В цей час кіммерійці воювали проти кількох держав Східної Азії одночасно і, як кажуть, на всіх фронтах поки що мали перевагу. (До всього ж іще з часів Ішпакая скіфи традиційно виступали на їхньому боці, тож для кіммерійців це було неоціненною послугою і значною підтримкою.) В союзі з Урарту кіммерійці розгромили Фригію, в середині VII ст. до н. е. вдерлися в Лідію і захопили навіть її столицю Сарди, ставши повноправними володарями усієї країни. Це був найвищий злет їхньої могутності та військових успіхів. (Лідії вдасться визволитися з-під влади кіммерійців лише наприкінці того ж століття.) Беручи найдієвішу участь у подіях, що палахкотіли кривавими пожежами в країнах Передньої Азії, кіммерійці почали підтримувати в основному антиассирійську коаліцію, а отже, й виступили проти скіфів та їхнього царя Бартатута, який уже був на той час зятем ассирійського владики і, ясна річ, допомагав у всьому своєму тестеві. Невдовзі вони потерпіли крах – воювати з ассирійцями і водночас із скіфами їм було явно не під силу і в анналах Асаргаддона з’явилися дані про перемогу, здобуту над кіммерійцями, яких тоді очолював вождь Теушпа. Доки вони були у спілці зі скіфами та їхнім вождем Ішпакою, кіммерійці не знали поразки, її вони запізнали, вже коли скіфів очолив союзник Ассирії Бартатута. І такої поразки, що як окремий народ зникли і про них більше ніякі хроніки, а найперше ассирійські, й не згадували. Бартатута зрадив не тільки кіммерійців, а й своїх вчорашніх спільників мідян. За це Асаргаддон підтвердив титул царя Ішкуза своєму зятеві, і зять перейшов на бік ассирійського лева, якого на той час добряче вже було покуйовдили повсталі народи. Дякуючи несподіваній підтримці скіфів, Ассирії нарешті вдалося розбити мідян, а частину їхніх володінь приєднати до своїх. Щоправда, друга частина Мідії таки звільнилася з-під влади Асаргаддона і невдовзі утворила своє незалежне Мідійське царство, що трималося разом з Манейським та Ванським царствами. В їхньому тилу й перебувало союзне Ассирії Скіфське царство, що дуже непокоїло мідян.
Воюючи на боці Ассирії, скіфи водночас зміцнювали й своє царство. Здавалося, вони тоді почувалися як ніколи упевнено, а їхні війська на чолі з підлеглими Бартатуті вождями, як і перше, не знали поразки.
Але з роками та десятиліттями все міняється. Різко змінилася ситуація й для скіфів – не в кращий бік. В останній чверті VII ст. до н. е. на перше місце зненацька почав виходити Вавилон – це велике і багате місто на той час належало Ассирійській імперії і багло незалежності. Зрештою, у 627 році Вавилон повстав. Царем його став Набопаласар, він зумів створити міцну і сильну коаліцію проти Ассирії, до якої пристала й Мідія. Її цар Фрастр у 625 році ніби ж успішно виступив проти Ассирії, але несподівано був розбитий і загинув у битві. А далі, як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. На чолі Мідії став син загиблого царя, тямковитий і вельми успішний полководець Кіаксар. Він почав громити своїх поневолювачів і навіть у 622 році оточив Ніневію. Ассирійська столиця тоді вціліла тільки тому, що на поміч своєму тестеві прийшов його зять Бартатута зі своїми ордами.
По якомусь часі Бартатута відійшов у світ предків, а царем Ішкузи став Мадій – син Бартатути та ассирійської царівни. Як і мідійський Кіаксар, він теж виявився везучим і тямковитим полководцем. Йому та ассирійцям, володарям тих країв, вже не було достойних ворогів. Онук Мадій з ассирійським дідом Асаргаддоном не знали поразок, їх усі боялися і всі дружно ненавиділи, а вони панували над усіма та й панували! І після смерті престарілого ассирійського владики скіфи ще довго залишалися на вершині своєї могуті та успіхів – з ними ніхто не міг ані позмагатися, ані посперечатися.
За словами Геродота, скіфи 28 років володарювали над Азією, накладаючи данину та інші побори, завдаючи місцевому люду різних утисків. Вони «все спустошували своїм буйством і надмірностями. Тому що крім того, що брали з кожного народу накладену ними на кожного данину, вони, крім данини, організовували набіги і грабували, що було в кожного народу».
