Частина друга
Я любила Шевченка

…У Шевченка виникла думка купити садибу над Дніпром. Він навіть вибрав мальовниче місце під Каневом, бажаючи поселитися там з коханою жінкою, про яку він так сильно мріяв в останні роки свого життя. Мріям цим, на жаль, так і не судилося збутися… Будучи натурою чуттєвою і емоційною, Шевченко, як і кожний поет, закохувався часто. Але щастя сімейного життя він так і не спізнав. Дворянки і княжни, які обдаровували його своєю близькістю, не спішили ввірити поету свою долю. Про любовні почуття Шевченка біографи пишуть дуже мало, приділяючи більше уваги його творчості. Але в житті поета було чимало муз, що надихали його, дарували йому радість і навіювали смуток, які любили його і були любимі ним самим. Однією з них була княжна Варвара Рєпніна, якій поет присвятив такі рядки:

Меня бессмертными крылами

И тихоструйными речами

Мечты о рае пробудил…

«100 знаменитых людей Украины» (Харьков: Фолио, 2004)

Із записок таємного наглядача за Шевченком

Це – Селецький Петро Дмитрович, поміщик, власник села Малютинці Пирятинського повіту Полтавської губернії. В 1858–1866 роках – київський віце-губернатор. Із Шевченком познайомився у 1843-му. Відав таємним наглядом за поетом під час перебування того в Києві у 1859 році.

Його спогади про Яготин і Рєпніних вперше з’явилися друком в «Киевской старине» за 1884 рік, № 8.

«На праздниках (маються на увазі різдвяні. – В. Ч.) мы все поехали в Яготин к князю Николаю Григорьевичу Репнину. Мои воротились в тот же день, а я провел там несколько дней.

После долговременного пребывания за границей Репнины, князь с княгиней и дочерью, княжной Варварой Николаевной и сын князя Василий Николаевич поселились в Яготине…

Княгиня, рожденная Разумовская, была телом стара, но приветлива и любезна. Князь Николай Григорьевич (Волконский), внук знаменитого фельдмаршала князя Николая Васильевича Репнина, принявший в роде по женскому колену фамилию Репниных, был еще очень бодр и обладал необыкновенной памятью. Отлично образованный, замечательно умный, приветливый и гостеприимный, он занимал важный пост вице-короля Саксонии после Отечественной войны, и потом долгое время был генерал-губернатором малороссийским.

…В царствование государя Николая Павловича, в тридцатых годах, по доносу… Репнин был удален от должности малороссийского генерал-губернатора, на имение его наложено запрещение, назначено следствие, обвиняли князя в незаконном расходовании казенных денег – … князь был виновен в неправильном позаимствовании из полтавского приказа общественного призрения девятнадцати тысяч рублей для окончания постройки полтавского института… Князь Николай Григорьевич, знавший меня еще ребенком, принял меня в высшей степени любезно, и я провел у него два дня в постоянных разговорах, по большей части с стариком князем в кабинете. Не было новой книги, мало-мальски замечательной, которую князь не прочел бы, разговор его бывал интересен и поучителен. Любил вспоминать и старину, но ни слова о несправедливостях, которых был жертвой…

Княжна Варвара Николаевна, энергичная, легко увлекавшаяся девица зрелых лет, худая, тоненькая, с большими живыми, выразительными глазами, не могла скрывать своего негодования на неблагодарность к заслугам ее отца.

Вспыхивала, как порох, при малейшем намеке на дела минувших лет, но, добрая, остроумная, милая и любезная, она была провидением бедных и несчастных, раздавала, что у ней было, и принимала самое теплое участие во всех, прибегавших к ее помощи и совету.

