В гетьманській столиці панувала непевність, тривога. У Чигирині вже не залишалося військової сили, достатньої для відсічі численному ворогу: вірні полягли у битвах, нестійкі перебігли до Самойловича і пана його князя Ромодановського. Самойлович раз по раз наполягав (боячись, аби раптом якимось вивертом не переміг суперник і не відібрав у нього булави) перед Москвою, щоб проти Дорошенка було нарешті вжито швидких і рішучих дій. І домігся свого: 9.VII надійшов указ царя: негайно йти на правобережного гетьмана походом – разом з князем Ромодановським. Його корпус вже вирушив з Курська на Україну. По якомусь часі московські та українські війська зійшлися між Роменом і Гадячем і почали спільно просуватися до Дніпра, з тим, щоб переправившись, іти на гетьманську столицю.

Сили, аби дати відсіч, у Дорошенка вже не було, а марно проливати кров він не хотів. Був стомлений не так фізично, як духовно, не міг повірити, чому ніхто не підтримує ідею незалежності своїй – своїй же, не чужій! – Україні.

Кінець стрімко наближався. Ромодановський і Самойлович, знищуючи все на своєму шляху, спалюючи села і вбиваючи людей тільки по підозрі в їхній прихильності до правобережного гетьмана, підійшли до Чигирина. Дорошенко зачинився у верхньому місті, у малому замку, був у відчаї. Казав: швидше він сяде на бочку з порохом і підпалить її, аніж живим здасться. В Чигирині вже лютував голод. Нападники взяли місто в кільце, рили шанці, а в них встановлювали гармати, возами підвозили каміння, готувалися до штурму неспішно.

Правда, і в москалів були свої непереливки. Ромодановський раз по раз слав гінців у Москву зі скаргами на затримку платні, в той час як його вояки продають зброю і коней, ходять як голодранці. Слізно прохав пошвидше вислати платню, бо його військо розбіжиться по навколишніх селах в пошуках провіанту. Але військо в нього було велике, і всі не могли розбігтися.

Зрештою, почався обстріл міста.

Аби уникнути марних жертв, Дорошенко вислав до нападників своїх людей. У листі, що вони його вручили Самойловичу і Ромодановському, були статті, на яких обкладений з усіх боків гетьман погоджувався здатися: цар мав пообіцяти безпечність життя й цілісність майна йому, його старшинам (це Москвою буде швидко порушено) і всьому поспільству Чигирина, з церквами й селами, які належали до міста, гарантував збереження військових прав (і це буде швидко порушено, хоч і обіцяно) і привілеїв на нинішні і на будучі часи, збереження чести і дозвіл залишатися і далі жити при своїх оселях.

Ромодановський від імені Москви дав згоду. Дорошенко, згнітивши серце (відчай, що було полонив його, слава Богу, минув, він зумів з ним упоратись), не вірячи обіцянкам Москви, виїхав у табір Ромодановського і Самойловича. З ним було 2 тисячі козаків, вони несли військові клейноди – булаву, прапор, бунчук, везли 12 гармат і все це віддали переможцям. Самойлович задоволено потирав руки – нарешті! Він позбувся найдостойнішого свого противника. І позбувся, і сам уцілів.

Ромодановський поставив умову, аби повержений гетьман склав присягу на вірність цареві. Довелося це зробити – разом зі своєю старшиною і представниками населення Чигирина, Суботова, Черкас, Ведмедівки, Жаботина, Крилова та Воронівки.

Після закінчення церемонії екс-гетьман пообідав у переможців – шматок не ліз у горло, тож випив лише вина і запалив люльку – Самойлович спішно відіслав цареві реляцію про здачу Дорошенка і про те, що Москва може святкувати побіду.

До Чигирина, своєї столиці, Дорошенко вже повернувся як приватна особа. Остання вільна українська держава, Козацька республіка, що існувала на незначній латці України і до того нікому не підкорялася, мала свого гетьмана і свій уряд, перестала існувати і була приєднана до Російської централізованої держави, від імені якої той край прийняв гетьман Самойлович.

Через кілька днів у принишклий Чигирин – що буде, що буде? – вступили переможці зі своїми полками і поділили між собою місто: верхнє зайняли стрільці Ромодановського, і там була виставлена залога числом 1200 чоловік, нижнє – козаки Самойловича, де була виставлена залога числом 1000 чоловік.

