За стінами вже видно дахи хат, криті очеретом, комор, то там, то там – церквиці. А он уже здіймається високий княжий терем, критий гонтом.

Та ось уже й міські ворота – розчинені навстіж. Князя з дружиною запрошують. Навстріч мчать вершники.

– Князю, захиснику наш! Із радістю тебе вітаємо! Дочка в тебе народилася! Така гарна – вся у матір, у неньку свою ріднесеньку…

Князь пришпорив біг коня і влетів у місто: було тоді 16 студня 1216 р. І князь уманський Веслав запам’ятав той день – власне, вечір, коли він уперше почув про народження доньки.

Нарешті, у нього народилася довгоочікувана дитина. Бо довго-довго те дитятко чекали. Княгиня й на богомілля ходила, і на церкви жертвувала, і била поклони перед іконами, благаючи послати дитятко. І ось небеса зглянулися. Потім з’явиться й син-спадкоємець… І княгиня, взявши у няньки сповиту донечку, тулила її до грудей, наспівувала:

 
Котку сіренький,
Котку біленький,
Котку волохатий,
Не ходи по хаті!
Не ходи по хаті,
Не буди дитяти!
 
 
Дитя буде спати,
Котик – воркотати.
Ой на кота-воркота,
На дитину дрімота,
А-а, люлі…
 

Князь не зайшов до палат, а вбіг – збуджений, захеканий.

– Ну?… Де вона? Де? Де? – кинувся до княгині Феодулії, жони своєї. – Показуй же мені хутчій дитятко наше!..

І коли княгиня усміхаючись подала йому сповиток із малям, ухопив його, зазирнув у нього, вигукнув:

– Ось такою я й уявляв дитятко наше! Донечка наша буде такою ж щасливою, як і ми з тобою, моя люба. Як по-грецькому буде «щаслива»?

Феодулія була грекинею родом із Візантії, грецька мова – її рідна, але й руську вона вже знала, як рідну.

– Евпраксія! – вигукнула.

– Так і назвемо нашу донечку. Назвемо… Євпраксією. Себто – щасливою.

В Умані, у княжому теремі батька, минули перші шістнадцять літечок Євпраксії. Дівчинка була височенькою, стрункенькою і вельми гарненькою. Навколо голівки вінцем дві заплетені коси. Темно-карі, такі жваві й проникливі оченята, злегка смагляве личко… Сміється так гарно, що послухаєш її – то лише сміхом будеш зачарований. Вже почали до княжої доньки свататись хлопці-молодці, але всі отримували відмову. Мала ще дівонька. Хай ще рік-два підросте. Аж року 1232-го в Умань заїхав рязанський княжич Федір, син тамтешнього великого князя Юрія Інгваровича. І як побачив Євпраксію, так і вигукнув:

– Моя! Оце вже моя!

Євпраксія зашарілась, зарожевіла, як півонія, що з пуп’янка почала ставати квіткою, і, затуляючи личко руками, побігла до княгині-матінки.

– Мамо, мамуньо! Я не відаю, що зі мною коїться…

– А що ж з тобою коїться, дитино моя? Чи ти, бува, не закохалася в рязанського княжича?

– Ой, не знаю, матінко, не знаю… І не відаю, але рязанський княжич Федір мені чомусь… любий. Мовби я скільки живу, стільки й знаю його, хоч він зі своєї Рязанщини вперше заїхав до нашої Умані…

– Пропала дівка… – посміхнулася мати, але посміхнулась чомусь журно – не хотілося розлучатися з любою донькою. Так швидко це лучилося. Не встигла донька й нащебетатися в батьковім гніздечку, як уже пора їй вилітати. А коли рязанський княжич такий любий, доведеться їхати аж до Рязані. Хоча таке князівство, як Рязанське, не шкода княгиньку й віддавати. Буде вона там у теплі та затишку…

Вже й свати на порозі. Неблизький шлях од Рязані до Умані, а вони вже тут – своєї завели урочисто:

– Почули ми, світом блукаючи, що у вас, добрі люди, виросла красна квітонька. А у нас, теж добрих людей, садочок є. Тож чи не пора вашу квітоньку та пересадити в наш садочок? Маємо доброго садівника, княжича Федора, якому запала в серденько ваша квітонька, він її й доглядатиме у своєму садочку…

– Є, є у нас квітонька, – одказують уманці. – Тілько ж вона ще уповні не розквітла. Ще пуп’яночок, почекайте трохи квіту.

– Що ви кажете таке? – дивуються свати. – Який пуп’яночок? Подивіться, вона вже он як розквітла! Якраз для нашого доглядальника, княжича Федора.

