Розділ дев'ятий
Сліпа рабиня

І лише тоді завів Тапур Ольвію до білого шатра, над яким маяли кінські хвости.

Усередині шатро було затягнене блакитним шовком з вишитими звірами і рослинами, згори, через дірку для диму, лилося сонячне проміння.

– Тут живе Табіті – богиня домашнього вогнища, – показав Тапур на попіл вогнища. – Вона й оберігатиме тебе у шатрі. Але ти не печалься, ми, кочовики, довго не засиджуємося на одному місці. Як тільки не стане трави, я дам знак, слуги розберуть шатра, складуть їх на повозки, і ми покочуємо в глиб степів, до незайманих трав. Під час перекочовок ти житимеш у кибитці, теж найкращій. І будемо кочувати від кряжа до кряжа, від колодязя до колодязя, від ріки до ріки, і тобі завжди буде весело. Ми не греки, – закінчив він, – котрі як сіли на одному місці, так і сидять віками.

– А до моря повернемось? – зітхнула Ольвія.

– Тільки на зиму, адже взимку біля моря тепліше і снігу менше випадає. Або й зовсім не буває.

Присіли на килим, Тапур ляснув у долоні, нечутно з'явився слуга і наточив із шкури барана, що висіла біля входу, дві чашки кумису.

Вручивши їх вождю, слуга кланяючись позадкував із шатра.

Тапур подав одну чашку Ольвії.

– Випий нашого кумису, і ти відчуєш себе справжньою сколоткою.

Кумис був прохолодний, він пінився і приємно тамував спрагу.

– Кожен скіф уміє доїти кобил і готувати хмільний кумис, але так готувати кумис, як готує його мій рід, ніхто не вміє! – з гордістю вигукнув вождь. – Кумис у гіппемологів найкращий у всьому степу!

До шатра заглянув старий білобородий скіф із гострим гачковидним носом і висохлим, зморшкуватим лицем.

– Що скаже мій вірний доглядач кочовища? – уважно поглянувши на старого, запитав вождь. – Чи цілі мої табуни? Чи доєні кобили, чи ростуть лошата і лошаки? Чи не пасли чужі племена свої табуни на наших травах? Чи все гаразд у кочовищі?

– Твої табуни, о великий вождь, хай дарує тобі Папай довгі літа, множаться, – з поклоном відповів сивий скіф. – Кобилиці доєні, лошата і лошаки нагулюють тіло. А чужі племена пасли своїх коней на твоїх травах. Це були савро-матські пастухи, котрі переганяли табуни з-за Танаїсу і пасли на травах твого степу.

– Савроматських пастухів класти стрілами, а їхні табуни забирати! – різко сказав вождь. – Щоб ні один чужак більше не посмів потикатися у мій степ!

– Слухаю, великий вождь. А в кочовищі все гаразд, тільки одна пожежа була. Горіли кибитки Олума і Тавлура.

– Гм…

– Олум і Тавлур рятували один одного на пожежі і від того зріднилися. Вони хочуть пити кров побратимства.

– Це – добре. Сьогодні ж увечері вони стануть побратимами.

Старий вклонився і вийшов.

Тапур допив кумис і звівся.

– Мені треба подякувати богу Аресу за вдалий похід і принести йому жертву. Ольвія ж хай лясне в долоні, і до неї прийде рабиня. І виконає будь-яку забаганку.

І вийшов із шатра.

Залишившись одна, Ольвія – їй чомусь стало сумно-сумно – ляснула в долоні, і по хвилі до шатра нечутно зайшла стара жінка у чорному платті і чорній шапці і застигла, безпомічно опустивши довгі тонкі руки, що звисали вздовж її тіла, як перебиті. Але голову вона тримала високо піднятою, аж занадто піднятою.

«Рабиня, а така горда, – подумала Ольвія. – Ач, як голову задерла. І від чого б то?..»

Тут вона придивилася до її жовтого, зморшкуватого личка й жахнулась: замість очей у жінки рожевіли дві ямки, наче там запеклася кров… А по лицю видно було, що рабиня, як і Ольвія, – чужачка. В крайньому разі, не скіф'янка.

– Ти… ти хто така? – чомусь розгублено запитала Ольвія.

– Рабиня… – глухо відповіла жінка і навіть не ворухнулась, а голову тримала все так же високо, як її завжди тримають сліпці.

