ІІ

Сходин, ігор у шахи та карти, балачок було замало, щоб підтримувати нашу компанію, були ми народ різноякий, тож часом влаштовували гулянки, інколи офіційно, коли святкували чийсь день народження – тоді збирались у винуватця події, а часом виїжджали з магнітофоном, дівчатами і пляшками на природу, використовуючи для цього Геннадієву вантажівку, але й тут була незручність: за кермом Геннадій пити боявся, щоб не потрапити, як він казав, «у тюрму», а коли хтось п’є, а хтось ні, то й веселощів добрих не буває. Зрештою, ми жили на околиці, притиснутій до річки, досить перебрести її чи пострибати греблею біля колишньої водокачки, і ми опинялися на безлюдді, а видряпавшись на гору, в полі, можна було знайти захищене місце і віддатися вільно гульні. Але й тут була своя незручність, бо дівчат було троє, а нас – четверо. Без дівчини ніби залишився Юрко, до речі, найскромніший серед нас і єдиний досі незайманець, бо всі інші з компанії вже пройшли це перше коло пекла, як висловлювавсь я, а з дівчат утримувала цноту тільки Оксана; Марта з Лєною цей бородатий закон давно порушили. Юрко, правда, часом з котроюсь із них гуляв – це ми влаштовували, щоб не відчував себе обділеним і відокремленим од компанії, але не взяв навіть Марти, через яку всі ми троє перейшли, бо вона з того проблем не робила. Лєна ж найбільше тяглася до Олега і, здається, його бажала скрутити, тобто з «лінивої любові» переключити на чинну, активну, через що йому тільки й віддалася, але Олег так просто не здавався, заявляючи з холодною непроникністю:

–  А для чіво мене нада одна, када можна папробовать много. Молодость нада прожить.

Отже, ми вирішили організувати гулянку, а коли зійшлися з дівчатами, щоб обговорити це, Марта сказала:

–  А що, коли візьмемо з собою горбунку Зою? Вона хоче в нашу компанію. Юрка, ти согласний?

–  А чому я? – обурився Юрко.

–  Ну, сам знаїш, нас трох, а вас чотирох, – сказала, не моргнувши Марта.

Пропозиція нас заскочила. Виявляється, горбунка Зоя вже знала про нашу компанію, познайомилася з усіма трьома дівчатами, і через них почала до нас втиратися; принаймні дівчата наші в один голос сказали, що вона непогана і що вони її в компанію взяти згодні. Чому вони стали такі однодушні, зрозуміло: кожна вже серед нас намітила собі партнера, як саме, я вже сказав, отже, перекидатися від одного до другого, як це було в нас прийнято, вже не так і хотіли.

–  Я – за! – сказав Геннадій Коняка і заіржав. – Не женитися ж тобі, Юрка, з нею?

–  Мне ето до лампочки, – озвався Олег. – Как хотітє!

Отже, він погоджувався також. Я ж відчув глухе хвилювання, якого до ладу не збагнув, бо чого мені хвилюватися, коли і дівчина в мене для гулянки є – Оксана, та й Юркові горбунка призначалася, принаймні цього разу. Але я знав закони нашого товариства: ми хоча й кріпилися біля котроїсь дівчини, але для різноманітності дівчатами не раз мінялися, принаймні я перекидався залюбки від Оксани до Марти, і то з резону простого – Марта була доступна, а з Леною, як казав, лишень раз пофлір- тував – без погодженості. Отже, згодом мав би ввійти у якісь стосунки із горбункою Зоєю, ах, це було якось… небезпечно чи що? У глибині душі вже зараз я сумнівався, що з Зоєю можлива «лінива любов» – надто вона всіх нас переколошматила. А ще я подумав, що Зоя, можливо, провівши перший акт чарування, як висловився Геннадій, і, по-моєму, небезпідставно, переходила до акту другого, тобто вправно знайшла через наших дівчат лазівку до компанії і настійливо хоче до неї втиснутися – чого ж вона відтак хоче? Саме ця її, як на мене, цілеспрямована настирливість і насторожувала найбільше.

