ІV

Наступного ранку він почувався зле. Дивувався з того, адже перебував у помірному розгулі. А може, той настрій витворив у нього сон, що один і той-таки снився йому цілу ніч. А снився йому митрополичий намісник Хома в образі челіги, тобто голова в нього була Хомина, а тіло пташине, хіба що крила на кінцях завершувалися людськими п’ятірнями. Отож, коли птах промовляв до нього Хоминим голосом, махав крильми-п’ястями, а інколи навіть ті п’ясті стискав у кулаки. Вони ж простували безлюдними київськими вулицями, чи, як називав їх Хома, стогнами, обходячи руїни, півруїни, вцілілі церкви; Хома йому при тому безперебійно розказував; здається, оповідав історію кожної будівлі; здається, сипав іменами князів, заводився довгими промовами, а він, Скиригайло, слухав і не слухав, бо все це було для нього не більше патякання, та ще й уві сні. Потім вони спустилися у підземелля, де лежали нетлінні тіла святих, і про кожного з них його супровідник-челіга докладно розказав. І все, що розповідав Хома, було, на ченцеву думку, славне, велике, незабутнє – мало яка земля могла подібним похвалитися, адже тут, у цьому місті, жили величаві й могутні володарі, адже тримали у владі безмежні простори й численні князівства; тоді це було, коли ятвяги, жмудь та литва ще напівдикі були й тремтіли перед могутністю київських каганів.

Скиригайло йшов побіч Хоми-челіги й поблажливо всміхався, бо все, про що розповідав йому завзятий чернець, всього лише мара, давно-колишнє, та й хтозна, чи й справді все відбувалося, як розповідав. Так, руїни цього міста величаві, але це всього-таки руїни; хай справді литва і жмудь були колись дикі й підвладні Києву, але тепер усе навпаки, тепер вони, кияни, як щури, поховалися по своїх домівках, а він ступає по їхніх стогнах кроком володаря – ось що має значення! Може зробити з ними і з їхнім містом що захоче, а коли б вони йому не піддалися, то вчинив би з ними так, як Батий, – схилив би силою собі до ніг. Через це він сказав у тому сні:

–  Може, воно й так, отче. Може, були ви колись дужі і славні, але все вимірюється не колишньою славою, а сущою. Ви ж тепер – земля без голови й оружної сили, отже, ви тепер – не ріка, котра несе свої нестримні води, а застояне болото, чи не так?

–  Тим-то я тобі і розказую, княже, про наше дерево пам’яті, бо хочу, щоб ти вивів болотяну воду у стрімку ріку: великі ріки з малих боліт починаються. Ми тебе захотіли добровільно, ми примусили Володимира вийти з міста без бою, бо Володимир хоч і має достатній князівський гонор, але замалий силою. Прийми ж наше дерево пам’яті, княже, як своє і стань у його обороні. Колись і Великий Новгород запросив до себе князя-чужинця Рюрика, і той став на захист дерева пам’яті Новгорода; колись і Київ прийняв Олега, також чужинця, і Київ став матір’ю городів руських. Вчини й ти так – побачиш, якої величі досягнеш.

–  А може, в мене є своє дерево пам’яті? – згорда всміхнувсь у тому чудному сні Скиригайло.

–  Тоді не треба було приходити княжити до нас, – жорстко сказав Хома-челіга. – Тоді було залишатися там, де твоє дерево пам’яті росте. Скажу тобі словом Бояновим: важко тілові без голови, але нелегко й голові без тіла. Стань головою нашого дерева пам’яті, прирости до нього – живий сік тебе напоїть, велику відтак і силу відчуєш.

–  Не стане болото рікою, – згорда сказав Скиригайло.

–  Але болото тих, хто не відає стежок по ньому, ковтає.

–  Загрожуєш мені, ченче? – скрикнув сердито Скиригайло.

–  Не загрожую, а попереджаю. Взиваю до розуму та обачності твоєї. Ходімо ж далі!

І вони знову пішли порожніми київськими вулицями, а потім спинилися на крутому березі Дніпра. Саме сходило сонце, стояло великою кулею на пласкому лівому березі й розсипало червоно-жовте проміння. І те проміння якось дивно проливалося над землею, кладучи позверх прозорі світляні стовпи, й прориваючи ними, й просвічуючи рідкий ранковий туманець. Чернець-челіга стиснув п’ятірнею княжу руку вище ліктя, прихилився до нього й прошепотів, важко дихаючи:

–  Зараз ти його побачиш! Зараз воно з’явиться!

