– Вставай! – гукнув на Олеся один із них, молодий, зі злими очима й маленькими вусами. – Вставай, блазню! Ач, прокляті гайдамаки! Баламутити народ баламутять, а як лихо, то немощні які робляться. Вставай не прикидайся!

Олесь знову сказав, що йти не може.

Тоді другий червоногвардієць з ненавистю вдарив його по ногам батогом. Олесеві зробилось боляче й соромно. Ударили його й вдруге і ще дужче. Олесь якось похапцем схопився на ноги, зробив три кроки й упав, зовсім знесилений і принижений, лицем на сніг. Він не хотів нічого бачити й чути.

Навкруги засміялись.

– Ось вам і гайдамацький генерал!

– А ще по своїй охоті пішов! Бач безсиле яке! З-під материної спідниці вирвався. Буржуй!

– Справді що буржуй! Дивіться, пальто з смушевим коміром.

Олесь не стримався; його взяла злість того, що вони знущалися над безсилим і обеззброєним ворогом. Прокляті боягузи! Вміють тільки мирних людей розстрілювати. Він повернувся й сказав:

– А вам заздрісно, що в мене пальто гарне? Так пограбуйте. Ви ж усі колишні злодії та душогуби!

Червоногвардійці оторопіли від таких сміливих слів.

– Е, он воно що, – протягом проказав той, що назвав Олеся генералом. – Он він куди!

– Та що ми будемо з ним вожжатись? Багнет під бік, та й край!

– Ні, цього не можна. Знаєш, що зоборонено. А ми його до комісара. Хай розмалює його, як треба. Ходім, ти!

На Олеся найшов запал:

– Не можу я йти.

– Иш, падло! Та я тебе…

Олесь побачив коло грудей вістря багнета, але це не зробило на його жодного враження.

– Коли!

Червоногвардійці почали лаятись і змагатись, що робити з «генералом». Олесь лежав і посміхався, він був переконаний, що Бог не дасть йому загинуть. В той же час було приємно бачити, що він несподівано звернув на себе увагу. Олесь з радістю думав, що червоногвардійці ставляться до нього не байдуже, а зі злістю. Нарешті червоногвардійці з рушниць зробили мари й з лайками й нахвальками понесли Олеся як зраненого, йому було весело. Донесли до воза з харчами й поклали там.

– Стривай, доїдемо до станції, – нахвалялись вони.

Що б його не чекало на станції, а зараз Олесь був радий тому, що їхав. У ногах помаленьку ворушилася кров; Олесь почував це. Його поклали на спину, й тому-то було видко неба. Воно здавалось Олесеві якимсь новим і надзвичайно чудовим, ніби він уперше на віку побачив небо.

– Немов я ніколи не помічав його раніш. Хмарки білі, волохаті, виснуть наді мною й не рушаться. Їду вперед, а як дивиться на небо, то немов стою на місці. Не трусить. Тільки повітря холодне. Фу, чого це так руки заніміли?

Олесь підніс руки до рота й почав дмухати на них. Руки стали нагріватись.

– А як заплющити очі, то здається, що лежиш на постелі. Заснути б, чи що? Де це я? А, мене везуть на станцію, там буде розправа. Я їх образив… Що ж, бити будуть чи уб’ють? Ну, нехай: все до того йде. Звичайно, я бажав цього. Чудна я людина! Зараз силкуюсь пригадати, чого я пішов сюди, чого кладу в домовину батьків – і не можу дати відповіді. А може, вже й померли батьки? Я ж із дому пропав безвісти…

Серце боляче защеміло.

– Все одно, все одно край… Я вже загинув; хоч і не вб’ють тут, то все одно незабаром помру від туберкульозу. Не жити мені… А, Бог… Господи, поможи, порятуй! Я ж вірю.

Олесь розплющив очі. На небі ті ж хмарки.

«Там високо недосяжний Бог. Він бачить все. А скільки зненависті!.. Я теж ішов людей вбивати, гадав знайти спокій у бою. Мені молитись треба. Нема мені спасення й на тім світі, я загинув. Якось покірливо я все терплю, як плоха тварина. Що падає – те я й беру. Хіба я здобув що-небудь боротьбою, хіба я боровся? «Борітеся – поборете!» – це гасло тієї партії… есерів. А я хіба поборов що-небудь? Я не есер. Я пішов сюди битись… так. Але не во ім’я повинності й боротьби, а з одчаю. Я тварина малодушна. Хе, хіба ж то людина, хто не вміє поставити себе серед інших людей? То ж корова. Ось мене везуть на смерть… Чого ж я не радію? Я ж шукав смерті. Дурень, хіба людина мусить шукати смерті?! То вже не людина, а недолюдок. Розстріляють мене – добре, залишать живим – буду жити, посадять у в’язницю – буду сидіти. Хіба ж я буду пручатись? Я нікчемність! Хе… мене може роздушити кожний. Підійде червоногвардієць, проведе ножем по горлянці – і каюк, нема мене».

