Озимина^[39]

По селі сотається, пливе тоненькими струями, розпадається на мацінькі крапельки один голос, осінній, сільський звук. Обіймає він село, і поле, і небо, і сонце. Протяжна, тужлива пісня вилискується по зораних нивах, шелестить зів’ялими межами, ховається по чорних плотах і падає разом з листям на землю. Ціле село співає, білі хати сміються несміливо, вікна ссуть сонце.

На однім городі зеленіється латка озимого жита, а коло нього на кожусі лежить білий, як молоко, мужик. Старий дуже, з померклими очима. Коло кожуха його паличка лежить також дуже давня, бо кавулька геть долонею витерта. Сонце гріє йому просто в лице, як би лише його мало на землі.

Старий так заслухався в осінню пісню, що сам пищить, як дитина. Він говорить, а горіх раз по раз кидає на нього широке своє листя. Білі мотилі граються над ним, кортить їх сісти на біле дідове волосся. Але він піє, говорить, а сусідські когути те чують і за ним потягають.

Свариться зі своєю смертю.

– Мені тебе не треба, – пищить він до сонця, – не зашкірюйси до мене, бо задурно. Мені треба дучі та штири дошці. Шкода твого труду, ти найди собі молодого якого, а мені пішли її, бо забула, сука, за діда…

– Добрий косар, нема що казати! Колос дійшов, по-хиливси, землю цулує, вже почорнів, а косар чекає. Та чого? Гадаєш, що піду ще данцувати?! Я своє вже відбув, я контетний, мені нічо не бракне. Озми собі пушку того духу та й пусти з-за стола – я контетний.

– А може, де є война, та вона там запобігає, бо там молоде гине таке, що лише цулуй. А тут що найде коло мене – пусту коробку! Ти не пхайси межи молодих, але бери то, що до твого писка. Молодий най ґаздує, най він діти до розуму приведе, він тобі не втече, а хоть він у війні, а ти єго не руш! Збирай у яму тото, що до ями…

– Аді, руки, – підоймає руку близько до очей, – ну з чим тут бути? Таке старе шкурятє, що постола тогідного не полатаєш. Що ти цев руков годен удіяти? Чекай, не дель-коти, як говорю. А мнєсо де? Ніби я з’їв? Я єго не кусав, а як мнєсо смакувало, то най посмакує і кістки. Доїдай, було не зачинати…

– А як я руки маю, то я собі йду у свою дорогу, а моя дорога, аді, стома стежками дорожитьси по полю. Я барабульку вікопаю, а кукурудзок підойму, я борозенку лицем до сонця оберну, я зеренце посію – я все з руками зроблю! А без рук я дурень, коли маєш знати! То не штука зробити з чоловіка нічо та й піти собі на зломану голову! Ні, васпані, бер на плечі та й покладь на місці там, де мені лежінє є.

На озимині з’являються кури і пасуть.

– А-уш, бо піб’ю на капусту! Ти не дивиси, що я старий, але я ще такого звіря заможу, ще заможу. Не маєш що їсти на подвір’ю?

Встає, спирається на палицю і йде на озимину.

– Файне, зелене, а вона тото псує… Земля все молода, вона як дівка, свєто є – то вбереси, будний день – то вона по-будному вбрана, а все дівочить – відколи світа та сонця.

Сідає серед зеленої озимини, підпирається палицею і мовчить. Він мовчить, а село сумно довкола нього співає, а верби кидають у нього зісхлим листям…

Злодій^[40]

Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені.

– Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив…

Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.

– Не стій, але піди зараз за Михайлом і за Максимом та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.

Жінка вийшла, а вони лишилися.

– Цес якби лучив на слабого, та й взєв би житє коло власної хати.

Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотання води з гортанці. Потім руками обтирав лице і, глядючи на нього, сказав:

– Не треба йти до цирулика, цес пустив крові доста.

А ще сих слів не сказав, як злодій вдарив його кулаком між очі.

– Ти б’єш, та й я буду, ану, хто ліпше?

Буковим, грубим поліном замахнувся, і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.

– Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу.

Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.

– Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.

– Дай мені води, ґаздо.

– Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, що тебе чекає!

Довга мовчанка.

– Ти, виджу, моцний, ґаздо.

– Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти не добре трафив до мене.

– А натуру маєш мнєку?

– Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!

– То я маю вже тут загибати?

– Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-ис твердий, то можеш вітримати…

І знов тиша запанувала в низькій хаті.

– Затамуй собі кров.

– Нащо, аби гірше боліло, як меш бити? Кров-то є сама біль.

– Як я вже буду бити, то мусить боліти, хіба би-с дух спустив.

– А Бога не меш боятиси?

– А ти Бога боявси, як-ис ліз у комору? Та там увесь мій добиток. Та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічні скалічив! А чому ж ти не лізеш до богача, але до бідного?

– Пропало, нема що говорити! Бий, та дай мені спокій!

– Певне, що буду бити.

На долівці зробилася калюжа крові.

– А ти як маєш сумлінє, ґаздо, та не забивай мене потрошки, але озми то поліно, та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудешся клопоту, а мені легше буде.

– Ти би хотів відразу! Чекай, жди, годи, най люди прийдуть.

– То ти хочеш добрим сусідам бай зробити?

– Вже йдуть.

– Славайсу.

– Навіки слава.

– У вас, Гьоргію, щось зновилоси?

– Та зновилоси, прийшов гість та й треба єго приймити.

– Нема балакання, що треба.

Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їм поперека.

– Сідайте та вібачєйте, що-м зупсував вам ночі.

– Та то оце він на землі?

– Він.

– Хлоп як звір, мали-сте труду доста, заки вліз си до хати?

