По селі сотається, пливе тоненькими струями, розпадається на мацінькі крапельки один голос, осінній, сільський звук. Обіймає він село, і поле, і небо, і сонце. Протяжна, тужлива пісня вилискується по зораних нивах, шелестить зів’ялими межами, ховається по чорних плотах і падає разом з листям на землю. Ціле село співає, білі хати сміються несміливо, вікна ссуть сонце.
На однім городі зеленіється латка озимого жита, а коло нього на кожусі лежить білий, як молоко, мужик. Старий дуже, з померклими очима. Коло кожуха його паличка лежить також дуже давня, бо кавулька геть долонею витерта. Сонце гріє йому просто в лице, як би лише його мало на землі.
Старий так заслухався в осінню пісню, що сам пищить, як дитина. Він говорить, а горіх раз по раз кидає на нього широке своє листя. Білі мотилі граються над ним, кортить їх сісти на біле дідове волосся. Але він піє, говорить, а сусідські когути те чують і за ним потягають.
Свариться зі своєю смертю.
– Мені тебе не треба, – пищить він до сонця, – не зашкірюйси до мене, бо задурно. Мені треба дучі та штири дошці. Шкода твого труду, ти найди собі молодого якого, а мені пішли її, бо забула, сука, за діда…
– Добрий косар, нема що казати! Колос дійшов, по-хиливси, землю цулує, вже почорнів, а косар чекає. Та чого? Гадаєш, що піду ще данцувати?! Я своє вже відбув, я контетний, мені нічо не бракне. Озми собі пушку того духу та й пусти з-за стола – я контетний.
– А може, де є война, та вона там запобігає, бо там молоде гине таке, що лише цулуй. А тут що найде коло мене – пусту коробку! Ти не пхайси межи молодих, але бери то, що до твого писка. Молодий най ґаздує, най він діти до розуму приведе, він тобі не втече, а хоть він у війні, а ти єго не руш! Збирай у яму тото, що до ями…
– Аді, руки, – підоймає руку близько до очей, – ну з чим тут бути? Таке старе шкурятє, що постола тогідного не полатаєш. Що ти цев руков годен удіяти? Чекай, не дель-коти, як говорю. А мнєсо де? Ніби я з’їв? Я єго не кусав, а як мнєсо смакувало, то най посмакує і кістки. Доїдай, було не зачинати…
– А як я руки маю, то я собі йду у свою дорогу, а моя дорога, аді, стома стежками дорожитьси по полю. Я барабульку вікопаю, а кукурудзок підойму, я борозенку лицем до сонця оберну, я зеренце посію – я все з руками зроблю! А без рук я дурень, коли маєш знати! То не штука зробити з чоловіка нічо та й піти собі на зломану голову! Ні, васпані, бер на плечі та й покладь на місці там, де мені лежінє є.
На озимині з’являються кури і пасуть.
– А-уш, бо піб’ю на капусту! Ти не дивиси, що я старий, але я ще такого звіря заможу, ще заможу. Не маєш що їсти на подвір’ю?
Встає, спирається на палицю і йде на озимину.
– Файне, зелене, а вона тото псує… Земля все молода, вона як дівка, свєто є – то вбереси, будний день – то вона по-будному вбрана, а все дівочить – відколи світа та сонця.
Сідає серед зеленої озимини, підпирається палицею і мовчить. Він мовчить, а село сумно довкола нього співає, а верби кидають у нього зісхлим листям…
Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені.
– Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив…
Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.
– Не стій, але піди зараз за Михайлом і за Максимом та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.
Жінка вийшла, а вони лишилися.
– Цес якби лучив на слабого, та й взєв би житє коло власної хати.
Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотання води з гортанці. Потім руками обтирав лице і, глядючи на нього, сказав:
– Не треба йти до цирулика, цес пустив крові доста.
А ще сих слів не сказав, як злодій вдарив його кулаком між очі.
– Ти б’єш, та й я буду, ану, хто ліпше?
Буковим, грубим поліном замахнувся, і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.
– Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу.
Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.
– Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.
– Дай мені води, ґаздо.
– Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, що тебе чекає!
Довга мовчанка.
– Ти, виджу, моцний, ґаздо.
– Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти не добре трафив до мене.
– А натуру маєш мнєку?
– Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!
– То я маю вже тут загибати?
– Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-ис твердий, то можеш вітримати…
І знов тиша запанувала в низькій хаті.
– Затамуй собі кров.
– Нащо, аби гірше боліло, як меш бити? Кров-то є сама біль.
– Як я вже буду бити, то мусить боліти, хіба би-с дух спустив.
– А Бога не меш боятиси?
– А ти Бога боявси, як-ис ліз у комору? Та там увесь мій добиток. Та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічні скалічив! А чому ж ти не лізеш до богача, але до бідного?
– Пропало, нема що говорити! Бий, та дай мені спокій!
– Певне, що буду бити.
На долівці зробилася калюжа крові.
– А ти як маєш сумлінє, ґаздо, та не забивай мене потрошки, але озми то поліно, та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудешся клопоту, а мені легше буде.
– Ти би хотів відразу! Чекай, жди, годи, най люди прийдуть.
– То ти хочеш добрим сусідам бай зробити?
– Вже йдуть.
– Славайсу.
– Навіки слава.
– У вас, Гьоргію, щось зновилоси?
– Та зновилоси, прийшов гість та й треба єго приймити.
– Нема балакання, що треба.
Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їм поперека.
– Сідайте та вібачєйте, що-м зупсував вам ночі.
– Та то оце він на землі?
– Він.
– Хлоп як звір, мали-сте труду доста, заки вліз си до хати?
– Дужий, ей, тото дужий, але на дусшого трафив! Та заки що куда буде, та сядьте за стіл та й гостя просіть.
