Читать книгу «Камінний хрест (збірник)» онлайн полностью📖 — Василя Стефаника — MyBook.
image

Вістуни[32]

То будуть старі, бідні вдови, або їх внуки, або старі діди, що коло своїх дітей і туляться і чують щодня, який вони тягар у хаті, або то будуть молоді жінки з малими дітьми, що їх чоловіки покинули і десь у великім місті за них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер їх ніяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі, сталеві дороги і будуть розходитися по сивих монотонних стернях, діти будуть шукати колосся, а старі тамтогорічних ковіньок.

І дід Михайло буде йти зі своїми внуками, з двома хлопчиками і з Оксаною, найстаршою між ними. Хлопці будуть, як лошачки, то перебігати діда, то лишатися далеко позаду, а Оксана буде все йти разом. Дід буде нести дрантиву, чорну верітку на плечах і буде покашлювати, Оксана буде мати в руці хліб для хлопців і для себе. То буде саме полудне, а дід буде все казати Оксані:

– Це сонце, синку, вже з морозом.

Будуть вони іти, іти і зіпруться на одній ниві. Дід стане коло межі, Оксана піде серединою ниви, а хлопці почнуть шукати дуч по полю, керничок ясних і батіжків та ножиків, загублених пастухами.

Оксана здойматиме кожний колосок, що надибле, і буде всі складати в ліву руку, а як жмит згрубіє, то вона його буде складати понад ярок, аби потім легко найти. Вишукувати буде долини, рови, бо там найбільше колосся. Сто разів на мінуту буде схилятися і буде виглядати, як найпильніша робітниця. Згодом зачнуть їй поперед очі бігати жовті або сині плями, або одна половина ниви буде така, як має бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очі і буде хвилинку стояти, потім нагло візьме з-перед очей руки, і вся полуда пропаде. Або вона заспіває співанку, заспіває її собі лише потихоньки з великим стидом і з ясною радістю, що вона вже може співати. Класти буде ноту до ноти і слово до слова з дрожачою непевністю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити і кладе білі ноги з радістю по землі. А що колос здойме, то співанку свою урве і наново її зачне з новим дрожанням тоненького голосу; як ото павутиння, що трясеться на стернях. А як прийде до краю, то сяде собі на пільній доріжці і підіпре голову таким дуже маленьким кулачком, як головка бодяка, що буде над нею шуміти тихеньке пророцтво її цілого життя…

Зате дід не буде сідати, але зігнеться дугою і почне кашляти.

– І не знати, що то там не дає дихнути? Аби розрізав груди та аби ту запеклу кров відти викинув, то, може би, ще прожив трохи…

І буде далі витягати ковіньки і буде кашляти і сідати. А попри роботу будуть налітати на нього думки і за осінь, і за зиму, і за весну. Десь в голові зароїться таке, що він забуде за ковіньки і за кашель.

– Як є чим пропалити взимі, то менше їсти хочеси. Рано собі встань, відмети сніг від порога, набери з шіпки ковіньок, насип під піч та й зараз на хаті веселіше. Катерина зварить кулешу, діти повстають, та й вже є для них горєча лижка борщу та й тепла піч, та й тобі, діду, межи ними тепло. А як не мож ліпше, то й так добре. Ковінька як суха, то вона дуже добра.

І він буде випорпувати далі з охотою і з більшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти, і він їх не віджене.

– Коби-м не вмер ще доти, доки хлопці підростуть, то мала би щєстє, бо я би тото усе межи люди розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жінка – що вона знає? – лише плакати! Я би тото справив на дорогу ліпше від неї…

Тепер він закличе на хлопці. Вони прибігнуть до нього з видовбаним гарбузом.

– Мойня, а ви чому Оксані не помагаєте, а їсти хочете? Ідіть трошки коло неї грайтеси, бо єї скушно.

Хлопці підуть до Оксани, а дід буде далі сотати свої думи.

