Афінський раб

Греки лише зрідка ставали рабами – особиста свобода громадян суворо охоронялася законом. Вважалося несправедливим «поневолювати грецькі міста й терпіти, щоб елліни ставали рабами еллінів».

Але бувало й таке. Батько міг продати в рабство дочку за погану поведінку, опинялися в рабстві і ті діти афінських злидарів, котрих після народження підкидали на міську площу в глиняних горщиках. (Цей звичай позбутися непотрібного немовляти – здебільшого дівчинки – в багатодітній бідняцькій сім’ї, котра вже не могла звести кінці з кінцями, самі ж афіняни не без чорного гумору називали «горщикуванням».) Продавали в рабство й чужоземців, котрі незаконно вписували себе в списки громадян Афін чи зважувалися брати шлюб з афінянками.

Та таке траплялося нечасто, основну ж масу рабів складали іноземці. Рабство породжували війни – ця істина була старою ще в ті часи. Ксенофонт^[6] нагадував про «спільний для всіх людей» закон війни: «При взятті міста і тіла в місті, і все майно належить переможцям». Полонені, – а ними ставали не лише воїни, а й усі мешканці захопленого міста і в першу чергу діти та жінки, – ділилися по жеребку між полководцями. А слідом за військами, як гієни за хижаками, йшли купці. Вони й скуповували в полководців рабів, щоб потім з вигодою для себе перепродати їх на афінських базарах.

А війни у ті часи не затихали ніколи.

А втім, якщо й наставав нетривкий мир, торгівля рабами все одно не припинялася, як ніколи не припинялося полювання на людей. Численні пірати нападали і на кораблі у відкритому морі, і на поселення в прибережних краях – людей хапали, як дичину. Грецькі господарства, численні майстерні, рудники, сама держава і кожна сім’я постійно потребували все нових і нових рабів на заміну тим, котрі помирали від виснаження, тяжкої праці чи побоїв. А здебільшого від усього разом. Без дармових робітників ніхто вже не міг обійтися – навіть бідняки багли купити хоч одного полоненого, не кажучи вже про багатих, для яких мати п’ять-шість рабів вважалося нормою. Окремі багатії купували й більше. Зрештою, це було не лише економічно вигідно, а й престижно. Розповідають, що колись в Афінах жив один старий філософ-бідняк, злидень із злиднів, котрий навіть кутком на старості не збагатився, хоч і вважався вільним громадянином. Харчувався мандрівний любомудр тим, що випрошував на вулицях чи базарі. Але всюди тягав за собою раба – такого ж, як і сам, старого злидня. І постійно скаржився на співгромадян та їхню скупість і байдужість: подають стільки, що тієї мізерії не вистачає навіть прогодувати раба… Коли ж йому зауважили: а ти, мовляв, кинь свого раба, навіщо він тобі, філософ-канюка навіть обурився: «Як можна жити без раба?» Недарма ж інший філософ, великий Арістотель, писав у своїй «Політиці»: «Природа влаштувала так, що і фізична організація вільних людей відмінна від фізичної організації рабів: в останніх тіло сильне, придатне для виконання необхідних фізичних трудів, вільні ж тримаються прямо і нездатні для виконання подібних робіт… Як би не було, очевидно, що, у всякому разі, одні люди за своєю природою вільні, інші – раби, і цим останнім бути рабами і корисно, і справедливо».

Морські шляхи Афінської держави простягалися далеко, греки були досвідченими мореплавцями, тож рабів привозили як з ближніх, так і з далеких країв – постійно і в кількості, що зростала з року в рік. Участь у грабіжницьких морських та сухопутних походах не вважалася непорядною чи ганебною з точки зору грецької моралі. І тому грабувати на морях і на суходолі нікому й ніколи не заборонялося. Фракійці, гети, скіфи, сирійці, перси, єгиптяни і навіть негри з Африки – всі вони ставали живим товаром і безперебійно доставлялися в Афіни. Першого числа кожного місяця купці виставляли на афінському базарі все нових і нових рабів – на всі смаки і ціни. А втім, для означення раба у греків було спеціальне слово середнього роду, котре перекладалося як «людинонога істота» (андраподон). А замість слова «раб» здебільшого говорили просто: «сома» – себто тіло.

Ще вчора він був скіфом – гордим, вільним – і мав швидкого і надійного коня, чия багата збруя була оздоблена золотими та срібними бляшками, фігурками крилатих грифонів. І літав він на коні з вітром навперейми, і всі степи від Танаїсу й до Борисфену і далі до Істру, і ще далі за Істром – були його степами, його будучиною… Ох, коню мій, коню, брате скіфський, де зараз твої копита ковилу січуть, які вітри ловлять твої чутливі ніздрі і куди ви поділися, степи від Танаїсу й до Істру? Ще вчора він мав трьох маленьких синів, мав табуни коней і гурти худоби, а вози були повні добра. Чи не його молода жона була вродливішою за всіх смаглявок-степовичок, чи не його сини сміялися дзвінкіше від усіх дітей, чи не він учора був щасливішим за всіх одноплемінників, разом узятих. Ще вчора на ньому був вогняний башлик, голуба, розшита хутром соболя куртка, малинові шаровари і жовті, як сонце, чоботи. Хіба не вчора він підперізувався широким шкіряним поясом, що сяяв од золота, і на якому висів меч у позолочених піхвах і багато оздоблений горит з луком і стрілами, а в руках – трихвоста пуга… Та що там добро!

