Читать книгу «Проект Україна. Київський патерик. 17 непростих питань української історії» онлайн полностью📖 — Віктор Авдєєнко — MyBook.
image

«Маятник» волхвів

Вважається, що волхви втратили владу з введенням на Русі християнства. Насправді вони нікуди не зникли – просто пішли в підпілля, де продовжували свою «підривну» діяльність. Про те, що така діяльність велася, свідчать факти. Коли ставався голод або інша біда, волхви були тут як тут. І починали народ налаштовувати проти влади. Влада чинила з ними круто, але ті знову і знову давали про себе знати, як тільки виникала відповідна ситуація.

Начитавшись Умберто Еко, якщо конкретно – «Маятник Фуко», – я почав фантазувати: а раптом волхви і сьогодні живуть серед нас? Ну, тобто вони нічим зовні не відрізняються від інших, але, час від часу, може, раз на місяць, а може, і частіше, збираються де-небудь у лісовій гущавині (маскуючись під вилазку) або просто на квартирі (конспіративній). Вони проводять таємні зустрічі, вирішують, як повернути собі владу (за песимістичним сценарієм – вони давно вже при владі). Щось схоже на масонів, тільки a la Russe (або правильніше – a la Ukrainienne).

Ідея існування таємної організації на якийсь час захопила мене остаточно. Причому настільки, що я навіть вибудував для себе досить струнку теорію, в яку, відповідно до всіх правил конспірології, вклалися основні віхи національної історії.

Відправною точкою стала «язичницька реформа» князя Володимира, яка передувала прийняттю ним же християнства на Русі.

Очевидно, що волхви були служителями культу Велеса/Волоса – не Перуна. Перун був божеством дружини. «Русь клянеться Волосом, а дружина – Перуном», – сказано в мирному договорі з Візантією.

Почавши князювати в Києві, Володимир встановив на пагорбі біля свого палацу фігури шести божеств – Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Макоші. Велесу тут місця не знайшлося. Деякі дослідники вважають, що спочатку в літописі йшлося тільки про Перуна, а решта з’явилися пізніше. У будь-якому випадку, Перуну відводилося чільне місце в пантеоні богів, і це означало, що влада волхвів істотно послаблялася. Власне, зміцнення позицій Перуна як верховного божества – випадково або навмисне – стало значним кроком на шляху до запровадження на Русі єдинобожжя.

Так, волхви повністю не зникли. Капища Велеса зберігалися і після прийняття християнства, знаходять їх і в наші дні. Язичницьким по духу є «Слово о полку Ігоревім», незважаючи на фінальне «Амінь», яке, очевидно, з’явилося завдяки переписувачу у більш пізні часи. У творі згадуються «Стрибожі внуки» і «Даждьбожі внуки», які, як особисто мені здається, означають, відповідно, половців і русичів. Боян названий онуком Велеса. Навіть якщо він і не був волхвом, згадка в офіційному (тобто не крамольному) творі імені найвпливовішого язичницького божества може свідчити, як мінімум, про те, що волхви нікуди не поділися і продовжували впливати на процеси в країні.

Зокрема, привертає увагу той факт, що Русь була не готова до татаро-монгольського нашестя. Ба більше, таке враження, що монголів хтось дуже точно спрямував – у потрібний час і в потрібне місце. У світлі конспірологічної теорії відповідь досить-таки прозора.

Але щось очевидно не складалося в цій теорії.

Якщо взяти, наприклад, того ж Еко з його «Маятником Фуко», то там плелась безперервна лінія, починаючи з друїдів, потім – через тамплієрів і розенкрейцерів – до масонів. У Орхана Памука в «Чорній книзі» – схожим чином, але дуже самобутньо, виписувався сюжет з дервішами, суфіями, яничарами та іншими бекташі.

У мене ж «зниклі» волхви ні в кого не хотіли матеріалізуватися. Мене вистачило лише на скоморохів (не найкраща доля для колишніх володарів умів і доль) і все тих же масонів, що зайвий раз підтверджує вторинність нашої цивілізації.

Але, як виявилося, треба було всього лише знайти потрібну книгу, в якій все гранично просто і ясно сказано (один мій знайомий колись так і сказав: «в книжках усе написано»). З подачі Едварда Радзинського натрапив я на «Філософічні листи» Петра Чаадаєва.