–  То що ти? – спитала Марта.

–  Хай Юрко вирішує, – ухильно відповів я, намагаючись через невеличку хитрість врятуватися. – Для нього ж вона призначається.

–  А я не хочу! – мовив гостро Юрко, все ще червоний як иіон. – Хай мені буде Оксана, а Зоя – йому!

І він ткнув у мене пальцем, як ножем.

–  А ти мене спитав, чи я хочу? – обурилася раптом Оксана, чим здивувала мене, і я подумав: чи не хоче і вона перейти зі мною від «лінивого кохання» до активного?..

–  А хіба ні? – здивувався Юрко; раніше Оксана з'ним залюбки гуляла, і, по-моєму, знаходила більше спільної мови, як зі мною.

–  Ні! – різко відповіла Оксана.

Юрко неймовірно знітився, аж очі опустив. І я збагнув: треба втрутитися, інакше ми розсваримося. Загалом, моє становище в компанії особливе, я був неоголошеним лідером, і це всі мовчки визнавали. Тому я заплескав у долоні, обірвав розмови і сказав:

–  Стоп! Стоп! Подаю свій голос: я за! А кому вона дістанеться, кинемо жеребка. Хто не згоден?

Усі полегшено зітхнули. Окрім того, цікаво стало: кому ж горбунка Зоя дістанеться? Папірці виготовила Лена, бо дівчата, звісно, участі в жеребкуванні не брали.

–  Наша філософія, шановні, – трохи бундючне проголосив я, – фаталізм. Отже, корімося долі, котра знає ліпше, як нас спарувати.

–  Зануда! – прошепотіла Лєна.

–  А що воно таке – що сказав? – спитала Марта.

–  Фаталізм? – перепитав я. – Ну, те, що підлягає вироку долі.

Оксана, як звичайно, промовчала, однак я помітив, що вона почала хвилюватися. Це знову мене здивувало: а що це з тобою, Оксанко?

Сміливо взяв згорнутого в дудочку папірця.

–  Оксана! – прочитав голосно. Оксана почервоніла, а всі радісно заґелґотали.

–  Тепер Олег, – наказав я. – Твоя черга.

–  Ні, я хочу! – смикнувся Юрко. – Ато розберете дівчат, а мені знову підкинете горбунку.

–  Тоді за алфавітом, – сказав я. – Моє на «А», то я перший. Геннадій!

Геннадій вибрав Лєну. Та скривилася, але згодилася. Олег вибрав Марту. Він зробив вигляд, ніби скривився, але обоє залишилися задоволені, до речі, Олег Марті подобався, хоч за негласним розподілом вона належала таки Геннадієві.

–  Це нечесно! – сказав Юрко. – Перший мав тягти я!

–  Все чесно, Юрку, – мовив я. – Згоджуйся, інакше гулянка відміняється.

–  Гаразд! – згодився Юрко. – Але все одно, це нечесно.

–  Чесно! – гаркнули ми на всі горлянки, аж прибігла з кухні злякана Юркова мати: ми ж бо зібралися в нього.

–  Усе гаразд, мамо! – сказав Юрко, і мати причинила двері.

Отже, час гулянки було визначено на суботу, тобто на завтра; дівчата мали організувати харчі, а ми – випивку, все як звичайно. Незвичайне було інше: горбунка Зоя таки зуміла впевнено і без перепон увійти в нашу компанію. Ми розійшлися, а Юрко пішов провести мене.

–  Не журися, Юрику, – сказав я м’яко товаришеві. – Ну, що тратиш?

–  Чому ти проти мене? – спитав гостро Юрко.

–  Та не був я проти тебе, – мовив я. – Це ж виграшки! Що, боїшся її?