Ще вчора він був господарем степів, кочовиком і воїном, повелителем багатьох племен, вождем був молодим і вже знаним у тих краях, царевичем був, зрештою, а сьогодні – раб. Без батьківщини, без власного імені. Ніхто. Худоба. Річ вельможного грека, з якою той вільний робити все, що йому забагнеться. Просто сома – тіло, як називають греки рабів. І коли б то ганебний полон трапився на війні чи хоча б у сутичці кривавій – не так би душу обида краяла, адже на війні все може трапитись, на те вона і війна. А то ж пов’язали сонних, наче якихось тлустих і лінивих байбаків – цього Орік не міг собі пробачити. Всі, хто населяв ті краї, мусили визнавати скіфів за своїх владик і сплачувати їм щорічну данину. Одні платили покірно, інші виявляли непокору, і тоді їх силою меча змушували коритися. Восени у всі краї царства роз’їхалися загони з возами збирати данину. На чолі одного загону поїхав за даниною й Орік. В дорозі загін розпорошився по гетських поселеннях – Орік залишився з десятком вершників. Не підозрюючи лиха, спокійно влаштувалися на ночівлю в степу. Юшка та баранина того вечора вдалися на славу. Розімлілі від гарячої, жирної вечері, поснули швидко. І дозорець заснув. Сидячи. Чи куняв, звісивши голову. В потилицю йому й пустили стрілу з пітьми ночі. Так він і залишився сидіти – голова на грудях, стріла в потилиці. А на них, сонних, гуртом навалилися, пов’язали. Проснулися збирачі данини, та пізно, як уже заломлювали їм руки за спину. Орік боровся люто, але вирватися не зміг – п’ятеро накинулися на нього… Потім їх гнали всю ніч, як баранів, під ранок на човнах переправили на острів, де мешкали тірагети – гетські родичі-рибалки. Там їх тримали три дні в глибокій вогкій ямі, що просмерділа рибою, годували теж рибою – її кидали в яму, наче собакам. Ніколи ще за свого життя не відчував Орік такої шаленої, всеспопеляючої люті, як у тій смердючій, пропахтілій рибою ямі. Якісь гети спіймали його, скіфа, повелителя всіх племен, і кинули в яму… Втекти неможливо – яма глибока, а зверху невідлучно і вдень, і вночі маячила варта з собаками. Можна було спробувати викупитись. Але сказати, що він син самого Атея, Орік не міг… Не дозволяла гордість. Принижуватися перед якимись гетами? Ні, це вже було б занадто. Та й батька ганьбити не хотів. Поневолювачі ж не знали і не здогадувалися, хто він насправді і чий син, – вирушаючи в похід, Орік, як і батько його великий, завжди зодягався по-простому, підкреслюючи цим, що він перш за все воїн. Це і ввело в оману гетів. Свої Оріка не видали. А волю… Волю здобуде сам – цим і змиє з себе ганьбу полону.

На четвертий день їх витягли з ями і погнали на пристань, де стояло купецьке судно. Орік зрозумів, що гети продали його заїжджим купцям, а ті відвезли скіфів у місто Томи на західному березі Понту і там перепродали грекам – живий товар завжди був у ціні. А десь через місяць з чималою партією різномовних рабів погнали Оріка на велике судно, що мало пливти до Афін… І ось стоїть він на високім помості, званім тут «каменем продажу», в чужім, гамірнім місті, в проклятих Афінах, де лунає малознайома йому мова, стоїть голий перед чужим людом, і лише вузький шматок тканини на стегнах сяк-так прикриває його сороміцтво. Вимили добре, ще й олією оливковою змастили його молоде і сильне тіло, щоб блиск рельєфніше виділяв м’язи – налітайте, покупці! І вже меткий та хитрий купець солодко-весело вихваляє чималі достоїнства свого живого товару:

– Не сома, а – картинка! Погляньте, прошу вас, перед вами скут^[7], справжній, щонайсправжнісінький скут. Вільний син… хе-хе… вільних степів і повелитель диких коней. І сам дикий і прекрасний. Ах, ви тільки подивіться на цього скута – молодий, під тридцять йому! М’язи та сила! Здоровий, як бик! Відважний, як лев! Що таке хвороби – не відає. Такий раб сам упорається з господарством. Собі б скута лишив, так гроші… потрібні!

