Кажуть же старі люди: як з першого дня не заладилось, то вже й не поправиш.
Старі – вони мудрі: всього на віку надивляться, всяких кумедій, та й не тільки надивляться, а й на власній шкурі різних оказій спізнають. Тож і ясно, що старих людей варто слухатись. Але ж як не хочеться, ой як не хочеться чинити так, як вони тобі нараять!..
От і Стьопка – не послухався баби Терендихи, що якось забрела ненароком до обійстя Милосьчиних батьків. Врешті, ненароком – то так Сьопка думав, бо коли б знав хоч трохи бабу Терендиху («І шо за фамілія така?» – дивувався, і навіть у голову йому не стукнуло, що то вуличне прізвисько бабине), то мав би відати, що випадково вона ніде й ніколи не з’являється. Вже якщо прийшла, то неспроста. По селу поголос ходив, що знається баба із потойбічними силами, але не злими, а добрими, а відтак хоч і побоювалися її, та все ж шанували й до слів її прислухалися. Поганого баба за весь вік свій ще не нарадила нікому. Але ж Стьопка про те – ні сном, ні духом не знав…
Отож, пришвендяла Терендиха на обійстя, та ще й на таку годину, коли зятьок сам-їден «на хазяйстві» був – Милоська з батьками подалися в ліс за грибами, його ж лишили, аби корову, як з паші прийде, у хліві причинив.
– Сину, – позвала Терендиха, спершись рукою об наріжний кант хати, – а йди-но сюди!
Стьопка підійшов, не привітавшись – забув, що так годиться.
Та бабі, здається, до того й діла ніякого не було. Вона, чесно кажучи, й сама вже частенько забувала здоровкатись – як-не-як, літа вже ген-ген які сиві, а за довгий вік стільки напхалося в мізки, що й не гріх забудькою стати.
– Ти, сину, Дизів зятьок?
– Еге! – буркнув Стьопка. – Зять.
Баба глянула на нього пильно, зітхнула.
– Жаль…
Стьопка вибаньчився не Терендиху: не міг допетрати, що воно має значити, оте «Жаль…», кого воно стосується.
– А шо? – пробубонів насторожено.
– Та нічого, сину, нічого, – спокійно, лагідно навіть, промовила баба.
Помовчала якусь хвилю, а по тому – несподівано:
– Ти б, сину, вивтікав, поки не пізно. Не буде тобі щастя з нею, бо їй не буде з тобою щасливо. Будете точити душі одне одному, як шашіль дерево чи ж червак плід. Не любить вона тебе…
– А ти як знаєш? – насупився Стьопка.
Баба ізнов зітхнула, ще скрушніше й глибше.
– Я, сину, мушу знати, бо вже стара…
– Не мели, бабо, фігні! – скипів Стьопка. – Прийшла тут, понімаїш, і галдиш!
Терендиха захитала докірливо головою.
– Що ж це ти, сину, таке старій людині говориш? Чи ж можна?! Стару людину, навіть як вона верзе казна-що, вислухай та й усе. Що із старого візьмеш? Кажуть же – що з літ, то й з розуму. Але отаке казати хіба ж можна?!
– Ти диви! – ще більше збісився Стьопка. – Триндить тут всяку фігню, та ше й мораль читає! А йди-но вон звідси, бо як візьму товкача та як огрію!..
– Оце то так! – схрестила руки на грудях Терендиха. – Славного зятька прийняв Дизьо, нічого не скажеш. А я, дурна, таке пожаліла! Тестя твого й тещу жаліти треба. І Милоську. З таким, як ти, життя їй не буде!
Сказала те все і позадкувала, бо бачила: і справді може огріти…
Вилаявся Стьопка услід бабі добрячим матюком, хотів ще, як на те, запустити чимсь їй навздогін, але полінувався – це ж треба було б нагинатися, а поперек же свій, не казенний.