– Коханчику мій… – шепотіла Євпраксія Федорові. – Любчику мій єдиний! Як ти мене оце питав, де я була, покіль ми не познайомились? Це ж я і неньку свою рідненьку питала: а де я була, коли ще не народилася?… А вона мені: «На островах Блаженних, доню…»

– Де-де? Щось я не чув про таке? – жваво запитав княжич. – Блаженні острови? Де вони? Чомусь у нашому князівстві таких немає…

Княжич Федір тоді вперше почув, що є такі – незбагненні, знані й незнані – Блаженні острови. Ось тільки вони містяться десь на краю землі – де саме точно, ніхто не відає – за непрохідними горами та океанами, не на заході, але й не на сході, там сонце ніколи не сходить, бо воно там ніколи й не заходить… Там люди не відають ні горя, ні тяжких трудів, вони завше молоді, а юність їхня триває чи не сто років поспіль. Їхній час минає в бенкетах на лоні природи, а врожаї на тих островах самі родяться… Там немає спеки, бо там завжди ранній рожевий ранок. Живуть там люди довго-довго, не одне наше життя, і не старіють, завжди при силі й квітучому здоров’ї. А помирають – як засинають… Там, розказувала Євпраксія враженому рязанському княжичеві, і перебувають усі ще ненароджені діти… І вона там жила, коли ще не народилася…

– Так ось чому я тебе раніше не знав! – дивувався Федір. – Ти жила на островах Блаженних, а я в Рязані живу… – І по хвилі додав, зітхнувши: – От би пожити на таких островах…

Євпраксія нічого й відповісти не встигла, аж тут княжич, ляснувши себе руками об поли, вигукнув (голос мав сильний, дзвінкий):

– Та що це я кажу? Які острови Блаженні, бодай там і рай земний! Та ще десь на краю світу? Як у нас іноді кажуть, у чорта на болоті. Може, там і краще жити, як деінде, але найкраще жити в рідній стороні, вдома. А як на мене – так у Рязані нашій. От заберу тебе, голубко моя, в нашу Рязань, і ми так заживемо! Куди тим островам Блаженним!

Євпраксія сміялася щасливо (аж самій не вірилося, що вона така щаслива).

– А після островів Блаженних, це вже як народилася, в Умані я була. У своїй рідній Умані, що для мене теж – блаженний край. І тебе виглядала-ждала. Ждала-виглядала, хоч і не знала я, де ти, в якій Рязані. Хоч і не відала, який ти, бо тебе ніколи до того не бачила, але вірила, що ти є у цьому світі – найкращий у світі білому, любий мій княжичу…

– І виглядала мене?

– Атож. Я ж бо знала, що мій милий-чорнобривий у Рязані, що він ось-ось до мене прилине, соколик мій ясний. Як добре, що батько мій, коли нам почали аж надто загрожувати кочовики, запросив помочі у твого батька. А твій батечко прислав тебе з Рязані з дружиною помогти нам відбитися від клятих кочівників! Ми з вашою поміччю і від кочівників відбилися, і я тебе нарешті зустріла.

– А я тебе, лебідонько моя… Досі в мене ще ніколи не було такого вдатного походу. Але додомоньку, у Рязань свою, я повернуся лише з тобою.

Весілля після всіх перемовин і домовленостей між батьками молодої та молодого вирішено було справляти в краю молодого, в Рязані. Князівство там велике і славне, тож і весілля теж на славу вийде. І вже спорядили весільний поїзд, і повіз він молоду, її подруг та дружок у незнану їм Рязань. Земляки проводжали Євпраксію далеко за міські стіни Умані, співали і танцювали. І так веселилися, що й молода, дивлячись на них, усміхнулася. Правда, й слізка накотилася світла та наче сонячна. Молоду лякала не так дорога (весільний поїзд охороняла сотня вершників із княжої дружини) – як незнана Рязань, де вона з роду тата-неньки має перейти в рід княжича Федора, чоловіка свого, з уманської княжни стати рязанською княгинею на ймення Євпраксія Рязанська.

У Рязані вона проживе всього лише шість днів – рівно стільки, скільки в Рязані триватиме її з княжичем Федором весілля. Їй тоді солов’ями відтьохкає шістнадцяте літечко, в сімнадцять вона вийде заміж, у вісімнадцять народить сина, у дев’ятнадцять завершить своє земне життя… Але це буде згодом, а тоді, в Рязані, весілля, як співається вже в наші дні, співало і танцювало – весілля в усі часи весілля. І будучина молодятам видавалася чи не веселковою…

А рязанський княжич лебедем біля вірної лебідоньки своєї ходив, руками, як крилами змахуючи, одказував ячанням лебединим:

– Де ти була, коли я тебе ще не знав? Чому ти не була в Рязані моїй, де я відразу ж і назавжди б тебе назнав, бо ми створені Господом одне для одного?