Із замку було вилучено і передано московитам 16 гармат (6 з них важкі). Всього в Чигирині на той час було 57 гармат, але 18 із них надто були пошкоджені й негодящі для використання (щоправда, частину гармат Дорошенко, відчуваючи наближення кінця, встиг передати запорожцям). Розірвані гармати гетьман велів ще раніше переплавити на дзвони – десь вони й досі бемкають на Україні.

Самойлович і Ромодановський не затрималися в гетьманській столиці – місто і край були так спустошені, що нічим було прогодувати війська, тож командувач російськими полками вирушив на Лубни, а Самойлович до Києва. Дорошенко теж хотів було піти в Київ, але йому в цьому було відмовлено. «Але ж я не маю війська, щоб захопити Київ?» – подивувався Петро Дорофійович. «Розберемося», – буркнув Самойлович. На останній раді, перед тим як залишити Чигирин, було ухвалено поселити поверженого гетьмана у сотенному містечку Чернігівського полку Сосниця – на постійне проживання. Від імені уряду Самойловича Дорошенку були дані тверді обіцянки, що його ніхто не буде чіпати й переслідувати за минуле. Якщо він житиме тихо та мирно, як звичайний собі обиватель.

Повіривши тій обіцянці, Дорошенко 20 жовтня 1676 року виїхав з Чигирина до місця свого нового поселення. Виїхав, як покаже час, назавжди, і звідтоді його рідне місто і столиця його приходитиме до нього хіба що у сни.

Супроводжували Петра Дорофійовича 200 козаків Чернігівського полку. На гетьмана козаки уникали дивитися. Валка рухалась трьома «станціями»: попереду гнали табуни Дорошенкових коней і худобу, потім вели верхових коней, а вже за ними їхав сам гетьман з жоною, старшим братом та зі своїм майном.

Чигиринці проводжали його далеко за місто.

«Не поминайте лихом», – гетьман вклонився, скочив на коня і вже більше не обертався – ні до людей, які, вийшовши за міську браму, довго стояли, сумними очима проводжаючи гетьмана, котрого, попри все, любили і шанували, ні до рідного йому з діда-прадіда Чигирина. Не хотілося зайвий раз гнітити і без того згнічене серце, хоча в душі був вдячний чигиринцям, що вони вийшли його проводжати.

Дорогою Петро Дорофійович – так було заздалегідь обумовлено, – вже на Лівобережжі (через Дніпро переправився, обминувши Київ, куди переможці чомусь не веліли йому заїжджати) – повернув на Батурин. Самойлович застерігав: будеш їхати в Сосницю, заверни до мене в Батурин, гостем, мовляв, будеш… Ясно, недовірливий Іван Попович, як його всі прозивали поза очі, хотів сам пересвідчитись, що Дорошенко таки прямує до місця свого вигнання.

Дорошенко й заїхав, валка зупинилась на площі, а Петро Дорофійович, як був у дорожньому, так і попростував до палацу гетьмана Лівобережної України, чиєю резиденцією і був Батурин.

В гетьманських покоях всюди – не розминешся, – вештались козаки і якісь люди, певно, з поспільства, дяки в рясах, лунав галас, чулися застільні вигуки, пахтіло смажениною.

Самойлович вийшов розчервонілий, погладжуючи себе по відвислому животі, губи його були масні, аж лискучі, він на ходу щось дожовував.

– А-а, Петро? – чи справді щиро, чи вдавав, що привітно, вигукнув він, загледівши Дорошенка. – Заходь, гостем будеш.

– Менше всього мені хотілося б у тебе гостем бути.

– Ну, ну!.. – Самойлович був сама уважність і доброта. – Годі старе пам’ятати. Що було, те… загуло.

– Ти так думаєш?

– Упевнений. Цур йому пек. Домовилися ж старого не згадувати. Добре, що заїхав. Ми тут саме обідаємо. Власне, сніданок уже переріс в обід. Хоча, як точніше, – реготав, – то вчорашня вечеря переросла в сьогоднішній сніданок, а потім так же плавно перейшла в обід – дасть Бог, так і до вечері дотягнемо.

– Бенкет переможців?

– Ну, ну… Домовились же старого не згадувати. – Самойлович рукавом утер губи. – Чого там. Всяко трапляється. Не програє той, хто не воює. А ми з тобою, Петре, козаки – коли виграємо, а коли й програємо. Та, кажу, годі. Пішли, пообідаєш з нами. Та й поїдеш далі в свою Сосницю на нове життя.