– Хлопці здорові, рослі, аби лиш дочекатиси! Менший то штудерний такий, як старий. Узимі то допомина-єси чобіт, бо каже, що на печі єму не добре. Кілько сміху є з него, що якби вмер, та й би-м осиротіли…

Він буде глядіти на сонце, чи низько спустилося, і на ковіньки, чи досить їх назбирав. Потім закличе Оксану, аби йшла помагати йому зносити ковіньки і оббивати їх від глини. Вони знесуть їх в одну купу і зачнуть оббивати бучками. Стовп куряви підойметься над ними, дід буде кашляти, Оксана буде прижмурювати очі, а хлопці будуть їсти хліб. У цей час буде сонце над заходом. З дооколичних сіл припливуть на ниви звуки дзвонів і будуть стелитися разом з росою по стернях, по дорогах заблеють вівці і загукають пастухи, по полю будуть орачі викидати плуги з борозен і ладитися додому. По долинах здойметься сива мряка, ворони будуть тягнути до садів у село, і пси будуть тікати додому, бо вже не зможуть ловити перепелиць по полю.

Дід Михайло буде хреститися, і збивати порох із сорочки, і дуже кашляти. Потім напакує повну верітку ковіньок, внуки йому поможуть її завдати на плечі і зійдуть на дорогу. Оксана буде нести свої сніпки колосся, а хлопці ховатимуть ті ковіньки, що впали з верітки, у пазуху. Заки дійдуть додому, то пазухи їм моцно повіддуваються, а черева їх стануть чорніські від пороху.

В селі вони всі подибаються – і бідні вдови, і їх унуки, і діди, і молоді жінки, що їх чоловіки покинули, – всі з ковіньками і зі сніпками колосся. Вони вістують, що осінь приходить.

Май[33]

Данило чекав коло білої брами, дивився в панський город, як злодій, і не важився зайти.

– Ніби я знаю, ци суда можна йти, а як вібіжить та дасть у писок, а я відки знаю, що не дасть?

То були біленькі, рівненькі стежки по панськім городі, і він за них боявся бійки, бо лише ними він міг до двора дістатися. Поки що чекав коло брами.

Всі мужики, богато їх міліонів, уміють чекати довго і терпеливо. Як пан є в канцелярії, то вони чекають стоячи. Аби їх було не знати як богато, то не дадуть зі себе найменшого значка життя. Стоять тихонько, лиця їх поволеньки бовваніють, а вираз з лиця зсувається десь на плечі, під сорочку. В стоячім сні вони півпритомні і безмежно байдужні, а урядник посеред них подобає на чорну мушку, що в густий мід залізла. Крайньому тому, найближчому до урядницького стола, найгірше, бо він не може запасти в цілковитий сон. Він щохвилі розтягає очі аж під чупер і оглядається неспокійно. За ним пролуплюють очі і оглядаються сусіди, і неспокій крайнього бушує аж до останнього, до того, що сперся до печі. Той крайній, як вітер на ниві, все неспокоїть, усі колоски від дороги аж до суголовків.

Як пана нема в канцелярії, то вони сідають. Добро для них півгодинки спочивати, добро, як хоч одна рука або одна нога відпочине. Злізаються накупу і присідають собі всякі частини тіла. Одні капелюхи тримають осторожно, аби не зімнялися. Як уже добре стиснуться, то починають до себе шепотом говорити.

– Якби так трохи покурив люльки?

– Лишіть геть.

– А тютюн маєте куповапий?

– В мене на городі росте.

– Не говоріть, бо ще хто почує та…

Тоді всі запихають руки в пазухи і засувають свої скрутки спереду пазухи аж за плечі, бо ану ж яка нужда пошукає! Шепти стихають, лиця деревіють, слина випливає з губів, а голови падають удолину. А як трапиться між ними який нетерплячий, то він так, як той крайній, не дасть всім спокійно на підлозі посидіти. Бо або рука йому затерпне, або якась біда його в сам хребет так ушпилить, що він не видержить і порушиться. За ним заворушаться сусіди, і гармонія взаємного натиску пропадає. Починається уклад ніг і рук наново, і знов якась біда його руйнує.

– Такі люди нетерплячі, що Господи! – скаже якийсь витривалий і зараз-таки замкне очі.