Увечері Стьопка Милосьці допит учинив: любить його чи ні?
– Та кого ж я маю любить, як не тебе? – мало не в плач кидалася Милоська.
– А Терендиха каже, що не любиш!
– Терендиха? – затряслась Милоська. – Та я її… та я її… Вб’ю!
– Ага! – зарепетував Стьопка. – Правда очі коле!
– Та яка правда, яка правда!
Милоська заридала.
Підбігла до Стьопки, обняти спробувала, але він одгородився від неї, виставивши вперед руки.
Ми то знаємо, що жодному Терендишиному слову Стьопка не пойняв віри, але ж звідки було про те знати Милосьці?
І вона, сердега, тріпотілась, як курка в копанці, бо здавалось їй: це все, кінець! Це ж такий сором буде на всеньку округу, як чоловік її кине…
Молода ще тоді зовсім Милоська була, дурна. Вбила собі в голову, що любить Стьопку, а що начиталася всякої-різної шкільної класики про романтичне кохання, яке чомусь завжди у тих книжках трагічне, то й себе уявила мала не Ганькою Карєніною…
Під поїзд, зрозуміло, її б і трактором не заволокли, але побути хоча б годину-другу нещасною героїнею з якої-небудь книжки було їй дуже навіть цікаво!
Стьопці теж припало до вподоби це дійство, але зовсім з іншої притики: раптом відчув таку власну значимість, що впору було б застрибнути на хату, всістися на комин і нізащо не злазити, хоч би як не просили-вмовляли.
Тож, аби надовше розтягнути те неймовірне задоволення, все повторював і повторював:
– То ти любиш мене чи нє?
А Милоська, ридаючи, заламувала картинно руки, один раз навколішки навіть впала, і клялася й божилася всім та усіма підряд – татом, мамою, хатою, коровою, обійстям, своєю честю врешті-решт, – що любить вона його, любить!..
Та й Милоська теж не послухалась Терендихи. Воно-то, звичайно, не дуже і ясно, нащо ці молодята бабі здалися, чого вона в них уп’ялася, як кліщ у худобину, але, хоч би там що, не могла стара заспокоїтись: підгадала мить, щоб перестріти Милоську саму на дорозі. Милоська, як забачила Терендиху, аж захекалася умить – гнів її розібрав, такий гнів, що й злякалася, чи не здійснить прямо тут, посеред вулиці, ще й білого дня, погрозу свою, вигукнуту перед Стьопкою.
– Не підходь, бабо! – залементувала з того страху Милоська. – Христобогом молю, не підходь!
Терендиха спинилася, подивилася на Милоську нерозуміюче, здвигнула сухенькими плечима – мовляв, що з тобою, дитино?
– Не підходь! – ще дужче першого репетнула Милоська.
– Ну добре, – замирливо проказала Терендиха. – Не буду, раз не хочеш.
Милоська ступила крок убік, другий. Хотіла обійти бабу стороною, ще й голову одвернула, щоби очі її не виділи.
– Еге ж, доню, – долинуло до неї, – мене, звісно, можеш обминати, але від долі свеї не втечеш. Хотіла тобі щось виповісти, та як не хоч слухать, то й не стану…
– Нема мені про що говорить з тобою! – огризнулася Милоська. – Досить, що ти вже чоловіку мому всякого натеренділа!
– Та що ж я йому такого сказала?
Милоська пристала: а й справді, подумала, що вона Стьопці такого натренчила? А він же не розказував нічого, тільки й того, що патякав без угаву: «Любиш мене чи нє?»
Може, завагалася, баба нічого такого й не казала. Може, сам придумав, щоб нерви потріпати.
– Ну? – Милоська зиркнула вимогливо на Терендиху. – Що ж ви йому набалакали?
Баба поправила сухорлявою рукою хустку, цямкнула беззубим ротом, ніби доминаючи щось.