Вже як Дорошенко залишав палац (шматок за столом у Самойловича в горло не поліз, пив лише вино), лівобережний гетьман, проводжаючи його до ґанку, вкотре, хоч Дорошенко і не просив його об тім, поклявся, що в Сосниці гетьмана Петра ніхто й пальцем не зачепить.

– Житимеш там у своє задоволення. Це я тобі гарантую – від старшини, від свого уряду і від себе самого.

– А від панів своїх, від москалів – гарантуєш? – різко запитав Дорошенко.

– Москві тебе не видам, Петре, хоч би вона й хотіла цього, – вигукнув захмелілий гетьман. – Ні-ні!.. Та хто вона мені така… Москва? Га? Я тут гетьман, я, Іван Самойлович, і Москва мені не указ!..

Він ще щось вигукував, але Дорошенко швидко пішов – не хотілося слухати пусті балачки.

І саме в той час, як Петро Дорошенко, назавжди залишивши Чигирин, переправився через Дніпро на Лівобережжя і прямував до Батурина, у Москві з великою помпою відбувалася церемонія передачі цареві привезених з України клейнодів переможеного гетьмана Правобережної України й одночасно святкувалася вікторія над непокірним Дорошенком, якого врешті-решт вдалося притиснути до нігтя. Клейноди до Москви відіслав Самойлович із своїми людьми, як тільки капітулював чигиринець. Їх привезли в Коломну, в Ямську Слободу, де й велено було чекати знаку з Москви про початок церемонії та урочистого ввозу клейнодів у столицю. Перемогу над Дорошенком, який стільки йому попсував крові, цар вирішив подати, як одну із своїх найбільших. Його величність тоді знаходилась в селі Покровському і звідти 16 жовтня в Ямську Слободу під Коломну надійшов наказ: везти клейноди в Москву.

І клейноди повезли.

Маршрут, якими саме вулицями стольного граду рухатиметься процесія, був вибраний заздалегідь і затверджений «на высочайшем уровне». В царюючий град делегація малоросів, послана гетьманом Самойловичем та князем Ромодановським, яка й привезла клейноди, в’їхала через Москворецьку браму і попрямувала в Китай-город до Посольського приказу. І від Москворецької брами й до Посольського приказу в Китай-городі всюди стояли простолюдини – чи зігнані стрільцями, чи збіглися з цікавості – царські огласники по всіх вулицях згукували на вибраний маршрут людей. У всіх на устах було одне прізвище: Дорошенко. Ніхто толком і не знав, хто такий Дорошенко, і чого це він раптом «в чести», що з-за нього згукують москвичів. Тільки й чулося: Дорошенко, Дорошенко, Дорошенко.

Якась оглашенна, бризкаючи слиною, розпатлана, з виряченими очима баба, кричала несамовито:

– Антихриста везуть, антихриста Дорошенка!..

Інші запевняли, що Дорошенко є малоросійським царем, і що його зараз везтимуть у залізній клітці яко ізмєнніка і вора, і що треба осіняти себе хресними знаменнями, аби той нехрист не нашкодив, бува, християнському люду…

Але залізна клітка так і не з’явилася на вулицях Москви, чим були розчаровані москвичі, всього лише несли клейноди останнього малоросійського гетьмана, який не корився Москві. І стрільці їх не просто несли, а – волочили по землі, всіляко насміхаючись з них, ще й запрошували бажаючих плювати на ті символи. Знаходилися такі, що й плювали (діставалося й стрільцям, як за діло бралися надто ревні).

Булаву й бунчук несли головами донизу, за ними несли різні привілеї – по двоє в ряд. Вистрибували скоморохи, юродиві, які де й набралися. Перед клейнодами йшли двоє стрільців з бердишами й нагаями, звільняли дорогу для процесії. За клейнодами їхав московський ротмістр з малоросійськими полковниками та старшинами Самойловича.