– Дужий, ей, тото дужий, але на дусшого трафив! Та заки що куда буде, та сядьте за стіл та й гостя просіть.

Гьоргій вийшов і за хвилю приніс бутлю горівки, солонину і хліб.

– Та чому не берете і єго за стіл?

– Каже, що не може встати.

– То я поможу.

І ґазда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.

– То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Гьоргію?

– Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком межи очі, то кажу вам, що тут-тут було падати. Але-м намацав поліно коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.

– Ви єму не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.

– Та я нічо не кажу.

Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло нього Максим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожусі.

– Гьоргію, що ти хочеш з ним зробити? Люди, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!

– Жінко, я виджу, що ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.

– Я не вступлюси з хати!

– То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Лізь на піч та й спи, або дивиси, або як хоч.

Вона ані рухнулася від печі.

– Баба бабов, Гьоргію, вона боїтьси, як жид, бійки, не дивуйтеси.

– Е, що ми будем на ню дивитися! Дай Боже здоров’є, чоловіче, я до тебе нап’юси! Не знаю, хто за кого будем гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусить бути, таке зайшло, що без гріху не обійдешси. Гай, пий.

– Не хочу.

– Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с геть уплошів.

– Я не хочу з вами напиватиси.

Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очі віщували йому згубу.

– То давай, най п’ю, але п’єть порцій нараз.

– Пий, а як нам забракне, то ще пішлемо.

Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.

Михайло:

– Скажи нам, чоловіче, відки ти забрів у наше село, ци ти близький, ци далекий?

– Я зі світа.

– А як ти, ци нашої мужицької ложи, ци міщанської, ци панської? Бо інакше до тебе застосуємоси. Мужика то так б’єси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лиці, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба твердо братиси, а як він під ногами, то легка робота. А пана ріх-туєси знов на іншу моду; люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш. А як він делькотить на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім мінуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папір. А жида береш на пірший вогонь за пейси; він скаче, плює, корчиться, як пружина. Але ти на то не дивишси, лише закладаєш великий палець межи два малі та й дюгом єго попід ребра, все дюгом. Це легка бійка, але болюча дуже…

Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чекав, що йому злодій скаже.

– Ну, до якої віри пристаєш?

– То, ґаздо, таке, що як ви п’єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.

– Правду кажеш, бігме, правду, за це ті люблю!

– А заки вб’єте, то дайте ще горівки, най нап’юси, аби-м не знав, коли і як.

– Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе Бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!

Злодій випив ще п’ять келишків.

– Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.

– Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п’єть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.

Михайло дивився дуже весело. Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Гьоргій був неспокійний.

– Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось ні до него тягне, ланцухами тягне… Гай, гай, пиймо, закусюймо…

– Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку, – сказав злодій до Максима.

– Ов, чоловіче, ти дуже боїшси, ов, це не файно!

– Бігме, вас не боюси, бігме, і сто раз забожуси, що не боюси!

– А що ж?

– Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він сивий чоловік, міг би бути моїм татом…

– Чоловіче, лиш мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене…

– Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас поцулувати, як рідного тата.

– Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.

Михайло і Гьоргій аж роти пороззявляли і горівку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.

– Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!

Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.

– Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав…

Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Гьоргієм.

– Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцулую, то мені буде легко. Я виджу, що вже мені не ходити по світі, та хотів би-м відпрощитиси з вами.

– Ти не цулуй, бо я геть змнєкну, я тобі і так простю.

– Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цілував, аби ніби так із серцем. Я не п’яний, бігме, ні, але я так хочу…

– Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю – та й не дриґнеш!

– Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напився горівки, та й мені отак утворилоси в голові, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцулувати, аби мені Бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть.

– Що цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жилісливий такий, що я не годен тому стерпіти…

Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.

– Мнєкого все таке, все він у людий на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап’юси, та й плачу, таже знаєте. Було мене таки суда не кликати, бо я знаєте, такий, як прєдиво…

Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцілувати.

– Цес злодій хоче штуков нас зайти. Ідіть, Максиме, геть від него, уступітьси.

– Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з-по три, аби раз дістали їдь, – сказав Михайло.

– Не йдіть, Максиме, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, бігме, не боюси, але такий мене неспокій тре…

Він почав дрожати на цілім тілі, губи тряслися, як живі. Михайло і Гьоргій пили горівку і не дивилися на нього.

– Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб’ють, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш…

Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, як би хтось його раз по разові бив по лиці.

– Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого…

Михайло розставив всі пальці в руках і показував Гьоргієві.

– Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, що раз лакомі, де ймуть, там з мнєсом рвуть!

А Гьоргій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горівку.

– Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собі йду, бо тут нема Бога, я на таке не можу дивитиси. Вітєгни руки з пазухи, не облапуй ні, пусти, бо мені такий встид, що не знаю, де подітиси!

– Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі, – кричав злодій.

Жінка зіскочила з печі і втекла. Михайло вийшов із-за стола темний і п’яний, як ніч, Гьоргій стояв і нагадував собі, що він мав щось робити.

– Максиме, ви мені з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вб’ю, як горобця; гай, забирайтеси.

– Я піду, Гьоргію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеси, бо ви знаєте, що я мнєкий чоловік. Мені так здаєси, що гріх будете мати, я собі йду…

– Ідіть, ідіть, бо ви не хлоп, але зальопана баба!

– Та я то кажу, що я не до него, я…

Максим піднісся і вийшов з-поза стола.

– Будьте здорові та й не бануйте, бо я, як якись казав, не до цего…

Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.

– А ти відеш із-за стола, ци треба ті відти віносити?

– Я не віду, я виджу, ще не віду, бо я маю тут під образами сидіти.

– Ой відеш, бігме, відеш, ми будемо просити!

І кинулися на нього, як голодні вовки.