе Туром Хейєрдалом^[1] ані Богданові, ані решті найманих працівників новоствореної «агенції мандрів» так і не довелося.

Попри все він любив свою роботу за її відносну стабільність та зарплатню у твердій валюті, любив своє робоче місце біля широкого вікна – темно-брунатний стіл без гострих кутів, заокруглено-овальний. На столі – великий плаский монітор з пляжним краєвидом Сейшелів на заставці, колонки, мишка, клавіатура, стос паперів. Два кактуси – Кеша і Гоша – поглинають негативну енергію. Поряд іконка янгола-охоронця від мами. Лампа над столом – чорна, пластикова, лаконічна. Фотографій на видноті немає, хоч у нижній шухлядці його столу – портрет гарненької рудої дівчини, забраний у сріблясту рамку, – Мира. Якщо вона повернеться, він виставить її фотографію на стіл. І нарешті крісло – велике, темно-шоколадне, на коліщатках, – куплене за власний кошт у меблевій крамниці через дорогу. У ньому Богдан почувається великим босом, але не забуває, що підлеглий. Найкращі перекладачі ніколи й нічого не забувають. Саме за це унікальне вміння його досі не звільнили, хоч шефові вже в печінках сиділи оті Богданові мало не щоденні запізнення. Схоже, він запізниться і цього ранку… Прокидайся, хлопче!

Богдан здригнувся. То він досі вдома? Зненацька його погляд спіткнувся об старий настінний годинник, з котрого сьогодні ще жодного разу не визирнула зозулька (а мала б робити це щогодини!), і хлопець здивовано відставив убік горнятко вже вистиглої кави. Підвівся. Поволі наблизився до стіни і вдивився у старезний, вицвілий від часу циферблат із колом раніше лискучих, а зараз потемнілих і нечітких цифр. Годинникові стрілки не зрушили з місця. Довкола було так само чверть на шосту.

Він важко перевів подих. Ну, звісно, проіржавів старий механізм… Треба якось сісти на дозвіллі, розібрати, почистити і змастити його оливою. Чи краще віднести до ремонтної майстерні на сусідній вулиці, бо де його візьмеш, оте дозвілля? Та й копирсатися в нутрощах старезного дзиґаря, успадкованого ще від діда-прадіда, він не мав особливого бажання, хоч і трохи розумівся на годинниковій справі, тож цілком міг полагодити його самотужки. Потім із цим розберуся, вирішив Богдан, зараз треба дізнатися час і поспішати на роботу. Ще й наручний годинник, подарований батьком до випускного, десь запропастився, як на лихо! Нічого, згодом знайдеться…

Богдан підняв з підлоги дешевого пластикового будильника китайської збірки (завжди купував найдешевші будильники, щоб не шкода було жбурляти їх у стіну, коли вони зранку починали дзеленчати). Стрілки китайського дива так само не рухалися, мертво показуючи… чверть на шосту. Дивина та й годі! От уже як не щастить – то не щастить… Але чого тут дивуватися, все просто – мабуть, «накрилася» батарейка. Треба буде купити нову дорогою з роботи, нагадав собі й потягся за смартфоном, аби дізнатися час із сенсорного екрана.

Коли ж Богдан уздрів чотири незмигні електронні циферки 05:15 у кутику дисплея, де зазвичай висвічувався час, він зрозумів, що в світі щось перевернулося. Відшукав у списку контактів і набрав номер друга з роботи. «Вибачте, мережа перевантажена», – повідомив йому електронний голос телефонного оператора-автовідповідача. Схопив зі столу пульт і увімкнув телевізор, поклацав каналами – з екрана кожного на нього дивилась статична заставка з написом: «Вибачте, у нас технічні проблеми». Усі чомусь вибачалися. Спробував зайти в мережу Інтернет, та жоден сайт навіть не починав вантажитися. Хоч тут не вибачаються. Визирнув у вікно, сподіваючись побачити апокаліптичну картинку нашестя іншопланетян, зомбі чи сусідів, що перетворилися на упирів. Нічого. В прямому сенсі – нічого. Тому що на його трамвайну колію, схоже, сьогодні не виїхав жоден трамвай, та й людей на зупинці теж не видно…

Богдан схопив куртку і вискочив з дому. За мить повернувся, відчинив кватирку (завжди зоставляв її прочиненою для Грубаса – а раптом щось станеться і він, Богдан, уже ніколи не повернеться додому – не вмирати ж котові голодною смертю…). По тому грюкнув хатніми дверима, збіг східцями на перший поверх, роззирнувся у дворі. Порожньо. Минувши свою бічну вуличку, Богдан опинився на головній площі міста і… завмер біля юрмища людей, що стояли і розгублено дивилися на міську Ратушу з годинником, час на котрому зупинився чверть на шосту.

Схоже, сьогодні чверть на шосту зупинилися всі годинники на Землі.