Політичні гасла, у які відливалася платформа українського руху на початку революції, продовжували досить міцну національну традицію. І видатний історик М. Грушевський вважав цей момент далеко не другорядним фактором: «Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні у відокремленій, незмішаній автономній Україні, зв'язаній тільки федеративним зв'язком чи то з іншими племенами слов'янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави, – се старе наше гасло, – відзначав він. – Підняте ще в 1840-х роках найкращими синами України Шевченком, Костомаровим, Кулішем, Гулаком, Білозерським і іншими, воно від того часу не переставало бути провідним мотивом української політичної мислі, організаційної роботи, культурної і громадської праці. Часами тільки воно не розгортувалося широко і прилюдно з причини цензурних заборон і репресій, якими старий режим Росії оточував гасла автономії і федерації. Але, як тільки українське громадянство діставало змогу свобідно висловити свою гадку, воно повторювалося безустанно всюди і завсіди: з трибуни першої і другої Думи, в пресі «днів свободи» і т. ін. Нині воно могло б бути проголошено не тільки друкованим словом, але і живим – на великих зборах, маніфестаціях і в усякого роду прилюдних заявах, до котрих прилучаються українські і неукраїнські зібрання на місцях, заявляючи солідарність з ними, і підтверджуючи, що се домагання всього українського громадянства і всіх політично-свідомих верств України.

Без сумніву, воно зостанеться тою середньою політичною платформою, на котрій буде іти об'єднання людності України без ріжниці верств і народностей. Середньою між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганням повної політичної незалежності».

Отже, сутність стратегічної мети, сутність політичної платформи, на яких у 1917 р. згуртувалося політично активне українство, були гранично чіткими і ясними: українці не мають бажання ні від кого відділятись, відмежовуватись – «вони хочуть лише, щоб їм і всьому громадянству України була забезпечена можливість порядкувати справою краю, будувати його долю без усяких сторонніх втручань і без загрози таких втручань. Вони знають свої сили і засоби й впевнені в тому, що коли край буде мати таку волю і буде забезпечений від усяких гальмувань і втручань з боку, він розвиватиметься так сильно і успішно, що не потребуватиме якихось штучних відмежувань від чужих впливів чи конкуренцію).

Як вчений-аналітик, що блискуче володів знанням світового досвіду, М. Грушевський був сам абсолютно переконаний у перевагах ладу, заснованого на федералістичних началах, над централістичним, унітарним державним устроєм. Він намагався довести це всім чесним людям, тим, хто здатен був логічно мислити і діяти.

Чітка, струнка, логічна, аргументована, переконлива, розрахована на втілення легітимним шляхом платформа Української революції, розроблена М. Грушевським, може бути зразком наукового і, рівною мірою, – політичного мислення. Акумульовані в ній ідеї були суголосними настроям мас, враховували розстановку сил, реальні можливості національного руху. Тому саме така політико-правова модель (існували й інші – однак це предмет окремої розмови) викликала практично повну підтримку українства, стала обґрунтуванням його дій у 1917—1918 pp., реалізувалась і конкретизувалась у конкретній політичній практиці, у найголовніших документах революційної дії і державотворення – Універсалах Центральної Ради. І вже відзначена обставина дає повне право стверджувати, що Михайло Грушевський – найвидатніший політичний діяч Української революції.

Як і багато інших визначних особистостей, голова Центральної Ради встиг залишити й свої мемуари за 1917 р., у яких досить ретельно занотовував хід революційних подій, давав їм оцінки і досить розлогі роздуми з приводу пережитого. Працював над ними Михайло Сергійович починаючи з 1918 р. А вперше видрукувано їх було альманахом «Київ» у 1989 (№ 8—11). Спомини органічно доповнюють джерельну базу для з'ясування суті концепції Української революції, допомагають зрозуміти й багато з того, що залишалось, так би мовити, «за лаштунками» політичної сцени.

М. Грушевський вважав надзвичайно важливим розвивати національну свідомість народу, одним з вирішальних чинників якої була історична пам'ять. І він, не покладаючи рук, працював над тим, щоб випускати нові й нові книги і брошури з популярним викладом і принциповою політичною оцінкою минулого українського народу. Підготовку, видання, перевидання, поширення таких творів голова Центральної Ради розглядав як політичне завдання першочергової ваги.

У 1917 р. він випустив книгу «З політичного життя старої України. Розвідки, статті, промови». До неї ввійшли праці вченого з української історії XII—XVII ст., видрукувані свого часу в «Записках Наукового товариства ім. Т. Шевченка» та «Літературно-науковому віснику» (1891—1912 pp.). Привертає увагу проблематика дібраних розвідок. Поряд з двома статтями, присвяченими раннім періодам українства («Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці» і «Галицьке боярство XII—XIII в.») автор вмістив у книгу матеріали про ті політичні моменти, які в попередні часи та й в 1917 р. поставали в громадській свідомості як найбільш суперечливі: «Хмельницький і Хмельнищина», «250 літ» (до роковин приєднання України до Московського царства), «Богданові роковини», «Виговський і Мазепа», «Шведсько-український союз 1708 р.», «Мазепинство» і «Богданівство».

