І тут сталася річ дивна для нього самого, бо не побіг, а таки помчав десь так, як тікає пес, заскочений у шкоді, і хоча не робив зусиль, а біг його ставав усе швидший, і сталося це, можливо, від сподіванки, яка не вмирала в ньому, що все-таки з цього чортового Троянова здолає втекти – йому б тільки дістатися лісу, а вже там жодна потолоч його не піймає, а всі непередбачені клопоти щезнуть самі собою. Отож радісно мчав на чотирьох, виваливши язика, і світ у його очах мигав, стрибав, коливався, тремтів, мерхотів, і це тривало б довше, коли б не буцнувся лобом об якіїсь дерево. Мусив спинитися й повільно почав зводити голову, бо дерево було на два окоренки. Далі ті окоренки зливалися в одного стовбура, а збоку помітив третього окоренка, тоншого, обламаного вгорі, до якого причепилася поросла волоссям жаба, а коли звів очі ще вище, то уздрів не гілля з молодим листом, а таки каменюку, грубо обтесану і під баранячою шапкою. І з того каменю текло немилосердне чорне світло, від якого по спині в дяка пробігла сотня дружних мурах; нижче від тих витоків був наріст на камені, а під наростом купка моху, а ще нижче камінь розімкнувся і мовив повільно, але твердо:

– Ану, дяче, завертай до школи і сиди там пацючком, поки тебе, обіясника, не покличуть на суд, бо коли ще раз утечеш, то полічу тобі ребра, уже не попереджаючи.

І та жаба на тонкому окоренку вирвала його, окоренка, із землі і значуще похитала в повітрі.

Тоді дяк Григорій Комарницький подивився на небо і відчув печаль, бо те небо нічого доброго йому не порадило, відтак пізнав себе напрочуд самотнім, десь таким, як деревце, що виросло на старій стіні фортеці чи церкви, а ще коли його кошлатить і вириває з обжитої щілини вітер. А вітер і справді дув йому просто в обличчя, і здалося невіть-чому дякові Комарницькому, що той вітер віє від школи, бо та школа, до якої повертався, побачилася наче голова, котра лежить на землі й роздула щоки, вибалушила очі, висунула грубі вуста та й дме щосили, ніби гадає, що в такий спосіб його остереже чи примусить, як комара, котрого шуря-буря здула з дуба, кудись таки полетіти, щоб напевно-таки зламати собі руки-ноги. І він, бідашка, чи від того вітру, чи від печалі, почав тоншати в тілі, і вже ноги мав, як патички, а тіло згорбатіле й майже всохле, а голову мацюпеньку, в якій ледве вміщалася одна, а найбільше дві думоньки та й ті недорозвинені, бо що тут збіса вигадаєш, коли довкола розставлено такі дбайливі чати? І він згадав нараз дяка з села Птичого, яке було неподалець села Сорочого, де дякував раніше і звідки зумів свого часу щасливо втекти. Звався той милий його компан Степаном Щукою, і саме той Щука і сказав йому:

– Йди, куди хочеш, доміне Григорію, але не в Троянів. Бо в тому клятому Троянові якщо не поламаєш собі руки-ноги, то карка звернеш напевне. Обходь, доміне Григорію, того клятого Троянова десятою дорогою, інакше пропадеш – з'їсть тебе там volvenda dies.^[3]

Але він, Григорій Комарницький, знехтував приятельським попередженням, а тепер, ідучи супроти вітру, що видувався з роздутих щік школи через зведені в дудочку вуста, думав не про те як знайти лазівку зі своєї облоги, а про те, що в цьому ceлі Степан колись напевне побував і щось вельми важке пережив, але він, дурний, про те не розпитався, а легковажно рушив у світ із порожньою торбою і з костурцем у руці, і в тій дорозі наздогнав його віз і двоє троянівців на ньому, які не тільки підвезли дяка, а й умовили пристати до їхньої школи, бо чомусь у тій школі ніяк не затримувалися дяки, хоча вони, громада троянівська, їм годять, як болячці, а вони, капосні, все від них тікають.

