Тоді він тільки-тільки утверджувався, шукав самого себе, своє «я» і свою сутність, манеру і свій стиль, шукав сам себе, ще нікому невідомий, але вже такий незвичайний, своєрідний, талановитий, у єдиному примірнику перебуваючи на планеті Земля.
Але для утвердження потрібна була колосальна праця і час – Вертинський ще вчиться, але вже пробує виступати, і в ньому вже визріває, вирізьблюється той Вертинський, який згодом завоює не лише Москву та її імперію, не лише слов’янський світ, а й вибагливу, звиклу і не до таких талантів Європу.
Писатиме ж у «Ліберасьйон» Жан-П’єр Тібода:
«Вертинський був принцом пісні – автором, композитором і виконавцем, такий же відомий у Росії, як Шарль Трене у Франції. І сьогодні в руських ресторанах Парижа все ще співають пісні Вертинського, а старі музиканти з неприхованим хвилюванням згадують його».
Це розумів і сам артист.
«Років через 30–40, я впевнений у цьому, мене і мою «творчість» витягнуть із «підвалів забуття» і почнуть у мені копатися…»
Але все це буде (буде!) пізніше, пізніше, а тоді…
Тоді в Москві почав входити в моду футуризм і посилено культивуватися в літературі. Термін виник від латинського слова «майбутнє», себто майбутній напрям у європейському мистецтві й літературі 10 – 20-х pоків ХХ століття, що відкидав – чи не на звалище історії! – культурний спадок минулого – зокрема реалізм – і намагався створити новий стиль, який мав би зруйнувати традиції і засоби старого мистецтва.
Засновником футуризму в літературі став італійський письменник Ф. Т. Марінетті (1876–1944), а в Росії першими – і, мабуть, останніми, – футуристами були Маяковський (правда, ранній), Віктор Хлєбников, Ігор Северянин, Давид Бурлюк…
Футуристом мало не став і Олександр Вертинський, коли, познайомившись із згаданою четвіркою своєрідних і безперечно талановитих поетів, захопився нею. (А втім, це ще невідомо, чи виграв би він, ставши футуристом, чи програв, так і не ставши ним.)
Тоді у Москві, – зокрема у її кафешантанах і клубах гримів Володимир Маяковський. Для епатажу зодягнувшись у жовту кофту, молодий поет – високий, дебелий, красиво-сильний, з гучним голосом, якого перекричати ніхто не міг, і до біса талановитий, майбутній реформатор поетичної мови, успішний і, здавалося, такий везучий – до самогубства, коли він 14 квітня 1930 року піде з життя, пустивши собі кулю у серце, – ще залишалося ціле життя, по суті, добрий вік, – ієрихонською трубою гримітиме в кафе футуристів.
Марина Цвєтаєва пізніше напише, що він, Володимир Маяковський:
Превыше крестов и труб.
Крещенный в огне и дыме,
Архангел-тяжелоступ —
Здорово, в веках Владимир!
Он возчик и он же конь,
Он прихоть и он же право,
Вздохнул, поплевал в ладонь:
«Держись, ломовая слава!»
Певец площадных чудес —
Здорово, гордец чумазый,
Что камнем – тяжеловес
Избрал, не прельстясь алмазом.
Здорово, булыжный гром!
Зевнул, козырнул – и снова
Оглоблей гребет – крылом
Архангела ломового.
Всі, хто хоч раз поспілкувався з Маяковським чи послухав його виступ (з театральними, звісно, ефектами), відразу ж ставав палким прихильником цього могутнього горланя-футуриста, яким не захопитися просто було неможливо.
Це він пізніше, після «буремного» сімнадцятого, футурист, який до того сприймав дійсність як апокаліпсис (трагедія «Володимир Маяковський», «Хмара у штанях», «Флейта-хребет», «Війна і мир» – 1913–1917), який назве революцію 1917-го «моєю революцією» і буде одним із перших діячів культури та літератури, хто відгукнеться на заклик нової радянської влади співробітничати з нею, а тоді…
Тоді він гримів у Москві як футурист і взагалі борець з усім минулим, який спершу й сам не знав, що він хотів, але відкидав все і вся.
