Якось правитель царства Цзінь забажав, щоб його син пройшов навчання в Хай Тао. Молодий принц на початках був смиренний, скромний і старанний. Але так було лише доти, доки не прийшов час вивчати мистецтво тактики бою.

— Перший рік ми будемо вивчати управління в бою десятком воїнів, — оголосив Хай Тао учням.

— Але як же так, вчителю, — підніс голос молодий принц. — Адже мені судилося бути правителем, успадковувати царство мого батька, хай триватимуть довго його роки. Я керуватиму не десятком воїнів, і навіть не сотнею, і навіть не тисячею. Батько відразу призначить мене командувачем десяти тисяч відповідно до мого високого походження.

— Починати вивчення мистецтва управління все одно потрібно з малого, — відповів Хай Тао. — Не навчившись керувати десятком, ти ніколи не зможеш керувати сотнею. Полководець повинен пройти послідовно всі рівні розвитку, тільки так він зможе розуміти своїх воїнів, своїх десятників і сотників. Тільки опанувавши тактику, можна переходити до стратегії.

— Те ж саме стосується і грошей, — додав, трохи помовчавши, майстер Хай Тао. — Тільки навчившись поводитися зі 100 юанями, ти стаєш готовий до того, щоб мати справу з тисячею юанів. І тільки досвід поводження з тисячею дозволить тобі бути гідним розпоряджатися десятьма тисячами юанів.

Одного разу у ворота майстра Хай Тао постукав якийсь чоловік.

— Я викликаю тебе на двобій, великий воїне, — сказав він, зайшовши на подвір’я й поставши перед очима Хай Тао і його домочадців. — Я викликаю тебе на двобій і якщо ти приймеш виклик, він відбудеться просто тут і зараз, за правилами, викладеними в цьому манускрипті.

І він, вклонившись, подав Хай Тао згорнутий трубочкою й перев’язаний квітчастою стрічкою дорогий папір.

— Я приймаю твій виклик, невідомий воїне, — відповів Хай Тао, бо то був його звичай та обітниця.

— І хто порушить правила, той вважається таким, що отримав ганебну поразку, — додав незнайомець.

Хай Тао висловив свою згоду легким поклоном і став розгортати документ.

У погляді гостя блиснуло щось таке, що спонукало Хай Тао зупинитися й уважно подивитися на нього.

— Але ми ж ще не почали?.. — напівствердно-напівзапитально вимовив Хай Тао.

Незнайомець посміхнувся й трохи схилив голову.

— Поєдинок відбудеться згідно з правилами, — підкрес­-лив він.

Хай Тао швидко згорнув документ.

— Цілком можливо, у правилах написано, що поєдинок починається негайно, і той, хто завдав першого удару, вважається переможцем, — сказав Хай Тао. — Поки я читатиму, ти тим часом гепнеш мене палицею, і наш поєдинок буде завершено.

Обличчя незнайомця нічого не виказувало, як у професійних гравців в мацзян*.

— А якщо я триматиму тебе за зап’ястки, поки читатиму, а в правилах написано, що не можна торкатися супротивника до сигналу? Тоді я стану порушником правил, — вів далі майстер. — А якщо я накажу слугам потримати тебе, а правила це забороняють? Поки я не знаю правил, я програв. І поки я їх вивчаю, я теж програв.

І Хай Тао, не розгортаючи, жбурнув сувій у багаття, в якому слуги палили листя.

— Ну що ж, будемо битися за твоїми правилами, невідомий воїне! — виголосив він з посмішкою. — Нехай всі, хто бачить нас, стежать за дотриманням правил і визнають порушника тим, хто програв.

— Ти переміг, мудрий Хай Тао, — відповів незнайомець з глибоким поклоном. — Воістину, сила великого воїна не тільки в його м’язах.

— Ніколи не грайте з чужинцями за їхніми правилами, особливо, якщо не знаєте їх до пуття, — так закінчував зазвичай цю історію майстер Хай Тао, розповідаючи її своїм учням. — Будь-який ваш крок лише наблизить вас до поразки. І якщо ви потрапили в таку халепу, змініть правила. Це не більше нечесно, ніж змушувати вас грати за правилами, які від початку не залишають вам жодного шансу.

— Ви не можете адекватно оцінювати себе, поки ви ставитеся до себе надто серйозно, — говорив Хай Тао учням.