І в першому з них прочитав таке (наводжу досить довгу цитату, оскільки рука (курсор) не піднімається її вкоротити): «Народні маси підпорядковані відомим силам, які стоять вгорі суспільства. Вони не думають самі; серед них є певна кількість мислителів, які думають за них, повідомляють імпульс колективному розуму народу і рухають його вперед. Тим часом, як невелика група людей мислить, інші відчувають, і в підсумку відбувається загальний рух. За винятком деяких отупілих племен, що зберегли лише зовнішній вигляд людини, сказане справедливе стосовно всіх народів, що населяють землю. Первісні народи Європи – кельти, скандинави, германці – мали своїх друїдів, скальдів і бардів, які були по-своєму сильними мислителями. Погляньте на племена Північної Америки, що їх так старанно намагається винищити матеріальна культура Сполучених Штатів: серед них зустрічаються люди дивовижної глибини. І ось я питаю вас: де наші мудреці, наші мислителі? Хто колись думав за нас, і хто тепер за нас мислить?»

Але ж наші волхви все-таки були, були!

Ким вони були, звідки з’явилися? Чи, може, і їх нам нав’язали ззовні?

Петербуржець Сергій Ерліх у своїй праці «Поклоніння волхвам (досвід динамічного структуралізму)» намагається пов’язати волхвів з етносом волохів. За його версією, волохи могли мати над слов’янами владу (перш за все духовну). Згодом, мовляв, з пам’яті стерлося, що спочатку вони представляли інший народ.

Те, що волохи завоювали слов’ян, – відомо з «Повісті временних літ». У волохах прийнято бачити романізованих кельтів. Як підтвердження наводяться такі близькі за звучанням етноніми, як вольки, валлійці, валлони. У кінцевому підсумку назва «волохи» закріпилася за народністю на території сучасної Румунії. Показово, що вони досить довго вели напівкочівний спосіб життя, культурний рівень мали невисокий у порівнянні з сусідніми слов’янами. Тоді як кельти, як відомо, в культурному плані значно перевищували слов’ян.

На допомогу нам прийде Феофан Сповідник, котрий у своїй «Хронографії» під 527 роком повідомляє про те, що «прийшла до ромеїв (візантійців) якась жінка з гунів, що звалися савір, варвар, на ім’я Боарікс, вдова, маючи при собі сто тисяч гунів. Вона почала правити в гунських землях після смерті свого чоловіка Волоха».

Велика спокуса назвати ім’я цієї дами кельтським (Боарікс, Обелікс, Остерікс і навіть, прости Господи, Верцінгеторікс – хто не в курсі, галли це ті ж кельти), проте історики справедливо вважають, що її ім’я варварським (каламбур, так би мовити) чином візантійцями спотворено. З огляду на те, що жінка ця, як сказано, з гунів, то й ім’я у неї відповідне, тобто тюркське. Що стосується чоловіка її, Крупського… в сенсі Волоха (по-грецьки: Βαλάχ), то у дослідників сумнівів немає: тюркське ім’я – Balaq/Malaq (Лаур-Балаур). Варіант імені підозріло схожий на відоме нам ім’я Мал (Малк), яке носив убивця князя Ігоря і ймовірний дід князя Володимира. Зрозуміло, що це навіть не версія, а всього лише спостереження. Але воно, можливо, відкриває завісу над таємницями київського двору IX–X століть.

Таким чином, цілком імовірно, хоч стверджувати це було б занадто зухвало, що волохи – якісь тюрки (гуни, або савіри, або болгари) – дійсно мали владу над слов’янами. І була ця влада, крім усього іншого, духовно-жрецькою, тобто жерцями були тільки представники волохів, які на Русі стали відомі як волхви.

Олег, який захопив за допомогою варягів Київ, як ми пам’ятаємо, з повагою ставився до волхвів: «Скажи мне, кудесник, любимец богов».

Влада волхвів була, як і раніше, сильна, але у Велеса/Волоса (чиє ім’я, по суті, і є варіантом слова «волох») з’явився серйозний суперник – Перун: «Русь клянеться Волосом, а дружина – Перуном». Князь Володимир істотно похитнув позиції Велеса, вирішивши не ставити його фігуру в пантеоні божеств, але й він був змушений знайти йому місце – на торговому Подолі в Києві.

Варто зізнатися, мені дуже довго не давала спокою загадкова Болохівська земля, що існувала в епоху Київської Русі, яка розташовувалася в той час на стику нинішніх Житомирської, Хмельницької та Вінницької областей. Про цю територію відомо вкрай мало, версій же про те, хто її населяв, хто нею правив – навпаки, більш ніж достатньо.

Більш-менш відомі кордони Болохівської землі, хоча від джерела до джерела вони варіюються. Відомо, що лежала вона в верхів’ях Південного Бугу, Случі та Тетерева. Відомі також міста Болохівщини – Болохів (сучасний Любар Житомирської області), Губин, Деревич, Кудин, Межибіжжя (Меджибож), Божський.