Про той 28-річний період абсолютного панування скіфів над Азією один з істориків зазначав, що вони, «скіфи, ніби ураган пройшли через Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли кордонів Єгипту. Фараон Псамметих І з величезними труднощами відкупився даниною від їхнього нашестя».
Але всьому свій час. В тім числі й успіхам, союзам і спілкам, тому той, хто ще вчора був ледь чи не братом, сьогодні запросто ставав ворогом і навпаки. Вавилону таки вдалося розірвати союз скіфів з Ассирією і перетягнути їх на свій бік. Це сталося в 613 році, коли мідяни вирушили в похід проти Ассирії і дорогою здибалися зі скіфами. Спершу і ті й ті вхопилися за зброю і ледь було не кинулись один на одного, але в останню мить стрималися. Після довгих переговорів, обмінів делегацій вождів з того й того боку таки зустрілися – скіфський і мідійський царі. А зустрівшись, зуміли домовитись між собою (чи мідяни зуміли перетягти скіфів на свій бік) і невдовзі, об’єднавши свої й так чималі сили, разом вирушили до ассирійської столиці. До Ніневії спішили й вавилоняни, і гуртом взяли ворожу столицю в смертельне кільце, з якої вона так і не виборсалася. Через три місяці – три місяці безперервного штурму та суцільної облоги в серпні 612 року до н. е. штурмом оволоділи Ніневією. І то був жах! Смертний жах! Ассирійський цар, аби не потрапити в полон, спалив себе разом з наложницями, євнухами і скарбами у своєму розкішному і багатому палаці. І своєчасно те зробив, адже все населення було вирізане, місто вщент розграбоване і перетворене на суцільні руїни.
Столиця хижої ассирійської імперії, яка владарювала силою зброї над усіма народами, заливаючи їх кров’ю, була знищена. А разом з нею і сама імперія.
Чи не всі народи в Середній Азії полегшено зітхнули: нарешті вони позбулися кривавого монстра, чудиська під назвою Ассирія!
Тепер тільки жити і будувати свої держави.
Обтяжені великою здобиччю, мідяни пішли в свою країну і їхнім обозам із ассирійським добром, здається, не було кінця – від обрію й до обрію він тягнувся степами в хмарі куряви, що здіймала їхня кіннота.
Скіфи і вавилоняни залишилися продовжувати війну за повне підкорення Ассирії – скіфи гадали на її просторах вибудувати своє вічне царство. І мали на те підстави, хоч не так воно потім складеться, як перед тим гадалося. І хоч Ніневія лежала в руїнах, ассирійська влада конала в агонії, але боротьба не припинялася – в події зненацька втрутився Єгипет, забагнувши і собі захопити деякі володіння Ассирії.
І знову потяглися криваві роки. Вавилон воював з Єгиптом то з допомогою мідян, то скіфів. Лише року 605-го вавилоняни захопили останній оплот Єгипту в Месопотамії – місто Кархемиш на правому березі Євфрату і знищили майже всю армію фараона. І тоді дорога була відкрита – вавилоняни разом із скіфами й ринулися в Палестину та Єгипет. Фараон ледве-ледве зумів відкупитися від скіфів.
У 604 році скіфи спалили знаменитий храм Астарти-Афродіти в Аскалоні на березі Середземного моря в Палестині. (Ім’я скіфів зосталося за місцевістю, де знаходиться фортеця Скіфопіль[22] на річці Йордані. Там же був табір і кладовище померлих від епідемії скіфів.)
Переможці почали ділити здобуте. Вавилон забрав собі ассирійські володіння, скіфам дісталися Манейське та Ванське царства, котрі були спільниками розгромленої Ассирії. Але їх ще треба було підкорити.
Війна то з Манейським царством, то з Ванським тривала ще довго, але якось так сталося в ході тих воєн, що вороги – нападники і захисники – зненацька помінялися місцями. Скіфи раптово замирилися з Манейським та Ванським царствами і спільно виступили проти Вавилону. Останнього порятували мідійці, а заодно і завдали нищівної поразки скіфам. Своєю підступністю. Чи – військовою хитрістю.
Мідійський цар Кіаксар заманив скіфських владик до себе буцімто на бенкет і ті, втративши обережність, повіривши йому на слово, а заодно і в свою непереможність, прибули в гості з невеликим загоном. І – жорстоко поплатилися. Власними життями. Мідійці, напоївши їх, п’яними й порізали своїх гостей. (Очевидно, мідян нацькував на скіфів Вавилон, пообіцявши їм передати ті володіння, які утримували скіфи.)
