Ім’я при народженні: Вертинський Олександр Миколайович.
Роки життя: 9 (21) березня 1889 року – 21 травня 1957 року.
Місце народження: м. Київ, Російська імперія.
Громадянство: СРСР.
Професія: поет, виконавець пісень, естрадний артист, кіноактор, композитор.
Що пов’язує з Україною: він писав і співав російською мовою, але був українцем із роду Гоголів-Яновських.
Повернення: за 14 років на батьківщині Вертинський дав близько 2000 концертів.
Тут мається на увазі рід Миколи Васильовича Гоголя, українського і російського письменника, чий батько, теж письменник, Василь Панасович, автор водевілів з українського побуту, мав ще й прізвище Яновський. Власне, це було первісне, родове прізвище полтавських Гоголів, але вже дід Афанасій Дем’янович, залишивши духовне поприще – був священиком, – поступив у гетьманську канцелярію: саме він і додав до свого прізвища Яновський, друге – Гоголь, що мало продемонструвати походження його роду від відомого в українській історії XVII cтоліття полковника і наказного гетьмана Війська Запорозького Євстафія (Остапа) Гоголя. Став відтоді йменуватися Гоголем-Яновським – як і всі його нащадки. Але прямих документальних свідчень про походження полтавських Гоголів від легендарного Остапа Гоголя немає. Письменник Микола Гоголь носив уже одне прізвище, відкинувши друге – Яновський.
З приводу того, що Олександр Вертинський писав не українською, а російською мовою… А якою він міг писати в Російській імперії? Та й що тут скажеш – не він перший, не він і останній. Тоді російська мова (справді, як захоплено вигукуватиме Тургенєв «О велик и могуч русский язык!») була панівною і в Україні, як мова імперії. Це стало причиною того, що раніше за нього Микола Гоголь, щирий, стовідсотковий українець, теж писав цією мовою, яку він називав по-своєму: «владычной». Та й сьогодні в незалежній Україні вона теж… Якщо й не стовідсотково панівна, то все ж ще міцно зберігає значні елементи своєї панівності. Але з цього приводу можна назвати і взагалі неймовірні випадки (як росіяни кажуть: из ряда вон выходящие!).
Володимир Набоков… Народився 22 квітня 1899 року в Петербурзі, на великій Горській вулиці, 47, у сім’ї російського політика Володимира Дмитровича Набокова та Олени Іванівни, уродженої Рукавишникової. У 1919 році родина Набокових емігрувала з Росії, залишивши Крим разом з регулярними частинами Білої армії. Володимир Володимирович прожив першу чверть життя в Росії, другу в Німеччині, третю в Америці й останню у Швейцарії, де він і помер року 1977 – лауреатом Нобелівської премії. Про себе Набоков говорив:
«Я американський письменник, народжений у Росії, отримав освіту в Англії, де я вивчав французьку літературу перед тим, як на п’ятнадцять років переселитися в Німеччину… Моя голова думає по-англійськи, моє серце говорить по-російському, а моє вухо чує по-французьки…»
Жив та був – нині за енциклопедичними епітетами «блискучий, самобутній художник XIX – початку XX ст.» – Михайло Олександрович Врубель.
Його доля трагічна – він багато страждав і навіть роками знаходився на межі безуму, але надходило просвітління, і він знову брався за роботу – талановитий художник, автор монументальних розписів, станкового живопису, графіки, скульптури.
У 1902 році у нього вперше виявилися ознаки душевної хвороби, що прогресувала: хоч у періоди ясної свідомості він із жадібністю накидався на роботу.
Його лікар пізніше згадуватиме:
«Це був художник-творець усією своєю сутністю, до найглибших таємниць психічної особистості. Він творив завжди, можна сказати, безперервно, і творчість для нього була такою ж легкою, як дихання. Поки живе людина, вона дихає. Поки дихав Врубель – він все творив».
Його не стане у році 1910-му.
Смерть він зустріне як свою рятівницю, як визволення…
Олександр Блок скаже над його могилою:
«Врубель прийшов до нас як вісник, все одно як у лілову ніч яскраве золото ясного вечора. Він залишив нам своїх Демонів, як заклинателів проти лілового зла, проти ночі. Перед тим, що Врубель і йому подібні трохи відкривають людству раз у сторіччя, я умію тільки тремтіти».