У побуті це був помисливо-недовірливий і підозрілий чоловік, який над усе боявся підчепити якогось недоброго мікроба, а при вигляді звичайної голки поета кидало ледь чи не в дрож… Річ у тім, що його батько, лісник імеретинського села Багдади, що біля Кутаїса, Володимир Костянтинович Маяковський якось вирішив пришити відірваний ґудзик. Операція нехитра, але він уколов собі пальця. На що спершу було й уваги не звернув – подумаєш, пальця голкою уколов! Крапелька крові виступила, і все завершилось… Але не все так благополучно.
Швидко від того мізерного уколу почалося зараження крові і Маяковський-старший помер у тяжких муках – на сорок сьомому році життя. Від якогось там уколу голкою в палець!
Відтоді син його остерігався голки і всього гострого, як чуми, став дуже недовірливим, всюди вбачаючи якісь підступи проти нього, всюди йому ввижалися пастки і замахи на його життя. Він став боятися порізів, завжди носив із собою пляшечку з йодом, маленьку мильницю і додаткову, стерильно чисту хустку… Але Бог милує, загинути Володимиру Володимировичу випаде не від якогось там мікроба, а від кулі з власного револьвера… Але це станеться згодом… А тоді…
У бурхливий 1905-й він, дванадцятилітній гімназист, брав участь у демонстраціях та гімназичних страйках (точнісінько, як Вертинський у Києві, коли навчався у гімназії, – старшим він був за Маяковського всього лише на чотири роки.
Переїхавши до Москви у 1906 році – після негаданої смерті батька, – «майбутній глашатай революції», продовжує навчання і одночасно займається революційною роботою.
На початку 1908 року майбутній поет вступає в ряди РСДРП(б) і навіть зі згоди матері кидає гімназію. (За іншими даними, був виключений із неї за несплату грошей за навчання.) Невдовзі він стає членом Московського комітету РСДРП(б). Партійна кличка – товариш Костянтин.
Наприкінці березня того самого року його заарештовують за роботу в підпільній друкарні. Щоб не видати товаришів, йому довелося похапцем, давлячись, з’їсти блокнот з адресами – разом з обкладинкою. Не вельми смачне їдло, але що вдієш!
Тоді його віддадуть під нагляд поліції за місцем проживання. Вдруге його схоплять у січні 1909 року за доносом агента таємної поліції – філера. Відбудеться, відсидівши півтора місяці у «допрі», і буде відпущений за відсутністю доказів.
Утретє його арештують у липні того ж року за підозрою у причетності до організації втечі тринадцяти політичних каторжанок із московської Ногінської в’язниці. (Факт, що може прикрасити будь-чию біографію, та й сам по собі він досить «промовистий».)
Зрештою, товариш Костянтин загримить до Бутирки.
Підмосковне село Бутиркіно по Дмитровській дорозі відоме з 1623 року. Тоді це була вотчина боярина Микити Романова, яку государ московський урізав йому «в пользу казны на 79 дворов».
Назва села прийшла у Москву з Волги, там «бутирки» – житло на околиці. У 1667 році Петро І створює перший регулярний солдатський полк, який розташовується на квартири у тій місцевості, тож отримує найменування Бутирський. А Бутиркіно, віддане під «селитьбу солдатам Матвеева полка Кракова», стало називатися Бутирською солдатською слободою.
Сьогодні Бутирка – синонім тюрми.
Бутирський тюремний замок був споруджений у 1771 році на місці старого острогу, до якого ще Петро I ув’язнював бунтівних стрільців – він став не лише центральною тюрмою, а й пересильним пунктом, куди звозили бунтарів та злочинців з усієї Росії.