І Григорій пристав до цієї школи, і громада годила йому, як болячці, а школярі справно збирали, хоч і не завжди доносили приноси ліпші, ніж будь-де, і добре писалися йому тут нищенські вірші, а ще непогано складалися пісні, але от і він бажає звідсіля чкурнути, та поки що ніяк не може. І він вирішив не ставити чола тому вітрові, який рівно і потужно віяв від школи, а завернув до Антонихи, хоч спати було ще далеко не час.

– Добре, що прийшов раніше, – мирно сказала Антониха. – Врубаєш дров і наносиш діжку води. А то спиш у моїй клуні як пан, а користи не маю ні на мак.

І вона пильно, малими колючими очками обдивилася Григор я Комарницького, ніби вивіряючи: чи знає він, що завтра його повезуть до суду, а чи й ні? Була вона жінка метикована і напевнє бачила, як він намагався втекти, отож хотіла востаннє покористатися його чоловічою силою, хоч сили тієї в нього було на тьху!

І він почав носити від криниці до діжки воду, але робив цє страшенно повільно: витягне цебра, наллє у відро і замре, дивлячись, як умирає на овиді сонце. Тоді понесе те відро, химерно кривуляючи ногами, виллє і знову замре. І йому було при цьому цілком байдуже, що в шибі вікна нерушно крижаніли Антонишині очі, які теж чомусь пильно за ним стежили, а стежили тому, шо Антониха ніяк не могла вирішити: чи такому нікчемному робітникові давати вечерю, чи обійдеться: робить погано, отже, можна й не страчуватися. Але все-таки робить, то й не дати якось не годиться. Отак він наносив води, а тоді взявся за сокиру. І дивно рубав ті дрова: зводив лезо, застигав разом із ним, тоді сокира ніби сама падала на колодку; знову зводив, знову завмирала над головою, відтак падала, і навіть труску не було чутно від розколення, ніби перерізувалася колодка не як дерево, а як масло. Тим часом сутінки гусли й гусли, як драглі, але він того не помічав – був начебто заведений: рубав і рубав, і довкола тонко й ніжно пахло свіжим деревом, пахли й сутінки, але більше гноєм, ніж сосною; пахла нагрітою стріхою хата, а ще дихнуло молоком, бо Антониха встигла видоїти корову й винесла йому горня, повне біло-синьої рідини, а ще й з кавалком хліба, який теж пах десь так, як і сутінки. Тоді сів на присьбу і поїв молока з окрайцем хліба, зовсім не добачаючи, що біля нього, як чорна, поставлена сторч колода, застигла Антониха.

– Журишся завтрашнім судом? – спитала.

– Таки журюся, – печально мовив дяк Григорій Комарницький.

Антониха мовчала. Так довго, що сутінки майже з'їли її окоренкувату постать.

– А ти не журися, – нарешті сказала. – Покличеш мене за свідка.

– І що ж ви посвідчите? – печально спитав Григорій. І знову запала мовчанка, а сутінки ще більше згусли.

– Посвідчу, що знаю, – жорстко сказала Антониха. – Бо тих хитрих Сахнюків на дух не терплю. Відаю, що сказати…

– Гаразд, скажете, – тоскно мовив дяк. – Чи ж допоможе це?

– Допоможе! – каркнула, як стара ворона, Антониха. – Бо повім тому суду правду. Без доброго свідка пропадеш, а мені тебе шкода.

– Чому ж вам мене шкода? – сумно спитав Григорій, уже кушпелячи люлечку.

– Бо ти молодий і бездахий, – сказала Антониха так само жорстко. – І хоч у школах учився, а голови в тебе нема. Іди спати, а я тебе замкну.

Але голова на плечах у Григорія Комарницького була, недаремно вона склала славетну пісню про комара, який оженився на мусі. І щоб переконатися в тому, дяк почіпав її – таки сиділа на плечах і ніде не ділася. І вони, стара жінка-вдова, котра жила сама, бо діти осіли власними обійстями, і ніхто з них із матір'ю вжитися не міг, та й він, Григорій, зустрілись у тих сутінках поглядами, хоча майже не бачили одне одного, і в дивний спосіб поєдналися. І від того потекло в груди дякові Комарницькому тепло, адже знайшлася у світі хоч одна душа, яка йому поспівчувала, а коли так, то, може, й справді якось од своєї халепи викрутиться? І він встав із присьби, викинув із люльки жар і розтер його чорною п'ятою. Тоді віддав надобраніч та й посунув у клуню, а за ним заскрипіли двері і зашварготів у замку ключ.

– Не журися, хлопче, – сказав за дверима жіночий голос. – Я тобі пособлю.

Дяк ліг на верету, постелену поверх сіна, якого залишилося після зими зовсім трохи, і йому здалося, що зусібіч до клуні рушило семеро одягнених у чорні киреї братів Сахнюків, оті всі вусаті й однаколиці й із палючими вугляними очима. І йшли вони повільно, але й швидко, бо це надходила отак ніч, і від того зникло останнє світло, яке ще надворі було, бо вони, брати, оточили Антонишину хату й клуню зусібіч та й поставали бовванами тьми: один перетворився на дерево, другий – корча, третій – куща, четвертий – Мару, п'ятий – Ману, шостий – Блуд, а сьомий – на Нічвида. І від того темрява наповнилася таємничими і обережними шерехами, бо добрі й лихі душі мертвих повиходили з могил та й розійшлися селом, шукаючи колишніх любасок, та любасів, і родичів – усіх, кого в цьому світі любили і котрих не могли забути. Григорій Комарницький лежав нерушно, розпластавшись, і його очі блукали по чорному просторі клуні, а сни десь загулялися й забули, що йому треба заспокоїтися та й вимкнутися з усього цього, що тривожило, й напастувало, й кошлатило. Отож не міг заснути, а голова його, саме та, в існуванні якої засумнівалася стара Антониха, виростала на його плечах, як гарбуз, тільки пришвидшено: роздувалася, ширшала, розчиняючись у темряві, а водночас тією темрявою наповнюючись. І в тому морокові оживали залиті світлом, схожим на місячні доріжки та струмки, якісь сутерени, що також ставали дорогами, а у відрогах – лазівками, ніби були дуплом якогось велетенського незнаного дерева, вилися там срібні нитки, тяглися й блищали, але котра дорога, чи стежка, чи лазівка була його, поки що не відав.

І він згадав, як було дев'ять місяців тому, адже то й справді сталось у вересні, це добре тямив, бо в один день припливало тепло, а в другий – студінь. Ішов тоді вулицею, а біля хати Петра Сахнюка побачив господаря та його жінку Явдоху, і ще кількох із села, але не братів Петрових, а чужих. Привітався до них, а вони зупинили його в розмові, й саме тоді побачив у дворі Катерину Сахнюківну, і така вона видалася йому гарна й принадна, що, розмовляючи, кидав раз-по-раз до неї оком, отак, ніби брав яблуко й кидав, а вона його ловила, натомість кидаючи своє. І тоді Петро Сахнюк, добродушний бувши, як це з ним нечасто бувало, адже саме повертався із церкви, сказав:

– А чи не зайшли б, пане дяче, до мене та й чогось узяли на кусь?

І він не посмів опиратися, зайшов у двір, і тут на нього полилася із Катерининих очей річка світла, така іскриста, така хвильлива та яскрава, що він аж закляк на хвилину. Петро ж завів його в хату, посадив за стола, і саме вона, Катерина, принесла штофа з горілкою, хліб та сало, відтак вони з Петром випили по чарці і заїли хлібом із салом. Тоді Григорій чемно подякував та й пішов собі, ще раз опалившись гарячим трунком іншим, цього разу з дівочих очей. І цього було для нього досить, щоб увечері, бувши зачиненим у клуні Антонихою, раптово відчути: у цій споруді він не сам, а є їх двоє: один лежав на вереті, простеленій поверх сіна (тоді його було тут багато), а другий устав, повернув до нього синьо освітлене лице, гигикнув, показавши сині зуби, та й пройшов крізь стіну, відтак подався крадьки, роззираючись сторожко, аби хтось не запримітив, як скрадається попідтинню. І його таки ніхто не побачив, адже прозорий був, мов повітря або чиста вода, радше, мов вода, отож потік, поплив і докотився до тієї ж таки хати Петра Сахнюка, відтак уплив у вікно. Ніч випала місячна й вікно палало вилискуючи. Тоді й побачив на постелі розметану дівчину з розплетеним волоссям та заголеними ногами, між яких застиг клапоть пітьми. І заголив сорочку вище, а з неї випали і срібно засвітилися тугі білі яблука із червоними вусточками на вершку. Тож не міг не припасти до одного, щоб напитися срібного молока ночі, а тоді й до другого – молоко оте було тут ще солодше. І йому захотілося заплющитися, щоб пропав і місяць, і несвітське, бо хвилювало надмірно, срібне світло. А коли те вчинив, побачив перед собою червоного сутерена, до якого вступив, бувши сам розпечений до червоного, із напрочуд порожньою головою і гостро наструнченим тілом. І пішов блукати сутереном, аж доки не знудило, тоді стало зле, і він виблював із себе оте випите із білих яблук молоко, відтак рвонувся із червоного полону і чимдуж кинувся навтьоки десь так, як оце сьогодні тікав зі школи, тобто на чотирьох, бо відав, що коли не добереться вчасно до клуні, де лежав інший він, трапиться щось непоправне, адже за ним із семи сторін кинулися не так із кийками, як із сучистими ломаками, семеро чорних свинопасів із розпаленими вугляними очима, із розверстими червоними ротами. Отак заледве встиг ускочити у двір, бахнув долонями об стіну клуні, відтак почув, як об ту стіну гримнули, ніби колодами вдарено, семеро чорних тіл, але стіни будувалися покійним Антонишиним чоловіком на славу, отож пробити їх не змогли. Відтак люто затарабанили кулаками. Але він лежав на вереті, як мишка, а може, як комар, і навіть дихати забувся. І все затихло, а він, дяк Григорій Комарницький, ще раз згадав солодке видиво дівочого тіла із заголеною сорочкою і пізнав таке задоволення, яке дорівнювалося б щастю, коли б то було справжнє щастя, а не видиво чий сон.

Усе це бачилося за звичайне й зрозуміле, думав дяк Григорій Комарницький, але чому Катерина таки народила дитину, при тому якраз через дев'ять місяців після того, як усе це йому примарилося? Ні, десять разів мав рацію його приятель Степан Щука, дяк із села Птичого, коли застерігав його не потикатися в село Троянів, бо тут він карка зверне. Отож, здається, він того карка почав звертати, але цілком не мала рації Антониха, коли сказала, що в нього нема голови. О, голова в нього на плечах ще трималася, і він спробує це світові та людям доказати…

Ранок випав такий сонячний, що розбудив мертво сплячого дяка, а розбудив тому, що двері клуні, в якій спав, виявилися навстіж розчинені й знадвору вливалися потоки світла. Григорій повільно встав і, ще похитуючись зі сну, подибав до вийстя, а коли станув у прочілі, то уздрів біля Антонишиного двору два вози: на першому сидів із віжками в руках Петро Сахнюк, а в соломі, як квочка, вимостилася його жінка Явдоха, побіч якої притулилася, як гриб до гриба, й дочка їхня Катерина із дитям на руках; а на другому возі недоладно порозсідалися семеро братів Сахнюків у темних сорочках, штанях і шапках. Антониха винесла йому кухлик молока зі скибкою хліба, відтак і сказала жалісливо:

– Випий, пане дяче, молочка, та й поїдемо, щоб не гаяти часу.

Григорій полупав очима на те видиво, але молоко взяв і покірно його випив.

– Сідай до братів, – буркнув, не повертаючись до нього, Петро Сахнюк. – Маємо заїхати ще по моїх свідків.

– А були свідки? – по-дурному спитав дяк.

– Аякже, – незворушно відповів Петро. – Ти ж, обіяснику, до мене заходив, випив чарку і моїм хлібом закусив – і це так мені віддячив? Чи, може, скажеш, так не було?

– Було, – згодився Григорій Комарницький та й пішов до воза. Антониха при цьому навіщось турботливо підтримувала його під ліктя: чи стерегла, чи підбадьорювала. Сама ж сіла на Петрову підводу й церемонно підтисла губи. По дорозі вони підібрали ще трьох односельців, котрі на них чекали, ті також повмощувалися на Петрову підводу – і вози покотилися в ясний сонячний день, який сьогодні й справді вдався на славу. Дяк сидів, щільно оточений братами Сахнюками, і кушпелив люлечку; брати не курили, але темно й невідривно зорили на Григорія, ніби хотіли зурочити, або ж боялися, аби він із їхніх очей часом не здимів, як отой дим, що зграйно вивіювався з його кушпедлиська. Але нічого неймовірного не трапилося, здимлювався тютюнець, при тому не тільки раз, а вдруге і втретє, відтак вози грімко покотилися з гори в долину річки Кам'янки, щоб потім подертися наверх – тільки тоді брати з воза позіскакували й рушили побіч, як темна й невблаганна чата; дяк при цьому ані подумав із воза сходити.

У суд брати не пішли, бо не були свідками, так само і Явдоха Сахнюкова, – залишилися біля возів, а решта трохи боязливо переступила магістратський поріг, де вже сиділа міська лава зі старшим лавником, возним, писарем та писарчуком. Допитував старший лавник, і Петро з дочкою повторили слово в слово те, що казали минулого разу. По тому виступили Петрові свідки, які під присягою посвідчили, що рівно дев'ять місяців тому з лишком, а який той лишок, не пригадують, дяк Григорій Комарницький і справді зайшов у дім Петра Сахнюка, бо той сам запросив його випити чарку й закусити. Більше у тій справі вони нічого не знають, бо більше дяка біля садиби Петрової не бачили. Писар записав їхні свідчення, після чого й були відпущені.

– Хто подавав до столу? – спитав старший лавник.

– Я подавала, – сміливо мовила Катерина. – І так він, обіясник, тоді на мене тюрився, так тюрився, що мені аж мурашки по тілу бігали і якось стидко ставало. По-моєму, тоді він мене також чарував, бо те стидке, вибачте, панове врядні, по мені ширилося й розтікалося, що соромно й розказать, – і вона густо почервоніла.

– Це все добре, – мовив старший лавник. – Але з того дітей не народжують. Чи приходив до тебе по тому?

– Уночі, – сказала впевнено Катерина. – Світив дуже ясний місяць, але як увійшов – не бачила, бо міцно спала. А прокинулася, то вже був біля мене.

– Чи ж двері у вас на ніч не зачиняються? – запитав старший лавник.

– Це я скажу, – мовив Петро Сахнюк, – бо сам двері щораз, панове врядні, й зачиняю. Не могли бути не зачинені, хіба моя дочка їх і відчинила, бо жінка напевне ні, я в неї питав, а коли хочете спитати ви, то можна її закликати – вона нас надворі чекає.

– Віримо на слово, – сказав старший лавник. – Чи ж є інший хід до вас?