Коли процесія нарешті прибула в Китай-город, то поскидала клейноди на ґанок Посольського приказу, де вони й пролежали якийсь час – щоб народ їх міг роздивитися, і знову у всіх на устах було одне лише прізвище: Дорошенко, Дорошенко, Дорошенко… Найбільш цікаві чи нетерплячі вигукували: коли ж, мовляв, нарешті будуть везти самого Дорошенка в залізній клітці… Ротмістр загадково відповідав: дайте, мовляв, строк, привеземо в залізній клітці й самого гетьмана – ніде він тепер «від нас не дінеться». І всі раділи побіді над непокірним Дорошенком, дяки вигукували, що аж тепер нарешті Украйна покорилася Росії, проти Москви в Украйні тепер вже нікому виступати, всі там тепер за царя-батюшку, і вся Украйна «ликует зєло», що вона є підданою царя-батюшки…

Коли простий люд уволю натішився видовиськом, клейноди ізмєнніка і вора понесли в Кремль і занесли – нарочито волочачи прапори і наступаючи на них, – до Грановитої палати, де на троні сидів цар, а бояри, окольничі, думні дяки попід стінами, і кинули їх до ніг його величності.

Цар потішився тим, що поставив ногу в червоному сап’янці, оздобленому коштовним камінням, на ті клейноди і соізволив вимовити одне лише слово: «Наконец-то!..»

Присутні вітали царя з перемогою.

Були промови, що ось нарешті повалений найбільший малоросійський неприятель Московії, який до всього сам – добровільно! – попросив у його величності підданства. Цар почувався переможцем, який щойно виграв одну з найважливіших битв. Так воно, власне, й було. Самойлович був і залишився вірним холопом його величності, Дорошенко ж був вельми достойним противником, і його нарешті приборкано.

Потім цареві були представлені люди Самойловича та Ромодановського, які й привезли клейноди. Більше того, милостиво допущені до царської руки, яку вони всі по черзі й облобизали. Затим його величність запитала про здоров’я князя Ромодановського і гетьмана Івашки Самойловича і похвалила їх за вірну службу, а вже потім посланцям було велено залишити палату. Задкуючи й кланяючись, вони залишили Грановиту палату, щасливі до безміру, що все так благополучно скінчилося, і їм навіть від імені царя були обіцяні щедрі дари.

Через місяць Самойлович надішле до Москви архів Дорошенка, в тім числі і його привілеї на гетьманство. Щоправда, архів надіслав не повністю, а вибірково, частину його долучив до свого, щоб згодом видати за свій. Але чогось особливого, компрометуючого там не було – Дорошенко мав звичку ті документи, які могли б колись підвести вірних йому людей, просто знищувати.

А тим часом Дорошенко, нічого не відаючи про урочистості в Москві навколо його клейнодів, був зайнятий спорудженням хати в Сосниці. Зима на порозі, а жити ніде було – йому лише виділили шмат землі, і все, тож треба було квапитися з хатою, та й майно лежало у дворі просто неба. Але не встиг і хати спорудити, дійшовши тільки до стелі, як у Москві вирішили: залишати поверженого гетьмана в Україні аж ніяк не можна. З огляду на його популярність та зв’язки це, мовляв, просто небезпечно. З цього приводу в царя з боярами навіть відбулася нарочиста рада, на якій і обмірковували питання, чи можна Дорошенка з огляду на його «прежні злі замисли залишати на цьому боці Дніпра, чи, може, оселити його деінде опріч українських земель?»

Навіть втративши булаву, Дорошенко все ще лякав Москву, і вона боялася залишити його в Україні. Це все одно, що лишити вогонь на сухій соломі, – пожежі не минути. Висловлювалась на раді в царя й пропозиція відправити його в Сибір, до бурятів чи калмиків, але переважила думка поміркованіших: ситуація в Україні все ще непевна, а Дорошенко надто популярний серед людей, аби його можна було так безкарно запроторити в Сибір, куди раніше нього було запроторено гетьмана Многогрішного. Треба було щось придумати інше, аби не сколихнути в Україні щось недобре…

І Москва придумала.

На початку грудня того ж року до Батурина несподівано прибув стольник, князь Іван Волконський із секретним дорученням щодо Дорошенка. В інструкції, даній йому від імені царя, було сказано: прибувши в Батурин, він, не мозолячи нікому очей своєю присутністю, цілком непомітно повинен вийти на гетьмана Самойловича і поговорити з ним удвох так, аби про зустріч знали якомога менше людей. Як і про мету його приїзду. І в першу чергу нічого не повинен знати сам Дорошенко, щоб він, не запідозривши чого-небудь, не втік, бува, в Польщу до короля чи не перебіг в Туреччину до султана… (В Москві були переконані, що Дорошенко спить і бачить себе або в короля, або в султана, чи, на крайній випадок, у хана в Криму. Аби, звичайно, побільше насолити Москві-матушці).

