Віктор Хобровський весело підіймався по камінних східцях на другий поверх будинку, де жила його наречена.
Він почував себе занадто гарно. Мета життя, – а такою метою Віктор вважав жінку, – була досягнена.
Він казав:
– Чоловік тільки тоді вартий чого-небудь, коли знайдеться жінка, котра покохає його й захоче зв’язати з ним своє життя на підставі цього кохання. Я маю дев’ятнадцять років, і вже знайшлася така жінка. Виходить, що я маю людську вартість.
Вікторові згадався його товариш Юрко. Гарний хлопець, але чудний якийсь. Так, чудний.
Юрко на його теорію людської вартості казав йому:
– Ти не маєш ніякої вартості. Дурний ти і та, що з тобою зв’язатись хоче, теж дурна. Бить вас нікому.
Слова Юрка були в той мент приємними Вікторові.
«Заздрість, – думав він. – Звичайно, я маю тепер не тільки наречену, а й жінку. Ми не одружені, так хіба це шкодить нам жити, як чоловікові з жінкою?»
Віктор хотів гадати про це спокійно, але трохи хвилювався. Він був занадто релігійний і гадав, що спілку чоловіка й жінки мусить неодмінно посвятити Бог.
Хобровський вірив сліпо й грубо.
– Кому ти кланяєшся? – насмішкувато питав Юрко, коли Віктор скидав кашкетку, ідучи повз церкву.
Знову Юрко! Ой, чудак. Але веселий хлопець. Безбожний хоч куди. Як він, було, каже:
– Вікторе, ти дурний. Я розумію таку віру в темному народі, але тобі її простить не можу. Головне діло, що ти по цьому питанню нічого не читав. Почитай, тоді ти побачиш і почуєш, що Христос такий же Бог, як і ми з тобою, а божественного в ньому стільки, як і у всякій корові. Візьми в мене деякі книжки…
– Ти мене не переконаєш, я вже переконаний, – казав Віктор. – Змалечку я хворів, дуже тяжко хворів. Навіть лікарі заявили, що надії на одужання немає. А як батько відслужив молебня, то мені поліпшало в той мент, коли служили молебня. І це мене переконало в Бозі. А ніяких глузливих посмішок я не хочу чути. Та не однаково хіба тобі, вірю я чи ні?
– Чудно, що ти одужав від того, що батько відслужив молебня, а не від того, що твоя мати з’їла за обідом дві котлети замість одної.
Віктор посміхнувся.
«Ну, що ж! Бог простить. А як же я після того молився! Та й вийшло все проти моєї волі. Хіба в той вечір я йшов до Кусі з яким-небудь наміром? Ні, я йшов до неї посидіти, як сидів раніш. О, то були солодкі часи! Я приходю ввечері, вона вже нагріла чаю. Посидимо, пожартуємо, поцілуємся ніжно – та й додому. А іноді вона схиле голову до мене на плече й каже: “Кращого мені нічого не треба”. Так би й померти. Так, так. Тоді було гарно. Як же Куся мене кохає… ніколи не повірив би нікому, що мене так будуть кохати. За що вона любе? Я ж ніщо. Не маю хистів, не вродливий, ніщо, ніщо… А виходить, є щось, за що кохає. Ні, вже, мабуть, ніколи не розлучатись нам. Та ще й після того…»
Знов спогади, котрі Віктор ретельно відгонив від себе, закерували мозком.
Я йшов без наміру. Це вона, вона всьому винна. Та й не вона, а просто жіноче бажання показатись напівубраною. Підходжу, стукаю в двері – можна! Тобі, каже, можна. Одчиняю двері – господи! вона лише в білизні. Посидь, каже, я зараз вберуся. Посидь! Ніколи. Я про це не думав… Я кохав її чисто…
«Платонічно», – підказало всередині.
«Так, платонічно. Ну й що ж вийшло? Я як побачив її, затремтів одразу. Верхня губа почала сіпатись. Вона помітила, та пізно. А далі все пішло як по мазаному, ніби так і мусило бути. Не було жодних думок. Хе, хе… Коли вже я опам’ятався, то помітив, що дверина трохи відчинена. Може, хто поцікавився подивитись?»