Из посторонних в то время жили в Яготине две личности, обращавшие на себя внимание. В качестве домашнего доктора находился постоянно Фишер, вывезенный князем из Саксонии, очень умный, образованный, симпатичный человек и отличный медик. Проживал временно в Яготине в одном из многочисленных флигелей Шевченко, живописец по профессии и поэт по призванию… Как живописец он мало известен: рисовал довольно посредственно; как поэт был замечателен чистотою малороссийского языка, плавным, мерным стихом, звучными строфами, задушевным чувством, мягкою сердечностью; его «Кобзарь», в особенности его «Катерина», может считаться одним из лучших произведений в этом роде…

Старые князь и княгиня удалялись тотчас после вечернего чая в свои комнаты; мы, оставшись с молодыми Репниными, с княжной, заставляли Шевченка читать «Катерину» и неизданные им стихотворения; расходились рано. Ко мне обыкновенно приходил Фишер и Шевченко, болтали до поздней ночи. Рассказы Фишера были очень интересны; он ездил в Египет, на мыс Доброй Надежды и знакомил нас с этими отдаленными странами.

Шевченко говорил о своем прошедшем и, казалось, был совершенно доволен настоящим…

Несколько раз играл я на фортепьяно в Яготине, и музыка моя очень нравилась; Варвара Николаевна предложила мне написать оперу, либретто взялся составить Шевченко, сюжетом избрали Мазепу. Сюжет для оперы действительно богатый. Много драматизма, действия, разнородные элементы: велико- и малорусский, шведский, польский. Но в разработке драмы и в языке либретто мы расходились… Варвара Николаевна и Шевченко хотели, чтобы либретто было написано на малорусском языке, я был противоположного мнения и уверял, что Шевченко владел настолько русским языком, что хорошо напишет либретто; если писать оперу, говорил я, так писать оперу серьезную и на языке общедоступном, а не какую-нибудь «Наталку Полтавку». Каждый остался при своем мнении, тем дело и кончилось в Яготине.

Огромный деревянный яготинский дом, окруженный парком в полтораста десятин, с закругленною рекой, представлял удобное и вполне барское помещение».

Так, це я – княжна Варвара

«Я дуже прив’язалась до нього і не заперечую, що якби я бачила з його боку любов, я, мабуть би, відповіла пристрастю…»

– Це я – княжна Варвара.

27 січня 1844 року я писала з Яготина у Швейцарію Шарлю Ейнару: «Дорогий учителю…» А втім, я зараз зачитаю вам лише фрагмент з листа: «Тепер я повинна вам сказати, що Капніст переконаний, що я люблю Шевченка і що я втратила голову. Я ж симпатизую йому і не заперечую, що якби я бачила з його боку любов, то, мабуть, відповіла б йому пристрастю…»

– Якби я бачила з його боку любов… О, як багато в нашому житті залежить від отого малопримітного слова «якби»… Але не буду, бо зразу напрошується відома приказка, якби та в роті виросли гриби… Здається, у великоросів така поговірка є… Жаль, я не так добре знаю українську мову, як російську чи французьку. Та, зрештою, я народилася і виросла в Москві, в сім’ї російського військового і державного діяча і була – навіть була! – російською письменницею.

«Малый энциклопедический словарь» (том III, С.-Петербург, 1902 рік) запевняє, що я, «Репнина-Волконская, княжна Варвара Николаевна, писательница – псевд. Ливьерская». Та й у вашій енциклопедії (УРЕ, том 9, стор. 359) теж написано, що я – «рос. письменниця». Але як письменниця я нині міцно забута. А ось як княжна Варвара Рєпніна із Яготина я ще й досі відома. Є в моїй біографії рядок (та який рядок! Половина мого життя! Краща половина! Та, що й зберегла мене в історії, завдячуючи якій я оце й розмовляю з вами):

«В 40-х рр. жила в Україні, в містечку Яготині, де 1843 зустрічалася з Т. Шевченком. Їй поет присвятив поему «Тризна». Була другом Шевченка, високо цінувала його талант, клопоталася про полегшення його становища під час заслання, листувалася з ним». Хіба цього мало? Та цього вистачить на все життя і навіки після нього. До всього ж, я – правнучка українського гетьмана Кирила Розумовського і Україна для мене рідна. І хоч я померла у Москві, у 1891 році, та звідтоді все повертаюсь і повертаюсь на Україну. Є таке слово: репатріація. Від одного мудрого латинського слова, що означає: повертаюся на батьківщину. Так і я повертаюся на батьківщину, повертаюся в імені його… Всі ці роки, за мого життя і після смерті, я завжди з Україною, з Ним. Бо тут моє кохання. Лелека хоч і літає в Африку, але дітей своїх виходжує лише на Україні, на батьківщині, там, де він спізнав любов… А моя любов тут, в Україні.