– Ти не скіф'янка?

– Так, моя господине, не сколотка.

– То хто ж ти?

– Рабиня…

– А звати тебе як?

Жінка подумала і байдуже відповіла:

– Рабиня…

– Але колись же було у тебе ім'я, – наполягала Ольвія. – Не родилася ж ти рабинею?

– Ні.

– То як тебе тоді звали?

– Міленою, велика господине.

– А що в Мілени з очима?

– Викололи…

– Хто?.. – крикнула Ольвія.

– Скіфи.

– Вони такі жорстокі?

– Не знаю… Люди як люди.

– Але ж чому вони з тобою так вчинили… страшно?

– А хто я така, щоб зі мною панькатись? – байдуже перепитала сліпа і сама собі відповіла: – Рабиня… А рабиня – не людина. І навіть не собака. Гірше.

– Але за віщо?

– Не знаю… Я їм зла не чинила.

– О боги!.. І тобі було дуже боляче?

– Раби болю не відчувають, – зітхнула Мілена. – Вони і є самий біль. Аж до смерті. А смерть добра, милостива.

– Що ти говориш, Мілено?

– Смерть позбавить нас, рабів, болю і мук. Тому вона добра, і я чекаю її з радістю.

– Невже ти не боїшся смерті?

– Смерть – то є плата за життя, – одказала рабиня, і Ольвії здалося, що за сліпою стоїть якась інша Мілена, зряча. – Хто народився і жив, той мусить розплатитися за це смертю.

– Дорого, – зітхнула Ольвія.

– А життя, господине, ще дорожче, – спокійно одказала сліпа. – От і плата за нього велика.

– Воно й так… – згодилася Ольвія. – Але ж і на тім світі люди, кажуть, живуть.

Мілена помовчала, все так же дивлячись ямками очей поверх голови Ольвії, зітхнула.

– Чи там живуть – не знаю, а на цім… живуть. Але не всі. Пани. А такі, як я… – Помовчала. – Для чого говорити, господине?

– А звідки Мілена знає грецьку мову?

– Була колись гречанкою.

– Гречанка? – аж зойкнула Ольвія. – То як же ти потрапила у рабство? Адже наші закони забороняють вільних греків робити рабами.

– Одні забороняють, а інші продають.

– Який жах! І хто ж тебе продав?

– Чоловік…

– О боги! Хай впаде спопеляюча кара на голову такого нелюда, як твій чоловік! І за віщо ж?

– Було, мабуть, за що… – зітхнула Мілена. – Молоду жону скіфського вождя не повинно дивувати, що її рабиня сліпа. Скіфи тих рабів, котрих лишають для себе, для домашнього господарства, осліплюють. Щоб вони не розбіглися у степу. Хай не турбується про те молода жона скіфського вождя. Я й без очей усе можу робити.

І Мілена заметушилася у шатрі, так легко і так швидко віднаходила потрібні речі, що Ольвія невдовзі й перестала звертати увагу на її сліпоту. Тільки з сумом подумала:

«Невже і я стану отут рабинею? Не сліпою, а зрячою, але все одно… рабинею… Як це страшно – рабиня…»

– Мілено?..

– Я слухаю, моя господине.

– Тобі тяжко, що ти… рабиня?

Мілена мовчала, ворушачи сухими, безкровними губами, зрештою запитала:

– А що таке тяжко?

– Ну… – затнулась Ольвія. – Це коли нелегко…

– Нелегко… – замислено повторила Мілена. – А що таке легко? Я не пам'ятаю, щоб мені коли було… легко. Тому не відаю, що таке тяжко, що таке погано чи добре. Я – рабиня.

– І давно тебе продали?

– Давно… – Мілена ворушила пальцями, наче лічила. – Може, двадцять весен, може, більше чи менше… Я вже з ліку збилася.

– Мені вісімнадцять… – задумливо мовила Ольвія. – То, виходить, ти увесь мій вік у неволі?

– Атож… увесь твій вік.

– І дітей у тебе не було?

– Ой… – зойкнула враз Мілена і, аби стримати стогін, прикусила губу. По хвилі, зборовши хвилинну слабість, глухо додала: – Для чого… згадувати те, що було? Багато чого в мене було, ой багато… І все навіки кануло у Лету.