Одним із перших «іменитих» постояльців Бутирки став у 1775 році арештований Омелян Пугачов – у підвалі однієї з башт, що й нині носить його ім’я, він знаходився закованим у ланцюги до дня страти. (За інформацією одного з офіцерів СІЗО – дані Інтернет-сайту, – у тому підвалі аж до 1974 року виконувалися вироки вищої міри покарання – досі помітні сліди від куль.)
На початку XX століття в’язнями Бутирки були революціонери Микола Бауман, Олена Стасова і Фелікс Дзержинський. Майбутній глава ВЧК, на відміну від офіційної версії, не втік звідти, а був випущений після Лютневої революції.
Втекти з Бутирки у ті часи було просто неможливо. І лише одна людина кинула виклик Бутирському острогу і його охоронцям. Це був великий маг і чарівник Гаррі Гудіні. Він побував у тюрмі в травні 1906 року на запрошення начальника московської секретної служби. Гудіні старанно обшукали, закували в кайдани, наділи наручники і посадили в ящик із суцільного металу з невеличким віконцем – у таких перевозили особливо небезпечних злочинців. Ключі від ящика були тільки у начальника тюрми. Але, на превеликий подив присутніх, через 28 хвилин Гудіні з’явився без кайданів та наручників по той бік тюремної стіни – не перевелись ще, виходить, у світі білому чудеса. Містика та й годі!
Було дві чи три спроби втечі, але втікачів швидко повернули у камери. А ще тюремники пишаються тим, що саме у їхніх стінах були створені шедеври літератури та технічні розробки. Власне Лев Толстой писав своє «Воскресение» – правда, не сидячи в камері, а приходячи туди лише в пошуках своєї музи, яка невідомо чому там опинилася. Не знайшла собі кращого місця! А ось Солженіцин і Корольов трудилися прямо в камерах.
Хоча ці «славетні» підслідні утримувалися не у звичайних камерах (їх там нараховується 130), кожна з яких розрахована для 33-х зеків, але останні змушені були спати у дві зміни, скільки їх туди набивали! А ось деякі, теж «славетні» підслідні за вказівкою згори, сиділи у невеликих три-п’ятимісних номерах. Чи то пак, камерах, яких у СІЗО нараховується числом 300. Та й співкамерників їм підбирали не з числа криміналітету.
Останні такі «славнозвісні» – банкір Ангелевич, екс-міністр юстиції Ковальов і медіа-магнат Гусинський. Вони сиділи в камерах покращеного типу вже за демократії. І дуже обурювалися, що в Бутирці чомусь не було камери-люкс.
Нині Бутирка передана у відання Московського ГУІП і значиться у списку пам’ятників історії і архітектури, що їх охороняє держава.
Володимир Маяковський, тоді ще не поет (все ще попереду), а лише юний революціонер (чи як нині співає один відомий ректор, «юний орел») сидів – як йому пощастило!!! – в одиночній камері. (В умовах Бутирки це чи не камера-люкс.) Пробув він там 11 місяців і, врешті-решт, був благополучно випущений на волю в січні 1910 року – як неповнолітній. Справді, юний орел…
Поет так пізніше згадуватиме про свою третю «ходку» в тюрму:
«Важнейшее для меня время. После трех лет теории и практики – бросился на беллетристику. Перечел все новейшее. Символисты – Белый, Бальмонт. Разобрала формальная новизна. Но было чуждо. Темы, образы не моей жизни. Попробовал сам писать так же хорошо, но про другое. Оказалось так же про другое – нельзя. Вышло ходульно и ревплаксиво…
Написал таким целую тетрадку. Спасибо надзирателям – при выходе отобрали. А то б еще напечатал! Отчитав современность, обрушился на классиков. Байрон, Шекспир, Толстой. Последняя книга – «Анна Каренина». Не дочитал. Ночью вызвали “с вещами по городу”».