Олесь знову почав дмухати на руки.

– Хочеться подумати про дім, але не варто. Ну що мені тепер? Ну, повмирали батьки, і я через годину, день, два, місяць – теж помру. Так що ж? Га? А, Бог… Може, порятує. Господи, прости й помилуй… Ну, я помру, другий помре, третій… Прийде час, повмирають всі мої співучні й учителі. І нічого. Земля не перевернеться. Один раніш, другий пізніш. Господи, заступи мене твоєю благостю. Пречиста Діво… Я ж кажу, що це нічого. Смерть – дрібниця. Родився – помер. А перемежок між цими бігунами – життя. Це формула. Підставиш у цю формулу людину – кінець, помре.

Непомітно для себе Олесь заснув. Прокинувся він від голосного крику:

– Вставай! Заснув, шельма!

Олесь схопився, протер очі. Потім засміявся.

– Як же це вийшло, що я заснув? Ви не знаєте, товаришу?

Червоногвардієць похмурився.

– Знаєм вас… підмазується.

«Дурень», – подумав Олесь, і його гарний настрій вмент зник. Все посіріло навколо.

– Ходім до комісара.

– Хіба вже приїхали?

Олесь оглянувся. Дійсно приїхали.

Проти уявлення Олеся комісар був інтелігентна на вигляд людина, не обірваний і обшарпаний, а вдягнений в захисного кольору вбрання, з револьвером і шаблею. Як привели Олеся, комісар одправив усіх із кімнати й запитав:

– Ти ж що це? Гай-да-ма-ка?

Його спокійне обличчя почервоніло й заворушилось.

Олесь хитнув головою.

– Га? Молокосос, ланець, хлопча, а вже контрреволюціонер? Буржуй? Ти що ж це, га? Проти кого? Проти великого руського народу? Проти пролетаріату?.. А ти знаєш, що робить народ із зрадниками? – питав комісар, наступаючи на Олеся. – Він їх нищить! Розумієш, як комашню!

Комісар зробив рух рукою, щоб показати, як нарід нищить зрадників; Олесь оступився назад, щоб комісар його не вдарив. Але комісар уже заспокоївся й сів.

– Я представник влади народу й мушу оберігати інтереси його. Так чи ні?

Олесь хитнув головою.

– І я їх бороню, як це личить громадянину. Молодий чоловіче, ви ще зовсім хлопчик, ви юнак. Хіба можуть бути в ваші роки справжні переконання? Ви виросли у буржуазній сім’ї, вас виховали у певному дусі, а ви своїм батькам й повірили. Чого ви самі не придивилися до життя? Ви ж знаєте, що Україна – це тільки причіпка для буржуїв. Їм аби ім’я, аби сховати за чимсь свої егоїстичні інтереси. А ви цього не зрозуміли, молодий чоловіче, й повірили зрадникам. Як же це так, га? Негарно, молодий чоловіче! А потім друге питання: нащо ви ображали наших лицарів-вояків, оборонців від імперіалізму – славетну червону гвардію? А чи ви знаєте…

Далі комісар почав перебирати славні вчинки Червоної гвардії. На столі, за котрим він сидів, стояла склянка чаю. Олесь дивився на неї, й йому дуже захотілось чаю або кави, чогось солодкого-солодкого. Комісар почав розповідати про Маркса й Енгельса. Олесеві ще більше захотілось чаю.

– Ну, та як же? Ви зрікаєтесь своїх переконань!

У Олеся засмоктало під ложечкою, чаю хотілось до нестями. Тому-то його взяла злість.

– Ні від чого я не відрікаюсь. Я боронив інтереси України й буду далі їх боронити від усякого ґвалту й грабування, – різко промовив він, не дивлячись на те, що в школі в змаганнях між товаришами він мовчки тримався загальноросійської орієнтації.

Комісар, побачивши, що його красномовство загинуло марно, – а він був дуже переконаний щодо сили свого слова, – образився.