«Негарно, негарно ти зробив», – донеслось ізсередини.
«Та я ж молився», – виправдовувався Віктор.
А тепер…
«Так! Куся хвора трохи, й я несу їй цей букет квіток. Добрий наречений! Наречена хвора, а він тільки під самими дверима згадав про це, а всю дорогу думав чорт батька зна про що!»
В голові промайнуло:
«А дуже ж я її кохаю? Що б я міг зробити для неї?»
Подзвонив.
Відчинили.
Віктор не хапаючись здійняв кашкетку й пальто. Подивився в свічадо, причепурив зачіску; потім постукав у двері ліворуч і, почувши знайоме: «Можна», ввійшов.
Клара, або Куся, як звав її Віктор, сиділа на ліжку й дивилась просто перед собою. Віктор сів поруч і ласкаво поцілував її матову щоку. Куся заплакала.
– Про що це ти?
Він затурбувався.
Куся схилилась на стіл і заридала. Віктор встав.
– Та що ти? Заспокойся! Що скоїлось?
– Я вагітна, – раптом мов відрізала вона, не дивлячись на нього.
– Що? Як? Та кажи!
Віктор схопив її за плечі і почав трусити. Він одразу добре не зрозумів значення її слів, але вони здались йому важкими. На нього ніби упав з неба камінь і придушив. Він пручається руками й ногами, а камінь душить його немилосердно, тисне до землі і з кожною хвилиною робиться важчим й важчим.
Блискавкою пронеслась в голові думка, що Куся вагітна від нього, що в неї буде дитина, що він незабаром зробиться батьком.
Буде хлопчик, неодмінно хлопчик; він буде тримати його на руках. Те хлоп’я буде казати йому: «Папа, папа!» Буде простягати до нього рученята.
«Папа! Папа!»
А камінь робився важчим.
Віктор не хотів вірити.
– «Я, учень сьомого класу, батько? Та ні, цього не може бути!»
– Та кажи, що з тобою?
Куся витерла очі.
– Ну, пам’ятаєш, мене почало нудити. Я думала, що то від шлунка. Пішла до лікаря. Він обдивився, розпитав і каже, посміхаючись: «Дитятко, ви вагітні». Подивився на мене так… особливо. Як же мені соромно стало! Ледве припленталась додому. Що робити?
Віктор захолонув. Думка про те, щоб кинути навчання, примусити й її залишити гімназію, одружитись, несміливо промайнула в мозку, та він зразу ж відкинув її далеко з ненавистю й презирством як недоладну. Чорна й невблаганна думка про смерть замість неї виринула й гадюкою вилася в голові.
«Аборт? Ні, це не улаштовує справи. Це злочин. Одне, одне залишається їй і мені…»
Смерть уявлялась йому в вигляді темряви. Все навкруги темне й сам він темрява. У цій темряві треба жити.
А Бог?
Бог…
Так, треба молитись. А що ж поможе? Самогубство – гріх. Треба йти молитись, щоб він простив.
На хвилину в мозку заворушилась думка про пекло, те пекло, котре уявляє собі простий народ. Казани з смолою, розпечені сковороди, чорти з веделками, хвостаті, чорні, як вугілля, гидкі, як образа.
Навіщо я вірив?
Ні, ні, так гадати гріх. Це воля Божа. Померти, померти…
Потім на душі стало спокійно, тихо й безтурботно.
– Кусю! Залишається одно – самим собі смерть заподіяти. Нічого іншого я не пригадаю.
Очі Кусі забігали. Вона знову заплакала.
– Нізащо, нізащо! Я жити хочу, я молода. Я не бідна… А ти… боягуз!
Це слово образило Віктора. Він вжахнувся цього слова, й спокійний його настрій поплив кудись геть, а на душі знову зробилось холодно й темно.
Що ж робити?
– Я все сама зроблю.
– Аборт?
– Хоч би й так. Іди, іди зараз звідціль.
Це теж образило Віктора. Він несвідомо сів на стілець і замислився.