Отак вони всі чекають, та так чекав і Данило коло брами, хоч був сам-один. На нього спадала сонність і байдужість, і думки його мішалися одна поза другу. Як він ішов до пана, то мав дуже ясний план. Побачивши його, він мав скинути капелюх з голови і йти проти нього так, як бузьок по млаці ходить, – обережно, поволеньки, аби панського камінчика не вразити. Як наблизиться вже дуже, то має витріщити очі на пана і дивитися так, аби пан собі погадав: «Це якийсь дуже бідний!» Потім приступить до руки, поцілує її з обох боків, дотулиться чолом долоні і трохи подасться назад. Спустить плечі вдолину, шпурне капелюх поза себе на землю, обітре рукавом губи і стане говорити:

– Я прийшов до пана наймитиси. Переднівок дуже прикрий, дітий маю четверо, а на то лишень латка города. Наймитиси мусю, а роботу кожду знаю, бо я заробний чоловік. Та просю Божої ласки та й панської, аби-м си погодили та аби пан дали мені корець орнарії таки зараз, аби дати жінці межи діти, а до служби я можу зараз ставати.

Перше слово пана буде:

– Ти, відай, злодій?

– Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.

– Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річ, аби мужик не крав?! Хіба ти не мужик?

– Я цалком простий мужик, але я чужого не люблю кивати.

– То-с, певне, пияк?

– Я з горівков собі не заходжу, бо нема відки.

– Гавкаєш, як пес, та ти би вмер без горівки!

– Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна!

– Ти змудра мені відповідаєш, бо ти був у криміналі, та там тебе розуму навчили.

– А най мене Бог боронить! Я половину віка свого збув, а ще моя нога в арешті не була.

– А нащо ж ти стільки дітей натеребив?

– То Бог, пане, дає діти.

– То піп тебе такого навчив?

– Я з попом собі не заходжу, бо то гроші коштує, я й до церкви не ходжу, бо не маю в чім.

– То ти радикал та й не даєш попові з себе шкіру здирати?

– Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти. Ми таки не сходимоси…

Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посміятися, аж потім прийме його на службу. Йшов певний себе, аж коло брами приперся. То був двір на другім селі, і він не знав, куди заходити до нього. А двір до того стояв на полі, і не було кого спитатися. І Данило чекав. Його ясний план затемнювався, він чухався в потилицю і несміливо заглядав у город.

– Вони тими стежками ходє собі на спацєрок, бо, аді, як усипали піском.

Його очі блукали довго, аж спинилися на павуні, що блискотів перед двором.

– З оцего фоста мав би якийсь ґрейцір, аби так забіг та обома руками замотавси в него… Не знати, ци мнєсо єго добре їсти?

Він оглянувся по хатах.

– Цес має того поля доста та й робить коло хліба добре. Ба, де він тото все подіває?

Його думки розліталися на всі боки.

– Весна така красна, така красна, що раз!

Чимдалі він нічого не спостерігав. Сидів, як стовп, і чув, що буде спати. Аби не датися, він роздирав очі, потирав рукою лице і виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку і неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега і, видко, хотів так урядитися, аби ніби спати, а ніби чекати. Потім потягнувся цілий і замкнув очі. Не проспався ще одної цілої мінути, як щось йому шепнуло:

– Спи, спи під панцьков брамов, та фірман так упереже батогом, що кров сикне!

Він зірвався, перестрашився, оглянувся довкола себе і станув, як підстрілений. Стояв секунду, махнув рукою і пішов від брами на лан. Заліз у траву і розложився до доброго сну. Привиджався йому пан, і його руки, і білі стежки. Пан йому десь казав, аби поклав капелюх на голову, але він не хотів.

– Я проши пана, бідний чоловік, я не можу покласти капелюха на голову, бо я бідний, такий бідний чоловік…

Солодкий сон нагонив ті привиди, і він спав спокійно.

Сонце реготалося над ним, посилало до нього своє проміння, пестило його, як мама рідна. Квіти цілували його по чорнім нечесанім волоссю, пільні коники його перескакували. А він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до його цеглястого тіла.

1
...
...
17