– А, так он як! Україну, кажеш, борониш? Ти побачиш, яка то Україна. Покличте лікаря, – гукнув він крізь двері.

«Навіщо лікаря? Ой, щось цікаве буде», – подумав Олесь з раптовим захопленням; і знову було приємно, що він грає тут не малу роль.

Хвилин з десять шукали лікаря.

Комісар заспокоївся й почав продивлятись папери. Олесь стояв і нудьгував. Ні на що було дивитись; на стінках кімнати не було нічого, крім звичайного й нецікавого розпису потягів, благання Тимчасового уряду про підтримання й напівобірваного плаката позики волі. Вікна кімнати виходили в сад, і дерева, стовпившись коло самих їх, заступали краєвид. Олесь цікавився, навіщо комісар наказав покликати лікаря, й не міг відповісти собі на це питання. Думка про лікаря зовсім захопила Олеся, й він перебирав у голові можливі пояснення.

Міркування обірвалися з приходом самого лікаря, людини невисокої на зріст, з сивиною. Він, видно, недавно снідав або пив чай, бо ще пережовував їжу. За лікарем ввійшов червоногвардійський вартовий і став біля дверей. Лікар, привітавшись з комісаром, глянув на Олеся.

– Отеє? – запитав він.

– Так. Як ім’я й прізвище?

Олесь сказав.

– Пишіть, – звернувся комісар до лікаря. – Цього року, 22 січня, покарано на смерть розстрілом гайдамаку по своїй охоті Олеся Привадного за непослух і опір. Присуд виконано на станції Липки об (комісар глянув на дзиґарі) 11-й годині й 45 хвилин на дванадцяту ранку. Лікар такий-то. А я печатку прикладу.

Олесь, почувши свідоцтво про свою смерть, не захвилювався. Просто й в голову не йшло, що жива людина може почути свідоцтво про свою смерть. Він був певний, що скоїлась помилка, й хотілось йому підійти до комісара, плеснути його по плечі й сказати:

– Годі комедіанта з себе вдавати. Я живий!

Потім глянув слідком за комісаром на дзиґарі за своєю спиною на стінці, здивувався, що не помітив їх раніш, і побачив, що вже 11 година й 40 хвилин. Тоді Олесь зрозумів, що через п’ять хвилин він буде лежати на землі, пронизаний десятком куль. Потім його зачеплять мотузяною й потягнуть, може, закопають, а може, й ні. Але обов’язково зачеплять мотузякою. Потім він буде гнити, смердіть, шкіра облізе.

Олесь почув, як почали холонути ноги. Спершу пальці на ногах, потім литки, кульша, живіт, груди. Холод, як хвиля, котився з долу до верху. Очі закрились обрусом, і Олесь помітив, що кімната починає перевертатись. Він енергійно блимнув очима, обрус спав.

«Треба триматись спокійніше, байдужніше… як отаман, а не то – будуть сміятись. Треба молитись. Через кілька хвилин я буду перед судією. Господи, прости за все, прости за злість і за непокірність волі твоїй. Прости мені як творінню своєму й як немощній людині. А батько, мати?»

Захотілось ридати.

«Хоч би ще годинку пожити, помислити про все. Хоч все одно, все одно… Чекати смерті – катування. Хай зараз, зараз. Господи, прийми мою душу. Треба молитись за комісара, за червоногвардійців… Господи, пробач їм, не відають-бо, що творять».

Холодний піт виступив на чолі.

«А як поставляться до моєї смерті? Хоч хто заплаче? А батько… О, він як не помре, то заплаче. А інші? А товариші? Господи, у мене немає товаришів! Як прикро! В школі відправлять панахиду й забудуть. Усі, усі забудуть. Там… теє… жити будуть, їсти, пити, кохати. А я? Я вже мертвий. Он свідоцтво. За віщо ж я? Мені вісімнадцять років, мені ще жити та й жити… За що мене розстрілювати? А, я сам шукав смерті… Ні, це не може бути! Хто це сказав, що я смерті шукав? Комісар? Бреше він…»

Думки метелицею бігали, ворушились і зникали.

– Адреса батька?

– Якого батька? – запитав Олесь з нахабством.

– Твого.

– Немає у мене ніякого батька. Я нічого не скажу, – відповів він, щоб його залишили й не заважали в ці останні хвилини помислити.

Прийшов гурток червоногвардійців з винтовками, оточили Олеся й повели.