Гьоргій вийшов і за хвилю приніс бутлю горівки, солонину і хліб.
– Та чому не берете і єго за стіл?
– Каже, що не може встати.
– То я поможу.
І ґазда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.
– То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Гьоргію?
– Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком межи очі, то кажу вам, що тут-тут було падати. Але-м намацав поліно коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.
– Ви єму не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.
– Та я нічо не кажу.
Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло нього Максим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожусі.
– Гьоргію, що ти хочеш з ним зробити? Люди, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!
– Жінко, я виджу, що ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.
– Я не вступлюси з хати!
– То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Лізь на піч та й спи, або дивиси, або як хоч.
Вона ані рухнулася від печі.
– Баба бабов, Гьоргію, вона боїтьси, як жид, бійки, не дивуйтеси.
– Е, що ми будем на ню дивитися! Дай Боже здоров’є, чоловіче, я до тебе нап’юси! Не знаю, хто за кого будем гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусить бути, таке зайшло, що без гріху не обійдешси. Гай, пий.
– Не хочу.
– Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с геть уплошів.
– Я не хочу з вами напиватиси.
Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очі віщували йому згубу.
– То давай, най п’ю, але п’єть порцій нараз.
– Пий, а як нам забракне, то ще пішлемо.
Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.
Михайло:
– Скажи нам, чоловіче, відки ти забрів у наше село, ци ти близький, ци далекий?
– Я зі світа.
– А як ти, ци нашої мужицької ложи, ци міщанської, ци панської? Бо інакше до тебе застосуємоси. Мужика то так б’єси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лиці, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба твердо братиси, а як він під ногами, то легка робота. А пана ріх-туєси знов на іншу моду; люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш. А як він делькотить на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім мінуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папір. А жида береш на пірший вогонь за пейси; він скаче, плює, корчиться, як пружина. Але ти на то не дивишси, лише закладаєш великий палець межи два малі та й дюгом єго попід ребра, все дюгом. Це легка бійка, але болюча дуже…
Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чекав, що йому злодій скаже.
– Ну, до якої віри пристаєш?
– То, ґаздо, таке, що як ви п’єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.
– Правду кажеш, бігме, правду, за це ті люблю!
– А заки вб’єте, то дайте ще горівки, най нап’юси, аби-м не знав, коли і як.
– Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе Бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!
Злодій випив ще п’ять келишків.
– Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.
– Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по п’єть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.
Михайло дивився дуже весело. Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Гьоргій був неспокійний.
– Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось ні до него тягне, ланцухами тягне… Гай, гай, пиймо, закусюймо…
– Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку, – сказав злодій до Максима.
– Ов, чоловіче, ти дуже боїшси, ов, це не файно!
– Бігме, вас не боюси, бігме, і сто раз забожуси, що не боюси!
– А що ж?
– Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він сивий чоловік, міг би бути моїм татом…
– Чоловіче, лиш мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене…
– Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас поцулувати, як рідного тата.
– Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.
Михайло і Гьоргій аж роти пороззявляли і горівку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.
– Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!
Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.
– Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав…
Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Гьоргієм.
– Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцулую, то мені буде легко. Я виджу, що вже мені не ходити по світі, та хотів би-м відпрощитиси з вами.
– Ти не цулуй, бо я геть змнєкну, я тобі і так простю.
– Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цілував, аби ніби так із серцем. Я не п’яний, бігме, ні, але я так хочу…
– Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю – та й не дриґнеш!
– Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напився горівки, та й мені отак утворилоси в голові, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцулувати, аби мені Бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть.
– Що цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жилісливий такий, що я не годен тому стерпіти…
Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.
– Мнєкого все таке, все він у людий на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап’юси, та й плачу, таже знаєте. Було мене таки суда не кликати, бо я знаєте, такий, як прєдиво…
Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцілувати.
– Цес злодій хоче штуков нас зайти. Ідіть, Максиме, геть від него, уступітьси.
– Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з-по три, аби раз дістали їдь, – сказав Михайло.
– Не йдіть, Максиме, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, бігме, не боюси, але такий мене неспокій тре…
Він почав дрожати на цілім тілі, губи тряслися, як живі. Михайло і Гьоргій пили горівку і не дивилися на нього.
– Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб’ють, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш…
Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, як би хтось його раз по разові бив по лиці.
– Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого…
Михайло розставив всі пальці в руках і показував Гьоргієві.
– Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, що раз лакомі, де ймуть, там з мнєсом рвуть!
А Гьоргій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горівку.
– Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собі йду, бо тут нема Бога, я на таке не можу дивитиси. Вітєгни руки з пазухи, не облапуй ні, пусти, бо мені такий встид, що не знаю, де подітиси!
– Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі, – кричав злодій.
Жінка зіскочила з печі і втекла. Михайло вийшов із-за стола темний і п’яний, як ніч, Гьоргій стояв і нагадував собі, що він мав щось робити.
– Максиме, ви мені з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вб’ю, як горобця; гай, забирайтеси.
– Я піду, Гьоргію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеси, бо ви знаєте, що я мнєкий чоловік. Мені так здаєси, що гріх будете мати, я собі йду…
– Ідіть, ідіть, бо ви не хлоп, але зальопана баба!
– Та я то кажу, що я не до него, я…
Максим піднісся і вийшов з-поза стола.
– Будьте здорові та й не бануйте, бо я, як якись казав, не до цего…
Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.
– А ти відеш із-за стола, ци треба ті відти віносити?
– Я не віду, я виджу, ще не віду, бо я маю тут під образами сидіти.
– Ой відеш, бігме, відеш, ми будемо просити!
І кинулися на нього, як голодні вовки.
О проекте
О подписке