Михайло Олександрович народився в Омську, в сім’ї офіцера.
Малювати почав з п’яти років.
Гімназійні роки в основному провів в Одесі.
Закінчив юрфак Петербурзького університету, після армійської служби стає студентом Академії художеств.
У 1884 році Врубель закінчує навчання і погоджується приїхати на запрошення до Києва та очолити там роботи по реставрації живопису в старовинній Кирилівській церкві.
І мова йшла не лише про відновлення фресок, але й про створення нових речей замість утрачених.
Трудно йому було в Києві (без зв’язків, без надійного заробітку), але тримався. «Мания, что непременно скажу что-то новое, не оставляет меня», – писатиме він батькові.
Кирилівська церква – пам’ятник архітектури Давньої Русі. Споруджена в середині XII століття на північній околиці тодішнього Києва, в урочищі Дорогожичі. Там, де сходилися шляхи – з Вишгорода, Чернігова, Новгорода, Смоленська та інших міст. А шлях той, що вів до північних воріт Києва, у тім місці звався Дорогожищем і знаходився «під святим Кирилом». У XII–XIII століттях храм родового монастиря чернігівських князів Ольговичів був княжою усипальницею. Пізніше там поховають князя Святослава Всеволодовича, одного з персонажів «Слова о полку Ігоревім».
У 80-х роках XIX століття в церкві відбувалися великі реставраційні роботи, оновлювався стінопис. Їх виконували учні Мурашка і художник Врубель.
Михайло Олександрович залишив на віки композиції «Сошествие Святого Духа», «Ангелы с лобарами» (на хорах), «Надгробный плач» і чотири ікони: «Афанасий», «Богоматерь с младенцем» «Иисус Христос» і «Кирилл» для мармурового іконостаса.
Нині ці ікони є гордістю українського мистецтва, а Кирилівська церква стала філіалом Софійського музею.
Пробувши 5 років у колишній столиці Давньої Русі, Врубель виїде до Москви і більше до Києва не повернеться. Але коли якось наприкінці його страдницького життя художника запитають про його першу любов, він умить просвітліє і вигукне, як на духу:
– Київ – моя перша й остання любов![1]
– Київ – любов моя!..
Ці слова не раз – особливо наприкінці свого життя – вигукуватиме, світліючи на виду, Олександр Вертинський…
Із власного зізнання (його звернення до краян):
«Любі мої земляки! Любі мої кияни! Як вам, очевидно, відомо, я українець за походженням, крім того, киянин. Я народився, навчався, виховувався в цьому чудовому, неповторному місті. Я виріс на берегах Дніпра, багатої, привільної, квітучої землі, рівної якій немає у світі. Я киянин! Кожен камінь цього міста я знаю. У фільмі «Полум’я гніву» я зіграв свої ролі українською мовою! Цим я пишаюся».
На запитання Наталі Ужвій звідки у нього справжні українські інтонації, Вертинський відповів: «Таж я тут народжений. Це ж моя батьківщина, моя любов і мій Київ, моя пісня, що вперше зародилася, забриніла і на два крила піднялася саме тут, на схилах Дніпра, у сивому і вічно юному граді Кия…»
І коли я чую, як лунає пісня «Як тебе не любити, Києве мій», то ні-ні, та й вчується раптом і його неповторний голос:
Грає море зелене,
Тихий день догора.
Дорогими для мене
Стали схили Дніпра.
Де колишуться віти
Закоханих мрій…
Як тебе не любити,
Києве мій!..
Здається, що він… Ні, ні, він і справді щойно повернувся зі своїх далеких мандрів, піднявся на схили Дніпра, зітхнув на повні груди, що нарешті він удома…
Спить натомлене місто
Мирним, лагідним сном.
Ген вогні, як намисто,
Розцвіли над Дніпром.
Вечорів оксамити,
Мов щастя прибій…
Як тебе не любити,
Києве мій!
Будинок, у якому він народився, стоїть і зараз по вулиці…
Спершу вулиця звалася Кадетською, але за Вертинського була Фундуклеївською – від прізвища київського губернатора, з 1919-го – Леніна. Нині – Богдана Хмельницького.