А тема секретної розмови московського посланця з гетьманом – висилка Дорошенка до Москви. Треба все зробити, аби Дорошенко якомога швидше опинився в білокам’яній, а що потім із ним робити – то вже вирішить Кремль. Діяти треба тільки через гетьмана Самойловича, усіляко підкреслюючи, що Дорошенка Москва забере до себе лише після того, як Самойлович дасть на те згоду. Це потрібно для того, щоб, на випадок чого, все звалити на гетьмана: він, мовляв, з ревнощів та суперництва вижив Дорошенка з України, і Москві нічого не лишалося, як забрати оного і «приютить» у себе. Якщо ж гетьман раптом завагається і почне не погоджуватися з вимогою Москви, твердо стояти на своєму: місце Дорошенкові, мовляв, лише в Москві, так безпечніше буде не тільки Україні, а й у першу чергу самому гетьману…

Вислухавши стольника Волконського, обережний Самойлович і того разу залишився вірним своєму характерові. Довго виясняв – обережно, з натяками, – звідки це раптом повіяв вітер, що стоїть за гінцем з Москви? Що врешті хоче цар? І для чого це треба неодмінно забрати Дорошенка в Москву? На підвищення чи що? Але за які такі заслуги, він же неприятель Московії? Цареві ж про те добре знамо. І, зрештою, добалакався до того, що заявив: це неможливо! Московський посланець не повірив власним вухам: як… неможливо? На якій підставі?.. А на тій, виспівував далі гетьман, що Дорошенко тільки-но зрікся булави, прибувши в Сосницю, будує хату, ще й майна всього не перевіз, а те, що перевіз, лежить під відкритим небом, а зима вже почалася, тож хай хоч чоловік собі хату зведе… Незгода Самойловича на висилку Дорошенка до Москви пояснювалася дуже просто: а раптом екс-гетьман у Москві прийде до двору, заприятелює, не доведи Господи, з кремлівськими боярами чи дяками, чи й з самим царем і звідти, з білокам’яної, використовуючи свої зв’язки, мститиме йому, Самойловичу, га? А будучи в Сосниці, під пильним наглядом у гетьмана, він нічого проти нього не втне, бо на Україні в Самойловича всюди розтикані свої люди, тож вони Самойловичу швидше про все передадуть, аніж Дорошенко встигне що затіяти проти нього.

Тому й страхав Москву, що в Дорошенка, мовляв, багато прихильників і приятелів як на цьому березі Дніпра, так і на тому, чіпати його, отже, не треба, аби прихильники його та приятелі, а вони всі оружні, не вчинили бува якої напасті Москві…

Але Волконський, уважно і ввічливо слухаючи гетьмана, твердо стояв на своєму: ухвалу Москви щодо гетьмана треба негайно виконати!

– Це воля Кремля! – піднімав угору кривий вказівний палець і значуще дивився на гетьмана. – Гетьман мене, сподіваюсь, розуміє? Це воля самого КРЕМЛЯ! Дорошенко багато накоїв зла християнству своїми спілками з бусурманами, тож треба все зробити, щоб він потаємно, за спиною гетьмана і, безперечно, Москви, знову не злигався бува з османами і не запросив їх в Україну. А ще потрібний він у Москві й для того, аби дати там боярам пораду, як боронитися від турок, якщо вони раптом посунуть в Україну – хто-хто, а Дорошенко добре знає турок, як кажуть, з перших уст.

Але й це ніби не подіяло на Самойловича. Старий лис, він уважно й запобігливо слухав князя, кивав головою, а вислухавши, вперто гнув своє: нині ще не можна видати Дорошенка, бо це викличе незадоволення в українського населення, і невідомо, у що воно – незадоволення – виллється і якою бідою повернеться…

Тоді Волконський, ходячи біля гетьмана, як кіт біля гарячої каші, зайшов з іншого боку: Дорошенко давній і вірний неприятель гетьмана – це всім відомо. Він не раз завдавав гетьману добрячого клопоту і вчиняв йому згубу. Отже, треба бути обачним, аби він не повторив цього щодо Самойловича ще і ще. Тож залишати його в Україні небезпечно в першу чергу для самого гетьмана…