Обезголовивши царство Ішкуза, яке до того здавалося вічним і нерушним, мідяни почали успішно захоплювати території, що раніше належали загиблим скіфським владикам. Втративши своїх призвідців, скіфи – до всього ж ще й знесилені внутрішніми чварами за владу, – розгубилися, чого раніше за ними ніколи не спостерігалося і почали безладними натовпами відкочуватися до кордонів з Лідією. Скіфські фортеці одна за одною були захоплені мідійцями, але загалом війна між мідійцями і скіфами з перемінним успіхом тривала ще цілих п’ять років, аж доки скіфи не відійшли в Лідію. Тоді Мідія напала на Лідію, вимагаючи видати скіфів. Проте в Лідії були свої інтереси, бо вона теж хотіла захопити собі скіфські території, тож війна – але вже й за участю лідійців – спалахнула з новою силою. І тривала вона доти, доки за участю Вавилону не був укладений мир між сторонами, що ворогували. Володіння скіфів в Азії відійшли до Мідії та Лідії. Війна між Мідією і Лідією припинилася 28 травня 585 року – того дня відбулося сонячне затемнення. Злякавшись раптової пітьми, що настала серед білого дня, вороги розпочали мирні переговори. Всі щось тоді отримали, тільки скіфи та кіммерійці опинилися з порожніми руками. Якось так вийшло, що їм не зосталося навіть місця в Азії – вчорашнім непереможним владикам тієї Азії! І скіфам не лишилося нічого, як, усе втративши, повернутися туди, звідки вони колись прийшли в Азію – в степи Північного Причорномор’я!
«Наприкінці VII – на початку VI ст. до н. e. скіфи повернулися на Пн. Кавказ в степи Пн. Причорномор’я. В степах Пн. Причорномор’я С. утворили велике політоб’єднання Скіфію, до якої входили степові скіфські й нескіфські племена Лісостепу, підкорені С. З числа племен, які населяли С., згідно з Геродотом, власне С. – іранцями були насамперед степові кочовики-скотарі – т. зв. С. – царські і С.-кочовики, які жили на Схід від нижньої течії Дніпра. Осілі землеробсько-скотарські племена – т. зв. С.-землероби – жили в Лісостепу на Схід від Дніпра. У Лісостепу між Дністром і Дніпром локалізувалися т. зв. С.-орачі.
У С. панівну роль відігравали С.-кочовики. Залежне від них осіле населення сплачувало данину, брало участь у війнах на боці С., частково зберігаючи певну самостійність…»
Одне слово, як зазначає історик А. П. Смирнов, за «2500 років, що минули звідтоді, кількість версій не зменшилася… Більше того, гіпотез, мабуть, стало більше. Але ж походження – це не єдине питання, не єдина загадка в майже тисячолітній скіфській історії». І далі застерігає: «Але оскільки між вченими немає згоди… то нам доведеться зупинитися на спірних проблемах і викладати різні точки зору». Що автор «Синів змієногої богині» й зробив – себто виклав різні точки зору, а там час покаже (чи археологія), яка з них правдивіша. А можливо, крапки так ніколи й не буде поставлено (брак матеріалів), але одне назавжди залишиться достовірним: скіфи таки жили в Північному Причорномор’ї і таки створили там Велику Скіфію, що стала частиною і нашої слов’янської та української праісторії і культури.
Тож і мав (і – має!) рацію і слушність автор чудової книги про український степ – «В степи заповедной» – К. Сушко:
«…І ямник, і катакомбник, і зрубник, і кіммерієць, і скіф, і слов’янин (варто було б ще згадати печенігів та половців. – В. Ч.) – кожний із носіїв різних культур не зникав з арени історії, а передавав свою кров, свій досвід, свою віру, свою пам’ять спадкоємцям, і дійшла ця кров до нас. І досвід є у нас, і сила, а тому і віра, і пам’ять повинні бути.
Як же інакше? Тоді степ просто втратив би свій духовний смисл. Але коріння є. Глибоке коріння. Хай ішла якась там частина суспільства на схід (більше на захід) в пошуках чи то кращих земель, чи то влади, але якась частина народу завжди зоставалася на місці, на батьківщині своїх предків. Народ завжди збереже свою сутність і свою кров, яким би йменням ми його не називали».
О проекте
О подписке