Батько майбутнього артиста Микола Петрович Вертинський був приватним повіреним, але крім адвокатської практики займався журналістикою. У досить популярному в ті часи «Киевском слове» він публікував свої фейлетони під псевдонімом Граф Нівер. (Згодом Олександр Вертинський під настрій казатиме: «Я – син графа Нівера», і дехто, не знаючи його біографії, сприйматиме це всерйоз.)
Микола Петрович був одруженим і якось закохався в дівчину на ймення Євгенія (Ївга) з роду Сколацьких. Дівчина теж закохалася в одруженого чоловіка, який заради неї покинув дружину. І стали вони жити в цивільному шлюбі. Шлюбний союз їм так і не вдалося оформити юридично: законна дружина Миколи Петровича навідріз відмовилася віддати юній особі свого чоловіка та майно. Але й не отримавши від попередньої дружини Миколи Петровича згоди на розлучення, вони жили в злагоді та любові. Євгенія Степанівна народила двох дітей – дочку Надю і сина Сашка.
У ті часи цивільний шлюб вважався ледь чи не злочином, його ніхто не схвалював. Ба, його всі засуджували. Засуджували й шлюб Миколи Петровича з молодою Євгенією Степанівною, називаючи останню зміюкою лукавою (у законної жони забрала чоловіка) і взагалі – шалавою.
Євгенія Степанівна дуже цим переймалася, була вразливою і легко ранимою – врешті-решт, нервовий зрив забрав її в могилу.
Батькові все ж таки якось – з чималими труднощами, – вдалося усиновити власного сина. Він так любив свою Женічку-Ївгу, що життя без неї не уявляв. Після смерті коханої Микола Петрович зірвався – став пити по-чорному, підхопив швидкоплинні сухоти і пішов за своєю коханою жоною в інший світ.
Сашко, якому на той час виповнилося п’ять років, лишився круглим сиротою. З жалю його забрала мамина сестра Марія Степанівна (Надю забере друга мамина сестра Лідія Степанівна, і брат із сестрою вперше зустрінуться через багато-багато років).
«В одному з енциклопедичних словників про нього сказано гранично коротко: «Артист естради, співак, поет, композитор». І перед кожним словом можна поставити «великий».
«100 великих кумиров ХХ века». Москва: «Вече», 2007.
Дружина звала його «добродушний хохол». У листі до неї з Чити на початку 1951 року Вертинський писав: «Я впертий хохол, свого доможуся. При всій своїй хохляцькій лінії я – молодець!» Хоч дружина його була грузинкою (Л. В. Циргвава), своїх дочок він вважав українками й писав: «Я нудьгую за своєю грузинською жінкою й українськими дітьми». З дитинства в Києві йому пригадалися «большеглазые украинские дивчата с чудесными певучими переливчатыми украинскими голосами» і бабуся, котра «как и все украинские хозяйки, была большой искусницей в приготовлении всякого рода наливок и настоек, отлично варила и готовила украинскую колбасу. Самая старшая из маминых сестер говорила только по-украински: «Ось тобі, шибенику, конхветки, тільки не їж усі зразу». Мы разводили костер, жарили на палочках старое украинское сало и пили, пили воздух. Украинский воздух! Воистину то были самые счастливые дни моего детства. Слепые украинские кобзари с сивыми чубами и усами крутили рукоятки своих кобз[2] и рассказывали невероятные истории. Пылкая украинская фантазия… Я любил серебристые украинские тополя, засыпавшие улочки своим теплым легким пухом. А когда сгущались сумерки, высоко в темно-синем украинском небе – прямо над тополем во дворе – занималась звезда. Подавали ужин. На первое был украинский или «гетьманский» борщ… На Подоле мои дорогие сородичи-хохлы, сивые украинцы с чубами времен Запорожской Сечи, торговали макитрами. Летом в Купеческом саду играла украинская труппа: Саксаганский, Садовский, Карпенко-Карый, Заньковецкая».
Київ тих років був містом, в якому всі співали. Вертинський, слухаючи все це, і сам почав співати. Українські пісні, яких він заслуховувався з дитинства, чулися йому й тоді, коли вже немолодим він був далеко від батьківщини, навіть в американських джазових композиціях: «Возьмем хотя бы модный напев «Йес, май дарлин дотер». Разве это не наше, украинское, – «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»?»