–  Не знаю, – тихо сказав Юрко. – Вона не така, як наші дівчата.

–  Що значить – не така?

–  Не знаю! Бачиш, коли признатися відверто, чомусь мені нудно стає від наших гулянок, від отого обміну хлопцями та дівчатами… Ти та Оксана ще нічого, а ті… вони ж нам чужі!..

–  Старий стаєш?

–  Може, й так. А може, й ні! Хочеться чогось серйознішого, а не все хі-хи-ха-ха! Балачки про бабів, оці ігри, розиграші, гадання. Якесь воно несправжнє…

–  А що справжнє, Юрку? – спитав я. – Ми молоді, отже, намагаємося зробити своє життя цікавим. Хіба це зле? Бо що нас чекає далі: робота, родина, діти – одне і те ж щодня, чи ж не нудота? Якесь болото, в яке опускатимешся, поки не ковтне. А тоді – гроб і духовий оркестр, – я замугикав траурного марша. – Не красота?

–  Хто зна, – задумливо сказав Юрко. – А мені здається, що в житті є щось більше і цікавіше.

–  Гадаєш, є?

–  Переконаний, – сказав Юрко. – Я тут познайомився з деякими людьми. І вони дали мені почитати книжки. Але такі книжки, що за них можуть у тюрму запроторити. Хочеш, дам почитати. Тільки це між нами.

–  Це як революціонери? – спитав я. – Ні, Юрку, цього я не хочу і тобі не раджу. По-перше, мене зовсім не вабить тюрма. А по-друге, я переконався, що жодна революція не приносила людству добра, а тільки лихо, кров та руїну. Я хочу жити, Юрку! Дивитися на світ, любити дівчат, тобто робити життя цікавим. А все інше мене не обходить!

–  Гаразд! – зітхнув Юрко. – Може, маєш рацію. Але колись тобі оце ніби цікаве осточортіє. Що тоді?

–  Ну, ні! – засміявся я легковажно. – І тобі раджу його любити. Поки є дівчата, і сонце, і сміх, і веселощі – доти людина щаслива.

Ми озирнулися. По вулиці йшло двоє п’яних. Обійнялися й мимрили якусь пісню.

–  Щасливі ті, що володіють, – сказав Юрко. – Як це ти кажеш латиною?

–  ВеаП розісіеігіиз, – сказав я.

Ми розсміялися.

ІІІ

Отже, ми зустрілися наступного дня, і горбунка Зоя невимушено ввійшла в наше товариство. Вона була весела і жартівлива, що рідко трапляється серед дівчат, бо сміхотливі та жартівливі – це не одне і те ж. Сміхотливі люблять, щоб смішили їх, самі ж не смішать ніколи, а жартівливі смішать інших.

Ми рушили юрмою, навантажені, як віслюки, їжею, пляшками, магнітофоном, ковдрами, через острів, із великим сміхом перебралися через каміння, часом зіслизуючи в воду й мокнучи, або й обляпуючи зумисне одне одного. Найвправнішою серед нас виявилася Зоя, вона стрибала з каменя на камень, ніби ціле життя цим і займалась, як пташка, і це було дивно, бо ми всі виросли на околиці, і цим камінням і справді все життя стрибали, а вона ж була прийда. Зрештою, наші дівчата зумисне вдавали із себе незграбних і вимагали в нас допомоги – так було веселіше. Отже, я підтримував Оксану, Геннадій – Лєну, Олег – Марту, а Юрко тут і діла не мав, бо його пара допомоги не потребувала і в незграбу гратися не бажала.

Потім ми вибралися на гору, знайшли там гарну галявинку, дівчата почали розставляти на ковдрах наїдки і напої, а я з Олегом возилися біля магнітофона, – щось там заїдало. Геннадій лежав, підмостивши під голову руки, заклав до рота травинку і, пожовуючи її, блаженно дививсь у небо, Юрко проходжувався стежкою – якийсь був трохи не в собі.