Ніхто в Афінах не знає, хто він насправді – скут, то й скут. Не знає й знати не буде – честі свого батька, царя Атея, Орік не зганьбить. Сам потрапив у неволю, сам і вирветься з неї. Або на волю, або на той світ, а рабом не буде. Хай вихваляє купець його силу, спритність та витривалість – вони його і виручать.

А купець тим часом, як і велить їхній звичай, дає клятву, що ніяких недоліків, незазначених в умовах продажу, потаємного ґанджу чи непоміченої зовні хвороби (сухоти, камінці в нирках і сечовому міхурі, епілепсія та інших душевних недугів) у живого товару немає і не було ніколи. І купець правду каже, не в його інтересах обманювати покупця, бо коли ті недуги чи ґандж виявляться згодом, покупець у суд подасть, не оббереться тоді торговець лиха. Тож і дається покупцям час на виявлення непомічених хвороб у купленого раба: для дрібних півроку і тільки для корчів – якщо такі з’являться – аж два роки. І якщо за цей час виявляться попередньо непомічені хвороби чи ґандж який потаємний – купець мусить відшкодувати покупцеві завдані збитки…

Вже греки молодого скута обмацують, руки йому згинають і розгинають, підстрибувати на місці змушують – це в них називається «танцями», в рота, як коневі, заглядають та все поляскують сома, поляскують задоволено: хо-ор-роший!

Оріка купив якийсь поважний грек з кучерявою борідкою, у білому хітоні й сандалях… А втім, всі вони у білих хітонах, і всі були для Оріка на одне лице.

Купчик ляснув Оріка по спині.

– Бувай, скуте. Радій, що тебе купили для хатньої роботи, а не на підземні рудники взяли. Це – щастя.

Орік трохи знав мову своїх поневолювачів і хотів було відповісти, що в раба не може бути щастя, як сухого дна у ріки (тоді вже вона не буде рікою, а раб із щастям не раб), але промовчав – забагато честі, щоб скіф з ним говорив!

Грек, котрий його купив, був у білому хітоні й такому ж гіматії-плащі, із золотим перснем на пальці. Він прийшов на базар не сам, а в супроводі трьох своїх рабів. Вони й накинули на голого Оріка короткий хітон (одне плече й частина грудей залишалися відкритими), зав’язали йому руки за спиною і повели. Попереду хазяїн поважно простує, палицею постукує, зі знайомими ґречно вітається, потім Орік із зв’язаними руками, а позад нього раби. Довго йшли чи ні – Орік не пам’ятав. Ось і висока біла стіна, з-за якої виглядає плаский черепичний дах, будинок у два поверхи, внизу вікон немає, тільки вгорі, де друга грецька хата стоїть на першій. У білій стіні – вузькі чорні двері. Господар закалатав залізним молотком, що був підвішений там, а потім ще й нетерпляче затарабанив палицею. По той бік загавкав собака, хтось зачовгав. Вратник – старий, сивий раб, підсліпуватий і ветхий – двері відчинив, одступив у бік, пропустив у двір прибулих, зачинив двері. Посеред двору – вівтар Зевса Гераклійського, покровителя домашнього вогнища. Це і був центр дому, де снідали, обідали, гуляли й приймали гостей.

Навстріч їм вийшла господиня – молода, в’юнка станом, вродлива еллінка, одягнена по-домашньому: в шафрановім, з каймою, хітоні, що вільно спадав, перехоплений поясом під грудьми і скріплений срібною пряжкою на правому плечі, з голими руками і непокритою головою, з гарно викладеним волоссям. Глянувши на сома, вона щось запитала мужа, той відповів.

Нового раба підвели до домашнього вогнища, господиня – від неї так запаморочливо пахло, – щось швидко говорячи, висипала, як і велить їхній звичай, на голову раба сушені фініки та фіги. Цим вона прилучала його до домашнього культу богів, просила їх, щоб нова покупка приносила вигоду. Потім господар відвів Оріка в кімнату для рабів-чоловіків, там його коротко постригли (коротка стрижка відрізняє рабів від вільнонароджених, котрі носили довге волосся), дав йому куций плащ, шапочку із собачої шкури (кене) і дві баранячі шкури, зшиті разом – для спання і для вкривання. Насамкінець дали ячний коржик, жменьку часнику і фіг. Господар, тикаючи раба в груди білим пещеним пальцем із золотим перснем, сказав, звертаючись до своєї покупки:

– Ти єсть скут… Тебе віднині будемо звати Скутом. Я заплатив за тебе великі гроші, тож мусиш трудитися чесно, добросовісно і… багато-багато трудитися. Все життя трудитися. Тобі ясно, Скут, що говорить твій повелитель?

Орік все зрозумів – що ж тут неясного? – але не озвався, а, зціпивши зуби, відвернувся.

У білому світі поменшало на одного вільного і побільшало на одного раба.