«Розвели нас дороги похмурі…»

 
Розвели нас дороги похмурі,
І немає жалю й гіркоти,
Тільки часом у тихій зажурі
Випливаєш з-за обрію ти.
 
 
Тільки часом у многоголоссі,
В суєті поїздів і авто
Спалахне твоє біле волосся,
Сірі очі і каре пальто.
 

«Найогидніші очі порожні…»

 
Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.
 
 
Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа незрадлива,
Найскладніша людина проста.
 
 
Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.
 

Чую

 
Чую, земле, твоє дихання,
Розумію твій тихий сум,
Як на тебе холодні світання
Ронять пригорщами росу.
 
 
Знаю – зливи, та буйні грози,
І роса в шумовинні віт —
То сирітські, вдовині сльози,
Та замучених предків піт.
 
 
Назбирала ти їх без ліку
На роздоллі полів, дібров,
Щоб живили тебе довіку
Людські сльози і людська любов.
 

Веселий похорон

 
Били в дзвони вітри,
Калатали на сполох.
Зупинялися ріки і череди хмар.
То ховали байдужість.
На ратицях кволих
Тупцювали за гробом ватаги бездар,
Проводжали в дорогу останню.
До ями
Понесли її пишну і чорну труну,
І ридання, народжені холуями,
Покотили на цвинтар
Плаксиву луну.
Танцювали дерева,
Сміялися квіти,
Умивалося небо у синяві рік,
Виривався з грудей,
З-під холодного гніту,
Первозданної радості крик.
Ну чого б їм казитись,
Чого їм бриніти,
Знемагати од сміху й сміятися знов?
Хоронили байдужість.
Ніжнішали квіти,
Били в бубони неба
Розчулені віти —
Воскресала любов!..
 

«Там, у степу, схрестилися дороги…»

 
Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі^[38],
І час невпинний, стиснувши остроги^[39],
Над ними чвалить вранці і вночі^[40].
 
 
Мовчать над ними голубі хорали^[41],
У травах стежка свище, мов батіг.
О, скільки доль навіки розрубали
Мечі прадавніх схрещених доріг!
 
 
Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?
 

«Земле рідна! Мозок мій світліє…»

 
Земле рідна! Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої забаганки і мрії
У життя вливаються моє.
 
 
Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.
 
 
Хто тебе любов’ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!
 

«Люди – прекрасні…»

 
Люди – прекрасні.
Земля – мов казка.
Кращого сонця ніде нема.
Загруз я по серце
У землю в’язко.
Вона мене цупко трима.
І хочеться бути дужим,
І хочеться так любить,
Щоб навіть каміння байдуже
Захотіло ожити
І жить!
Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали про вас грядущі:
– Їх на землі не було…
 

«Торжествують…»

 
Торжествують:
Він не спотикався,
Не змочив —
Ні разу! —
Підошов,
Проти вітру —
Жоден раз! —
Не пхався…
Але ж він нікуди і не йшов!
 

Пересторога славолюбцеві

 
Одійде в морок підле і лукаве,
Холуйство у минувшину спливе,
І той ніколи не доскочить слави,
Хто задля неї на землі живе.
 

«Люди часто живуть після смерті…»

 
Люди часто живуть після смерті:
Вріже дуба, а ходить і їсть,
Перепродує мислі підтерті
У завулках тісних передмість.
 
 
Гилить зуби, дає поради,
Носить лантухи настанов^[42],
Підмічає серйозні вади
У діяльності установ.
 
 
Не втомляється спати і жерти,
На милицях за часом біжить^[43],
Їй-право, не страшно вмерти,
А страшно мертвому жить.
 

«Впало сонце в вечірню куряву…»

 
Впало сонце в вечірню куряву.
Тиша виповзла за село.
Нашорошилось небо буряно
І погрозами загуло.
 
 
Ніч підходила з гуркотіннями,
Ніч несла божевілля й жах,
Плазувала потворними тінями
У нервово пружних кущах.
 
 
Ніч кричала мені, розтерзана,
Оперезана громом навхрест.
І у зойках її березових
Закипівся гучний протест.
 
 
Хмари дибились волохато,
Місяць в небі петляв, мов кіт,
Вихор всівся на сіру хату
І закручував стріху в зеніт.
 
 
…Та встає перламутровий ранок
Крізь холодний і злісний рев,
І проміння зализує рани
З закатованих ніччю дерев.
 
 
Безпорадні агонії злості,
Злість гармонії не порве!
Сонце ходить до нас не в гості —
Сонце з нами живе!
 
 
Вирина воно ранками з куряви,
На потрав’я витрушує пил,
І пливе, й ховрахів обурює,
Повне ніжності й повне сил.
 

«Україно, п’ю твої зіниці…»

 
Україно, п’ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
 
 
Україно! Ти для мене – диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе чудуватися повік.
 
 
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю.
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
 
 
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
 
 
Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі.
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
 
 
Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чуєш – битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
 
 
Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
 
 
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
 

«Через душі, мов через вокзали…»

 
Через душі, мов через вокзали,
Гуркотять состави почуттів…
Може, сподіватися зухвало,
Вірити і ждати – поготів^[44].
 
 
Та не вірить я не маю змоги,
Обіймає сумніви огонь,
І червоним ліхтарем тривоги
Зупиняю потяга твого.
 