Зрештою, їжу й напої розставлено, Геннадій розкупорював пляшки, магнітофона налагоджено, й наші молоді шлунки заволали – всі накинулися на напої та їжу, проголошуючи дурноверхі тости, жартували, розповідали анекдоти й реготали. Зоя не відставала, нічим із поміж інших не виділяючись, обличчя її палало і від того здавалося ще чудовішим, я кілька разів зустрівся з нею поглядом і щоразу мене ніби обпікало, тобто відбувалося те саме, що й уві сні, – я на мить ніби дерев’янів, а в голові наморочилося. Здається, це саме відчували інші хлопці, окрім Юрка, який сидів біля Зої, і перезиратися з нею йому було не з руки.

Ми горланили, кричали, дівчата вискітливо сміялися, вискітливо сміялася і Зоя, і тут вона мала ще одну ваду: сміх її був надмірно голосний і трохи неприємний, вискучий. Зрештою, наситили шлунки, якраз настільки, щоб не бути утяженими і щоб не бути п’яними, а тільки підбадьореними. Олег вмикнув магнітофона, і ми кинулися в танець, викручуючись, виламуючись, викаблучуючись кожен перед своєю дамою, але з ними не з’єднуючись – такі були тоді танці. Зоя танцювала розкішно, темпераментно, приблизно десь так, як Клава на дискотеці, і я побачив задоволено, що Юрко перестав киснути – ритм та музика захопили і його, і він крутився довкола горбунки Зої чортеням, а вона виразно напирала на нього, наставляючи лоно і груди. Отже, все було гаразд: потім ми знову їли й пили і знову бацали, перемішувалися між собою, а тоді поверталися до своєї пари, і так застали нас сутінки, бо ми вибралися на гулянку, як звичайно, під кінець дня.

По тому я взяв Оксану за руку, і ми пішли геть від компанії, на цей знак і інші розбилися попарно, як було кожному призначено, і розбрелися по кущах.

Ми лягли з Оксаною під осокора в густу траву, власне, отак упали на землю і дивились у небо, яке поступово загасало, але ще було ясне, бо на заході малиново палало, і червонувате світло розливалося небом, запалюючи в ньому хмари. Я відшукав у траві Оксанину руку і стис її, дівчина на мій потиск відповіла. Тоді я повернувся на бік і схилився над її й досі розпашілим лицем – ми почали безпристрасно цілуватися, тобто я шукав її вуста, натрапляв на них, але Оксана їх прибирала, але вже після поцілунку.

–  Цілуються тоді, коли люблять! – сказала Оксана, коли відірвалася від поцілунку довшого.

–  Перестань! – сказав я, і моя рука сковзнула їй на груди.

Вона цього разу не боронилася, отож я цілував її, одночасно пестячи перса. Від того осмілів, і рука моя натрапила їй на лоно, але тут зустрілася з рукою її – це був той випадок, коли Оксана мої домагання рішуче перепиняла. Але був сьогодні вечір особливіший, я відчув, що сьогодні її рука опирається не так рішуче, та й не спиняла вона мене голосом, отож опірна сила досить швидко зламалася, і я відчув її оголене стегно. Але там далі все було міцно перекрите купальником.

–  Ти що, в купальнику? – спитав розчаровано я, сідаючи.

– Ну да, думала, що купатимемося.

–  Могли б купатися і без купальників, – сказав я.

–  Я так не можу, – серйозно сказала Оксана після паузи. – І взагалі, таке роблять тоді, коли люблять.

–  Але хто сказав, що я тебе не люблю?

–  Не сказав, що й любиш, – рівно відрізала Оксана.

