СКІФИ (в офіційному викладі): об’єднання іраномовних племен, яке існувало у Північному Причорномор’ї у ранньому залізному віці. Відомості про скіфів є в ассирійських джерелах, працях античних авторів, найбільше у IV книзі «Історії» Геродота.
Геродот переказує три версії появи скіфів у Північному Причорномор’ї – дві легенди та одну подібну до дійсності. Про переселення скіфів під тиском масагетів. Напівлегенду, напівдійсність підтримують і дані історії та археології: справді, при5йшла кочівницька культура наклалася на місцеву і, як наслідок, – утворилося те, що й називається нині скіфською культурою.
І все ж відомостей про історичні події у житті скіфів мало – літописів, на кшталт руських, вони, як відомо, не залишили. Як і взагалі, писаної своєї історії, бо ж і писемності не мали. За Геродотом, скіфи на чолі зі своїм царем (вождем?) Мадієм, сином Прототія, переслідуючи кіммерійців, так розігналися, так захопилися своєю перевагою і відносно легкою перемогою над іншими кочівниками, що перейшли Кавказ і, оволодівши Азією, – теж відносно легко, – дісталися навіть Сирії – нині Сирійська Арабська Республіка, держава на заході Азії. І почалося 28-річне панування скіфів в Азії (деякі історики небезпідставно називають його «пограбуванням Азії»), але закінчилося воно негадано (хоча до того й здавалося вічним): кривавим бенкетом Кіаскара, на якому частина скіфів на чолі з їхніми вождями була перебита, а інша, рятуючись від повного розгрому, кинулась знайомою дорогою («скіфський шлях») через Кавказ і повернулася туди, звідки й вирушила 28 років тому – в степи Північного Причорномор’я. Але там їх вже забули, там їх ніхто не чекав, і прибульцям (блудним синам) довелося розпочати й витримати нелегку боротьбу з молодими скіфами – нащадками рабів та скіфських жінок. Ледь-ледь вони ту перемогу здобули. (А втім, мусили, адже більше їм жити, як у степах Північного Причорномор’я, не було де.) Але згодом фортуна ніби до них повернулася лицем. Як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. 519 р. до н. е. скіфи на чолі з трьома своїми царями – а тоді в них було три царі – Іданфірсом (старший цар), Таксакісом та Скопасісом перемогли персів, що їх у межиріччя Дніпра та Дону приводив Дарій І Гістасп.
496 року скіфи здійснили похід за Дунай до Херсонесу Фракійського. А вже з IV ст. до н. е. Скіфія існує як велике політичне об’єднання у межах двох природних зон – степової та лісостепової. Виникнення цієї держави пов’язується з іменем царя Атея, який став єдиним владикою синів змієногої богині. (За деякими даними, які, звісно, не перевіриш, він прожив 90 років.) Розквіт об’єднання припадає на кінець V – ІV ст. до н. е. Саме в цей знаменний і везучий для сколотів період споруджуються великі кургани – царські та знаті, виникають поселення у степу. Все йшлося – але не дійшло – до створення своєї держави. Скіфські воїни, озброєні найпередовішою для свого часу зброєю, були грізною силою. Але навіть і їм не вдалося створити свою державу.
Залишається додати, що скіфи добре відомі античним авторам – про них згадують Феофраст, Гіппократ, Страбон, Есхіл, Софокл, Аристофан.
Наприкінці ІV – на початку III ст. це об’єднання з різних причин занепадає…
СКІФСЬКА ТРІАДА. Особливістю матеріальної культури племен раннього залізного віку євразійських степів є близькість (тотожність) форм зброї, кінського спорядження та своєрідного мистецтва (поширення т. зв. «звіриного стилю»). Вперше цей термін – скіфська тріада – був застосований у 1952 році на Скіфській конференції у Москві. Хоча він може бути розширеним – подібних компонентів у культурах скіфського світу не три, а – п’ять: зброя, кінське спорядження, звіриний стиль та бронзові литі казани. Тож можна говорити не про скіфську тріаду, а про «скіфську пентаду» (від грец. пенте – п’ять).
СКІФСЬКИЙ СВІТ. Термін, який визначає спорідненість культур раннього залізного віку євразійських кочовиків, які розселилися на території від Дунаю до Монголії. Початкова фаза розвитку ІХ – VII ст. до н. е., остаточна – рубіж ери.
За кінцевою фазою розвитку – згасання, тупцювання на місці і, як результат, – загибель. (Те, що більше не розвивається, – приречене).
Ось тоді й вигулькнув він – Діонісій Малий – останній скіф…
Останній – той, за яким більше нікого немає, такий, після якого немає іншого, подібного. Який, вичерпуючись, підходить до кінця… – за Тлумачним словником української мови.
Отож останній… А де ж поділися інші? Сотні і сотні тисяч? Мільйони. Цілий народ зі своєю історією і культурою, державою, яку вони так і не встигли створити, хоча й добре зачали, і краєм рідним. То де вони всі поділися, адже на місце тих, хто, відживши своє, йде зі світу цього, завжди приходять нові й нові покоління співплемінників – чи не в цьому безсмертя роду людського планети Земля? Тим більше, зачаття і народження немовляти не є створенням нової – абсолютно відмінної від своїх батьків – людини, а є лише продовженням роду і життя його батьків і зміною їх у життєвому циклі, подібно до того, як змінюються пори року. Ти смертний, але народ твій… вічний?