У грудні 1917 р. друкувалася збірка «З старого й нового. Статті, промови, замітки», до якої ввійшли матеріали «Байда Вишневецький в поезії й історії», «Український рух на схід», «Вихрест Олександр», «Барська шляхта», «Капнист в Берліні», «Мазепинець 1820 pp.», «Про що мріяли наші діди» та ін. Невдовзі мала вийти в світ книга «Під хмарою стоячою: з українського життя». Тоді ж автор готував до друку ще дві книги. Перша – «З історії українознавства і національного усвідомлення (Українознавство XIX в.: Українська історіографія і М. Костомаров, В. Антонович, Ол. Лазаревський і ін.)». Друга – «Розвідки й причини до української історії: (Вступний виклад з історії України. Звичайна схема «руської історії». Етнографічні категорії. Спірні питання староруської етнографії. Нові спроби конструкції початків слов'янського й українського життя. Анти й ин.)». Це була перша частина задуманої публікації. Спроектував автор і другу частину останнього твору, де мав намір вмістити дослідження «Звенигород галицький. Волинська справа 1098—1102. Хронологія галицько-волинської літописи. Чи маємо грамоти кн. Льва й ин.».

Крім того, М. Грушевський у кожній черговій публікації анонсував свої численні історичні твори, які були видрукувані в попередні роки і ще перебували в книжкових сховищах.

Нарешті М. Грушевський планував видати брошуру «Новий лад України», в якій хотів показати, «як має уложитися нове життя України й її відносини до центральних органів Російської республіки».

Невтомний вчений, публікатор, голова Центральної Ради працював над наболілими проблемами України з велетенським завзяттям. Висновки щодо перспектив української справи, Української революції, які постійно обмірковував, він хотів закумулювати в окремому виданні, своєрідному політичному заповіті, який, за прикладом французького ідеаліста Кондорсе, планував назвати гадками і мріями. Проте на кінець 1917 року політичний небосхил затягло темними хмарами, а в січні 1918 р. Центральній Раді довелось залишити Київ. В цей момент радянські війська, що бомбардували столичне місто, спалили родинний будинок Грушевських. Згоріли численні рукописи. Після повернення до Києва у березні рукопис задуманої книги довелось виконати заново. Її пафос звучить в перших же словах праці, названої «На порозі Нової України. Гадки і мрії»: «Кондорсе написав свою славну книжку, виливаючи свої гадки-мрії про безконечні уліпшення людського життя, підчас революційного терору, ховаючи своє життя від смерті, на котру був засуджений. Пишучи сі стрічки, я відчуваю щось подібне до того, що мусів відчувати сей палкий ентузіаст. Не тому, що під дверима моєї кімнати стоїть вартовий, стережучи моєї голови, а під вікнами другий, а тому що той великий розрух і внутрішня усобиця, яку переживаємо, становить не меньше глибокий контраст до тих ясних перспектив, до котрих силкується злетіти мій дух, ніж та обстанова в який описував свої мрії старий французький ідеаліст».

Пояснюючи різкість тону, виразів, до яких змушений був врешті-решт вдатися автор, він пише: «Ся різкість може й вразить декого, декому не сподобається. Але я не вважав можливим в таку відповідальну хвилю заліплювати гірку правду в солодкий облаток, Captando auram popularum – щоб не зрадити собі людей. І коли в моїх поглядах і виводах будуть помилки, то одно я знаю твердо, що моїми гадками і виводами, котрі я подаю тут, не водили иньші мотиви крім бажання добра громадянству, що мене в таку відповідальну хвилю покликав до праці. І за се, я вірю, воно вибачить мені й те, в чім я помилявсь».

На перший погляд, книга не зовсім цілісна, почасти складається з розрізнених статей, теми яких не завжди щільно стикуються між собою. Однак в сумі їх об'єднує дещо суттєвіше – загальна логіка бачення перспектив революційного майбутнього України, творення Нової України, на порозі якої, за оцінкою професора М. Грушевського, вона була в 1918 р. Тобто книга М. Грушевського – ще один внесок у викристалізацію стратегії руху вперед українського суспільства, в концепцію Української революції.

Водночас «На порозі Нової України» – одне з перших історіографічних явищ історії Української революції. Теоретик революції вибудовує свої концепції на міцному ґрунті серйозного дослідження історичних фактів, передусім першого етапу Української революції.