Ці спогади дитинства Вертинського свідчать, що він був українцем не лише за походженням, а й за вихованням. Але в державі панувала російська мова, і перші оповідання Вертинського, які з’явились у київських журналах і газетах у 1912 pоці, були написані саме цією мовою, як і вірші. Потім він почав складати мелодії до власних віршів, а з 1915 року – і їх співати, хоча голосу він майже не мав.
Початком авторської пісні були «арієтки» українця Вертинського. Саме так вважали і Окуджава, і Галич, чиє дитинство минуло в Севастополі. Ці арієтки були далекі від рутини модних тоді російських романсів. Всі пісеньки Вертинського мали зміст, це були пісеньки-новели, вірші, покладені на музику, але не підкорені мелодії, як романси, вірші на тлі музики. Про що він співав? Перш за все його приваблювали долі слабких, нещасних, як кажуть – маленьких людей, забутих Богом і суспільством, в нього ж вони викликали співчуття, милосердя, і в подальшому Вертинський ніколи, ні разу в житті не прославляв силу зброї, лише беззбройність і слабкість. Епоха вважала жалість принизливою для людини. Вертинський оспівував жалість і не соромився жалості.
Він жалів маленьку балерину, дівчинку, «кокаином распятую в мокрых бульварах Москвы», а особливо загиблих у непотрібній народу війні, на якій співець сам провів два роки.
Я не знаю, зачем и кому это нужно,
Кто послал их на смерть не дрожавшей рукой,
Только так беспощадно, так зло и не нужно
Опустили их в вечный покой!
Осторожные зрители молча кутались в шубы,
И какая-то женщина с искаженным лицом
Целовала покойника в посиневшие губы
И швырнула в священника обручальным кольцом.
Вчився він чомусь… м-м… не зовсім добре. Щоб не сказати, кепсько.
Оскільки ж вчився вкрай незадовільно, то його із другого класу Імператорської 1-ї Олександрівської гімназії перевели в гімназію «простішу». Але переведення з однієї гімназії в іншу не змінило ситуацію на краще – навіть із «простішої» гімназії маленького Сашка Вертинського невдовзі виключать. З «вовчим», як водиться, білетом. Правда, лише за неуспішність.
І Сашкові нічого не залишалося робити, як податися у «вуличні університети», добре, що туди «приймали» будь-кого і на успішність там не звертали уваги, аби вмів за себе постояти.
…Після довгих років, проведених в еміграції, Олександр Вертинський у 1943 році повернеться нарешті на батьківщину. Але тільки у 1990 році – тридцять три роки, як його не буде в цьому світі, – з’являться мемуари артиста, співака, шансоньє, композитора.
І там він вже відведе душу, згадуючи своє дитинство і любий йому Київ:
«…Багато що я пам’ятаю ясно й виразно, але багато що стерлося з пам’яті. Що ж залишилося?
Клаптики… Маленькі різнобарвні клаптики… Уривки, шматки минулого, обрізки й залишки. Ну що ж. Адже ж із клаптиків можна зшити, наприклад, ковдру. Чи навіть килим. Правда, він буде строкатим, але ж і все життя моє було строкатим, різнобарвним.
Згадуючи дитинство, я бачу Київ. Мій дорогий, любий Київ. Ясніше всього я бачу його весною. Ми жили тоді на Фундуклеївській вулиці. Вулиця та піднімалася від Хрещатика вгору і, дійшовши до Пироговської, мальовничо спускалася вниз, до Єврейського базару. Поруч з нашим будинком було квітникарство Крюгера, а на протилежному боці – анатомічний театр. Тому на вулиці завжди пахло або квітами, або трупами.
Київ, як відомо, розташований на горі над Дніпром, і вулиці його круті й звивисті.
Дев’ятого березня, за православним календарем на «40 мучеників», у день мого народження, урочисто й пишно приходила весна. Приходила вона точно у визначений день, ніколи не запізнюючись і не примушуючи себе чекати. Вона приходила, як добрий господар у свій старий, забитий на зиму дім, і відразу ж бралася до праці. Відкривала віконниці, очищувала сніг з даху, розкутувала молоді яблуні в саду і наводила лад.
Тепер весна приходить неточно, із запізненням, іноді її навіть не побачиш, і пора року якось непомітно із зими та холоду переходить у літо.