– Який же варвар і тиран твій чоловік! – вихопилось в Ольвії.

Але Мілена байдуже відповіла:

– Чоловік як чоловік… Правда, гарячкуватим трохи був. А втім, я вже й забула про нього… Давно то було.

– Невже у твоїм серці немає до нього вічного гніву? – у відчаї вигукнула Ольвія. – Люті? Помсти?

Мілена журно похитала головою.

– У моєму серці вже немає нічого. Воно давно закам'яніло і… І тільки давить мені груди. Коли б його не було зовсім, то, може, краще б я себе почувала. А так… камінь у грудях ношу і сама не знаю, для чого і кому потрібний той камінь.

В пориві жалю Ольвія погладила рабиню по гострому плечу, що випирало кісткою.

– Не відчаюйся, Мілено… Очей я тобі не поверну, та й життя заново не можна прожити, але… Але я ніколи тебе не скривджу. Мені боляче, що такі муки терпить моя співвітчизниця. Тому все зроблю, аби твоя старість хоч трохи прояснилася… Аби ти хоч під кінець свого тяжкого життя відчула, що таке легко. І твоє кам'яне серце знову стане людським…

Мілена раптом впала на коліна, обняла Ольвію за ноги й притулилась до них щокою.

– Спасибі тобі, моя добра і чула господине, – тремтіла рабиня. – За всі роки неволі з Міленою ще ніхто не говорив по-людськи. Мілена буде відданою тобі до кінця своїх днів і берегтиме тебе, як добрий пес…

Розділ десятий
Пий, Арес, солодку кров ворогів!..

Коли скіфський юнак, ставши воїном, вбиває першого у своєму житті ворога, він неодмінно п'є його кров. Прокусивши жили на шиї у поверженого ворога, він висмоктує гарячу, ще паруючу кров, аби стати відважним і хоробрим, аби воєнне щастя ніколи його не зраджувало, аби ворожа кров дала йому силу і звагу.

І немає у Скіфії чоловіка, котрий би не попробував ворожої крові. А якщо і знайдеться такий, хто ніколи не вбивав ворогів, то його і за чоловіка не мають.

«Йди до жінок, у кибитку, – зневажливо скажуть йому. – Тобі нічого робити серед справжніх чоловіків Скіфії!»

І тому всі чоловіки Скіфії п'ють солодку кров повержених ворогів. П'є кров і бувалий воїн, коли здолає особливо грізного і відважного воїна, щоб самому стати ще хоробрішим. Недарма ж у скіфських воєнних піснях з давніх-давен співається про «солодку кров ворогів».

П'є ворожу кров і скіфський воєнний бог Арес.

Пантеон скіфських богів та богинь з предковічних віків незмінно очолює Папай – бог грому і блискавки, покровитель скіфського гнізда. Скіфи шанують Папая, вітаючись, завжди кажуть: «Хай бог Папай пошле тобі здоров'я!» Хоча в руках Папая і грізний грім, але це мирний і добрий бог.

Інша річ – Арес, бог війни.

Війни не затихають роками, і в Ареса завжди вистачає роботи. Безжалісний бог війни! Марно молити у нього милосердя, рятунку. Він не знає ні жалю, ні співчуття. Його збуджує лише кров. Гаряча пролита кров. Він багне крові, і його щедро напувають кров'ю. І своєю, і чужою.

Жодному богові, навіть самому Папаю, не ставлять скіфи кумирів, не зводять храмів та вівтарів. Обійдуться мирні боги і без зайвого клопоту із святилищами.

Інша річ Арес – бог війни.

Йому, єдиному серед усіх богів, споруджують величезні святилища у всіх краях і землях Скіфії. Смерть чекає кожного, хто забуде принести Аресу щедрі дари – жертви!

Є святилище Ареса і в краї Тапура. Хоча воно далеко в степу, але видно його здалеку. Тисячі в'язанок хмизу, щільно складені одна на одну і добре втоптані, утворюють чималу споруду кроків двісті довжиною, а висотою у зріст вершника. З трьох боків стіни прямовисні, лише з четвертого пологий спуск. За зиму хмиз осідає, і тому щовесни привозять по п'ятдесят повозок нового хмизу й оновлюють святилище.

На вершині святилища – трикутний майданчик, а на нім стоїть прадавній залізний меч, для богатиря кутий, із широким лезом…

Той меч і є бог війни Арес.