 
І стою на березі чекання:
Що ти мені з гуркоту кричиш?
Станеш ти біля мого благання
Чи до інших станцій просвистиш?
 

«Чорні від страждання мої ночі…»

 
Чорні від страждання мої ночі,
Білі від скорботи мої дні
Впали у твої свавільні очі,
Жадібні, глибокі і чудні.
Я тебе не хочу обминути,
Я тебе не смію обійти.
Дай мені губами зачерпнути
Ніжної твоєї доброти.
Диких орд незлічені навали
Розтрощили пращури мої,
Щоб несла ти гордо і зухвало
Груди недоторкані свої.
Щоб горіли маками долоні,
Щоб гуло моє серцебиття,
Щоб в твоєму соромливім лоні
Визрівало завтрашнє життя.
І моє прокляття очманіле^[45]
Упаде на тім’я дурням тим,
Хто твоє солодке грішне тіло
Оскверняє помислом гидким.
Стегна твої, брови і рамена,
Шия і вогонь тендітних рук —
Все в тобі прекрасне і священне,
Мамо моїх радощів і мук!
 

«Всі образи й кривди до одної…»

 
Всі образи й кривди до одної
Я тобі забуду і прощу —
Жду твоєї ласки хоч малої,
Як земля у спеку жде дощу.
 
 
О жорстока! Щастя хоч краплину
В душу мою змучену згуби —
Полюби і зрадь через хвилину,
Та хоч на хвилину полюби!
 

«Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида…»

 
Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.
Ходить байда споконвічний та у вікна загляда^[46].
 
 
Ну чому б тобі, приблудо, не заснути уночі,
Не погріть старечі кості в димарі чи на печі?
 
 
Я не сплю – мені й не диво:
я ж не вітер – чоловік,
Помитарствую, поб’юся та й засну колись навік^[47].
 
 
Але ж я не спати – жити!
Жить і мріяти люблю —
Через це у довгі ночі не вилежуюсь, не сплю.
 
 
Ну, вгамуйся, клятий вітре,
не стогни та не хрипи,
У моє вкладайся ліжко і за мене там поспи.
 
 
І зітха тужливо вітер, кулаками в шибки б’є:
– І мені, – кричить, – кохання
також спати не дає.
 
 
Я давно про зірку мрію, світлу зіроньку одну,
Але як не дму, не вію, я до неї не сягну.
 
 
Тож ходжу я в довгі ночі та зітхаю знов і знов,
Їй пісні сумні складаю про сумну мою любов.
 

«Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної…»

 
Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної,
Із ранкових туманів, з небесних октав,
Коли думи збігалися з мли бездоріжної
І незвіданий смуток за душу смоктав.
 
 
Я від тебе жадав незвичайного й дивного,
Щоб з’явилася маревом, видивом, сном,
Щоби я знемагав од дихання нерівного,
Од заклятої радості під вікном.
 
 
І не міг я спекаться словесної пишності,
Одсахнутись ураз од кокетливих мрій, —
Волочив я тебе в ореолі безгрішності
Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.
 
 
Припливла ти до мене з прибоєм уяви,
Несподівано встала над смутком чекань,
Розцяцькованих мрій павіани і пави
Повтікали лякливо під купол світань.
 
 
Розгубили вони свої зваби і почесті,
І сьогодні вклоняється серце моє
Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,
Що красою життя – материнством – стає.
 

«Говорю я з тобою мовчки…»

 
Говорю я з тобою мовчки,
Тиша хмарою проплива.
І вовтузиться думка, мов квочка^[48],
В намаганні родить слова.
 
 
Тиша важчає. Терпнуть губи,
Тиша репне навпіл ось-ось.
Припаду я шалено й грубо
До безумства твоїх волось.
 
 
Упаде розідрана маска,
І сполохана вгледиш ти,
Скільки в тиші чаїлося ласки,
Скільки в грубості – теплоти.
 
 
Насміються з своєї беззубості
Прописні допотопні думки,
Джерелом вдарить ніжність із грубості,
Заворкують живі струмки.
 
 
Задихнеться від люті сірість —
Нам на щастя, а їй на зло.
Поміж нас підведеться щирість
І з’єднає наше тепло!
 

«Ну скажи – хіба це фантастично…»

 
Ну скажи – хіба це фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я – це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою…
Ми не вічні,
Ми з тобою просто – ти і я…
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.
 

Чадра

 
Я тебе не сприймаю за істину,
Бо таких, мабуть, зовсім нема.
Ніч, вітрами дурними освистана,
Свою чорну чадру підніма^[49].
 
 
І дивлюсь я здивовано в очі,
Що заблискали з-під чадри.
У волоссі – у сірому клоччі —
Причаїлися дикі вітри.
 
 
Недарма понад нею пронісся
Ураганний тайфун стихій^[50].
Виповзає на перенісся
Зморшка відчаю і надій.
 
 
І куди я до істини втраплю
Через ями й вибоїни слів?
Коли б випив її хоч краплю,
То, напевне б, від жаху зомлів.
 
 
Я тебе не сприймаю за істину —
Небо навіть і те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу і безжально освистану —
І таку я люблю тебе!