– Та нічого такого! – перехрестилася. – Ось тобі й хрест святий, що тільки й сказала: жаль Милосю, бо не дасиш ти щастя їй.
– А то чого ж не дасть? – підступила Милоська до баби.
– Бо й не дасть, – вела стара далі, промовляючи спокійно й розмірено. – Покинула б ти його, доню, поки не пізно, а то надбаєш дитинку, а життя все’дно не буде, і покинеш ти його все’дно, а дитяті без батька нащо ж тоді рости? Та й сама ти гулящою станеш.
– Та що ти, стара курво, мелеш! – спаленіла Милоська. – Та я тебе зараз як перетягну штахетиною, то й ноги задереш!
І, потверджуючи щирість своїх слів та злу-презлу лють, підбігла до плота, вхопилася руками за штахету, смикнула її, а та, чорти б її узяли, струхлявілою була, й за мить лежала Милоська навзнак у вуличній куряві, сама задерши ноги і скавулячи з болю та досади.
– Бог все видить! – прорекла баба й поволеньки закрочила до свого двору.
Перед хвірткою зупинилася, оглянулася на Милоську, котра все ще корчилась на дорозі, поойкуючи, зітхнула й проказала сама до себе:
– Яке йшло, під таке й лягло…
Про кляту цю пригоду не обмовилась Милоська ні словом ні Степанові, ані батькові з матір’ю.
Молоде-дурне! Якби ж знала, що з того утаєння вийде!..
А вийшло он що: роздягнулась увечері, а Стьопка й вирячився.
– А що це у тебе за синець на задниці?
Затрусило його, аж зуби зацокотіли дрібко-дрібко, а очі кров’ю набрякли.
Милоська й губи не встигла розтулити, як він – з кулаками.
– Ой! – верескнула.
– Де, падлюко, шлялася?
Та й – хрясь!!! – в перенісся.
Потемніло Милосьці в очах, як ото електрику несподівану вимкнуть.
Як прояснилось, побачила: лежить Стьопка посеред хати, з носа в нього кров юшиться, а над ним мати Милосьчина з вазою кришталевою стоїть і горланить:
– Я тобі покажу, як до моєї доні руки простягувати! Як покажу, то ноги протягнеш!
А Стьопка скавулить псом недобитим:
– Повішусь! Повішусь, гади ви такі!..
Наступного дня потрусини мали бути, але куди там!.. Які потрусини? Милоська з носом перебитим лежить, а зятька й слід простиг – ще вночі звихрився…
Сміху й пересудів було на селі і до зими, і цілу зиму, тільки під весну забуватись людям ця пригодонька стала, та й то як зійдуться дві чи три кумасі поплескати язиками, то вже ж неодмінно хоч кількома словами, а згадають: «Ну, що там Дизьова Милоська? Замужем чи вже у розводі?»
Не лишалося Милосьці нічого кращого, як вивтікати од глузувань та насмішок людських до міста.
Ех!.. а було ж послухай батька з матір’ю!..
Влаштувалася на фабрику, дали їй спецівку і папірця на поселення в гуртожиток. Прийшла поселятися, а комендант – навідріз:
– Містов нєту!
– Як же нема? – тицькає Милоська йому папірця. – Та мене ж послали!
– Куда?
– До вас, ось і направлення.
– Можєшь подтірєть ім кої-чьто! – розлютився комендант. – Ілі замєсто затичькі пріспособіть, а містов у міня нєту!
– Та ж мене послали до вас! – мало вже не вмивається рясними слізьми Милоська.
– Будішь мнє здєсь права качать, так я тіб’я знаїш куда пашлю?!
– Права не маєте! – занервувала Милоська.
– Да іді ти в пєнь!
Комендант запосягся виштовхувати Милоську в коридор.
– Попріїзжают тут у город всякії шавкі дірівєнскії і вийобуваютця! Іді падмойся сначала!