Немає у бога обличчя. Зайве обличчя богові війни.

Меч – то його обличчя.

А меч оновлюється кров'ю.

На широке плато вихопились вершники і закричали, розмахуючи короткими мечами:

– Арес! Долиною сини твої ідуть! Ти чуєш, як іржуть їхні прудкі коні? Ти чуєш, як дзвенять мечі їхні і співають в польоті стріли?.. Сини твої ведуть ворогів, щоб напоїти тебе кров'ю! Солодка кров ворогів!.. Ара-ра!!!

На заході над далеким кряжем застигло червоне сонце. У степу було сухо і вітряно, і обрії від кривавого сонця багряніли.

– Сини йдуть, Арес!.. Вони ведуть ворогів!..

Першим піднявся на плато Тапур в оточенні ватагів, старійшин та знатних воїнів. За ними гнали трьох полонених – вбраних у біле. Два літні бранці, високі, сивуваті, ступали рівно і твердо, а третій – юнак – спотикався, його очі бігали гарячковито сюди-туди, наче шукали порятунку. Коли він відставав, його підганяли списами і кричали:

– Іди, іди, калліпід!.. Радій, що твою кров питиме сам Арес!

Юнак беззвучно плакав, рукавом витираючи бліде, вже помертвіле обличчя. А в голові билася одна-єдина думка: за віщо? За віщо скіфський аркан вихопив його із рідного гнізда?.. Його життя тільки-но починалося, він ще нікого не вбив і навіть нікого не зобидив, і ось за це його хочуть убити, а кров'ю його молодою напоїти свого бога… За віщо?.. За віщо?.. Він все ще озирався з надією, але рятунку уже не було.

Позад нього стіною сунули страшні бородаті вершники у чорних башликах і кричали, щоб він радів, бо кров його питиме сам Арес, а попереду, затуляючи білий світ, здіймалося чорною горою святилище жорстокого бога, де мала обірватися його така коротка дорога життя! У пошуках рятунку він звів очі до неба й жахнувся: над ним, над святилищем чужого бога вже кружляло гайвороння.

– Іди, іди, калліпід! Радій, що твою кров питиме сам Арес!

Але йти вже не було куди. Вершники кількома рядами оточили святилище свого бога і підняли вгору мечі, на яких заграли червоні відблиски кривавого сонця.

– Арес, ми прийшли!!

Наперед виїхав вождь і крикнув до святилища:

– Великий і всемогутній Арес! Ти чуєш нас?

– Чую вас, сини бойового кличу «арара»! – в один голос за бога війни відповіли скіфи.

– Я прийшов із своїм військом, щоб напоїти тебе солодкою кров'ю, могутній і славний наш Арес, покровитель наших непереможних мечів! – звертаючись до святилища, голосно крикнув вождь. – Ти завжди милостивий до мого війська, всемогутній Арес! А цього разу ти був особливо прихильним. Ти вклав у наші руки гострі мечі і цілкі стріли. Ти послав нам перемогу. Зрадники калліпіди, які відвертаються од нас, покарані. Я захопив багато здобичі і рабів. Грецький архонт відкупився од мене власною дочкою. Ми дякуємо тобі, наш славний і всемогутній боже! Ми напоїмо тебе кров'ю, щоб ти завжди вкладав у наші руки силу, а в зброю нашу ясну – міць. Пий кров, Арес, ти її заслужив!!

В одне горло крикнули вершники:

– Арес хоче пити кров! Арес багне крові! Напувайте Ареса!

Троє скіфів схопили першого полоненого, побризкали йому голову вином, нагнули голову над глиняною чашею, котру тримав четвертий. Підбіг п'ятий скіф, змахнув мечем, і в чашу бризнула кров, а голова покотилася до підніжжя святилища.

– Пий, Арес, пий!!! – в екстазі кричало військо. – Пий, щоб ясна наша зброя перемагала усі народи і племена!

– Пий, Арес, солодка кров у ворогів!

– Ара-ра!!!

Старий дід з довгою білою бородою, взявши чашу, з якої через вінця лилася паруюча червона кров, врочисто піднявся нагору. Біля меча, що стирчав у хмизі, він прочитав молитву і, вмочивши пальці у крові, провів по лезу меча.

– Пий, Арес, кров наших ворогів! – кричало внизу військо.