Думки літали роєм, і Віктор не міг стежити за ними.
«Вона аборт хоче зробити? Що ж з того буде? Що буде?»
Далі він не міг думати. На цім місці думки почали бігти кудись убік, зачіпаючи зовсім нецікаве.
– Котра зараз година? Мабуть, рано ще? Може, піти з Кусею в театр?
Тут він згадав, що сьогодні Куся нікуди не піде, й зараз же питав себе:
«Чому?»
– А, вона вагітна!
Зробилось весело.
Справа вже не така страшна, як здавалось раніш.
«Ну, вагітна то й вагітна. Зробить аборт, замажем це діло, то буде добре. Я тепер маю, сказати б так, перевагу перед іншими. Гм, майже батько. А на світі гарно жити… Куська плаче?»
Він підійшов до неї.
– Ну, годі. Я вже передумав, і ми зробимо те, що ти хочеш.
Він подумав ще трохи і сказав:
– Прощавай.
Нахилився й, поцілувавши її, вийшов.
Ранком він щиро молився в церкві, щоб аборт пройшов якнайліпше.
Через кілька день товариш Віктора Юрко повернувся із села, де гостював у родичів. Права рука в нього була на перев’язі.
– Де це ти скалічився? – здивовано спитав Віктор, зустрівшись з ним.
Юрко весело засміявся.
– Chercher la femme! Парубки прострелили через дівчину.
– Ти ще й смієшся?
Юрко ще веселіш відповів:
– Ну, як же не сміятись, коли смішно? Зрозумій, моїм власним револьвером та мені ж руку прострелили. Одібрали й прострелили. Хіба тут мало сміху? Уяви собі: натовп оскаженілих хлопців і супроти їх моя героїчна постать з револьвером у руці. Так. Потім малюнок міняється: натовп наскакує, бгає мене під себе, і врешті я маю прострелену руку!
Тепер уже й Віктор засміявся. Одначе який гарний цей Юрко! Його зранили, а він сміється.
Віктор почув щиру повагу до Юрка за його непочату життєву енергію, невичерпаний інстинкт життя.
Юрко тим часом казав далі:
– Отеє вже починає гоїтись. Ще поїду в село. На щастя, мент бурхливий, небезпечний, науки в школі немає. Отже ж, на селі весело, вільно, натуральне все. Одні вечорниці чого варті! Котра дівчина тобі вподобалась – іди й бери її, якщо хто раніш тебе не взяв.
– Як же ти поїдеш? Ще вб’ють тебе там.
– Дурниця! Я в той же вечір розпив з хлопцями четвертину самогону, й ми помирились. Та й чи варто звертати на це увагу? Навпаки, хлопці поважають мене тепер. Так я от що хотів сказати – поїдем удвох. Ну, до чого гарно там! Дівчата там – справжні дівчата, а не виснажені оселедці в чорних сукнях. Як ти їй вподобався, вона тобі відверто це скаже, не буде драми витівати. Їдем, не пожалкуєш.
– Ні, ні…
Віктор засміявся. Юрко ж знає, що він «сімейна» людина.
Юрко поморщився.
– Ну, не чекав від тебе, що ти такий забобонний! Сама наука каже, що людина – істота полігамійна. Хіба ти вже проти науки?
Віктор знову посміхнувся. Воно-то так… але… негарно якось..
– Дурень ти. Прощавай, поїду сам.
Вікторові хотілось поїхати.
«Поїду так собі… провітритись. А щоб з дівчатами там що, то ні… До того ж Кусі зараз не до мене… акушерки й таке інше. Так, навіть Куся рада буде, що я поїду. А приїду вже після. Ну, звичайно, з дівчатами ні, ні…»
Віктор радів, що може поїхати. Навіть треба було йому поїхати, заспокоїтись після тих життєвих неприємностей, що спіткали його.
Стривай, – сказав він Юркові, – я теж поїду, тільки умова: ти й не силкуйся там тягти мене до дівчат… ти ж знаєш, я людини невільна.
Він був у той момент невдоволений з того, що дійсно він невільний, і заздрив Юркові.