І так турнув бідолаху, що Милоська заледь втрималась на ногах, а то б зітерла носом фарбу на підлозі.
– Научісь вопєрвих с начальством разговарівать, дірьовня!
Побігла Милоська назад на фабрику – скаржитися.
До директора хотіла, та секретарша не пустила.
Пустити не пустила, але (що то добра душа!) вислухала Милоська, валідолу дала, мінералки.
– Випєй, дєвушка, а я сійчас всьо устрою.
Натисла наманік’юреним пальчиком на кнопочку селектора.
– Іван Дєнісавіч? Чьто жє ви нє прєдупрєділі, чьто мєст в абщєжітії нєт?
«Кто ета сказал, чьто нєт?» – озвався динамік голосом коменданта.
– Значіт, єсть мєста?
«Єсть! Пачєму би ім нє бить?»
– Тагда нє пайму я, Іван Дєнісавіч, пачєму ви атказалі в пасєлєнії дєвушкє, каторая полчаса назад пріхаділа к вам?
«Кто атказал? Я атказал? – селектор мало не зарухався від обурення. – Клівіта ето! Формінная клівіта! Я бил занятой і папрасіл єйо абаждать за двєр’ю, а чєрєз мінуту вихажу, так єйо і слєд простил!»
– Ну, харашо, Іван Дєнісавіч, харашо! Ана, навєрноє, нє поняла вас. Самі понімаєтє, только в город прієхала, нє прівикла єшьчо к абщєнію в нових условіях. Ви уж прастітє єйо і пасєлітє.
«Ладно, пускай пріходіт. Па правдє гаваря, рабочій дєнь у міня канчаєца, но пайду навстрєчу, пасіжу єшьчо, покамєст прійдьот…»
– Ну вот, – посміхнулася секретарша до Милоськи, закінчивши розмову з комендантом. – Нікакіх праблєм! Ти жє жєнщіна, должна дєйствовать умно, діпламатічєскі. Нє митьйом, как гаваріцца, так катанієм. А напралом лєсть нє стоіт. Паняла, мілая?
Ох, зрозуміла Милоська, зрозуміла!
Та ліпше, може, було б їй вродитися пришелепкуватою, а не такою до науки скорою.
Бо прийшла до коменданта, а він – єхидненько:
– Ну чьто, дірьовня, подмилась уже?
А тоді зачиняє двері, ключа в замку повертає й каже:
– Замужєм, в анкєті запісано, ти. Да?
Милоська мовчки киває.
– Ета харашо, – каже комендант. І, придивляючись до Милоськи короткозорими своїми й масними очицями, немов у лупу, запитує: – Какую комнату хатішь? Харошую, да?
– Якщо можна, – тихо й несміливо одказує Милоська.
– Можна! – сміється комендант. Приязно так сміється, доброзичливо навіть. – Всьо можна! Здєсь всьо в маїх руках. Думаїшь, званка іспугался? Ха-ха! Да мнє проста жалка тіб’я стала, вот і всьо, а єслі б нєт, так і нікто б міня нє заставіл тіб’я пасіліть. Паняла?
– Да-да, поняла! – закивала знову Милоська, переходячи на кацапську, хоч ніколи нею в житті не розмовляла. – Всьо я поняла…
– Ета харашо, чьто ти панятлівая, – похвалив комендант. Та й пропонує: – Вінца випьєшь са мной?
Милосьці, правду кажучи, не хотілося, але й відмовитись боялася: ану знов розсердить коменданта?
Отож, сказала:
– Можна, якщо німножєчко…
Комендант відчинив шафку, дістав дві гранчасті склянки, коробку цукерок (ополовинену вже) і пляшку з високим горличком та темно-червоною рідиною. Розлив у склянки по горішні обідки, кивнув Милосьці, вказуючи очима на стільця:
– Садісь! Вип’єм за твойо прібитіє в нашє благословєнноє царство!
О проекте
О подписке