Але чому ж тоді на місце померлих скіфів не прийшли інші, живі-живісінькі скіфи? Чому місце дідів та батьків не зайняли їхні сини й онуки? Виявляється, тому, що ниточка, яка з’єднує з живими мертвих, минуле з майбутнім, може легко і просто обірватися. (У давніх греків життєдайну нитку пряли мойри, богині долі, які й визначали строк життя людини – найвідоміша з них Клото, вона й пряде згадувану нитку, а перерізала її – чи й досі перерізає? – Антропос.) І тоді зникає увесь народ, що до того здавався вічним. Зрештою, що таке людина? Тіло дорослого гомо сапієнса середніх зросту й статури складається приблизно з 12 кг кисню, 6 кг вуглецю, 0,8 кг кальцію, 60 г солі, 55 кг води та невеликої кількості хлору, фосфору, жиру, сірки, заліза і гліцерину. Все це легко придбати, а ось як створити з таких матеріалів тіло людини, вселити у нього душу і дати йому життя? У скіфів та в інших зниклих народів вочевидь була така ж арифметика їхніх складових (це вже як на наші підрахунки), то чому ж не знайшлося 12 кг кисню, 6 кг вуглецю, 0,8 кг кальцію і т. д. і т. п. на кожного нового скіфа?
Вони зникли. Кожен зокрема і всі разом (правда, не в один день, але від того не легше). Як писав поет:
День погас для мене і для всіх —
Я на день до цвинтаря поближчав,
де зотліли в сизих попелищах
печеніг, і половець, і скіф…[3]
Але ж позникали не окремі скіфи (всі ми смертні в роду людському), а вся Скіфія зникла, увесь її народ – до останнього його представника. І зникла, і асимілювалася, розчинилася серед інших народів, хоча це – зникнення й асиміляція – одне й те ж суть.
Народ… А втім, давайте згадаємо такі базові поняття, як «етнос», «нація»… З грецької та латинської ці терміни перекладаються як… народ. Вони мовби різні і в той же час – спільні. Поняття «нація» (більше прижилося в Західній Європі) набуло значення «одержавлений народ», тоді ж як словом «етнос», зазначає вчений Залізняк, користуються найчастіше для позначення народу взагалі, незалежно від того, створив він власну державу чи має колоніальний статус у державі сусідів.
Так ось… Ще раз повторимо (це – важливо): народ, що історично дозрів до створення власної держави, називається нацією. (Який не дозрів – просто населення, народонаселення та й по тому.) Тож нація – це вища форма розвитку етносу, а тому – доведено – народ може існувати лише у формі нації. Тобто у власній державі. Нації мають довший вік, а ті народи, які за століття свого розвитку не стали націями, приречені на зникнення. На вимирання. Чи – асиміляцію, себто згорання в топках інших націй як горючий матеріал. Тому й виходить, що помирають не тільки окремі люди. Ось короткий мартиролог тих народів, які вже більше ніколи не з’являться на планеті з лагідним йменням Земля. (Одне із значень слова мартиролог – перелік убитих осіб. Але хто вбив цілі народи? Так і крутиться на кінчику язика: самі ж себе і повбивали!):
В Італії зникли лангобарди, остготи, етруски (до речі, після того, як, відцуравшись своєї мови, перейшли на латинську, на мову панівного Риму).
В Іспанії – вестготи.[4]
В Греції – слов’яни.
В Малій Азії – кельти.
Зникли колись непереможні гуни – після смерті свого везучого вождя Аттіли, який навіть римлян бив і взагалі вважався «бичем народів».
Щезли хетти в Малій Азії – на зорі людства могутній народ, од якого тремтів сильний Єгипет. Десь поділися шумери, один із найдавніших народів. Коли світ ще був варварським, в Шумерії (це Месопотамія з її родючими землями, пониззя Тигра і Євфрата) жили великі математики, знамениті лікарі, астрономи. Шумери невідомо звідки прийшли в Месопотамію в XIV тисячолітті до н. е. і невідомо куди щезли. Та так щезли, що Гомер, який жив у ІV ст. до н. е. про них уже нічого не знав.
Шумери пам’ятали ще ті часи, «коли люди обходилися без царя, тобто без держави», і створили чи не перше у світі державне об’єднання, яке, на жаль, повноцінною державою так і не стало.
Шумери винайшли перші у світі зрошувальні канали, навчилися осушувати болота і проводити воду на поля за кілька століть раніше Єгипта.
Вони будували міста, найдревніші у світі, їхні зодчі розробили такі архітектурні та будівельні засоби, що вони увійшли в практику народів, які навіть не підозрювали про існування своїх вчителів.
Їхні жерці спостерігали за сонцем та зірками зі стін священних башт – чи не первісних обсерваторій. Вони підрахували, скільки днів має рік, розділили рік на дванадцять місяців, тиждень на сім днів, визначили, що доба складається із 24-х годин, а в годині 60 хвилин.
Є досить переконлива думка, що вони винайшли лук, плуг і колесо – три найвидатніші винаходи людства, що різко змінили і життя його, і цивілізацію взагалі.
Шумери навчилися складати перші у світі карти.
Вони першими почали вирощувати пшеницю, льон, горох і виноград, мали значні землеробські знання. А володіючи ще й географічними, налагодили жваву торгівлю міддю, золотом та оловом, лазуритом і сердоліком та слоновою кісткою між протилежними берегами Індійського океану ще 5 тисяч років тому!
О проекте
О подписке