Але поборов у собі ті чуття й ще раз подумав, що їде в село тільки провітритись.
Через чотири дні Віктор повернувся назад у місто. Одначе яка нахаба отой Юрко! Як не пручався він, але той затяг його на вечорниці і… Ну, звісно що… Але ж хіба він, Віктор, винний в тому? То ж Юрко, ота нахаба!
Віктор після того ходив у церкву й довго молився, щоб Бог простив йому невільну зраду. Себе ж він й надалі вважав чистим і вірним Кусі.
Тепер Віктор сидів у сінематографі вкупі з Кусею й дивився на велике полотно, на якому бігали люди, кохали одне одного, мучились, убивали, але був далекий від переживань героїв екрана.
Він гадав про ту стіну, котра з кожною годиною відгороджувала його від Кусі. Після аборту в їх відношення вкралось недовір’я і підозріння. Віктор почав помічати, що Куся не завше буває правдива. Наприклад, навіщо було позавчора обдурювати його і казати, що вона піде до подруги, а йти в театр дивитись на «Гамлета»? Не хотіла, може, з ним іти? Хотілось бути одній? Так чого ж цього не сказати? А може…
Погана думка залізла в голову Віктора, й він ніяк не міг її перемогти. Ревниве почуття кублилось усередині, й Вікторові було неприємно й гірко.
– Невже вона може зрадити після того, як була моєю? Гм? Правда, жінка істота мало постійна. Але хіба Куся така, як інші? Я ж бачив у їй щось ідеальне.
«Начинается с идеалов, а кончается под одіялом», – пригадались йому слова одного з його вчителів, котрий любив розмовляти з учнями на «живі» теми.
«Так і в нас з Кусею. А шкода… Невже кінчається?»
Він поглянув на Кусю. Та з захопленням стежила, як п’ять поліцаїв на полотні в’язали, піймавши, злодія. Той дуже пручався, розмахував руками, бився, але його перемогли. Картина скінчилась.
– Шкода мені Семенова (так звали злодія). Такий вродливий, здоровий, дужий і замість того, щоб жити, кохати, мусить гнити у в’язниці, – з зітханням промовила Куся, на котру картина зробила велике враження.
– Як же це так? – здивовано запитав Віктор: – Цебто вродливим можна різати людей? Ну, й погляди. Не розумію.
– А я розумію, – суворо відповіла Куся. – Вродливий більш ніж хто б то інший має право користуватись життям.
– А, он як.
Віктор більш нічого не сказав, але слова Кусі його образили. Він знав, що його не можна вважати за вродливого. Виходить, що він не мав права користуватись життям, як інші? У словах Кусі він почув натяк на себе.
«Це вона мені навмисно сказала, щоб образити, щоб дошкулити. А де ж були її очі попереду? А як міг я кохати таку… бездушну тварину, котрій треба тільки вродливості, сили. А що той чоловік злодій, що він небезпечний для людей, що він душогуб – то байдуже. Мені більше коло неї нічого робити».
Він раптом спинився й, глузливо посміхаючись, сказав.
– До побачення. А може, вже й не побачимось.
Повернув убік, не звертаючи уваги на здивовані запитання Кусі, й пішов. Спокій покинув його.
Він думав:
«Що я наробив? Так не можна було робити».
Вернутись до неї? Ні, це дуже смішно й соромно. То виходить, що він не буде більш ходить до неї щовечора, не буде більш цілувати її, голубити? Це було занадто боляче.
Віктор спинився, потер чоло рукою.
Так, так. Це розрив.
Страшне слово…
«Що я наробив? Невже це не можна налагодити знову? Але пляма від цього залишиться на наших майбутніх відносинах, хоч, може, вони й налагодяться. Кажуть, рани заживають, а рубці залишаються. Та ні, я не можу зрозуміти, як це я не буду обіймати Кусю, як це? Та хіба вона витримає це? Всім відомо, що вона була трохи не нареченою моєю, у неї ж мала бути від мене дитина. Не розумію. Як це сталося?»
Віктор помітив, що йде не додому, а кудись убік. Він сів на лаву біля якогось будинку.
О проекте
О подписке