Після гетьманського перевороту М. Грушевський деякий час перебував на нелегальному становищі, відхиляв пропозиції П. Скоропадського очолити створювану Академію наук України, займався улюбленою науковою роботою (підготував 4—6 частини «Всесвітньої історії», ряд книг і підручників). Тоді ж підготував нове видання «Ілюстрованої історії України», яке було здійснене вже в 1919 р. Дніпровським Союзом споживчих союзів України (Дніпросоюзом) у Києві (сам М. Грушевський помилково вважав, що книга вийшла в 1918 р.). У порівнянні з виданням 1911 р., до нового історик дописав близько трьох друкованих аркушів тексту про події в Україні від передодня Першої світової війни до останніх днів Центральної Ради. Очевидно, можна з певністю говорити про те, що відповідні сюжети – це фактично спроба історіографічної оцінки революційних подій в Україні в 1917 р. – квітні 1918 р. Майже без змін в такому ж варіанті М. Грушевський підготував книгу до видання і наприкінці 1919 p., проте здійснити це вдалося лише в 1921 р. у Відні. В січні 1919 р. Михайло Сергійович був делегатом Трудового конгресу України, разом з найбільшою (центральною) частиною УПСР, що розкололася, відстоював ідею «трудових рад селянських і робітничих депутатів». При цьому вважав політично найдоцільнішим повернення до Центральної Ради, увійшов у суперечності з Директорією. На початку лютого 1919 р. виїхав до Кам'янця, де редагував деякий час газету «Голос Поділля».

Невдовзі через Галичину М. Грушевський виїхав за кордон, став ініціатором утворення Українського соціологічного інституту у Празі, організатором ряду періодичних наукових видань. Жив у Празі, Берліні, Відні, Женеві, Парижі. Багато друкувався, видав книги з питань всесвітньої історії, історії української літератури та релігійної думки в Україні, соціології.

Обраний наприкінці 1923 р. членом Всеукраїнської академії наук і одержавши дозвіл, у березні 1924 р. повернувся на Батьківщину. Займався науковою роботою. Політичних питань намагався уникати. Ніколи більше не писав і про історію Української революції. Так що теоретичні та історіографічні праці М. Грушевського стосовно Української революції – це названі вище публікації 1917—1919 pp. Вони органічно доповнюються усними виступами голови Центральної Ради, зафіксованими у протоколах різних зібрань, газетних звітах тощо.

Звиви долі М. Грушевського в Радянській Україні, його тогочасну наукову діяльність досить ґрунтовно, із залученням великого обсягу не доступних раніше матеріалів дослідив Р. Я. Пиріг у монографії «Життя і діяльність Михайла Грушевського. Останнє десятиліття (1924—1934)» (К., 1993), яка стала основою для докторської дисертації «Життя і діяльність М. С. Грушевського у контексті ідеологічної боротьби в Україні (1920—1930-ті pp.)», яку було захищено в 1994 р.

Насичена фактологічними матеріалами, цікавими документами книга П. С Соханя, В. І. Ульяновського, С. М. Кіржаєва «М. С. Грушевський і Academia. Ідея, змагання, діяльність» (К., 1993) переважно теж присвячена останньому десятиліттю творчості і діяльності видатного історика.

У цей час вченим було започатковано цілу низку дослідницьких структур у Всеукраїнській академії наук.

Скориставшись з українського відродження другої половини 1920-х pp., вдалося чимало зробити для праці всього свого життя – багатотомної «Історії України-Руси». У складних ідеологічних обставинах, далеко не завжди і в усьому згодний з пануючими порядками, М. Грушевський прагнув служити національним потребам «робітничо-селянських трудових мас», українській ідеї передусім на науковій ниві.

Але й ця «академічна» позиція не гарантувала Михайлу Сергійовичу безтурботного, безхмарного існування. У кінці 20-х pp. на нього поринув вал ідеологічних атак радянської системи.

Одного з визначних діячів української науки і культури звинуватили водночас у багатьох гріхах, не шкодуючи убивчих характеристик: «нацдемівець», «буржуазно-націоналістичний фальсифікатор історії», «монументальний жрець зоологічного націоналізму», «націонал-фашист» і т. ін.

До ідейного погрому додалися адміністративно-судові репресії. У справі «Українського національного центру» М. Грушевського було заарештовано, після допитів і визнання вини настало вигнання з України. За оцінками Р. Пирога, «жорстокість і аморальність тодішніх переслідувань набагато перевершили гоніння, яким вчений піддавався за часів царату. Створені ним дослідницькі установи, друковані органи були ліквідовані, наукова школа розгромлена, учні винищені, праці заборонені.

Політична і фізична розправа, моральне безчестя підірвали здоров'я вченого, передчасно звели його до могили».

Помер М. Грушевський 25 листопада 1934 р. в Кисловодську, похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Нині триває досить інтенсивний, але непростий, часом суперечливий процес повернення славнозвісного вченого до пам'яті українського народу. Йому по праву належить чільне місце у вітчизняній історіографії; своїми працями, які в останні роки перевидаються багатьма видавництвами чималими тиражами, він дієво сприяє формуванню національної свідомості українства, становленню нової державності.