З того тюремного зошита віршів Маяковський і рахував початок своєї творчості. Звільнившись з ув’язнення, товариш Костянтин вирішить з політикою «зав’язати», а присвятити себе виключно мистецтву – соціальному, і поступить у студію художника П. Келіна, щоб підготуватися до іспитів в Училище живопису, скульптури і зодчества, де й почне вчитися у 1911 році. Там він познайомиться з Давидом Бурлюком, організатором групи футуристів. Ще через рік Володимир Володимирович почне друкувати свої вірші і стане професійним поетом, щедро друкуючись у футуристичних збірниках. Але року 1914 буде вигнаний з училища – за участь у публічних виступах.
Не звернувши на те уваги, з групою футуристів здійснить поїздки по сімнадцяти містах Росії, пропагуючи в масах нове мистецтво. І все ж, оголошуючи себе футуристом, він у власній творчості залишався самостійним і оригінальним. А в 1915 році створить одну зі своїх найкращих поем – «Хмара у штанях» – про віру в неминучість швидкої революції, яку він очікував як вирішення найважливіших проблем країни і визначення своєї особистої долі. Він навіть намагався передбачити строк її приходу – «В терновом венце революций / Грядет шестнадцатый год», помилившись лише на один рік.
Друг Маяковського, його наставник і вчитель (ледь чи не літературно-мистецький батько), який і «заразив» футуризмом Володимира Володимировича, Давид Давидович Бурлюк, поет і художник (1882–1967), народився на хуторі Семиротівщина Харківської губернії у козацькій родині. (Бурло – той, хто знімає бучу, гармидер, звідси й Бурлюк, той, що зчиняє бучі.) Батько, продавши хутір, працював управляючим в різних маєтках, а тому родина часто переїздила і Бурлюку-меншому довелося вчитися в гімназіях багатьох міст: Суми, Тамбов, Твер…
Змалку захоплювався живописом, навчався в Казанському та Одеському художніх училищах і навіть у Мюнхенській Королівській академії мистецтв. Брав участь у художніх виставках у Росії і за кордоном.
У 1909–1910 роках Бурлюк об’єднав довкола себе молодих поетів та художників, які відкидали естетику символізму. Вони – на чолі зі своїм наставником – шукали нові шляхи розвитку поезії та мистецтва і пізніше назвали себе футуристами. Коли Бурлюк навчатиметься в Московському художньому училищі живопису і скульптури, відбудеться його зустріч з Маяковським, який з того часу називатиме Давида своїм «справжнім учителем».
Давид Бурлюк, сам навіть про те не мріючи, відіграв у житті поета Володимира Маяковського (який, між іншим, тоді ще й поетом не був, тільки збирався ним стати) величезну – чи не вирішальну, без перебільшення – доленосну – роль!
Сам поет, майбутній «глашатай революції», так згадуватиме їхню першу, воістину історичну зустріч:
«В училищі з’явився Бурлюк. Вигляд нахабний. Лорнетка. Сюртук. Ходить наспівуючи. Я став задирати. Майже задрались…»
І все ж вони швидко подружилися.
«Того дня у мене вийшов вірш. Власне – шматки. Погані. Ніде не надруковані. Ніч. Сретенський бульвар. Читаю рядки Бурлюку… Давид зупинився. Оглянув мене. Гаркнув: «Та це ж ви самі написали! Та ви ж геніальний поет!» Застосування до мене такого грандіозного і незаслуженого епітета обрадувало мене. Я увесь віддався віршам. Того вечора я зовсім несподівано став поетом.
Вже вранці Бурлюк, з кимось мене знайомлячи, басив: «Не знаєте? Мій геніальний друг! Знаменитий поет Маяковський». Штовхаю. Але Бурлюк непохитний. Ще й гарчав на мене, відійшовши: «Тепер пишіть. Бо інакше ви мене ставите в дурне становище».
Довелося писати. Я і написав перше (перше професійне, те, що можна було друкувати) – «Багровый и белый» та інші.