А ось що абсолютно невідомо – як звали болохівськіх князів. Природно, висловлюються різні версії, однак на сьогодні можна лише констатувати, що вони не були пов’язані з князівським домом Володимира.

З приводу етнічного складу болохівців – практично всі дослідники відзначають в ньому слов’янський і тюркський компоненти (деякі бачили в них волохів, щоправда, в традиційному, тобто романському, сенсі). Причому тюркські риси мали багато спільного з Волзькою Болгарією – це дало привід вважати, що свою роль тут зіграли половці, які прийшли на Русь саме з тих країв.

Також звертає на себе увагу той факт, що в Болохівській землі було знайдено багато речей, пов’язаних з язичницькими віруваннями Стародавньої Русі. Нічого дивного, що в зв’язку з цим у деяких дослідників (зокрема, у Ю. Моргунова) виникла спокуса співставити назву землі з волхвами, які могли тут виконувати як жрецькі, так і адміністративні функції.

Ну і, крім усього іншого, мене насторожило згадування «аномально високої кількості дорогоцінних скарбів з речами столичного рівня» (Моргунов Ю. Ю. «Фортифікація Південної Русі X–XIII ст.: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук». Москва, 2007).

Окремо можна відзначити, що виявлені в Болохівський землі ювелірні прикраси свідчать про переважання в них дулібських елементів.

І, що дуже важливо, теорія, що нас цікавить, почала освоюватися досить пізно – не раніше Х століття; про це свідчать дані археології.

Тепер про те, що особисто я думаю з приводу сказаного вище. Перш за все – згоден практично з усіма версіями. В загальному й цілому. Але моє трактування геть відмінне.

Отже, що ж усе-таки вимальовується? На території, що колись входила в ареал розселення племені (або групи, конфедерації племен) дулібів, дуже впливових свого часу, виявлені сліди досить самобутньої в порівнянні з навколишнім населенням культури. Деякі риси прямо вказують на те, що ця культура має витоки від самих дулібів, які були відомі до початку Х століття.

Якщо моя версія правильна, і дуліби вели своє походження від тюркського роду Дуло, то наявність у культурі Болохівської землі тюркських рис абсолютно прозора. Відповідно, я не згоден з тим, що тюрки Болохівської землі – це половці.

Але тоді виникає закономірне питання: чому культурний шар болохівців датується не раніше, ніж Х століттям, тоді як дуліби були відомі з VII століття? Нічого тут загадкового, як на мене, немає. Знову-таки, якщо взяти мою версію про те, що дуліби (або їх прямі нащадки) панували над більшою частиною території нинішньої Правобережної України, включаючи Київ, а після приходу Олега та Ігоря (разом з варягами) цю владу втратили, то цілком можна припустити, що частина цього племені на чолі з вождями (князями, хаканами), побоюючись гонінь, пішла туди, де до них було складно дістатися (як версія – це були жителі древлянських міст, таких, як Іскоростень і Малин). Те, що Болохівська земля – важкодоступне місце, не викликає сумнівів: кругом дрімучі ліси, до Х століття зовсім не обжита, вперше згадана в літописі під 1150 роком.

Початок освоєння цієї території саме в Х столітті також не може бути випадковим. Якраз в цей час древляни – прямі нащадки (або одне з племен) дулібів – зазнають тяжких утисків з боку сіверян, що перемогли в усобиці (одне з міст Болохівської землі називається Деревич).

Саме тому тут виявлені дулібські «столичні» скарби.

Якщо дуліби і волохи (волхви) – суть одне і те саме, то не дивно, що власне тут зосереджена значна кількість пам’яток давньоруського язичництва (одне з болохівських міст називається Кудин – звідси походить слово кудесник, чарівник). А із введенням на Русі християнства збільшення числа таких пам’яток просто закономірне.

І не випадково нам нічого не відомо про болохівських князів – просто тому, що вони ніяк не пов’язані з династією, закладеною Олегом та Ігорем, яка поширила свою владу на всю Древню Русь.

Дуже схоже на те, що тривалий час Болохівська земля не була активно задіяна в загальноруських процесах. Свідчення того – досить пізня згадка про неї в літописах. Однак рано чи пізно вона повинна була звернути на себе увагу сусідів. В першу чергу – через своє стратегічне положення між Київським і Галицьким князівствами. Коли Данило Галицький почав проявляти інтерес до Києва, Болохівська земля виявилася в буквальному сенсі на його шляху до столиці. Саме Данилу було призначено знищити болохівські міста. Населення, що залишилось, розселялось по інших землях. Серед яких були, безумовно, і волхви (і вони, точніше, їхні нащадки, хто знає, чи й дотепер живуть серед нас?).