 
Ой у вишневому садку
Там соловейко щебетав.
Додому я просилася,
А ти мене все не пускав.
 
 
«Ти милий мій, а я твоя.
Пусти мене, зійшла зоря.
Проснеться матінка моя,
Буде питать, де була я».
 
 
А ти їй дай такий одвіт:
«Який прекрасний майський цвіт…
Весна іде, красу несе,
І тій красі радіє все».
 
 
«Доню моя, не в тому річ,
Де ти блукала цілу ніч?
Чому розплетена коса,
А на очах блищить сльоза?»
 
 
«Коса моя розплетена —
Її подруга розплела.
А на очах блищить сльоза,
Бо з милим я прощалася.
 
 
Мамо моя, ти вже стара,
А я щаслива, молода.
Я жити хочу, я люблю.
Мамо, не лай доню свою».
 

…Повернулася під ранок дівчина з побачення з милим, що тривало десь у вишневому садочку всю ніченьку місячну, а матінка підозріло, як ото і в пісні співається:

 
«Чому розплетена коса,
А на очах блищить сльоза?…»
 

А відповідь на запитання, чому розплетена коса, одна: тому коса розплетена, що дівчина вже… не дівчина. В ту ніч під місяченьком, у вишневому садочку, в обіймах милого втратила вона цноту.

Дівоча коса (заплетене волосся, так тлумачиться слово «коса») – споконвіку на Русі-Україні є символом дівочої краси, честі, цнотливості.

З давніх-давен в Україні теплої пори дівчата ходили з непокритою головою, заплітаючи волосся в коси. На Лівобережному Подніпров’ї дівчата у свята заплітали волосся в одну косу, яка вільно звисала по спині, а в будень – у дві, закладаючи їх вінком навколо голови. На Полтавщині дівчата заплітали волосся у дрібні кіски («дрібушки»). У коси часто вплітали вузьку яскраву стрічку, шнурок («кісник», «стьожку», або ще – «красну красу»).

І ось наставав дівич-вечір… (Дівичем – сьогодні вже напівзабуте, колись таке колоритне слівце – називали й того хлопця, хто беріг свою невинність.) А вже дівич-вечір – обрядова вечірка молодої напередодні весілля, прощання з дівуванням.

Коли дівчина збиралася заміж, на дівич-вечорі, і відбувалося обрядове розплетення коси нареченої.

Розплітаючи нареченій косу, її подружки співали пісень:

 
На ріки, слізоньки, на ріки,
Розплели кісоньку навіки.
Ріками слізоньки, ріками
Розплели кісоньку руками…
 

У піснях оспівувалася жалоба за косою, як символом дівування:

 
Ой, просо, просо,
Ти ж моя золота руса косо,
Не рік я тебе кохала,
Щосуботоньки змивала,
Щонеділеньки вбирала,
А за день стеряла…
 

На дівич-вечорі дівчата-подружки нареченої вили гільце: деревце або гілку сосни оздоблювали квітами та стрічками. Гільце символізувало незайманість, красу і молодість та було окрасою дівич-вечора, символом прощання з дівоцтвом.

Зібрався дівич-вечір і в Євпраксії, на якому подруги розплели їй косу дівочу. А розплітаючи косу, співали весільних пісень – радісних і трохи сумовитих. Як і годиться нареченій на дівич-вечорі, Євпраксія ронила світлі сльози, прощаючись зі своїм дівоцтвом.

Розплітання коси символізувало для дівчини завершення попереднього (звичайно ж, безтурботного дівочого життя) це ще звалося «прощанням із красною красою», як звалася барвиста стрічка, що її вплітали в дівочу косу.

А потім починалося найдраматичніше дійство дівич-вечора – молодій відрізали косу. Це було ритуальне дійство. За цим ритуалом наречена мала вириватися і не давати відрізати косу, але за третім разом скорялася. Від тієї миті, як відрізали косу, дівчина-наречена переходила у стан заміжньої жінки. Її вбирали в жіноче вбрання, а вона збирала волосся у жмут, запиналася хусткою або вдягала очіпок. (Виходити без нього межи люди для жінки вважалося непристойним.)

Цей обряд звався покриванням та був завершальним у домі нареченої. Після цього молодий забирав молоду до свого дому вже як свою жону-дружиноньку…