© В. М. Трофимович, 2016

© О. Дрига, передмова, 2016

© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2016

Дівчина з іншого життя

Редактор глянцевого журнала. Ухоженная шатенка с идеальной фигурой и не менее идеальным гардеробом. Даже имя ее было пафосным и неземным – Василиса. Именно такой знали ее мы, журналисты, в 2013 году. Василиса Трофимович работала в пресс-службе Днепропетровского облсовета. Симпатичная, милая, с острым умом, но все же – просто девочка из пресс-службы. Мы, журналисты Днепра, и не подозревали, что всего через год она станет для нас единственным связующим звеном между двумя мирами – миром, где по-прежнему по пятницам напиваются и ходят по барам, и миром, где жизнь и смерть давно слились воедино, а стрельба стала привычным аккордом для пятничных и других вечеров.

Начиналось все нетривиально. Однажды я встретила Васю, тогда еще не подругу, а просто знакомую, возле ОГА. «Я работаю в штабе Нацзащиты», – сказала она. Денег не платили, но она знала, что делает что-то важное. Еще до этого фотографии Василисы с табличкой «Площа Героїв Майдану» облетели весь интернет. Она стала одним из символов революции. Она была везде. Ею восхищались. Ее ненавидели. Уволили с работы. По сути за публикацию этих фото в Фейсбуке.

Дальше было несколько недель неопределенности, а после – авантюра под названием «Донбасс». Я улыбалась, когда видела эту уже блондинку в камуфляже. Я не понимала. Долго не понимала, что той девочки с большими карими глазами уже нет. Ей уступила место женщина – сильная, жесткая, бескомпромиссная.

Знаєте, я постійно думала, що мені не написано на долі зустріти таких чоловіків, якими можна пишатися, з якими можна почуватися у безпеці, які є мужніми та відважними й одночасно вихованими та освіченими. І, мабуть, я забагато нарікала, бо у мене їх з’явилось аж 600. Кожного з них я люблю і глибоко поважаю. Бо вони – кращі з кращих. Вони – бійці батальйону спецпризначення «Донбас».

Сьогодні мої соколи склали присягу на вірність народу України і з честю увійшли до складу Національної гвардії України. Уявляєте, тричі на день з очей лилися сльози гордості і суму. Бо я боюся за кожного з них, бо їхні життя і справді цінні.

Тричі хлопці витирали ці сльози. Вони пообіцяли мені, що повернуться, пообіцяли, що з ними ми у безпеці, і навіть сказали, що я найкраща.

Окрема розмова – дівчата. Справжні подруги. Для яких подвиг – сам факт того, що вони вирішили на рівні з чоловіками стати на захист нашої держави. У ЗМІ їх називали жінками війни, але запевняю – ці жінки принесуть нам мир.

Я молитимуся за них. Усіх. Кожного. Моє серце з вами.

(червень, 2014 р.)

…За кадром залишаються життя. Долі. Люди. І в очах закипають сльози, бо так боляче ще не було ніколи. Сьогодні я втратила справді близьких людей. Я не можу уявити, що лише вчора розмовляли, обіцяли зустрітися днями, а тепер я вже не почую їхнього голосу. Тепер я не зможу їх обійняти. Вони вже не проїдуть повз мене на завдання, залишаючи пил від колес і вигуки «Мала, чекай! Повернемося!». І той, кому написала повідомлення «Тільки живи, прошу!», за 20 хвилин до смерті більше не скаже мені: «Васюню, зустрінемось у Красноармійську! Скоро! Чуєте, хлопці, Вася усім передає привіт і каже, що любить…. А мене ще й віртуально обіймає». Господи, ну за що так жорстоко з ними?! Ну як же так?! Ну чому саме їх?! Я не нарікаю. Пробач. Просто, мабуть, цей біль назавжди. Бо коли вони йдуть – в мене німіє частинка душі.

(серпень, 2014 р.)

С этой женщиной я не побоялась в июле 2014-го поехать в зону АТО. В легком оранжевом сарафане я отправилась в мир, о котором не понимала ничего. Она же была тут королевой. За время пресс-туров с Василисой Трофимович ни один журналист не пострадал. В СМИ выходили прекрасные материалы, а мы возвращались домой невредимыми, но немножко другими.

Мій любий «Дніпро-1».

Перші добровольці, які виступили на захист східних кордонів Української держави, коли Донбас спалахнув вогнем.

Тоді, у серці добровольчого руху, у Дніпропетровську, було створено не один батальйон. Найсильнішим з них став «Дніпро-1», командиром та батьком-засновником якого був Юрій Береза.

Я дякую вам, дніпряни. Тим, хто був справжнім лицарем і з честю носив шеврон підрозділу «Дніпро-1». Маріуполь, Сватове, Новоазовськ, Чермалик, Лебединське та інші «гарячі» точки на карті цієї війни. І звісно ж – головна перемога, Піски. Влітку 2014 року ви завдяки своїй хоробрості і мужності відбили невелике село, яке насправді являло собою «ворота» Донецьку.

Мужньо витримали ви те літо, пройшовши випробування вогнем.

А потім ще понад рік утримували Піски разом з побратимами з інших підрозділів.