–  Хто? – здивовано спитав Скиригайло.

–  Воно, дерево пам’яті цієї землі.

І він його побачив. Несподівано витворилося з туману, з проміння, повітря, пари, що здіймалася від Дніпра, проростало могутнім блакитним стовбуром, виносило його вгору вище Київських гір і вже тут почало розгортатися короною, і та корона, так само блакитна, як і стовбур, розкинулася над головою дивною зав’яззю крилатих хмар, котрі творили несамовиті горорізьби: кинуті в пориві тіла, розверсті роти на величезних блакитних обличчях, підняті руки з ощепами, шаблями, булавами, киями, копіями, розмотані хвости бунчуків, сколихнуті прапори, кінські тіла, сплетені в боротьбі богатирі: напружені м’язисті спини, жилаві ноги, кольчуги, щити, шоломи, князівські знаки, тридент, біла й червона одежа, вуса, чуби, бороди дідів, кобзи, золототкані парчі-поволоки, ковані труби, гудки, свирілі, псалтирі й гуслі, органи срібні, білі теремні будівлі, храми з різьбленими плитами із червоного шиферу, ідоли зі стрібними головами та золотими вусами, дерева, жито, пшениця, овес, просо, дикі кабани, тури, лосі, сайгаки, ведмеді, вовки, чорногузи й лебеді з розкинутими крильми, соколи-челіги, орли, крилаті змії – все це було сплетено, зв’язано, перемішано, з’єднано; все це виростало з того могутнього блакитного стовбура, що тримав корені свої у великій ріці Славутичі. Хома закинув голову й дивився на те чудо розверстими очима, обличчя його було щасливе, натхненне, радісне, захоплене.

–  Дивися, княже, дивись! Дивися пильно, бо все зараз зникне!

Скиригайло все те бачив. Але їдка, чорна рука, а може, й лапа апокаліптичного звіра, зчавила йому серце, і він засміявся саркастично, бо йому вельми захотілося погасити оце натхненне обличчя божевільного ченця, та й не захоплення відчув, а легкий страх.

–  Ні! – мовив зимно. – Все це, ченче, твої дурні й нікому не потрібні вигадки. Байки все це, отче!

–  Байки? – вигукнув з розпачем Хома.

–  Таки байки, – холодно відповів князь. – Бо насправді нічого того нема. Є тільки моя воля і моя сила. І не я улягатиму твоєму місту, а воно мені…

–  То будь же ти проклятий! – крикнув люто Хома, і його обличчя стало чорне, страшне, а очі блиснули криваво, як в упиря. – Не діждеш ти на Київському столі княжити!..

Князь Скиригайло прокинувся. Прокинувся й відчув, що йому щемить у грудях; він з присвистом удихнув повітря і захлинувся чи від страху, чи від лихого сновидного навадження, чи, може, й від зненависті. Плеснув у долоні, а коли на порозі з’явився покойовий, владно сказав:

–  Готуйте все до полювання. Після сніданку виїжджаємо!

V

У цей час і прийшов до нього посланець од Хоми Ізуфова, митрополичого намісника. Хома кликав його на снідання.

–  Я на полювання зібрався, – сказав Скиригайло.

–  Отець намісник про те відає,– вклонився посланець. – Він хоче вказати вашій милості найпригідніші для полювання місця.

–  Гаразд, я заїду до нього перед полюванням, – мовив Скиригайло, подумавши, що це може стати початком його каяття: одарить принагідно намісника й попросить вибачити йому негречності, які допустив, бенкетуючи.

Слуги готували в князівському дворі ловчі сіті й інше мисливське спорядження, змащували вози, які мали їх везти, – у двір уже стікалися воєводи і воїни, які мали йти разом із князем. Він же захопив капшука зі сріблом, скочив на коня і в супроводі десяти молодих воїнів помчав у Софію Київську.

Хома стояв на воротах, блідий, ніби невиспаний, він схиливсь у поклоні, а князь зіскочив із коня й підійшов узяти благословення.