Так ось в Яготин прийшла моя велика любов, по-українському – кохання. Я вчила українську мову, його мову, мову моїх пращурів. Вчила і знаю, що любов – це те ж саме, що й кохання. А кохання – це почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, закохання… Гм… Не дивуйтесь, це зі словника. А втім, у словнику воно, може й так, а ось у серці… Але я не гідна те передати словами. Словами будь-якої мови. Українська ж мова є наймилішою, наймилозвучнішою, найдорожчою мені, адже нею творив Він. Так ось українська серед своїх нелічених скарбів має таке чарівне слово, як коханнячко.

А жінка в українців, це – КОХАНА.

Жінка, що кохає, жінка, яку кохають. Те ж саме, що пестуха, пестунка… Воно й справді так: коли тебе кохають, ти неодмінно будеш – мало тобі самого кохання! – ще й пестункою!

Боже мій, як я хотіла бути жінкою, яку кохають! Жінкою я стала – так вирішив Господь.

Але я була жінкою, яка не була пестункою, не була коханою, а була такою, яку пеклó чуже кохання.

Невже я була заздрісною і ревнивою? Господи, який сором! А втім, хіба нещаслива жінка може відчувати сором? Є ревність до чужого щастя. Адже жінка з’являється у світі білому лише для кохання.

А я стала жінкою, яку не кохали.

Господи, Боже ти мій, за віщо? За які гріхи? Я давним-давно мертва. І стала такою ще за свого земного життя, коли збагнула, що я – та жінка, яку Він не кохає… А померла вже пізніше. І ще за свого земного життя я написала ці фатальні для мене рядки: «Найжахливіше у мене те, що я дійшла до такого стану, коли вигляд чужого щастя мене мучить, дратує, тобто щастя, яке дає кохання… Полум’я кохання, що горить перед моїми очима, убиває мене і пече…»

Боже мій, і це справді я? І як це воно сталося, як це почалося… понад п’ятдесят років тому, в ту липневу грозу…

Шевченко прибув до Яготина з вельми прозаїчною метою – заробити дещо на прожиття. Річ у тім, що знаний український меценат і добра людина Тарновський замовив йому зробити копію портрета князя Миколи Рєпніна пензля швейцарського художника Горнунга. Прибув він у супроводі сина письменника Капніста – Олексія, оглянув галерею, познайомився з княжною Варварою, дочкою князя Миколи Рєпніна.

Шевченку тоді було 29 років, Варварі – 35.

«Їх зв’язувало щось сильніше, ніж просто симпатія чи приязнь – вони були потрібні одне одному…» – так і досі пишуть, і писатимуть ще довго і довго, бо так воно насправді й було.

А який же він тоді був, у 1843 році? Ось що свідчать очевидці.

Афанасьєв-Чужбинський: «Середнього зросту, дебелий, на перший погляд лице його здавалося звичайним, але очі світилися таким розумним і виразним світлом, що мимовільно я звернув на нього увагу… Тримався він у товаристві вільно, із тактом, ніколи не вживав тривіальних виразів…»

К. Юнге, дочка графа Ф. Толстого, віце-президента Академії мистецтв: «Протягом двох років, як я бачилась із Шевченком, за рідкими винятками, кожний день, я ні разу не бачила його п’яним, не чула від нього жодного непристойного слова і не помічала, щоб він у поводженні чим-небудь відрізнявся від інших добре вихованих людей…»

Ще свідчення (Павло Зайцев): «Був середнього зросту, але міцної тілесної будови. Широкі плечі, широка талія й легка сутулість надавали його постаті того особливого характеру, що його росіяни називали «угловатостью»… у рухах його не було гнучкості, граціозності. На смуглявому лиці знати було легкі сліди віспи. Був русявий. На перший погляд, обличчя його видавалося звичайним, але кожного, хто хоч трохи приглянувся до нього, чарували його невеликі, але виразисті сірі очі, що світилися незвичайним розумом і дивною добрістю. Очима тими він підкорив собі вже не одне людське серце…»