Але молодий учень Жень не послухав порад учителя. Адже він прийшов до Хай Тао, щоб опанувати військову майстерність, якій вирішив присвятити своє життя, — які ж тут жарти? Жень не пропускав занять, приходячи на них першим і йдучи останнім. Він прочитав всі книжки з військового мистецтва й вивчив їх напам’ять. Він ретельно випрасовував свій одяг і зав’язував пояс красивим вузлом. Він вирівнював по нитці смужки на своїй ковдрі та відбивав край табуреткою. Він був першим у теорії — й останнім на практиці.

Одного разу Хай Тао вирішив покласти цьому край. Він знав, що моралізаторство не приносить користі.

— Послухай, Жень, ти вивчив так багато правил. Але ти так і не вивчив «Шістнадцять Правил Великого Воїна», — сказав Хай Тао. — Може, тому в тебе нічого не виходить?

Молодий учень рвучко повернувся до вчителя, очі його загорілися.

— Але я ніколи не чув про них, учителю! — вигукнув він. — Ви навчите мене, правда?!

— Звісно, — з м’якою усмішкою відповів Хай Тао. — Почнемо з правила номер шістнадцять. Воно просте: ніколи не сприймай себе і те, що ти робиш, занадто серйозно.

— Так, учителю, я зрозумів! А перші п’ятнадцять правил? Ви розкажете про них?

— Ні. Їх не існує, — відповів Хай Тао й додав: — Те, що я тобі розповів, це єдине.

Одного разу Хай Тао був призначений намісником великого міста Сіньтянь в ті часи, коли північні варвари постійно здійснювали на нього свої набіги. Природно, передовсім Хай Тао зайнявся зміцненням оборони міста. Але, поза тим, він започаткував один дивний звичай. Він встановив на головній базарній площі високий поміст. Щочетверга за годину до заходу сонця під барабанний дріб Хай Тао піднімався на цей поміст. Він виголошував коротку промову, звертаючись до мирних жителів міста: ремісників, торговців, пастухів, що пригнали на ринок свою худобу, чоловіків і жінок.

Хай Тао говорив дуже коротко. «Жителі міста Сіньтянь, — говорив він, — за минулий тиждень ми зробили ось це й ось це для оборони нашого міста, були такі сутички з варварами, ось такі люди відзначилися, тож я їх так нагородив, а ось такі люди схибили або не впоралися, тож я їх ось так покарав». Після цього під барабанний дріб Хай Тао сходив з помосту й більш на ньому не показувався до наступного четверга, а поява на помості сторонньої людини жорстоко каралася. Хай Тао говорив так коротко й чітко, що навіть найбільш прудконогий хлопчисько за цей час не встиг би перетнути головну базарну площу. Тому жителі міста щочетверга заздалегідь збиралися на площі і з завмиранням серця чекали, коли пролунає барабанний дріб і намісник вийде на поміст, що був порожнім цілий тиждень.

— Навіщо ти це робиш, правителю? — питали його офіцери.

— Бо жителі міста повинні знати: ситуація під контролем, і з кожним тижнем вона покращується, — відповідав Хай Тао.

— Але ж це прості пастухи, ремісники й торговці, — говорили офіцери. — Негоже правителю виступати перед ними.

— Саме завдяки їм наше місто тримається при наступі переважаючих сил північних варварів, — відповідав Хай Тао. — Якщо місто впаде, для варвара немає різниці між військовим тисячником та останнім пастухом. Жителі вірять нам і тому приганяють худобу, рубають ліс, виготовляють цеглу. Якби ці люди перестали вірити, місто давно б уже впало.

— Але чому не призначити для цих виступів спеціального чиновника?

— Тому, що люди розуміють владу як персону правителя. І вони повинні знати: правитель все знає, все розуміє, і він справедливий. Він не бариться, не поспішає, він нагороджує й карає за справу. Якби не війна, можна було б інакше. Але війна — це тривога в серці, і ця тривога є найголовнішим союзником північних варварів.

За багато років, розповідаючи про цей епізод свого життя учням, Хай Тао зауважив:

— Згодом ми дізналися, що багато жителів не вірили в можливість оборонитися від північних варварів. Більше тисячі сімей збиралися покинути місто та виїхати подалі від набігів, а деякі подумували допомогти варварам захопити місто в обмін на помилування. Але щотижневі виступи переконали всіх, що ситуація під контролем, а перемога неминуча. Тому, — підкреслив Хай Тао, — ніколи не забувайте особисто говорити з мирними мешканцями, адже військо міцне тільки завдяки їм.