П’ята рота, яка складалася переважно з донеччан, але й не лише з них, для мене завжди була уособленням відваги, хоча й з деякими відтінками шибайголівства. За це я щиро люблю вас, хлопці. Я знаю, що в полку – мої брати. І плеча, надійнішого за них, я не знаю. Перший командир роти – Володимир Шилов, який й досі користується авторитетом у бійців, незважаючи на те, що вже на почесній пенсії. Після нього командиром роти став Олексій Челпанов Альпініст – харизматичний, цілеспрямований, авторитетний та завжди розуміючий. Мені і самій пощастило служити саме у цій роті.

Друга рота вже восени 2014 року приєдналася до п’ятої і регулярно змінювала її під час ротацій у підрозділі. Виважені, дисципліновані і дуже порядні. Командир – Андрій Русол Щур, відповідальний, спокійний і чіткий.

Перша та четверта роти встигли відзначитися і в Іловайську, і у Новоазовську, а потім – боронили Маріуполь та Чермалик з Лебединським. Евген Нікітін Шут та Олексій Зозуля Юрист – порядні, принципові і досвідчені командири четвертої роти.

Безпілотна авіація полку «Дніпро-1» під керівництвом Віталія Фещенка Італійця завдяки праці конструкторів та професійній роботі пілотів, таких як мій друг Дмитро Подворчанський Граф, та багатьом іншим талановитим авіаторам неодноразово надавала унікальні розвідувальні дані, які, у свою чергу, рятували не одне життя. І допомагали у реалізації багатьох успішних операцій.

До зими 2015 року в полку ще була живою розвідка, доки не звільнилися і не повернулися до мирного життя хлопці, які збили шестимільйонний російський «Форпост» та перебували там, де половини дніпрян і ніг не було. І звичайно, їх мали б нагородити, та поки що з цим не склалося. Хоча ні, на відміну від полку, Генштаб їх нагородив.

Хоча на цій війні частенько нагороджують непричетних, а карають невинних:)

Дніпряни, я знаю, що в кожному підрозділі є як справжні герої, так і справжній непотріб.

Я глибоко поважаю вас та ціную. І знаю: на те, на що ви йшли, ви йшли не для влади, слави чи грошей.

За свою землю та за кожного, хто ходить по ній під мирним небом, ви ризикували власним життям, ви втрачали друзів та здоров’я, а деякі з вас – втратили рідне місто і домівку.

Трохи особистого. Вітаю вас з річницею, Альпініст, Капітан, Таксист, Свист, Граф, Ушич, Дядя Вова, Шаміль, Десантник, Танкіст, Граф, Депутат, Орест, Фізрук, Канава, Скеля, Мирон, Математик, Голуб, Венс, Дикий, Баракуда, Вася, Тихий, Жора, Крамаха, Малий, Паша, знову Граф, Юрист, Малиш, Бандера, Дід, Механік, Математик, Томас, Рейнжер, Сідий, Шут, Щур, Артем Губенко, Мальок та інші, інші, інші, інші! Сили вам, міцності, витримки… де б ви не були – в полку чи мирному житті. Ви – світлі промені. Ви – люди, на плечах яких… ну ви зрозуміли. Пишаюся вами! Молюся за вас! Сумую, як довго не бачу.

P. S. Порахуйте на урочистій церемонії відсоткове співвідношення нагороджених зі штабу і нагороджених фронтовиків.

Зі святом нас! Все буде Дніпро-1!

Она так любила эту работу, что казалось, не уйдет никогда. Но у нее была еще одна слабость – родной город. Василиса вернулась домой и стала пресс-секретарем полка «Днепр-1». И снова были пресс-туры и служба. Предновогодний Мариуполь, в котором было столько тепла: домашняя кухня от бойцов, аутентичный боевой кот, теплый праздничный дом и Василиса, которая была хозяйкой всего этого действа. Спустя неделю город обстреляли из ГРАДов. Было очень страшно, что и мы могли попасть под раздачу. Но ведь не попали… Мне казалось, она берегла нас. Наша Василиса. Когда мы были с ней, никогда не случалось ничего плохого.

Прошел год, и война стала все меньше интересовать днепропетровцев. Да и журналисты, питающиеся славой и траффиком, все реже звонили пресс-офицерам. Да и полк «Днепр-1» претерпел изменений. Из военного подразделения он преобразовался в обычный милицейский полк. И ей уже не было так интересно. Уходили бойцы, уходили друзья. Василиса тоже ушла.

Якби вона почала писати книгу про кожну з отриманих ран, вона мала б такий самий успіх, як Тора або Коран… Чоловіки б читали цю дивну книгу, відчуваючи власну провину, і палили б її на площах столиці, перш ніж розпочати війну…

(вересень, 2015 р.)

Тут и родилась эта книга. Между жизнями. Между работами. Между мирами. Один за другим рождались рассказы. Непридуманные, настоящие, пропитанные кровью и болью. Я читала первые и плакала. Я не верила, что все это может написать та самая девочка – даже с именем пафосным и неземным. Можно было написать их лучше стилистически, но никто бы не смог написать их искреннее. В этой книге – ее боль, ее душа, ее история. И никто не сможет рассказать ее лучше, чем она сама. Мы пытались, но вряд ли нам это удалось бы.

Алёна Дрыга