А тоді…
У нашій квартирі виставляли подвійні рами, перекладені ватою з дрібно нарізаним червоним і синім гарусом. Обережно виливалися в раковину склянки з сірчаною кислотою. Відклеювались вікна, і в кімнати вривався березень! Холодний, що пахтів ще морозцем, гамірний, голубий і сонячний.
На вулиці хлопчики пускали по калюжах свої класичні кораблики з газетного паперу і бігли за ними вниз з гори…
А повітря! Боже, що це було за повітря! Кришталеве, крижанисте, яке вдовольняло спрагу і заливало душу радістю! Перехожі злегка п’яніли від нього, як і всі підпилі, робилися добрішими і м’якішими, частіше посміхалися, рідше супились.
Українські дівчата з великими очима тицяли в руки букетики синіх і білих пролісків та фіалок, перехожі купували їх так, як ніби це було невідворотно і природно, і тільки цього вони й чекали всю зиму.
Вранці цього дня кухарка Наталка приносила з базару теплі, тільки-но випечені «жайворонки» зі складеними крильцями і з чорними родзинками замість очей, і казала:
– Ну, паничу, вітаю вас!
Потім з маленької кімнатки-конури, відгородженої від парадної передпокоєм, висовувалась глуха тьотя Соня – третя і найстарша з маминих сестер. Вона говорила тільки по-українському:
– Ось тобі, шибенику, конхветки, тільки не їж усі зразу! – і дарувала мені круглу коробочку монпансьє. Вони були дуже смачні. І це було все. Далі я не пам’ятаю, щоби хто-небудь робив подарунки. А втім, якось мені подарували голубий м’ячик. Але він був з діркою».
У ранньому дитинстві Сашка не стало батька і матері. Його, насильно розлучивши з рідною сестрою, виховували родичі, які при всьому їхньому бажанні не могли замінити йому батьківське тепло.
«Мені виповнилось десять років. Я тримав іспит у підготовчий клас Київської першої гімназії. Іспит я здав блискуче – на п’ять. Тільки по Закону Божому отець Семен задав мені підступне запитання:
– Якого дня Бог створив мишей?
Як відомо, створення світу йшло за визначеним розкладом. Був точно вказаний день, коли Бог створив тварин. І цей день мені був точно відомий, але я ніяк не міг собі уявити, щоб Бог займався створінням непотрібних і шкідливих гризунів. Тому, подумавши, я сказав:
– Бог мишей не створював… Самі завелись!..
Екзаменатори розсміялися. І все ж я отримав п’ять.
Весь підготовчий і перший класи я навчався відмінно. Потім щось наче трапилося зі мною. Що саме – не відаю. Але я став вчитися гірше й гірше. І нарешті мене вигнали з другого класу тієї аристократичної гімназії, яка на той час стала називатися Імператорською 1-ю Олександрівською гімназією і зовсім «задерла носа». А втім, на гімназичному жаргоні вихованців її, як і перше, називали «карандашами», не дивлячись на те, що над гілочками їх срібного герба з’явилася зверху імператорська корона.
Мене перевели до гімназії простішої. Була вона на «Новом строении», на Великій Васильківській вулиці, і йменувалася «Київська 4-а гімназія». Ми всі, хлопчики, були патріотами своїх гімназій, зневажали інші гімназії. Але найбільше задоволення полягало у тому, щоб лупити «карандашів», «аристократів».
З трудом переходив я з класу в клас, з переекзаменовками і двійками, і нарешті був урочисто вигнаний із п’ятого класу.
У чому ж тут річ? Адже я був тямковитий і не дурний хлопчик.
Очевидно, в неправильному вихованні. Тітка моя, Марія Степанівна, молода, але досить зіпсована самодурством, не мала аніякої уяви про виховання дітей, і тим більше хлопчиків. Вона сердилась, кричала і змушувала мене сидіти з підручниками до півночі. Погуляти, побігати з друзями, покататися на санках чи ковзанах мені не дозволялось.
Власне, тітка й навіяла мені відразу до навчання.
– Ти двієчник! – суворо говорила вона.
А якщо я все ж таки вивчав уроки, все одно наказувала:
– Повторюй пройдене!
– Вчи далі!
Тобто я був прикований до підручників, як каторжанин до ядра, і виходу не бачив ніякого.
О проекте
О подписке