–  Зле чиниш, князю, – сказав Хома, коли вони йшли до митрополичих покоїв. – Ти вбив священного птаха, і кияни з цього вельми уражені й стурбовані. Чи ж відав, що соколів убивати не можна?

–  Відав, – сказав князь, – і вчинив це навмисне. Кияни повинні з того зрозуміти, що вони у владі могутнього князя.

–  Вони так і зрозуміли, – тихо сказав Хома. – І не тільки могутнього, але й немилосердного.

Зайшли в покій. Тут же було розставлено м’ясива й глечики з питним медом, хліби й коржі з маком і всіляке інше їство.

–  Незле живеш, отче, – засміявся князь.

–  Великого гостя приймаю. їжа ця для тебе, для мене ж – вода й проскура.

–  Е, ні, отче, коли вже їсти й пити, то разом. А то, може, ти мене за того челігу й отруїти захочеш, – засміявся Скиригайло.

–  Воля твоя, – вклонився Хома й сів насупроти князя.

–  Отак і гаразд, – мовив князь і розламав печеного гусака – келейник у цей час наливав у пугари меду.

Вони випили й почали їсти. І Хома подивився на князя чорним та гарячково розпаленим поглядом.

–  Скажу тобі словом на слово твоє, – мовив. – Про того ж таки челігу. Кияни й так знають, що ти великий і могутній, княже. Але, вбивши священного птаха, хоч, на наш, християнський, погляд, це прості забобони, бо людина може бути свята, а не птах, мав би відати, що чиниш їм більшу зневагу, як то чинив, хапаючи дівчат, що їх твої люди ловили в місті, наче полон, і з міщанином, якого ви підстрелили. Чи не забагато на початок?

–  Може, й забагато, – сказав князь, обгризаючи гусине стегно. – Лиху маю вдачу, отче, коли бенкетую – несамовитий чинюся. Прийшов скласти тобі мзду, отче, і відпусти мені гріхи перед полюванням. Накажу понести мзду іншим священикам та монастирям у місті, а передусім Святій Богородиці Печерській. – Він витяг з череса калиту і жбурнув її на стола. – Цього хотів від мене, отче?

Калитка з брязкотом упала на стола – Хома й не рухнувся.

–  Легше, княже, не чинити гріхів, ніж потім каятися.

–  Ця правда для тебе й підвладних моїх, а не для володаря. Володарева воля чинити як йому заманеться, а ваша – віддавати йому пошанування.

–  Чи ж думка про нього підлеглих володареві байдужа? – спитав Хома.

–  Це знову-таки в його волі, – відпив меду князь.

–  Чи думав, княже, про те, про що говорили ми раніше? Про дерево пам’яті цього краю й міста, про яке тобі казав? Чи й досі не виділося воно тобі і чи й досі відмовляєшся його пізнавати?

Скиригайло згадав свій сон, але вирішив нічого не казати про нього Хомі – забагато для нього честі.

–  Вже казав, отче: не дерево пам’яті має ціну, а моя воля. Бо в мене є своє дерево пам’яті.

Тоді якось дивно позирнув на нього Хома, аж мороз пробіг князеві по шкірі, а може, це від того зморозило князя, що чернець повторив раптом слово в слово те, що казав йому уві сні, коли в образі птаха-челіги його супроводжував:

–  Тоді не треба було приходити княжити до нас. Тоді треба було залишатися там, де твоє дерево пам’яті, княже, росте й плодоносить. Коли ж ступив на стогни та вулиці наші, хай твоя голова прироста до цього дерева пам’яті – живий сік тебе наповнить.

–  Не твоє діло мене вчити, отче, – гостро сказав князь. – Замалий ти і замізерний для цього чоловік.

Хома спустив очі.

–  Правду сказав, княже, – замалий і замізерний. Але добра тобі бажати можу й прагну.

–  Що мені з твого добра, ченче, – мовив, усміхаючись, князь, – коли в мене при боці є оце, – він торкнувся шаблі. – Тільки цим можу навчати шанувати себе й навіть любити. А ще тим, – показав на калитку. – За це попи ваші мені честь віддадуть, а всі мої гріхи й переступи відпустять. Все інше – багно, отче!

І знову дивно зирнув на Скиригайла Хома. Знову повторив те, що й уві сні вістив: