7

Панни були однаково зачісані, посеред голови волосся нагромаджувалось і начісувалося у два гнуті валки – тяглися від скроні до скроні, як півмісяці. Від того дівочі обличчя ставали як чотири однакові сердечка; на волоссі лежали сіточки з перлів, які низько насувалися на чоло. На грудях лишалися прямокутні широкі й глибокі вирізи, з вирізів на рукавах проглядували кошулі, власне, їхні оздоблені в збрижені зубчатки крайки. Грубі адамашкові фалди спадали донизу довгими спідницями, ззаду тяглися шлейфи. Кошулі збиралися на зап’ястях срібними, густо усадженими перлами браслетами. Весь їхній пишний стрій (особливо незвичайні для Олізарового ока вирізи на грудях) чомусь бентежив його – здавалося, що не покинув він іще Влохи і що ці дівчата – не діти рідної землі. Панни ступали завчено й однаково: підносила руку одна – підносили й три інші, ступала вперед одна – ступали й інші. Чотири усміхи засвітилися перед Олізаром, і він схиливсь у поклоні, а вони радісно засміялися. Химерна думка освітила йому голову: не було дівчат більше як одна, але розділилися на чотири іпостасі, як на чотири дзеркальні відбитки. «Певне, я ще й досі не прийшов до тями», – чомусь подумалося йому й закортіло підійти до них і скласти, щоб знову зібрати в одну, – оце й буде образ його дівчини-птаха.

Вони церемонно сіли до столу і, поки безтілесні слуги подавали смажених курчат, соуси й вино, відчував, що підлога починає звично похитуватися під ногами; галерою ніхто не кермував, а весла спали у гніздах. Тепла й темна ніч ховала їх від цілого світу, лише вогонь вітрил та щогли освітлював те, що відбувалося на галері. Апти-паша почув крик та шум і вибіг до передньої лави з шаблею в руках. Він заревів на рабів своїх, як завжди. «Собаки, зрадники! – репетував він. – Сядьте на місця, інакше я вам голови постинаю!»

Олізар замовк, бо йому причулося: хтось закричав десь глибоко в домі чи надворі – крик летючий та гострий, наче падав зі скелі в провалля олень; крик тонкий, як найтендітніша волосина, але б’ючкий та різкий, наче удар стріли в груди.

– Що це? – спитав скоромовкою.

Гальшка чарівно всміхнулася, власне, всміхнулися всі чотири, але відповіла ота, що скраю, та, до якої він найчастіше звертався.

– Це бавляться наші старі, – мовила спокійно. – Розказуйте, розказуйте, це ж так цікаво.

Вона взялася обома руками за курча, так само вчинили і її сестри, і від ніжних соковитих тулубців було відірвано чи, власне, відрізано білими, як перла на чолі в дівчат, зубками по добренькому кавалку.

– Я тоді страшенно розлютився, – мовив Олізар, прислухаючись до того, що діялося в глибині дому чи двору. – Я горлав в обличчя сторопілого Апти-паші всі лайки, які знав на різних мовах. «Ти собака, – горлав я, – турчин проклятий та невірний!» – і кинувся на нього з шаблею, простромивши йому живіт з такою силою, що наш мучитель перекинувся на палубу й шабля моя вбилась у дошки. Товариші мої схопили його за руки й ноги, і він полетів у море…

Чорний, величезний кажан летів у темряву і не торкнувся моря, бо в море впало тільки нікому непотрібне стерво; чорний кажан мав свій шлях – це його там, у глибині чорного хаосу, чекав пес на ланцюгу, той пес шестиногий, наче жук, і отвір буди його – отвір у вічні підземелля, де на кожну душу чекає хрест.

Тут же, на галері, кипів бій. Троє яничар стояло на кормі, бо тільки три луки залишились цілі, в решти попалилися тятиви, і пускали по три стріли, які летіли зі свистом і знаходили свої жертви; інші яничари билися на шаблях, але всі повстанці потрапили на галеру не з материних пелюшок: яничари падали один за одним з диким криком та прокльонами…

То був такий крик, що Олізар підскочив на місці. Він кинувся до дверей, але були вони зачинені. Тоді він повернувся до дівчат, які спокійно сиділи за столом, освітлені кількома свічками. Повернулися до нього й дивилися чи з цікавістю, чи з тривогою, а на вустах позавмирали холодні усмішки. Чотири пречудові панни раптом засміялися до Олізара, а крайня втерла масні вуста тонкою мережаною хустиною.

– Чому зачинено двері? – спитав він.

– Щоб ніхто не турбував вас, пане, – спокійно відказала та, крайня.

– Що це за крик?

– Це карають пані Павучиху, – зимно, але так само спокійно відказала Гальшка. – Ви ж самі бачили: вона не при умі.

– І за те, що людина не при умі, треба її карати?

– Такі ліки приписав їй від божевілля лікар. Ви його знаєте, це пан Розенрох. Він великий нудик, але лікарює справно. Ви ж самі, пане, запримітили, які дурниці плела та навіжена жінка, лякаючи вас. Отож вона й кричить!

– Я не можу розповідати далі, – сказав Олізар, сідаючи на дзиґля й понурюючись.

– Тоді їжте, пане…

Глибокий стогін, як болісне зітхання землі, жалісний стогін усіх грішників, яких покрила земля і душі яких помандрували гей глибоко у вогняні берлоги та яскині, в хащі з вогняними деревами, на вогняну траву, до вогнистих квіток. Там хати з полум’я і ходять чавуннотілі, розпечені до червоного істоти. Вони їдять полум’я і п’ють його, але що знаємо ми про них і чи не біжить і від них уночі, від їхнього серця білий хорт болю їхнього, чи не заздрять вони братам своїм, котрих послано нагору, у світ справжніх дерев, трави й квітів? Ми нічого не знаємо про той світ, ні про душі, загнані у вогонь. Тільки такий стогін, як оце, розверне, бува, ніч, і все бридке та страшне оточить раптом тебе, наче втрапив у чортовинне коло: ті, для кого добро – зло, а зло – добро, мучаться; ті, які чинять зло з вірою, що чинять добро, спалюються; ті, які хочуть, щоб думали всі однаково і так, як вони, – у вогненнім домі мешкають!..

Олізар хитавсь у тузі своїй. Він не був розпестований життям. Оті вісім років на галері – як вісім століть. Щоденний посвист бича, перед очима мигає посмугована рубцями спина товариша; ліки на хвороби надто прості – за ноги і через борт; навісні обличчя наглядачів і яничар – все оголене, як лезо ножа, як ота шабля, якою він простромив Апти-пашу, адже та шабля – теж його туга! Він бажав волі, воля ж – це чудова квітка із запахом ранкової роси; це тепла стежка від рідного дому, по якій ідеш босоніж; це білий птах у синьому небі, чи мо’, радісні сльози. Воля, зрозумів він, – це не крик переможця над розтерзаним ворогом і не втіха його від того, що нога твоя ступила в криваву річку; воля – це квітка, яка проросла крізь око черепа; воля – це весняна брость та любов.

Він почув раптом музику. М’яку, гарну, теплу, золоте ячання струн, що їх перебирають ніжні пальці. Свічок на столі побільшало, а дівчата приспустили срібну сітку, що її сплела пані Павучиха, і замріяно перебирали її натягнуту волосінь. Зринув і спів, дівочий, чистий, сріблястий, як і ця музика, – Олізарові від того сльози вибилися на очі, щось його надихнуло, щось підвело. Дивне й тепле хвилювання пойняло йому душу: що воно діється навдокіл? Що воно діється з ним, цими дівчатами й людьми, які ховаються зараз у темені й чинять своє незрозуміле й бузувірське діло?

 
Глянь-но, вогнем як небесним діткнуті,
Тануть сніги, вже й потоки роздуті,
Там, де по льоді був він переїхав.
Крига розбита гойдається стиха…
 

Він чув дихання весни. Так дихала жінка, схожа на птаха, що продирався до нього крізь дошки галери; жінка, яка не до кінця перетворилася із птаха на дівчину – в неї за спиною пташині крила, і вона йде-летить по землі, лагідно змінюючи світ. Дівчата співали так, що він не міг не плакати, – був це перший плач, що вилився з нього за весь час його неволі.

 
З ночі діброву наповнили роси,
З голого віття розвинуться коси,
А соловейко, як зорі розквітнуть,
Весну пригожу зустріне привітно…^[1]
 

Троє дівчат грали, а четверта встала й підійшла ближче. Погладила його волосся – начебто обвіяв Олізара теплий легіт.

– Ви нам подобаєтеся, пане, – шепнула вона. – Тому хочемо, щоб заспокоїлися. Заспокойтеся, прошу вас, заради нас! Хочемо, щоб жилося вам у нас добре, хочемо хоч трохи прикрасити ваше існування. Те, що відбувається у тьмі, – сказала вона розсудливо, – залишіте для тьми!.. Наші старі мають право розважатися по-своєму – не перешкоджайте їм!..

8

Вже пішли й дівчата, а він все ще немов плив у тій-таки галері, з якої досі не могли вийти його думки. То була зупевно інша галера, галера без наглядачів та паші, на якій згоріли не тільки вітрила, а й тятиви та бичі. Вона мчала нерушною гладінню моря, і море цієї ночі було таке, немов покрилося льодом; галера ковзає по ньому швидше й швидше, як із крижаної гори; від того навісного руху свистить йому у вухах вітер, адже самотньо стоїть на палубі і до болю в очах видивляє землю. Небо засипане зорями, хоч кожна побільшена вдвічі, на небі тóму ані хмарини – літають, ріжучи ніч на великі адамашкові шматки, кажани – душі затонулих плавців. Він же хоче побачити острів у срібному від сяйва зір морі. Має той бути попереду, і він, здається, вгадує його обриси: острів-замок. По гребені – високий земляний вал, на якому обмазаний глиною частокіл, довкола – величезний розлив води; перед брамою – звідний міст, а біля нього вежа, де стоять нерухомо два вартівники. З острова вилітає білий птах, і тільки в той момент, коли вдаряє він уперше крильми, починає проявлятися острів і стає видимий для смертного ока. Птах летить надто швидко, в нього багато роботи! Всі самотні й покинуті, всі невільні й бідні, всі нещасні і скривджені, всі кволі й ниці гойдаються на хвилях цього моря кожен у своєму кораблі. Адже воно – море сну, море-міраж, як, зрештою, й самий острів, котрий так солодко їм примарюється…

Він прокинувся. Було в покої душно, наче знову збиралося на грозу. Захотілося пити, але не знав, де шукати воду. Встав: по підлозі довкола нього світилися золоті ґудзики, здавалося, за цей час, поки він тут, наросло їх більше. Обережно пішов між них, щоб не наступити – від вогню в покої мерехтіло легке сяйво. Він подумав, що двері можуть бути замкнені, але вони розчинилися з голосним рипом.

Завмер і прислухався. Дім спав. Дзвеніла тиша чи, може, бриніла натягнена над його ліжком сітка. Озирнувся: світилася ясним срібним світлом, химерно й правильно звита, і гучала так, наче сиділо на ній з десяток цвіркунів.

Олізар підійшов до вхідних дверей. Були відчинені, і він побачив крізь них зористе небо: зорі, як і вві сні, – побільшені вдвоє. На ґанку сиділа маленька скулена постать – Розенрох. Сидів, зігнутий і скам’янілий, прирослий до дощок, як гриб, що виростає тільки вночі.

– Дивлюсь, оце, пане, на небо, – сказав Розенрох спокійно, повертаючи голову в Олізаровий бік, – і мені страшно стає від тої безмежної просторіні. Часом я думаю, що ота безмежна просторінь і смерть – це одне і те ж, вам не здається? Я не можу спати, пане, вночі мене збуджують зорі й місяць. В такі ночі відчуваю в серці вищу й віщу мудрість. Є, пане, тридцять два шляхи премудрості, є десять сфер, з якими лучаться десять цифер, вони звуться ті сфери – сефирот. Знання про те, пане, – сокровенне, але, коли захочете, я викладу його вам, бо нам з вами прожити тут не одну ніч і не сто.

Олізар присів до нього на сходи.

– Я не збираюся у вас довго жити, – сказав він. – Звісно, погостюю з тиждень, якщо не утяжуватиму князя, але загалом переді мною ще далека дорога – я сподіваюся, пане, застати живим батька…

Розенрох ще більше зіщулився.

– Говоріть тихіше, пане… Кажу вам про це, бо розтривожений небом… Коли б вони довідалися про наші бесіди, мене б чекала така ж кара, яку винесла сьогодні пані Павучиха. Ми тут живемо, пане, як дерева. Не може дерево прийти одне до одного, не може дерево поєднатися з іншим, коли росте не поруч. Я, пане, сьогодні розтривожений небом. Ви теж, може, пізнаєте таку тривогу, адже, відкрию вам секрет… ніколи звідси не вийдете, пане.

– Як так – не вийду? – сполотнів Олізар.

– А так, – розсміявся Розенрох. – З цього обійстя ще ніхто ніколи не виходив. З цього обійстя ніхто ніколи і не вийде!..

– Не розумію вас, – сухо мовив Олізар, відчуваючи, що йому дубне на спині шкіра.

– Все просто. Гадаєте, ми з іншого тіста? Гадаєте, що ми такі дурні і не знаємо, що за цими стінами – широкий світ? Але не дозволяємо одне одному таких думок. Забороняємо думати про таке, отже, й постановили: ніхто звідси не вийде!..

– Але ж, пане, я не людина вашого світу… Я ваш гість…

– Коли б не ми, давно б не були людиною, – сказав Розенрох, – а перетворилися б на купу смердючого стерва. Це ми вас знайшли непритомного й повернули до життя. Отже, ви тепер людина нашого світу. Може, мені не годилося б цього вам говорити, але й не сказати не можу, бо сьогодні я, пане, розтривожений небом…

– А коли не захочу жити з вами? – спитав Олізар.

– Як так – не захочете? – не збагнув Розенрох.

– А так, пане, що кожна людина має власну волю. Кожна людина може й мусить вирішувати, як їй велить власний, а не чийсь розум!..

Розенрох понурився. Довго мовчав, а тоді звів лискучі, як ґудзики в домі, очі.

– Дивно мені на вашу наївність, пане. Чи ж не ви були вісім років бранцем? Хіба не пізнали такої очевиді, що людина не має власної волі? Що вона не може нічого вирішувати і що її розум має підлягати розуму загальному, вищому? Заспокойтесь і йдіть у свій покій. Ідіть, щоб ніхто нас не побачив. Не хочу, щоб мене катували…

– Але з неволі я втік, – гостро сказав Олізар. – І звідтіля втекти було куди важче, ніж від вас.

– Хе-хе-хе! – тихо засміявся Розенрох. – Хіба ми вам боронимо тікати? Спробуйте, чи ж вам удасться?