«Що я зробив цим людям, що вони будуть убивати мене? А чи не все одно? Все одно помирати. Прожив би ще десять років, прочитав би ще з п’ятдесят книжок, переночував би ще з десятьма жінками… отже, я вже все це знаю, все куштував, не варто жаліти. Ні, ні! Боже, прости за думки. Треба молитись. Як? Кому? А, Богові… так».

Олесь почав: «Отче наш», але зараз же його перепинили суворим окликом:

– Скидай пальто!

Олесь розстебнувся й кинув пальто на сніг. Морозне повітря ударило в груди й залоскотало. Раптом прибуло йому сили, енергії. Хотілось потягнутись добре, випростатись, плигати, бігти, щоб не змерзнути.

– Руки назад!

Зв’язали руки й поставили до стінки.

– Очі зав’язати?

Олесь скупчив усю силу волі й відрікся. Він хотів дивитись на обличчя тих, хто буде стріляти, але не зміг; неприємне почуття від наставлених на його рушниць, а також свідомість того, що ці рушниці будуть стріляти, покорчили його, й він одвів погляд. Одначе встиг роздивитись, що червоногвардієць, який стояв проти нього, цілився йому саме в голову. Олесь перевів очі на небо.

«Вже більш ніколи не побачу. А всі ще будуть жити… А я? За що? Може, впасти навколішки й благати, просити? Може, залишать життя? А як не залишать, то мені все одно. Повзати, цілувати вбрання… Та що це я? Збожеволів? Господи, дай сили!»

Голова горіла, тіло кусав мороз.

– Раз!

– Що це? Команда? Стріляють за третім разом.

Олесь глянув убік і побачив комісара; той командував, червоногвардійці тільки цілились.

«І як у їх руки не задубіли? У мене вже німіють».

Олесь поворушив пальцями за спиною.

«Вже скомандували раз… Ой! Може, бігти? Уб’ють. Спробувати? Ні, буду стояти. А може, пригнутись та побігти? Ганебно. А жити ж хочеться. Чи дуже ж боляче помирати? Ударе, мабуть, дуже. Уже скомандували раз… ще два, а потім кінець».

Олесь прикусив долішню губу, щоб не закричать або не завити від жаху, тупої розпуки й чорної туги. Серце колотилось занадто міцно, аж здригувалась сорочка. Воно поволі, але дуже прудко гнало кров по тілу, так прудко, що Олесеві було важко дихати. Вдаре й стане. Потім знову вдаре так, що затремтить все тіло, болюче задзвенить у вухах і зашумить у голові – й знову спиниться.

– Два!

Серце похапцем пручнулось і боляче вдарило. Перед очима замиготіло. Олесь напружено подався трохи вперед і завмер в цім русі чекання. Коліна тремтіли. В голові була одна думка:

«Зараз, зараз, зараз…»

Увесь він – одне напружене чекання. Серце нервово билось, але Олесь не чув його: він боявся прослухати команду «три», жахнувся, що залп застане його несподівано. Жили на обличчі надулись, очі були розтулені до краю, вуха трошки піднялись, зуби зціпились. Всі почуття сконцентрувались на чеканні слова «три».

– Відставить! Вночі розстріляємо, – гучно крикнув комісар, і всі гвинтівки опустили. Червоногвардійці з реготом підійшли до Олеся, котрий застиг у напруженій позі, і розв’язали йому руки.

– Вдягай пальто!

Олесь нахилився, взяв пальто, вдягся. Він нічого не розумів. Комісар мусив крикнути – «три», червоногвардійці – стрельнути, а він – впасти й померти. Вийшло щось несподіване: комісар гукнув не «три», а щось інше, але що саме – Олесь не розібрав, червоногвардійці не стрельнули, а він не впав і йде кудись живий. Це непорозуміння.

– Що ж це – мене помилували?

– Не дуже. Сьогодні вночі розстріляємо.

– А чого ж не зараз?

– Щоб ти знав, як Україну боронити.

Олесеві зробилось гірко-гірко. Гірко від почуття того, що якби він не такий нікчемний і нікому не потрібний, то його б зараз же розстріляли. А то з ним можна й погратись – він все одно не вкусить.

Олесь болюче жалкував за тим, що його не вбили…

А ранком другого дня Олеся били шомполами, а потім пустили на всі чотири вітри змученого й знервованого, ображеного й приниженого душею й тілом.

І тоді він не міг вже опанувати себе й плакав.

Собачий Хутір. Серпень, р. 1918