З постійною любов’ю думаю про Давида. Прекрасний друг. Мій справжній вчитель. Бурлюк зробив мене поетом. Читав мені французів і німців. Підсовував книги. Ходив і безугавно говорив. Не відпускав ні на крок. Видавав щоденно 50 копійок. Щоб писати не голодуючи…»
От і думаєш: де ще таких дістати? Бурлюка і Маяковського. А втім, Маяковського ще можна дістати – діждатися, зрештою, – а ось де сьогодні дістати ще одного такого Давида Бурлюка, який би з Маяковського зробив… Маяковського?! І радів його успіхам більше, ніж своїм власним?!. Немає таких Бурлюків. Перевелись сьогодні такі Бурлюки – який жаль! Яка втрата для нашої культури й літератури!..
Саме Бурлюк познайомив Маяковського з іншими футуристами – Велімиром Хлєбниковим, Олексієм Кручених та іншими.
17 листопада 1912 року в артистичному кафе «Бродяча собака» відбувся – теж не без допомоги доброго й уважного Бурлюка, учителя і літературного батька Маяковського, перший публічний виступ нового поета. А невдовзі він дебютує як поет і в альманасі «Пощечина общественному вкусу», де були надруковані вірші «Ночь», «Утро». Там само був опублікований і маніфест російських кубофутуристів, підписаний Д. Бурлюком, О. Кручених, В. Маяковським і В. Хлєбниковим. У ньому проголошувалось нігілістичне ставлення до російської літератури сучасного і минулого. «Кинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого та ін. із Пароплава сучасності… Всім цим Максимам Горьким, Купріним, Блокам, Сологубам, Ремізовим, Аверченкам, Чорним, Кузьміним, Буніним та ін. потрібна тільки дача на річці. Таку нагороду доля дає кравцям».
Звісно, це був епатажний виступ і здійснений він був з єдиною метою: привернути де себе увагу. Що молодим галасливим поетам і вдалося. Невдовзі вийде у світ перший збірник віршів Маяковського «Я». Твори поета були орієнтовані на виступ з естради на вечорах і диспутах. А тому для сприйняття на слух добре підходили короткі, наче рубані рядки, «рваний» синтаксис, «розмовність» і нарочито фамільярна, «панібратська» інтонація.
Саме тоді була написана програмна трагедія «Владимир Маяковский», у якій автор, між іншим, передбачив власне самогубство. П’єса була поставлена в Петербурзі, в театрі «Луна-парк». Автор та постановники заздалегідь подбали про успіх, до того ж епатажний, – а тому вміло розпустили чутки, що буцімто глядачі будуть бити акторів, закидають їх здохлятиною та оселедцями… Граючи таку роль… переграли. Багато хто з потенційних глядачів сприйняв це всерйоз і почав заздалегідь готуватися до бійки з акторами, запасатися стервом – дохлими котами й собаками, – та гнилою, смердючою рибою – оселедцями.
Виконавці здрейфили і напередодні вистави розбіглися – хто куди міг.
– Який… п-пасаж! – галасували прихильники поета.
Довелося відкласти прем’єру і кілька днів набирати нову трупу та репетирувати нашвидкуруч. На щастя, глядачі лише «просвистіли постановку до дірок». Але діло було зроблене, вистава «Владимир Маяковский» наробила галасу, автор її відразу ж став відомим.
Відтоді Маяковський постійно бере участь у різних диспутах про нове мистецтво, виставках і вечорах, що влаштовувалися радикальними об’єднаннями художників-авангардистів «Бубновий валет» і «Союз молоді». Виступав поет і з публічними промовами та доповідями. Відбувалися вони – так завчасно планувалося, – зі скандалами (часом доходило й до справжніх бійок). Це стало відомо в училищі і на початку 1914 року Маяковського та Бурлюка за ті скандальні виступи «виставили за ворота».
О проекте
О подписке