Мій пал пропав. Зрештою, сьогодні в мене виходила з нею не «лінива любов», а майже активна, але той чортовий купальник усе зіпсував. Окрім того, вона відверто вимагала в мене освідчення. Але я того чинити не бажав, щоб бути, зрештою, чесним перед нею, адже вона увіч непогана і незіпсована дівчина. Принаймні не така, як Марта, яку тільки торкни, й вона лягає.

–  Ще не готовий до цього, – мовив знічено.

–  То й не розпускай рук, – рівно сказала Оксана і сіла. – Пішли походимо.

Я був розчарований, але робити нічого. Ми звелися і пішли. Мій язик молов якісь мудроти, а вона слухала і, як завжди, підтримувала розмову короткими, часом цілком наївними запитаннями. Отже, ми стадію «лінивої любові» й цього разу не перейшли, хоч сьогодні я був до того готовий. Але сягли у «лінивому коханні» далі – вперше я відчув її лоно, хай через купальника – досі вона такого мені не дозволяла. Через це рука моя ніби щеміла, а в грудях не зникало хвилювання.

Зрештою, рушили до місця нашої зупинки, небо вже догасло, але було трохи видно. Всі виявилися на місці, за винятком Юрка з горбункою Зоєю. Я глянув на своїх товаришів: по них видно було, що відбулося. Щодо Олега й Марти – й так усе ясно, а Геннадій цвів. Він підморгнув мені, Лєна дивилася кудись убік, і її обличчя стало зовсім таке, як буває в Олега: холодне й непроникне. Ми пожартували щодо Зої та Юрка і почали чекати, запаливши вогнище і доїдаючи та допиваючи те, що залишилося. Зрештою, побачили і їх. Зоя йшла попереду по стежці така, як завжди, із гордо зведеним прекрасним обличчям, а ззаду плуганився якийсь знічений, знищений і ніби розтерзаний Юрко. На вустах у Зої цвіла таємнича усмішка.

–  Ша, хлопці й дівчата, – шепнув я, миттю збагнувши, що сталося. – 3 Юрка не сміятися!

–  Ясне дєло! – сказав Геннадій, а Лена не стрималася і по- блазенському хихикнула. Марта залишилася цілком байдужа, а Оксана, коли я на неї зирнув, відвела очі.

–  Бистрєй ідіте! – крикнув Зої та Юрку Олег. – А то ми тут всьо без вас з’єдім!..

Ми поверталися юрбою вже в темряві. Знову весело галакали і жартували – мовчав лише Юрко. Ішов позаду і ніби вже не належав до нашої компанії.

Перебиратись через каміння у пітьмі було незручно, через це вирішили спуститися нижче по річці, де був пляж, а отже, й підводного каміння менше, там пороздягатися і перепливти: дівчата при цьому вручать свою одежу хлопцям для переправи.

–  Я піду через каміння, – сказала незворушно Зоя, до речі, на Юрка вона тепер не звертала жодної уваги.

Ми не перечили, бо чому не хотіла роздягатися – річ ясна. Гукнула нам на прощання і розчинилась у темряві, хоч і темрява сьогодні не була така густа. Тільки тоді я підійшов до Юрка і обійняв його за плечі. Від інших ми відстали – галасували попереду.

–  Що, Юрку? – спитав я тепло.

–  Буза вийшла, – мовив пригнічено Юрко. – Сьогодні я згубив невинність.

–  Мої тобі ґратуляції та співчуття, – мовив я.

–  Мені не до жартів, – сказав, скривившись Юрко. – Так ніби в калюці викачаний. Скажи, чого цього всі прагнуть, коли опісля так бридко?

–  Перше коло пекла, – сказав я. – І тому це, що втратив невинність… А що, вона легко піддалася?

–  По-моєму, це піддавсь я, – буркнув Юрко.

–  Як це— ти? – здивувався.

–  А так, – зло проказав Юрко, і я почув у його голосі плач. – Коли тобі цікаво, знай: я був брутально, брутально зґвалтований. Утяв?

–  Щось не дуже. – мовив я. – Розкажи!